Жмут спогадів:
принагідні записи з різних років
«Літературна Україна» вперше публікує фрагменти невиданої
книжки українського класика Юрія Мушкетика
Скільки пристрастей перекипіло на планеті, скільки енергій… пішло прахом. Одна лишень громадянська війна… Кінні армії… десятки, сотні тисяч енергій в молодих серцях, подвигнутих ідеями. Либонь, ідеї не справджуються ніколи. Істинне — життя. Несутні — ідеї.
***
Усе життя людства — серед двох полюсів: свобода або тиранія. Часто перша переходить в другу, часто ті, хто проголошував свободу, проклинали її.
***
На землі панує культ насолод. Люди живуть для насолод. Так склалося у світі. Але цим люди жити не зможуть. Не зможе цивілізація. Вона жила… для життя. Щоб вижити. Щоб існувати. Суворий і величний закон. Світилися людям вищі істини, якісь «переднакреслення». Насолоди «переднакресленнями» бути не можуть.
***
Надходять листи від рядових членів Конгресу української інтелігенції. Ідея конгресу виникла у Спілці на засіданні Президії. Два перші засідання організаційного комітету провів я, а потім передав «віжки» Драчеві. А конгрес, фактично, нічого не робить. Мертва організація. А як започатковувався!
***
У житті літератури більше, ніж у самій літературі. Ніяка вигадка не може бути багатшою за Життя. Адже вигадує людина, а вона тільки частинка Світу, Життя, людський мозок витворений Світом, він не може передати нічого більшого за те, що було або є у Світі. Та й не може вигадка по-справжньому хвилювати людину, бо людина живе тривогами власними, пов’язаними з тривогами інших людей і світу.
***
Я старію і старію, стаю повільнішим, а мої коні притьма, все швидше й швидше мчать мене до прірви.
Колись, у дитинстві, їхав на волах. І все здавалося, що ті воли йдуть надто повільно. А потім їхав на конях ходою, тюпака, риссю. А нині шалений алюр з обірваним повіддям.
***
Самота.
Я дружив з людьми старшими за мене — з Косматенком, Коломійцем, Мисником. Наші розмови були нескінченні.
Нині я зовсім самотній. Дзвінки та розмови по службі тієї самоти анітрішки не розмивають. Самотній сам, самотні мої думки.
***
Вийшов на луки прогулятись. Мороз. Сніг. І така пустельність, що серце тріскає. Ніде ані лялечки. Ні звіра, ні птаха. Темні мертві кущі, голі дерева. Білий сніг. Нічого пустельнішого не можна уявити. Саван смерті і холодної байдужості.
14.01.1992
***
Увесь вечір знічев’я просидів біля телевізора. Паскудні фільми про вбивство і любов без любові, криклива, облудна реклама, брехливі політики… І щось поза мною подумало в мені: потрібен строгий і розумний диктатор, цензура, строга поліція. Подумало, і я злякався цієї думки. І вона заметалася в безвиході.
***
Мабуть, я пережив свою епоху. Вона — моя епоха — закінчилася — з класичними романами, з тремким, цнотливим коханням, сільськими правдивими дядьками і тітками, повільним плином часу. Нинішнє не моє. А потім, мабуть, життя знову різко крутонеться і молоді скажуть: «Це не наше життя, не наша епоха».
02.02.1994
***
Хмарки летіли, неначе обоз розгромленої армії.
***
Небо! Це пів життя людини, а може й більше. Ось сьогодні ранком воно веселкове, і на душі в мене ясно. По обіді затуманилося, спохмурніло, а я ходжу й не знаю, чого мені маркітно й каламутно на серці. Буває небо вітряне, буває високе, а буває, як погріб.
А небо ж ще й безкінечність, це зорі, це манливість, і тривога, і печаль, і спокій, і вічна мрія.
Небо!
***
Невпинний, послідовний хресний шлях нації.
- При Петрі І заборона Україні торгівлі з зарубіжжям, заборона Церковних видань на Україні, вбивство Полуботка, знищення Запорозької Січі й настановлення над Україною Малоросійської колегії.
- Остаточне знищення при Катерині ІI Січі, гетьманату, обернення українців у кріпаків, заслання Шевченка, розгром Кирило-Мефодіївського товариства.
- Емські, Валуєвські циркуляри на заборону української мови.
- Окупація України червоною Москвою, знищення, репресії проти відомих українців незалежно від їхньої політичної орієнтації: В. Чумака, С. Петлюри, Скрипника, Шумського, Єфремова, Грушевського, Косинки, Підмогильного, Плужника, Курбаса (і всіх інших митців), послідовна русифікація (у всі часи).
- Голодомори 1933, 1947 рр.
- Післявоєнні депортації селян Західної України, гоніння на українську культуру (Сосюра, Яновський, Рильський, Смілянський…)
- Захоплення влади купкою кровопивць-плутократів («олігархів»), непомірні їхні збагачення і жахливе зубожіння народу, зокрема села, потоплення культури і, зокрема, літератури, і де той Геракл, який відірве їх від їхніх награбованих багатств.
***
Важко орати, коли нічим сіяти. Важко говорити про позитив, коли кругом самі негативи, ми всі їх бачимо і мусимо про них говорити. Повтор відомого.
Починаючи з того, що в Україні не забезпечено основних прав українцям; що в ній множаться легально, зареєстровані мін’юстом, сила силенна всіляких антиукраїнських інституцій і партій; що російські газети, які ведуть люту антиукраїнську агітацію — «Известия», «Комсомольская правда», «Московский комсомолец» зареєстровані як українські й процвітають на пільгових умовах; що економіку віддали в неукраїнські руки, а замість обіцяного ковтка повітря українському виробникові тугіше затягнули зашморг; що рішуче витісняється культура, яка обстоює національні традиції, патріотизм, — українських книг лишилося 20% — 80% російських, українського телебачення 10% — 90% російського і т. д.; така-сяка національна злагода і стабільність досягається безкінечними поступками; самоприниження наших речників, зверхників й далі визначається тим, відомим, Шевченковим: «раби, підніжки, грязь Москви», вони як танцювали під московську балалайку, так і танцюють, але цього мало, вони ведуть нас московським шляхом слід у слід з тією відміною, що Москва має певну мету, вона йде по своєму одвічному крузі; після незначного попуску — руки Івана Грозного або Петра Кривавого, й потаємно посилено готується до четвертої світової війни (третю, холодну, вони кажуть: «ми програли»), у них лишилася вся совітська розвідка і кагебе, яким наказано принишкнути на час і чекати сигналу, для цієї мети підверстується все — антиамериканська істерія, слов’янська ідея, заквашена на російському панславізмі; плекання п’ятої колони в сусідів, на початку більшість російських мешканців на наших теренах були лояльні, деякі — щиро, інші ж думали, що ми чинитимемо проти них те саме, що Росія царська і совітська проти так званих «інородців», але, побачивши, що це не так, охмолоставшись, найзапекліші попіднімали хвости та роги і хвицяють ратицями.
Сьогодні ми знаємо: те, що нам казали про соціалізм — брехня, а що казали про капіталізм — правда, на початку були розмови про третій шлях, спроби власного розвитку, оперті на власну самобутність, але їх навіть до серйозної уваги не взяли.
Найстрашніше ж для мене — пряма гибіль української людності, зокрема села, і по сьогодні основи нашої, село вигибає, поодинокі вогники в нічній пітьмі, і то вже часто не електричні, а каганців, а ще світять голодні очі дітей і стариків, бо ж оті роздані паї обробити нікому і нічим, їх орендують спритні ділки й платять за рік мішком цукру або борошна. Всі сили села напружуються, щоб якось вижити, а що вже казати про якийсь інтелектуальний розвиток. А на крислатих гілках нашої влади гойдаються м’які, теплі гнізда й всілося в них вороння кланів і корупціонерів, бодай би вони попадали всі й поздихали, і кості їхні позападали, як вони жиріють на голодних дітях.
Хто ж найперше ще тримає Україну, хто її уособлює? Шевченко. Хоч і його, нашого пророка озвірілі від україноненависництва дебіли хочуть скинути з п’єдесталу, а згори на це не пролунало жодного слова застороги. Шевченко їм чужий.
А ми, оперті на його віру й пророче слово, маємо йти далі. Ніколи не можна почати спочатку незворотне, але виправити його в майбутньому, розбудувати можна. Є для цього і деякі умови. Є все-таки українська держава і українські громадяни, українці тут і за кордоном, і, слава Богу, немає Чечні й Афганістану. Ми багато говоримо про єдність усіх національних сил, але тільки говоримо, треба творити її конкретно. От наприклад славний у минулому і чистий Рух, а потім завдяки самоїдству стало їх два, а далі й третій за об’єднання двох, а може буде і четвертий, і десятий, і сотий, за об’єднання дев’яносто дев’яти. Заклики до об’єднання кидають керівники рухів. А чи не краще було б, якби вони зійшлися, сіли, поклали ці заклики на папір і кожен взяв зобов’язання не претендувати на зверхництво, на керівництво новозведеним Рухом, привести до керівництва когось нейтрального. Нехай би зробили це навіть зараз, у перерві й подарували цей крок нашому форуму.
Нам потрібно на всю гостроту поставити українське питання перед урядом, зокрема мовну проблему, безумовного виконання десятої статті Конституції, створення мовного департаменту, заборони призначення на державні посади, обрання в депутати людей, які не знають державної мови.
Національним силам, нарешті, потрібно мати одну, досконалу, багатотиражну газету — речника національної ідеї. Без цього ми гукаємо в погребі. І газету комп’ютерну. Комп’ютеризація — майбутнє світу. Привчаймося до цього.
Підтримуймо, тримаймо школу — українськими кадрами, підручниками — всім, чим можна. Тут зроблені певні кроки, але й зводяться великі перепони. Всі сили на захист української школи!
Кажуть, в американському метро в одному місці є два такі написи: напис перший: «Бог помер. Ніцше» і напис другий: «Ніцше помер. Бог». Так от, всі оті шепітки, чутки, що Україна померла — є отой напис перший, неправдивий. А справедливий напис — другий. Сконають вороги. Україна навічно вписана в історію, вона є, вона триває, вона буде!
***
Віки неволі приспали нас, українців. Мисль пригускла, фантазія всохла. Все було спрямовано — вижити. Скільки потрібно часу, щоб прокинутися остаточно. Здерти обручі з мозку, з душі…
***
Гомоінтелектуаліст.
***
Русскоязыкатый читатель.
***
«Социализм есть советская власть плюс русификация всей страны». В. Ленин.
***
«Набрався вчора так, що сьогодні увесь день шумить у підсвідомості».
***
Спочатку було Слово. Може, це і є розгадка світу?
***
Нікому із сусідів Росія не простягнула руки. Простягала оголеного меча. А якщо й простягала руку, то в ній завжди був захований ніж.
***
Вся творчість Леніна — похідне від когось. Суперечка з кимсь, заперечення, ствердження чиєїсь правоти (дуже рідко). Відгомін зворотний. Це — легко. Значно важче створити щось самому.
***
Ми, українці, у двадцятому столітті не дали бодай Булгакова, Платонова, Шолохова. Головко, Панч, Ле — зовсім не те. Можна подумати, що в нас не було талантів. Одначе це не так. У нас не було навіть тієї крихти схожості на свободу, яку все ж мала Росія. Наше гроно поетів — Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан — явище унікальне, могло розцвістися й розростися рясно. Але було задушене при корені. Росло, де воля: Маланюк, Багряний… А в нас: таємною волею партії винищувалася вся українська інтелігенція. Навіть незалежно від партійної орієнтації, класової. Ну, скажімо, Підмогильний. Не хотів оспівувати місто, а для більшовиків основне — місто, а не село. І навіть Косинка — дуже любив село. Здається, з боку большевизму — все ясно. А Поліщук Валер’ян — будівник комунізму, Епік, Слісаренко, Йогансен й ін. І більшовицькі глашатаї — Шумський, Щупак, Коряк, і їхні підспівувачі Б. Коваленко, П. Колесник, А. Костенко (який потім дуже розкаювався), Кириленко, глухонімий Влизько. Бо — українці. І випливає теза: якщо ти українець, то не більшовик, не комуніст, якщо ти комуніст — то не українець. Іншого немає.
Може колись знайдеться чоловік з лобом більшим за Марксів, уce проаналізує і отакі хороші лозунги (рівності, праці), а як же воно сталося, що колгоспи, голодомори, терор? Проаналізує і вкаже на злочини-помилки й накреслить новий шлях. І хтось, може, по тому шляху й піде.
Leave a Reply