Рауль Чілачава: Я ідентичний зі своєю творчістю, і мої вірші є віддзеркаленням моєї душі…

Спілкувався Сосо ЧОЧІЯ

1286

Відомий грузинський та український поет, перекладач, науковець і дипломат Рауль Чілачава понад півстоліття живе в України. Він зробив великий внесок у розвиток літератур та культурних відносин наших країн. Рауль Чілачава — унікальне явище в мистецькому світі. Важко назвати іншого такого майстра пера, котрий, досконало володіючи грузинською та українською, так збагатив обидві літератури блискучими перекладами, дослідженнями та оригінальними творами.

Нещодавно поет відвідав рідну Грузію, мав там творчі вечори, отримав різні звання, відзнаки та нагороди. Ми вирішили зустрітися і взяти інтерв’ю у пана Рауля Чілачави — поцікавитися його враженнями від подорожі та планами на майбутнє

 

 — Пане Раулю, вас не потрібно представляти читачеві, але все ж таки, перерахуйте, будь ласка, свої регалії.

— Ви вже, власне, назвали все, і це для мене велика честь, бо, в основному, так і є: я і поет, і перекладач, і науковець, останнім часом ще й дипломат, а решта вже надбудова, як то кажуть. Що ж до регалій, насправді, за півстоліття активної праці назбиралося чимало: я — академік Національної академії наук Грузії, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України, почесний доктор Академії наук Латвії, член спілок письменників Грузії, України, Латвії, Міжнародної асоціації письменників й публіцистів, а також Спілки театральних діячів України, лауреат понад 15 республіканських та міжнародних премій.

— Розпочнімо з коріння…

— Почну з того, що я ріс у родині свого прадіда Соломона Чіхладзе, дідуся моєї мами, в селі Дзвелі Абастумані Зугдідського району, а народився в селі Чітацкарі, що поруч Зугдіді. Там закінчив школу, там пізнав ази грузинської літератури. Дідусь, точніше прадід (я його називаю дідусем), був священником, високоосвіченою людиною й дуже добре знав грузинську літературу, володів старослов’янською церковною мовою. Він з дитинства прищеплював мені любов до літератури, історії Грузії, Біблії. Тому за все, чого я досяг у житті, завдячую, передусім, своєму дідусеві. Коли він помер, мені було 12 років, і я добре засвоїв його уроки. Віршувати почав у початковій школі, і, скільки себе пам’ятаю, щось вигадував, писав. Перші мої вірші булі надруковані в зугдідській районній газеті 8 березня 1962 року, тобто скоро буде 60 років, як я бачу в пресі, на сторінках книжок власне прізвище, і це, безперечно, велика відповідальність.

— Спогади дитинства… чи збулися ваші тогочасні мрії?

— У дитинстві все дороге, все неповторне, бо там усе відбувається вперше. Через те людина дуже чітко пам’ятає своє дитинство. За життя чимало речей забувається, а спогади дитинства вічні. Я недавно був у Грузії й з болем згадували з моїм однокласником, в якого гостював, своїх ровесників, однокласників, які вже перейшли межу, а колись були молоді й веселі, сповнені мрій… Я з раннього дитинства хотів стати журналістом, а потім зрозумів, що треба йти далі, й вирішив стати письменником. Моя мрія збулася, і це те, чим я займаюсь усе своє життя. Не можу ніколи забути ті неповторні світанки нашого краю — Самеґрело, де виростав, наші річки, луки, наше небо, наші гори — і коли про щось пишу, завжди уявляю, передусім, їхні барви, контури, запахи, які переслідують все життя.

— Кого б ви назвали своїм літературним хрещеним, вчителем, провідником у літературі?

— Такого одного навчителя чи наставника не мав. Першим моїм читачем і вболівальником був мій дідусь, який повірив у те, що з мене може вийти якщо не письменник, то порядна освічена людина. В житті мене підтримувало багато людей, хоча шлях у літературу був досить складний. Я посилав свої твори до республіканської преси й нерідко отримував відповіді на кшталт: треба багато читати, наслідувати класиків, поповнювати знання тощо… Уже в дорослому віці мене підтримувало чимало видатних письменників. Із вдячністю згадую таких метрів грузинської та української літератури, як Іраклій Абашидзе, Ґриґол Абашидзе, Карло Каладзе, Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Леонід Новиченко. Вони й читали мої твори, і висловлювалися про них. Наприклад, можу пишатися тим, що в різні часи мої вірші та переклади виходили з передмовами І. Драча, Д. Павличка, Л. Новиченка, І. Абашидзе. Не кажу вже про когорту славетних перекладачів, завдяки яким мої твори постійно доходили до українського читацького загалу. В Україні моїм головним навчителем й наставником був Микола Бажан, з яким я познайомився ще студентом Шевченкового університету. А так, у житті будь-якого літератора, і я не виняток, завжди є чимало вчителів. Будь-яка прочитана книжка так чи інакше, є уроком, зразком або як писати, або — навпаки, як не писати.

— Ваш шлях до перекладацької діяльності… перші кроки.

— Я був відряджений до Київського університету саме з метою вивчення української мови та літератури й отримання фахових знань перекладача. Мої перші переклади зроблені десь у грудні 1967 р., через кілька місяців після приїзду до Києва. То були вірші Василя Симоненка, на той час дуже популярного серед української студентської молоді. Його обожнювали майбутні філологи й журналісти, серед яких я жив у гуртожитку. Він сприймався як національний поет, котрий висловлював ті думки, які хвилювали тогочасне українське суспільство. вірші В. Симоненка в моїх перекладах вийшли в газеті «Ахалґазрда комуністі», де заступником головного редактора був незабутній Тамаз Бібілурі, в майбутньому блискучий грузинський прозаїк. З тої публікації я й веду відлік своєї перекладацької діяльності. Цю діяльність відтоді я не припиняв, і в результаті кілька років тому вийшов великий том на 600 сторінок — 100 українських поетів, починаючи від Григорія Сковороди, закінчуючи уже сучасними українськими письменниками. Це щодо українських поетів грузинською. Але я водночас перекладаю і з грузинської на українську. Щойно в Грузії побачила світ книга «Рауль Чілачава. Біобібліографія», і я там уже чужим оком прочитав про себе і згадав деякі речі, які вже не пам’ятав. Справді, перекладено чимало як з української на грузинську, так і навпаки, а за останнє десятиліття додалися й переклади з латиської. І не тільки грузинською, а й українською мовою.

— Як прийшли до вас визнання та любов читача?

— Через те, що я бачив мало свого грузинського читача, мав таке внутрішнє відчуття, що мене ніхто не знає, ніхто про мене не чув, бо письменнику, так само, як і будь-якому іншому митцеві, потрібна жива аудиторія. За письмовим столом він дивиться лише на аркуш, на якому пише, але не бачить читача. Це відчуття є в будь-якого письменника, я з цього приводу завжди згадую приклад Тараса Шевченка, який писав:

Мій Боже милий! Як хотілось,

 Щоб хто-небудь мені сказав

 Хоч слово мудре; щоб я знав,

 Для кого я пишу? Для чого?

Звичайно, я не порівнюю себе з Шевченком, але в мене теж були такі відчуття. Хоча в особистих розмовах та через деякі рецензії, які з’являлися про мене в грузинський пресі, я бачив, що все ж таки мене знають, читають, шанують, і це надихало. Зрідка я проводив авторські вечори в Грузії, там зустрічався з людьми, які не лише добре ставилися до мене, а й виявляли знання того, що я написав — цитували, декламували, висловлювали свої думки. Нещодавно я повернувся з Грузії, де мав вечори в Тбілісі й Зугдіді, і я впевнився, що мене знають — і це дуже тішить.

— Розкажіть, будь ласка, про ваші враження від останньої подорожі та зустрічей у Грузії.

— Останнім часом, на жаль, мені не вдавалося поїхати до Грузії через родинні обставини. Не був у Тбілісі сім років, а в Зугдіді аж десять. Мій останній вечір у Зугдіді відбувся в жовтні 2009 р., а в жовтні 2012 р. мав останній вечір у Тбілісі. За цей час видав чимало книжок і, звичайно, хотілося б представити їх рідному читачеві. Нарешті така нагода трапилася, й у великій виставковій залі Парламентської бібліотеки Грузії я презентував кілька книжок. Передусім, згадану вже «Біобібліографію», яку склали Грузинська парламентська бібліотека, Українська парламентська бібліотека імені Ярослава Мудрого і Академічна університетська бібліотека Латвії (велике спасибі їм за це). Це досить солідний том, де зібрані майже всі матеріали про мою творчість, мою наукову діяльність, факти біографії — тобто це серйозна академічна книга, яка стала першою причиною зібрання великої аудиторії. Друга причина: минулого року я видав великий том поезій — «Формула долі. Семикнижжя» (вірші за останні сім років), який теж презентувався. І, нарешті, третя, чи не найголовніша: мені було вручено диплом академіка Національної академії наук Грузії.

— Коли вас обрали академіком?       

— Два роки тому, в жовтні 2017 р. Знаний наш історик, віце-президент НАН Грузії, академік Роін Метревелі й вручив мені той диплом. Це, звичайно, висока відзнака, висока довіра й високе визнання. Я вдячний Академії наук Грузії, всім академікам, які одностайно проголосували за мою кандидатуру. Мав ще зустріч у рідному Зугдіді, де також представив свої нові видання.

— Що для вас значить Батьківщина?

— На це я відповім рядками власного вірша в перекладі Ігоря Римарука:

Вітчизна… в кожній мові на світі

Слово це — пронизливе і пекуче.

Як жарина в долонях,

Як зірка на грудях випалена.

Спершу, як всі на світі слова,

Воно відчужене й незрозуміле,

Та згодом, із плином літ, оголюється,

Мов кабель високої напруги,

Вустами відчуваєш, яка сила в ньому струмує.

Спершу воно крихітне, як піщинка,

 Та згодом, із плином літ, росте, розширюється,

Наче кола від каменя, кинутого в ріку,

А потім усе життя твоє —

Лише нескінченний страх:

Тільки б не зменшилися, не щезли ці кола,

Тільки б не опинитися перед затопленою брилою…

 

Що є найголовнішим у поезії та перекладі?

— І в поезії, і в перекладі беруся за перо тоді, коли в мене визріває внутрішня потреба творити. Справжня емоція, справжня думка, справжнє образне бачення предмета чи явища народжують непідробні рядки, метафоричну картину. А в перекладі найголовніше, аби твір, який перекладаю, відповідав моєму внутрішньому світові, моїм художнім та естетичним уподобанням. Тоді я відтворюю його особливості всіма доступними засобами рідної мови. В перекладі дуже важливий збіг настрою автора й перекладача, збіг стилю, манери тощо. Звичайно, коли перекладаєш сто авторів, таке не завжди можливо, але тут уже слід покладатися на майстерність та інтуїцію.

— Чи трапляються передбачення у вашій творчості?

— Дуже боюся писати такі речі, бо, на жаль, слова матеріалізуються. Кілька разів мої трагічні поетичні передчуття збулися, тому тепер я утримуюсь, не пишу навмисне.

— Без чого ви не могли б жити?

— Є речі, без яких людині справді важко жити. Але це усвідомлюється з роками. Найдорожче, що маєш, це родина, власний дім, діти, дружина, рідні, коло друзів, і коли з ними все гаразд — це і є щастя! На жаль, повного щастя не буває, воно — поняття дуже химерне, тому, як казав колись Горацій: сarpe diem — лови мить. Література і є якраз мистецтвом саме того, як ловити мить. Я намагаюсь.

Якщо говорити сухою мовою статистики — скільки у вас опублікованих книг?                                                                                  

— Я колись рахував кількість своїх книжок, і це було цікаво. Рахував до 100, потім до 120. Зараз точно не скажу, але, те, що вже за 120 — певен. Сюди, мабуть, слід додати ще готові до видання понад десять різних книжок.

— Чи можна поцікавитися вашими планами?

— Щойно закінчив редагування власного перекладу відомого роману Отара Чіладзе «Ґодорі». Зверстана і до кінця року вийде збірка віршів української поетеси Людмили Скирди «Голоси Грузії», яку я переклав. Крім того, в мене давно підготовлені до друку дві збірки, одна Ґалактіона Табідзе, інша — Павла Тичини, обидві в моїх перекладах, двомовні, з малюнками авторів, в одному планшеті. Окрім того, готую до видання лірику також геніального поета Терентія Ґранелі. Збірка ілюстрована серією портретів поета, виконаними видатним грузинським художником Резо Адамія. Ґранелі майже не перекладений іншими мовами, і це буде проривом його творчості в Європу. Сподіваюсь, що окремими збірками побачать світ мої мінімалістичні поезії, сонети та рубаї. Ну, а поточна збірка віршів складається природно, стихійно. Я пишу вірші, з яких потім народжується книга.

Ви відчуваєте зацікавленість вашою творчістю з боку науковців?

— Нещодавно в Тбілісі була захищена докторська дисертація молодого грузинського вченого Вано Мчеделадзе, в праці якого є розділ, присвячений моїй творчості. І тут, у Києві, теж, молода дослідниця Оксана Дин написала кандидатську дисертацію про мою творчість — було цікаво читати її роботу, але не лише тому, що там ідеться про мене, а й чисто з теоретичної точки зору. Дисертація видалася мені ґрунтовною.

Нещодавно знаний грузинський вчений, доктор філології Леван Бреґадзе опублікував розлоге дослідження про мої сонети та рубаї. Крім того, професор Сухумського університету Ціала Месхія в останньому номері журналу «Ріца» надрукувала велику статтю з печальною назвою — «Естетика смерті в творчості Рауля Чілачави». Були ще деякі публікації. Отже, не можу сказати, що моя творчість поза увагою критиків та дослідників.

— Дякую, пане Раулю, за цікаву розмову.

Спілкувався Сосо ЧОЧІЯ

Leave a Reply