ОСТРІВ КАМІНО

Вчинено зухвале пограбування: із захищеного сховища під бібліотекою Принстонського університету викрали надцінні рукописи Френсіса Скотта Фіцджеральда. Молодій письменниці-невдасі Мерсер Манн пропонують влитися до кола літературних знайомств Брюса Кейбла — власника книгарні на тихому курортному острові Каміно у Флориді та відомого колекціонера аникварних видань — аби вивідати про його оборудки на чорному ринку крадених книжок та рукописів.

Схвально відгукуючись на вихід у 2017-му роману «Острів Каміно», критик авторитетної The Washigton Times завважував: «Оповідь починається зухвалим пограбуванням і закунчується примиренням. Поміж цими крайніми точками «Острів Каміно» наповнений безжальними злочинцями, дотепними письменниками та інтригою, якої достатьо на цілу полицю детективів».

Ми пропонуємо увазі читачів уривок з роману Джона Грішема «Острів Каміно», люб`язно наданий редакції видавничою групою «КМ БУКС».

Зловмисник видавав себе за Невілла Манчіна, який і справді викладав американську літературу в Портлендському державному університеті й невдовзі мав розпочати докторантуру в Стенфорді. У своєму листі, написаному на майстерно підробленому університетському бланку, «професор Манчін» називав себе натхненним

спеціалістом-початківцем із життя й творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда й висловлював палке бажання поглянути на «рукописи й папери» цього видатного

письменника під час своєї поїздки на східне узбережжя США, у яку невдовзі має вирушити. Лист було адресовано д-ру Джеффрі Браунові, керівнику відділу рукописів Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій Бібліотеки Файрстоуна Принстонського університету. Пройшовши належне сортування, цей лист зрештою потрапив разом із кількома іншими на стіл молодшого бібліотекаря Еда Фолка, серед обов’язків якого, крім низки інших одноманітних справ, була перевірка особистості відправників листів.

Едові щотижня надходило кілька подібних листів від самопроголошених знавців і експертів із Фіцджеральда, а зрідка навіть і від справжніх учених. За минулий календарний рік він схвалив 190 заявок від таких людей щодо надання їм доступу до бібліотеки. Вони приїздили з усіх куточків світу, трималися захоплено і шанобливо, немов паломники перед святинею. Уже тридцять чотири роки — адже саме стільки він працював на цьому місці — Ед опрацьовував усі такі запити, і охочих не меншало. Френсіс Скотт Фіцджеральд так само викликав у людей захоплення. Зараз потік прохачів був таким самим інтенсивним, як і три десятиліття тому. Правда, тепер Ед дедалі частіше питав себе, що там іще може такого залишатися в житті великого письменника, що не вивчили б уже найретельнішим чином і не описали б у найдрібніших подробицях. Нещодавно один серйозний учений сказав Едові, що існує вже принаймні сотня книг і понад десять тисяч наукових статей про Фіцджеральда як людину і письменника, про його творчість і про його божевільну дружину.

А він у сорок чотири допився до смерті! Що, якби він дожив до старості і писав далі? Тоді б Едові знадобився помічник, може, навіть два, якщо не цілий штат. Утім, Ед добре знав, що рання смерть часто буває запорукою подальшого визнання (і, ясна річ, підвищених відрахувань для тих, хто успадкує авторські права).

Через кілька днів в Еда нарешті дійшли руки до професора Манчіна. Звірившись із бібліотечним реєстром, Ед одразу з’ясував, що ця людина раніше жодних запитів не відправляла. Деякі з давніх відвідувачів бували в Принстоні так часто, що зазвичай уже просто телефонували йому й казали: «Еде, привіт, я буду наступного вівторка». Едові так було лише зручніше. Але з Манчіном була інша справа. Ед продивився сайт Портлендського державного університету й знайшов там цю людину.

Виявилося, що Манчін має ступінь бакалавра з американської літератури в Університеті Орегону й магістра в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, і вже три роки обіймає посаду ад’юнкта. На фотографії був досить непоказного вигляду чоловік років тридцяти п’яти у вузьких окулярах без оправи і з борідкою — певно, відпущеною недавно, на пробу.

У своєму листі професор Манчін просив відповісти йому електронною поштою й указав особисту адресу на Gmail. Пояснював це тим, що свою університетську електронну пошту перевіряє рідко. Ед подумав: «Певно, тому, що ти просто якийсь там ад’юнкт, у якого, мабуть, нема навіть нормального кабінету». Такі думки бували в нього нерідко, але він, звісно, як професіонал ні з ким ними не ділився. Про всяк випадок наступного дня він відправив відповідь через поштовий сервер Портлендського університету. Подякувавши професору Манчіну за лист, Ед запросив його до Принстонського університетського містечка, а також попросив повідомити приблизний час приїзду та зазначив кілька основних правил щодо роботи з колекцією Фіцджеральда. Оскільки цих правил було багато, він запропонував професору Манчіну ознайомитися з ними на сайті бібліотеки.

Надійшла автоматична відповідь, яка повідомляла Еда про те, що з Манчіном кілька днів не можна буде зв’язатися. Один із поплічників Манчіна зламав сайт Портлендського університету так, щоб утрутитись у роботу сервера електронної пошти факультету англійської мови: для досвідченого хакера це була простісінька робота. Про те, що Ед надіслав відповідь, самозванець і його напарник дізнались одразу.

«Хто б сумнівався», — подумав Ед. Наступного дня він відправив те саме повідомлення на особисту електронну адресу професора Манчіна. Не минуло й години, як той відповів із натхненними подяками, поділився своїм палким бажанням якнайскоріше дістатися до бібліотеки і таке інше. Він захоплено розповідав, що вивчав сайт бібліотеки, що багато годин провів із цифровими архівами Фіцджеральда, що давно володіє багатотомною серією факсимільних видань перших рукописних чернеток цього видатного автора і що особливо його цікавлять рецензії й критичні огляди першого роману Фіцджеральда, «По цей бік раю».

«Чудово», — подумав Ед. Він не раз уже все це бачив. Цей хлопець, вочевидь, хотів справити на нього враження ще до свого приїзду — і то була цілком звична річ.

***

Френсіс Скотт Фіцджеральд вступив до Принстонського університету восени 1913 року. Коли йому було шістнадцять, він мріяв написати великий американський роман — і справді почав працювати над ранньою версією роману «По цей бік раю». Чотири роки по тому він кинув навчання, щоб вступити на військову службу й вирушити на війну, проте війна тоді саме скінчилась, і на фронт він так і не потрапив. Його класичний твір, роман «Великий Ґетсбі», було опубліковано в 1925 році, але славу він здобув лише після смерті автора. Фіцджеральд все життя мав грошові труднощі й до 1940 року працював у Голлівуді, штампуючи кепські сценарії й страждаючи від проблем як зі здоров’ям, так і з творчою самореалізацією. 21 грудня він помер від серцевого нападу, який, імовірно, був зумовлений його багаторічним пияцтвом.

У 1950 році Скотті, його дочка і єдина дитина, передала оригінальні рукописи, нотатки й листи автора — його «папери» — Бібліотеці Файрстоуна Принстонського університету. Усі п’ять своїх романів Фіцджеральд писав від руки на дешевому папері, який незабаром почав псуватися. У Бібліотеці швидко зрозуміли, що нерозумно було б дозволяти дослідникам працювати безпосередньо з рукописами. Отже, було виготовлено високоякісні копії, а оригінали було поміщено в захищене підвальне сховище з ретельно контрольованими вологістю й температурою повітря та кількістю світла. Відтоді рукописи діставали лише кілька разів.

***

Чоловік, що видавав себе за професора Невілла Манчіна, прибув у Принстон чудового осіннього дня на початку жовтня. Його направили до Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій, де він зустрівся з Едом Фолком, який передав його далі своєму колезі, що вивчив пред’явлені Манчіном водійські права штату Ореґон і зняв із них копію. Звісно, права були підроблені, але на рідкість майстерно. Виробник цієї підробки — а то був не хто інший, як хакер, про якого нещодавно було згадано, — пройшов підготовку в ЦРУ і мав чималий досвід у темному світі приватного шпигунства. Подолати якусь там систему безпеки кампусу для нього не було проблемою.

Отже, професора Манчіна сфотографували і вручили йому значок-перепустку, який слід було носити протягом усього часу перебування в бібліотеці. Помічник бібліотекаря провів його на другий поверх, до великого приміщення з двома довгими столами й замкненими висувними сталевими ящиками, які було виставлено рядком уздовж стін. У кутках під стелею Манчін помітив принаймні чотири камери спостереження. Він подумав, що були, напевно, й інші камери, але їх добре приховано. Він спробував завести розмову з помічником бібліотекаря, однак з’ясувати вдалося небагато. Манчін жартома поцікавився, чи можна йому побачити оригінал рукопису «По цей бік раю», на що службовець лише всміхнувся й запевнив, що це неможливо.

— А ви бачили колись оригінали? — поцікавився Манчін.

— Лише одного разу.

Манчін помовчав, очікуючи, чи не скаже його співрозмовник іще щось, потім знову запитав:

— То як вам це вдалося?

— Один відомий вчений хотів на них поглянути. Ми його провели в сховище й показали. Щоправда, торкатися до рукопису йому було не можна. Це дозволено лише старшому бібліотекарю, причому неодмінно в спеціальних рукавичках.

— Так, звісно. Що ж, давайте до роботи.

Службовець відімкнув два великі ящики з написами «По цей бік раю» і дістав із них стіс товстих, об’ємних папок, пояснивши:

— Тут зібрано рецензії на книгу, які вийшли після першої публікації. Крім цього, є ще добірка багатьох більш пізніх рецензій.

— Чудово! — широко посміхнувся Манчін.

Він відкрив свій портфель, дістав блокнот і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що готовий негайно з головою поринути у вивчення вмісту папок. Через пів години, коли Манчін був весь у роботі, помічник бібліотекаря перепросив і пішов. Пам’ятаючи про камери, Манчін жодного разу не підняв очей. Незабаром йому знадобилося відвідати вбиральню, і він покинув робоче приміщення. Повернувши десь не туди, а потім іще раз, він невдовзі загубився і став блукати коридорами спеціальних колекцій, крокуючи якомога обережніше й намагаючись нікому не потрапляти на очі. Скрізь були камери спостереження. Манчін думав, що навряд чи хтось прямо зараз стежить за його пересуваннями, але, звісно, за потреби завжди можна було би потім переглянути записи. Він знайшов ліфт, але не став ним користуватися, натомість спустився сходами, які були поблизу. Підвальний поверх був схожий на перший, а далі сходи впиралися в масивні двері, за якими знаходився «П2» (підвал 2) й на яких було виведено фарбою жирні літери: «Вхід заборонено!». Поруч із дверима була цифрова панель, і ще один напис попереджав, що щойно хтось спробує відчинити двері, не маючи «належного дозволу», пролунає сигнал тривоги. На двері й простір навколо них дивилися дві камери спостереження.

Манчін відступив назад і попрямував сходами вгору. Коли він повернувся до робочого приміщення, на нього чекав помічник бібліотекаря.

— Усе гаразд, професоре Манчін? — запитав той.

— Так-так. Боюся, невеликий розлад шлунку. Сподіваюся, нічого заразного.

Помічник відразу пішов, і Манчін провів у бібліотеці весь день, копирсаючись у матеріалах зі сталевих ящиків і читаючи старі рецензії, які його геть не цікавили. Кілька разів він виходив, щоб пройтися, розглянутися, дещо дослідити й запам’ятати.

Переклад з англійської Володимира ЗАЙЦЯ