Северинова ріка

Повість

Ріка впокорювалася щойно сонце ховалося за очерета. Її течія ставала уповільненою, неначе чиясь всесильна рука приколихувала її, а хвильки усе тихіше й тихіше шаруділи об пологий берег. І тоді їй снилися давні нелукаві сни, коли у її водах жили русалки, купалися нехрещені, а жони полянські з недалеких мазанок вимочували у ній коноплі, прали льолі, домоткані рядна і вибілювали на її берегах полотно.

Ця ріка переписала літопис Северинового життя до коми, до крапки, мовби хотіла із ним поділитися тими скорботами й гризотами, що таїлися на її дні. Бо він неначе зрадив її, велику ріку свого дитинства, пірнувши у велику гримливу ріку життя. А коли вона дістала із свого дна сім бід і сім печалей і вручила їх цьому щасливому чоловікові, то він зупинився, вкляк і знову повернувся до ріки свого дитинства, отроцтва, юності. І віднині вони поєднані чимось великим і гірким. Таким гіркущим, що коли Северин заходить у неї в обід чи ввечері і вона гойдає його схудле тіло, то її води гіркнуть і її хвилі пахнуть полинами і стають ще й солоними, як сльози праведників.

І щоразу він відчував і в собі свою скорботну ріку, глибоку і темну, хоч давав собі клятву не терзати себе тими спогадами, де щасливі дні давно перетворилися у безжальні двосічні мечі, що січуть його і ранять. І все частіше думається, чого він тоді так надовго хотів залишитися у дитинстві і навіть плакав, дивлячись, як воно залишає його. Душа все про нас знає. Вона у змові з долею, чи то доля повідує їй про те, що й конем не об’їдеш.

Карий підійшов до ріки у тій місцині, де була мілина і росла довга, як водорості трава, й став пити. Северин сотні разів бачив це, як кінь неначе ніздрями ганяв дрібні хвильки, однак щоразу прикипав поглядом, бо бачив у цьому якусь просту гармонійність і маленьку втіху.

Віднині це його життя, його «сімейне вогнище». Він і кінь Карий. І так щодня — в теплу пору, коли немає дощу, він приводить сюди коня, чи ба кінь приводить сюди чоловіка до цієї ріки , яка знає його ось уже майже сорок сім літ, і мовби прагне випити його біль, зцілити рани його вистудженої душі і понищеного тіла. І Северин, поплававши у ріці, виходить у вечорінь, віддавши ріці свій сувій чорноти, а за мить та темна ріка, що тече його судинами, під його шкірою, через аорту миттєво відновлюється з новою силою. Ріка ревно стежила, щоб він жив і хтось ніби сварився на нього пальцем і влітав у його думки голос, але то був не його голос, що людині дано стільки випробувань, скільки вона може витримати. Що та ріка, яка тече між берегами його долі, невідворотна і він має пропливти її, не згубивши з неї жодної краплі, жодного зойку.

Северин теж комусь відповідав, що несила йому нести в собі цю скорботну Лету, яка поглинула його життя. І залишила його у ній ось таким кам’яним Дідом-порогом, от він стоїть у ній і бажає відійти туди, куди з інтервалом у три місяці відійшли батьки, стоїть між життям і нежиттям його дружина Оксана, якій зійшло лиш за сорок. А діти — Софійка і Матвій також мовби зависли на тих хвилях Лети і вона ще вагається, як з ними вчинити, куди їх понести — чи до діда й баби, чи викинути на берег.

Кінь напився води, підійшов до Северина й поклав голову йому на плече. Северин погладив рукою Карого. Відчував шкірою його дихання — воно пахло луговою конюшиною. Так тривало довго. Карий завжди чекав цього звичного вечорового ритуалу: Северин роздягається, заходить у воду. Плаває, а кінь чекає. Коли омовіння затягується, кінь починає тонко й тривожно іржати. А того разу, того недавнього разу, коли він не пам’ятає як вийшов з кабінету лікаря, де почув вирок, що дружині залишилося жити десь кілька місяців, не пам’ятає, як добрався додому і повернув до ріки. Досі не втямки як Карий опинися на березі. Але Северин зайшов у ріку по груди і пірнув. Перекрив собі дихання і вже сховався під водою, Карий якимось надчуттям відчув це, кинувся в річкову бистрінь, підплив під нього і виніс на берег. Северин таки ж вхопився за його гриву і не пручався. Кінь став на коліна передніми ногами опустив Северина на траву. Той викашляв із легень воду, а потім лежав горілиць, а кінь поклав голову йому на груди і не зрушив. Отак і пробули до світанку — він невдаха-потопельник і його рятівник, найвірніший друг Карий. Кінь цілісіньку ніч не залишав Северина, дихав йому то у вухо, то на шию, мовби дорікав чоловікові, що він зламався, що такий вчинок — зрада і втеча, яку не переживе дружина. І якщо судилося і це пройти, ось цей її останній земний путівець, то його треба пройти удвох. Він не із слабких і не з тих, що легко ламаються, а, бач, кришиться щодня непомітно. Ось уже шість літ поспіль шукає відповіді на запитання, чому Господь дозволив перетворити усю його велику чесну працю у поразку, навіть крах? А злочинця, вчорашнього двієчника, що носив Северинові портфель і побожно заглядав йому в рот, перетворив у господаря дармового життя, успішного і самодостатнього?

Він,сімнадцятирічний,голодував із студентами щойно вступив на перший курс вишу. Голодував до якихось ведінь і марень. А потім вистоював на Майдані в оранжевім жилеті, а потім, а потім… Був Майдан Гідності. На ньому він оселився одним з найперших і вистояв на барикадах, підставляв себе, не боячись ні смерті, ні каліцтва; виносив поранених і вбитих. З Майдану подався з побратимами — майданівцями на війну. А потім був Іловайськ і Дебальцеве. Скільки смертей перебачили його очі, скільки молодих життів згасло на його очах, а Северинова смерть ходила дорогами дальніми, оминала його, мовляв, ще твоя свіча не догоріла, ще твоя година не прийшла, ще не весь ряст дотоптали твої ноги. Навіть поранення не було…

Северин пірнув у вечорову ріку. Ближче до берега вода вигрілася, а чим далі відпливав, то відчував її прохолоду. Карий втопив свій розтривожений погляд у тих хвилях і великі волоокі очі пойняла тривога. Він незмигно дивився на помахи Северинових рук і тихо іржав, ніби боявся, що ріка ковтне того, кого він любив якоюсь любов’ю невідомою людям. Северин бачив, як зоріли на нього дві темні вологі зорі, тривожні і люблячі. То були очі Карого. Він не міг їх опечалити. І тоді здавалося Северинові, що розпач розірве на шматки його серце і воно вилетить з нього вогняними уламками.

Перший уламок — мати. Вона найперша не витримала, коли побачила його на березі ріки закривавленого і напівживого. Він в полі, де бандити викосили його лан пшениці, а потім цілісіньку ніч били, отямився від роси і тривожного іржання Карого. Кінь так низько опустив голову, що Северин обняв його за шию і таки звівся на рівні. Так і вивів його скаліченого з поля і повів до ріки. Ступав нечутно, обережно, майже волочив чоловіка. Батькові, матері й дружині хтось зателефонував і вони кинулися до ріки. Северин саме забрів у воду, і вода враз стала червона. Мати благала його не робити того. Ріка розхвилювалася від червоних од його крові хвиль і дно вислизнуло у Северина з-під ніг. Хвилі танцювали навкруг нього, а йому все здавалося, що він ще там, на пшеничному полі, і зомлів. Северин того вже не бачив, але йому розповідали, що батько й Оксана витягли його з води, а мати впала прямо на березі. Він був у реанімації, а поруч за стіною помирала мати. А невдовзі звалився батько. Він не витримав вже тоді, коли десятилітнього внука Матвійчика шукали три дні і знайшли у лісі поблизу сусіднього села прив’язаного до дерева. Вже безголосого, з божевільними оченятами. Так і живе між буттям і небуттям в проміжках між перебуванням лікарні, неподалік церкви… Северин періодично кладе його туди і мало не щодня відвідує, ходить алеями, водить за руку блаженного сина і дивиться пекучим поглядом на церковні бані. Дивиться так немов уже стоїть на Страшному Суді і це не його питають, а він допитується, ставить одне єдине запитання: «За що?!» Що він не так зробив, що Бог вділив йому такий важенний хрест? Що було непростенне на земній дорозі його предків, що саме він, Северин, мусить стерти той гріх своїм надлюдським мучеництвом?

Батька розбив інсульт уночі, як він повернувся від сина, зайшов до самотнього батька і той з надривом ридав. Коли вранці Северин знову зайшов, щоб занести йому сніданок, батько лиш водив очима, силкувався щось сказати, а слів не було — лише якесь бурмотіння. Бог відвів йому ще три дні…

Дружина Оксана не витримала, коли не повернулася із школи їхня красуня, десятикласниця Софійка. Северин підняв на ноги весь район, але марно. Дивився, як горить його двоповерховий будинок і навіть не силувався його гасити. Погасила злива, що розродилася несподівано, і чоловік побачив у тому перст Неба. Оксана поволі гасла, а він возив її то в одну лікарню, то в іншу і переконував її, що треба жити. «Для чого і для кого?» — запитувала якось безголосо Оксана. Северин щодня, щоднини боровся за її життя. Вже давно минув той фатальний, прогнозований лікарем її земний час, і щось змінилося у його душі: наші дні рахує лише Бог, а не люди. І ось знову зажевріла надія: молодша Оксанина сестра Олена вже кілька років працювала в Італії — доглядала матір лікаря. Доглядала так ретельно, що із статусу доглядальниці перейшла у статус дружини. Лікар згодився лікувати Оксану. Северин відвіз її до Італії і майже щодня телефонував то їй, то Олені. Олена запевняє, що є надія і що вже помітні зміни на краще. Ця надія, здається, ще тримає Северина на цьому світі.

У ті тижні, коли Северин кладе Матвія в лікарню, то пересиляє ться із батьківської хати в сторожку. А в сторожці йому спокійніше та й від людей поодаль. Це те єдине що залишилося у нього від його маєтку, від його володінь і полів — сторожка в кінці його поля, де пастухи ховалися колись від негоди. Там була груба з плитою, на якій він зрідка щось варив.

Северин з весни випасав людську череду, і коли відвозив Матвія в лікарню, переселявся у сторожку. Для Карого Северин звів накриття з дощок, обмазав глиною, приладнав двері. І дощі не доймають і вовки не заберуться.

Споночіло. Северин засвітив каганця, відрізав шматок сала, взяв окраєць сухого хліба і сів на порозі сторожки. Карий ремигав конюшину, що завжди лежала купою біля його стійла, а чоловік жував свою убогу вечерю. А тоді наслухав ніч, усі її звуки, шелести, скрики. Он там, у отаві, скрекочуть коники — до тепла. Десь за байраком, коло Гайдамацької діброви, озвалася лисиця. Серпневе небо спускалося до чоловіка все нижче і нижче, що, здавалося, до нього можна доторкнутися рукою. І саме в цій блаженній тиші він знову чув гул комбайна, ось він летить на мотоциклі на своє пшеничне поле і бачить тих, що косять його клин. Мерса на узбіччі помітив не відразу. По дорозі думав одне і те ж: і хто цих бандитів назвав розмитим словом «рейдери». Це злодюги-бандити і держава не годна побороти їх, бо в ній коло керма здебільшого сидять такі ж рейдери-казнокради і скеровують всім. І це можна було б зупинити, коли б було кому: ось цієї миті, коли він вже встиг зателефонувати до міліції і попросив вислати наряд, прислати їх з кайданками і озброєних. Але вони, знав Северин, не приїдуть, бо того, хто нині краде його врожай, вони знають, дуже бояться і йому служать. Северин, дивлячись на це потворне одоробло, щоразу бачить себе поставним, гінким хлопчиком-підлітком, відмінником, успішним у всьому, а поруч несе його портфель мале, тлусте тупе створіння і усміхається посмішкою блазня. Насмішки хлопчаків проковтував, лише шморгав носом і посміхався, ховаючи злість і образу. До прізвиська Гевало теж поволі звик.

Це випливало щораз, як нав’язливий кадр. А потім «кадр» різко зупиняється, ідуть якісь мерехтіння, чорно-біле зображення. Він зникає з Северинового поля зору, бо, власне, ніколи й не був там дуже глибоко. Він — студент престижного вузу, відмінник, що вивчає міжнародну економіку, а тлусте Гевало кинулося в рекет, наводить жах на ринках райцентру і по сусідніх містечках. А потім з’являється «кадр», що змушує Северина вхопити повітря, аж він починає задихатися. Северин щоразу бачить залу Верховної Ради і там, відкинувшись в кріслі в позі господаря життя і не лише свого, сидить колишнє одоробло і розчепіреними пальцями то натискає кнопки, то помахує ними, біжить до трибуни, щоб когось відгамселити, неодмінно цілячись в перенісся. Та сила, до якої він належав, розчепіреною п’ятірнею вдарила в перенісся державу. Северин, побачивши це, підхопився і заходив по світлиці. А коли побачив в «Новинах» побоїще коло трибуни в найвищому органі держави і почув як хтось басовито волав, ніби в підземеллі волоцюг і вуркаганів: «Гдє пацани?! Дайош пацанов!», і Гевало зірвався з місця, кинувся до трибуни і став вирішувати «доленосні рішення держави»: когось товк і несамовито матюкався.

Северин тоді вискочив з будинку, подався на господарську частину свого дворища і став рубати дрова. Гахкав сокирою по дубових окоренках, хоча зазвичай робив це бензопилою. А потім не міг заснути в ту ніч. То була чи не найперша і найдикіша ніч, у яку він зрозумів, що це державна катастрофа. Дно пекла стало горішньою частиною державної надбудови. І він подумки бив кожного, хто спричинив цю катастрофу. Хто легко зрадив, легко продався і кого щедро купили. «Дрібнота! — аж вистогнував у ту ніч, — скільки світлих життів згоріло, зотліло заради України, скільки сконало на палях, на шибеницях, по соловках, по колимах, по сибірах, а це липкоруке потороччя, ця зрадлива неміч віддала державу на поталу криміналітету, вуркаганам, що «порожняк нє гонят». А бодай би ви були не народилися!»

За ці роки Гевало встиг звести розкішний маєток у найпрестижнішій місцині київського передмістя — Кончі-Заспі. Він слуга олігарха, він начальник його охорони і у його підпорядкуванні невеличка армія бандитів і кримінальних злочинців. І його возять почергово два водії. Відданістю олігарху Гевало вибив собі право відпочивати на екзотичних островах, бо супроводжує господаря у всі поїздки. Він ревно стежить, коли за повелителем їде слідом реамобіль.

За ці роки ні прагнення помститися, ні своєї люті Северин так і не подолав у собі. Ночами верзлося, як він люто карає свого ката — щось страшне верзлося щоночі і він прокидався в холодному поту, а вдосвіта хтось відносив це від нього спасенною рукою і йому було навіть лячно і соромно, що він дозволяв собі навіть у думках таку жорстокість.

Аж коли поселився в наметі і став правою рукою сотника, коли побачив, як «свинопаси», що правували державою, стали втікати, трішки вгомонилася його душа. Виносив із барикад поранених і мертвих побратимів, підставляв себе під всі кулі, але кулі оминали його, хоча він вибирав найнебезпечніші місця на барикаді. Спостерігав, як з корабля втікали більшість великих гризунів. П’ять років Гевало перебував у сплячці, його повелитель-олігарх також заліг десь в далеких краях. Він телефонував Гевалу і запевняв, що все йде по плану. Запущений геніальний проект, повелитель зло хихикав у слухавку і говорив натяками, але більш ніж впевнено. Не все розумів Гевало із почутого, але збагнув що насувається щось грандіозне і переможне. Говорив той про хохлобіомасу, яку він і його однодумці — олігархи ліплять ось уже кілька літ поспіль. Гевало кректав у слухавку, перепитував що й до чого, а той цинічно реготав, казав «ето нє твоєго уровня проект, но ти снова будєш на плаву і будєш нужен мнє. Смотріш тєлєсєріал «Слуга народа»?І Отлічний пацан! Ето і єсть наш проект».

І от все й відбулося, повелитель не збрехав. Гевало знову при ділі і при владі. Свинопаси дружніми рядами повертаються в Україну і розправляються з майданівцями, волонтерами, армійцями. І знову на банківські рахунки Гевала тече валюта і він виконує усі повеління господаря, іменуючи себе вже «слугою народу». Гевало висиджує в кріслі, бо так велить йому повелитель, а він його ревний наймит. Може, й недовго доведеться сидіти, але треба встигнути. Головне — запустити продаж землі. Про це олігарх говорить весь час, навіть зривається на густе матюччя й батькує «ето бидло, но ми іх сдєлаєм опять».

І коли Северина били тієї ночі на його ж полі, він чув над собою п’яне сопіння, його товкли обличчям об колючу стерню, вона набилася в рот, ніс, колола очі. Удари були жорстокі і нещадні. Він втрачав свідомість і на коротку мить вона поверталася до нього. І Северин чув, як крізь вату: «Вот тібє твоя зємля! Метр на два твоя зємля, а ету подарілі мнє. Ми всю, всю купім і подєлім, а ви будєтє только работать на нєй как крєпосниє. Всьо! Он готов! Пацани, уходім!»

Вони залишили його помирати на полі. Стояв тоді над ним Карий і тонко й тривожно іржав. Він відчув біду, метався у своєму літньому стійлі цілісіньку ніч, бив задніми ногами огорожу, допоки й не поваляв її і вилетів у передсвітання. Прибіг, як бандити вже залишили поле. Те іржання й світанкова роса повернули Северинові свідомість.

А він був повірив, що кров омила державний престол, що час свинопасів і вуркаганів минув. Але коли побачив у тому ж таки кріслі Гевала, побачив його розчепірені пальці, його тупий нахабний погляд, вогняна ріка збурунилася в ньому ще сильніше. І знову вирувала і знову він вистогнував у зоряне небо: «Лохи! Охлос! Рагулі! Ватники! Бидлолекторат! Це ви привели маленького Леніна на престол, таке собі чужорідне тіло».

Сидів знову на порозі, як і вчора, позавчора, як багато літ поспіль і снідав — монах-аскет, лише не у власяниці. Пив холодний чай із вишневих гіллячок. Так починався його пісний сірий день самітника-аскета, майже монаха в миру. Він учорашній успішний фермер, власник теплиць, що годували земляків і киян ранніми помідорами й огірками, всякими салатами, власник прибуткової ферми, великого клину землі — віднині пастух сільської череди із побитими внутрішніми органами, напівголодний і погано вдягнений. І сил почати життя з нового листка не було, бо надто дорогий і болючий той літопис, який згорів у вогні людської жорстокості і диявольських пожадань. Надто глибоко зайшли рани у його плоть та душу і сил здолати це не стало. Ще під час Майдану зажевріла надія, що він зможе знову відновитися, але коли побачив те, у що не хотів вірити, останні сили витекли з нього і він відчув повне безсилля й зневіру.

Тої серпневої ночі, коли бандити били Северина на його ж полі, місяць налився червонястою росою і довго не хотів виходити з-за хмари. Він уже це бачив далекого 1930-го. Комунари озвіріло били прадіда Северина, били молодого ще діда Марка, били прабабу Лукію і навіть дев’яностолітню бабу Мотрю, що збирала у фартух колоски, били. Вони стояли безпорадні під зоряними небом у полотняному одязі, як лелеки, що втрапили у буревій. Вічні орії, сівачі-жниварі, янголи-охоронці рідної землі. Чоловіки тримали в руках серпи, а жінки в пелені колоски. І крик над полем стояв лелечий: «Що ж ви робите, бузувіри?! Які ж ми глитаї?! Самі ж своє пораємо. Северинчику, Марку, тікайте!» — кричала стара Мотря, сурмила журавкою у ніч.

А місяць таки виплів з-за хмари, вдивлявся у той дивний і скорботний плин українського буття і запевняв, що і на його сяючому лоні є темні плями — то брат брата на вилах тримає. І то не Авель і Каїн, а то українці — чи Добриня і Свинельд, а може Василь і Петро, орії, що за землю почубилися. Билися так, що в одну мить разом і загинули, бо спіткнулися борюкаючись об борозну і на плуг упали головами. Так і лежали, закривавивши плуга і скибу. А душі їхні місяць забрав. Бо саме був свідком у тій братерській борні. Бо до раю їх не пустили, а до пекла самі не пішли, бо то був їхній перший і останній гріх. І було це ще на зорі українського досвітку, щойно брати «просо сіяли, сіяли». Щойно з неба впав золотий плуг і об нього молодими гарячими головами вдарилися брати-українці.

Тож, коли і Северина били каїни на цій таки ж землі, де полягли древні-предревні предки, то місяць, як і тоді, сховався за хмару, бо несила було йому бачити це. Бо ж місяць у житті українців не просто нічне світило, а сивий предок і свідок наймоторошніших гріхів, він суддя і прокуратор усіх грішників. І все відбувалося в одній місцині, неподалік древньої могили, порослої деревієм, перекотиполем і полинами. І сама Доля сиділа на її вершечку у дранті, як жебрачка, й запевняла, що в українців є одна крапля крові, якої немає ні в кого із землян. І в тій краплі живе сто бід і сто бісів. От вони й б’ються навкулачки. І українська Доля тисячу літ намагається дістатися до тієї краплі і не годна її дістати. Бо вона захована в таїни, бо вона солодка й принадна і лукавий не віддає її і не дозволяє нікому до неї добратися. Вона від Каїна дісталася. Голова, руки, ноги, серце, мова, пісні в українців — від Бога й від Авеля, а одна крапля — від Каїна. Щоб билися і руйнували те, що звів Авель. І вдосвіта й цілісінький день зводить Авель, а вночі з Каїнової краплі виповзає заздрісник-забіяка, руйнач — погромщик і все знищує.

Северин знав, що вони з Гевалом далека рідня, що їх поєднує кілька крапель крові, може, це навіть була та, Каїнова, кров. І прізвище у їхніх родах було колись спільне — Запорожець.

Суд виніс вирок, що ніхто Северина не бив, що він з кимось побився, бо був напідпитку. А Гевало знову сидить у найвищому органі держави, вже проліз туди через інші двері і назву та пухлина поміняла після незначної резекції. Це остаточно підкосило Северина. Не випросив для себе кулі, коли стояв на барикаді, оминула вона його й під Іловайськом, де одкрилася брама пекла і українські душі злітали в небо пташиними ключами. Кликав її ту кулю під Дебальцевим, а вона пішла до інших. Бо навіщо йому те життя із зруйнованою родиною, без батька й матері, без його землі, у яку він вклав стільки сили і вміння! Віднині він пастух сільської череди. Такий собі Авель, що випасає худобу. Ховається від людей, від слів співчуття і злорадості. Так і жив.

Ще був коло сторожки старий віз, який стояв тут відтоді, як був колгосп. Колеса в ньому живі, дубові, хоча обіддя вже й поржавіло, але трималося купи, і дишло було на місці. Усе майно колись заможного фермера.

Карий зайшов у вуличку, корови виходили з дворів і з ревищем ладналися в череду. Звично тупали через гайок до лугу, що розкішним простором збігав до ріки. Корови вигойдували боками, а Северин звично перерахував їх — 15. І Карий неквапом ступав услід за цим рогатим виводком. На лузі корови розбрелися. Пішов попаски і кінь.

Северин скупався у вигрітій ще звечора ріці. Зжував окраєць хліба і запив молоком, яке незмінно ставила йому в торбинку тітка Василина, материна рідна сестра.

День збіг звично й одноманітно, ніби то було кліше попереднього. А вечоріння він зустрів звично коло ріки. Усе звучали тітчині слова, які вона кинула йому вранці вже навздогін, але вони щось у нім зрушили і скаламутили: «Бачила той аспид до батька приїхав. Це ж сороковини по його матері. Машина, бачила, там така, як броньовик, і головорізів з собою притягнув. Тіло його глядять. А тих, що коло його душі тирлуються, якщо вона у нього є, то, мабуть, тьмуща тьма».

Цілісінький день щось у нім скімлило, гриміло і закипало люттю. І ота Каїнова крапля ставала спочатку, як наперсток, а далі заповнила жили і добиралася до аорти. Авелева кров втихомирювала його і благала віддати все на суд Божий, так як віддав він, Авель. Ввечері зателефонував йому знайомий фермер, повідав що нічого не виходить — не вдається відстояти в суді свої права на орендовану землю. Гевало не відступає, а він так повірив у «нові обличчя» і «слуг народу».

–І що, за «новими обличчями» не побачив оскалу старих, перекошених від помсти і люті? — Северинів голос ставав сталевий. — І що ж тобі давало віру повірити в них? Що ти побачив у маленькому кривляці такого, що ти пізнав у ньому чолового нації? Почекай-почекай, ще й не те побачиш. А я тебе просив не губити державу. Ти ж і цього бандита до влади привів і он скільки покидьків там кермуватимуть нами. Бо ми бидло, дурноголове, бидло без клепки в головах. То чого ж ремствуєш?! Бачили очі, що купували, то тепер їжте хоч повилазьте!

— Та вірилося, що щось зміниться. Та я більше не за них голосував, а проти отого…

— Авжеж, авжеж що зміниться, але на гірше. Ці страшніші, ніж «попєрєднікі». Оце таку владу ти хотів і такого президента? Голосував проти «отого», а вийшло — проти України. Барани ви круторогі! Рагулі! Своїми руками загребли Україну в яму. Я втомився бути донором. Втомився належати до дурного народу. — І знову посварилися.

Северин, щоб погасити те пожарище, що гоготіло в нім ще зранку, кілька разів заходив у ріку і плавав, плавав до знемоги, поки Карий покликав його тривожним іржанням. Вже й місяць вивів чисту зорю і вкотре дивився на неї й не міг надивитися. Северин тужив за Оксаною. Вони пливли з Оксаною у лодії кохання довгих сімнадцять літ і шаленіли від доторку рук, поклику очей. Вона і нині хвилює його до завмирання серця, судоми, до схлипу в його самотні вистуджені ночі… Він за нею стужився і телефонує їй мало не щодня, слухає її ослаблений голос, схожий на жебоніння тихого струмка. І оте її «як ти, рідний? Тримайся, ми вистоїмо» примушує його жити.

Отак сидів Северин на березі і котив свої думи, як валуни, говорив і до місяця, й до зорі, гомонів із небом і допитувався, чи вдовольнилося воно його страдницькою «вузькою дорогою», залитою його скорботами і немочами плоті.

Сяйлива стежка на ріці погойдувалася, дрібні хвильки виблискували під місяцем, але вони ставали все рівнішими й рівнішими, і течія мовби завмерла й зупинилася. Карий поклав свою голову йому на плече й дрімав чи то наслухав вечорову тишу. Раптом усе збурунилося й зворохобилося. Ріка, як велетенська рибина, сплеснула, зойкнула. Роздався гучний удар, і щось масивне злетіло з пагорба, влетіло в ріку і стало ховатися під воду. Северин аж завмер, а тоді підхопився. Миттєво збагнув, що то була машина, яка врізалася в дерево. Воно стояло осібно від ряду тополь і осокорів. То був дуб. Повз Северина пронеслося давнє видиво: їхній клас висаджує уздовж дороги дерева. Він приніс із лісу молодого дуба і посадив його коло шляху, де ріка робила різкий поворот. Чоловік підхопився, Карий тривожно заіржав. Машина, неначе велетенський кит, ховалася під воду. Северин перетнув луг і вискочив на дорогу. Він не помилився: машина врізалася у його дуб, відчахнула велику нижню гілку й скотилася пагорбом у річку.

Северин підійшов ближче і закляк, одерев’янів. Здогад швидше пролетів, ніж побачили очі. А серце ще швидше дало сигнал мозку, а мозок видав команду рукам і ногам, а Каїнова крапля перетворилася враз на кілька літрів крові. І він весь перетворився на буревій, смерч. Подумки вже тягнув нерухоме тіло і бив його, може, вже й мертве, чи зомліле, робив із нього місиво й тягнув до ріки. Але незрушно стояв, як кам’яна скіфська баба. Ні-ні, відразу заперечив розум рукам і ногам. Він цього не зробить. Ріка для нього свята. У її глибинах, на її водах — молоді лиця тата й мами і його дитинне личко, його сміх — срібний передзвін. Тут він щодня приймає омовіння, тут п’є худоба та його Карий. Такої скверни він не вчинить. Северин неначе збоку бачив світіння свого тіла й нажахано переводив погляд то на розпластаного чоловіка, то на дуб зі зламаною гілкою, що безгрішно дивився в небо. Жоден листочок на нім уже не тремтів, хоча він весь сколихнувся від потужного удару. То зводив очі на місяць, а той підбився над лугом, рікою, висвітлив лежачого на пагорбі. Лежав горілиць, одна рука, напевно, зламана, безвільно лежала на грудях. Ноги, мабуть, обидві були покалічені, бо були мовби збоку від тіла. Тінь із дерева трішки падала на обличчя, але Северин, звиклий до темряви, пізнав і цей низький лоб — волосся на голові, здається, росло від брів, і цей широкий приплескуватий ніс, і важке підборіддя ката, і це відросле черево.

Думки й почуття сплелися у якийсь вогняний клубок, і він зиркав на дорогу, щоб ніхто не завадив, ніхто не втрутився у це судилище, послане йому чи то Богом, чи батьком гріха. Щоб ніхто не зруйнував того, про що він навіть мріяти не міг. Сама доля піднесла її на терезах Феміди. Він ніколи не уявляв, що вона буде ось такою, як всевишньою рукою до нього піднесена. Небо спустило. Місяць подарував. Дуб помстився за нього, Северина, що подарував йому життя коло ріки. Всі вони стали месниками. Він знав, що його кат недоступний, але уява малювала картини просто таки фантастичні: він «перестрівав» його десь на сільських дорогах, навіть на шкільному подвір’ї і подумки гамселив його. Задихався від люті й помсти. А Каїнова крапля ставала чорною повінню у його жилах, рвала їх і готова була розірвати серце. А він усе бив і бив його подумки. А нині, коли уявне стало реальністю, онімів і знерухомів. Довго дивився на зблідле масивне обличчя, а тоді підійшов впритул і штовхнув його ногою. Той смикнувся і застогнав. Понесло алкоголем.

— Живий, кате. Воно іще, як чіп, п’яне! Карий, іди сюди. Стань на коліна. Не перед ним, а перед карою небесною. — Сказав із надривом і зробив змах рукою. Кінь добре знав цю команду й слухняно опустився на передні ноги. Северин таки поклав його животом на коневу спину, і вони рушили польовою дорогою до сторожки. В голові у чоловіка щось бахкало і клекотіло, неначе там був кратер. Нараз подумав, що такі відчуття, такі потрясіння межують із подихом смерті. Щось було в тому надто містичне й символічне — його дуб помстився катові.

Місяць висвітлив дорогу і розглядав цю незвичну подорож Авеля й Каїна. Авель везе Каїна й про це знає тільки він, місячний вечір та ось цей кінь. І було в цій земній картині стільки болю й розпачу, стільки злої втіхи та чогось незбагненного й моторошного. І місяць знову думав одвічну місячну свою думу: що душі Авеля й Каїна обмилували цю землю й живуть на ній — той будує, а той руйнує, нищить братові труди та його перманентно нищить.

Северин затягнув Гевала в сторожку й поклав посеред невеличкої кімнатки. Дивився на нього знетямлено й не відав що робити з ним далі. Засвітив каганця та знову торкнув його ногою. Той п’яно забурмотів. Крові на його тілі не було, тільки якісь подряпини на лобі, шиї, розірвана сорочка на передпліччі. Видно, в нього був струс мозку й зламані ноги, бо лежали в неприродній позі.

Погасив каганця й довго сидів на порозі сторожки й наслухав ніч. Зоря вечорова цнотливо сховалася за хмару, а досвітня підморгнула і теж розтанула в порожевілому небокраї. Северин зайшов у сторожку, так і не склепивши повіки. Той лежав горілиць і кліпав очима.

— Як воно, похмілля, пане-наймите? Розсолу не бажаєте?

— Де я? — пробелькотів ледь чутно.

— А де? В пеклі! Хіба не бачиш, куди ти мене спровадив? А як же я без тебе, хто мені носитиме портфеля?

Той покрутив головою і застогнав від болю.

— Ну, що, кате, тепер повірив, що Бог є і все бачить? Ось прийшов і твій судний день. І всі кати в пеклі відпочивають, бо я буду тебе катувати так, що вони мені позаздрять. — Северин гидливо штурхнув його ногою, той тільки закліпав очима, зашморгав носом.

— До вечора даю тобі шанс: або ти сам здохнеш і я не матиму гріха, або ти зізнаєшся мені, де моя донька. Інакше я з тебе вибиватиму інформацію люто й нещадно. Я чекаю лише до вечора, і він буде останній у твоєму житті.

Северин сів верхи на Карого й звично подався до своєї череди. Аж по обіді прокинувся на березі клекіт. Братки розшукували хазяїна, що поїхав у сусіднє село до однопартійної тигриці, отакої собі новоспеченої поміщиці, що приватизувала колишній колгосп і сусідні разом із дешевою робочою силою. Гевало допомагав їй навести лад зі всіма документами, «узаконювати» те, чого не можна було приватизовувати. І от він навідався й до своєї пасії. Вони довго сиділи в ресторані. Пили дорогі напої, їли смачні домашні страви. А потім, як завжди, пішли до кімнати, розкішної та з несмаком прибраної. Гевало тільки м’яв її плечі, стегна, а збудження не відчув. Він дражливо кинув «Лєнка, прості» і, заточуючись, почвалав до машини. Молодиця не зупиняла його, таким він завжди сідав за кермо, і все сходило йому з рук. Навіть збитий на узбіччі чоловік, що помер дорогою до лікарні та якого він залишив помирати, — нічого не змінило в його поведінці. Районний суд виніс вирок, що той сам собі вкоротив віку.

Братки-охоронці видзвонювали цілісінький ранок свого господаря, але телефон мовчав. Тоді вони навідалися до його пасії, а та наполохано замахала головою й сказала, що він ще ввечері поїхав додому. Ось тоді вони й підняли всіх на ноги.

Северин бачив, як тягач витягував із ріки машину, чув голоси, мовляв, тіло віднесла течія, бо дверцята відірвані й переднє скло вилетіло. Пірнали й водолази, але вилазили з води і лише розводили руками.

Надвечір’я снувалося довго, і голоси від ріки долинали все глухіше й глухіше. У полі кінь поскакав швидше, і три кілометри промайнули швидко й непомітно. Ще здаля побачив коло сторожки свого бранця. Таки виповз, але звестися на ноги не міг. Северин зіскочив із коня.

— І куди це ви, слуго народу, намилилися? Без охорони, без мерсу, реанімомобіля, обриганий, ще й у задристаних, напевно, штанях.

— Помогі! — пробулькав тихо. — Я не поскуплюсь і щедро отблагодарю. Тобі нічого за то не буде, що ти мене викрав. Я нікому не скажу.

— Е-е-е, псяро, в тебе немає тих грошей, якими ти можеш розплатитися зі мною. Бо я буду брати з тебе твоєю поганою шкурою. Як ти обдираєш Україну, так я тебе білуватиму. Ось прямо зараз і почну. — Северин дістав з очеретяної стріхи кісся й помахав ним перед бранцем. Той увесь зіщулився, а очі налилися жахом. — Спочатку стану шкуродером, потім чинбарем і кушніром. Знаєш, хто це такі? А-а-а, ти ж двієчник, звідки ж тобі знати такі тонкощі рідної мови! Ти ж он плямкаєш «помогі», «отблагодарю». І знаєш що найтрагічніше? Що таких, як ти грамотіїв, які тільки й уміють і можуть «отблагодаріть» і «отобрать і поділіть», там багато. Шарікови на чолі зі швондіром! І вони керують державою! Державою, обагреною кров’ю! Вам би бути в колоніях суворого режиму — кому довічно, кому, доки сам не здохне, а ви керуєте державою! Але тебе я звільню з цієї посади. — Северин підійшов впритул і торкнувся краєм леза його холоші. Той вереснув.

— Що, страшно? А коли ти мого сина на з’їдання вовчиці залишив і мене майже до смерті забив, думаєш, не було страшно? Тепер кричи, хоч лусни, тут ніхто не почує. Мобілка твоя здохла, і я її завбачливо викинув у річку, її знайшли водолази, і це всіх переконало, що ти втопився і тебе віднесла течія. Тож тобі краще мовчати.

Той лежав нерухомо. Северин вхопив його під пахви і знову затягнув у сторожку.

— Не думав, що лайно таке важке. — То як воно завершувати свій кривавий земний шлях? Ти, кате, вже більше не будеш нікого мучити. Ось трішки помучишся і — все. Тобі вже гаплик, триндєц, капець і просто — кінець.

Бранець застогнав, а тоді випустив крик, схожий на крик пораненого звіра.

— Дивись не заважай мені спати. Якщо будеш шуміти, пришвидшу твій кінець.

Повірив, вмовк. А Северин знову сидів на порозі сторожки й рахував серпневі зорі. А їх, як маку висіялося. Дрімота налягла зненацька. І прямісінько з того небесного маковиння до нього йшла мати. Вона пильно дивиться на нього й мовчки відпливає в зоряне небо. На цьому обривається короткий, у кільканадцять хвилин, сон, неначе хтось не хоче роз’ятрювати його душу. Северин враз розплющив очі, серце шалено билося й знову пекло в грудях. Хтось контролює навіть його сни, і це, подумав чоловік, був його Ангел-охоронець, що несе разом із ним його мученицький хрест і ревно стежить, щоб він його доніс. І він, Северин, звідкілясь знає про це. Інколи чоловік озивається до свого охоронця, погладжуючи праве плече: «Бачиш, який я тобі дістався? Ні, б якийсь зоряний актор, чи успішний вчений. Чи талановитий художник. А то й простий собі чоловік, у якого доля рівна, тиха, щаслива. Дісталося тобі зі мною на горіхи». І відчував полегшу, мовби й справді Ангел проводив своїм крилом там, де таїлася душа, щось гомонів із нею небесною мовою, бо Северин впокорювався й ставав тихим, спокійним, як нічна ріка.

Сон знеміг його перед світанком, але він не пішов у сторожку — не хотів дихати одним повітрям із тим, кого ненавидів пекельно. Ліг на сіні. Розтягнув копичку, застелив її старим рядном і ліг. Зорі вдивлялися в чоловіка, миготіли й запевняли, що і його життя — коротка мить всесвіту. І його мука й скорбота не більша за скорботу Адама, коли він залишав свій Едем, де пізнав найсолодші трунки земного життя, пізнав меди кохання і все залишив під водами рік Вавилонських, що наступали й наступали та залили його рай. І він, Северин, долає своє вигнання зі свого раю, де були батько, мати, кохана дружина й де лунав радісний сміх донечки й синочка. А він і справді почувався Адамом у створеному ним раю. Віднині тільки у сльотаві ночі його ріка приносила з таємничих своїх глибин краплі чи то підземних рік Вавилонських, чи то з просторів Єрихонських чисту Адамову сльозу — плач за втраченим раєм. І він відчував її на своїй щоці впереміш із його солоною сльозою.

Зайшов у сторожку, його бранець спав, груди ходили ходуном.

— Не здох, — промовив чоловік і вийшов у світання.

І був наступний вечір, схожий на попередній. Северин не кричав, а ревів, харчав над своїм ворогом:

— Де Софійка?! Скажи, кате, куди ти подів мою ще недорослу доньку?!

Той лиш кліпав очима й мовчав і навіть кісся, приставлене до горла, не порушило те мовчання. Не озвався, коли Северин тряс його за плечі.

Коли провалився у сон, прийшов до нього батько, молодий і гарний, у вишитій сорочці — біле по білому. Він дивився на сина, неначе хотів щось сказати. Довго дивився й таки промовив: «Не смій».

З тим відчуттям батькової присутності, батькового глухого голосу жив цілісінький день, гамуючи то розхристані, то непевні почуття. «То десь, у якомусь із небесних таємничих світів, він є і весь рід є», — думав Северин. І вони не лише бачать його, а й знають про всі його страждання й зчитують його думки. От тільки він віддалився од віри після своїх трагедій, від того, що так ревно в ньому плекала мати. І та церква на узвишші, яку він зводив і не дав, щоб її загріб загребущий ворог у свій «рускій мір», стояла як свідок його щирих почуттів і щирих розчарувань. Він підійняв тоді мало не все село, але московських попів прогнав. Один із них бив по церковній брамі хрестом і кричав: «Украіни нєт! І украінского язика нєт, ето творєньє дьявола! Ми всє рускіє, всє братья!» Северин підняв йому рясу, зав’язав її над головою — той не встиг і отямитися. Смикався і ще дужче верещав: «Анафєма тєбє!» Сестриці так і повели його селом. А Северин кинув йому навздогін: «Це ти, зомбований, творіння диявола, як і все твоє збіговисько. Спробуєш ще раз поткнутися до нашої української церкви, випишу в тебе на спині весь ваш проклятий „рускій мір” і всю вашу поганську варварську суть. — „Раскольнікі, нєблагодатниє!” — верещали й сестриці. — „Ідіть, ідіть звідси, смерди! „грязь Москви!”. Звикло їхати на брехні, злодійстві та варварстві! Геть звідси, а то я вам влаштую хрестовий похід! До Страшного Суду не забудете!”

Церкву село не віддало, там править молодий священник Дмитро. Отець Дмитро молиться за Северина й кличе його, щоб прийшов до сповіді та причастя — може, зніме з душі тягар. А Северин не йде, лише дивиться здаля на церковні бані й запитує і в них те, на що відповіді ні вони, ні будь-хто дати не може.

І знову все повторилося наступного вечора, як відбиток попереднього. Северин знову допитувався до хрипоти:

— Де моя донька?! У яке рабство ти її продав, кате?! Поверни! В тебе ж є діти! Уяви, що твою доньку хтось викрав у тебе!

Очі бранця налилися жахом, зміст почутого налякав таки його, але він мовчав, а тоді ледь чутно зронив:

— Вона жива.

— То поверни її мені! Ти ж усе і всіх забрав у мене, поверни хоча б Софію! Не спалюй дорогу і своїх дітей! Дітям і внукам своїм біду принесеш! Внук же в тебе дауном народився. Вже почалася розплата!

Легкий дрож пробіг тілом бранця, і він не зміг того приховати. Северин вхопив його за плечі, потряс і кинув. А сам вискочив із хатини, занурив обличчя в сіно й знову ридма заридав.

Софійка не сниться йому. Тільки голос її, її зойк часто вривається в його короткі зболені сни. Він чітко чує: «Тату! Таточку, рідний, знайди мене!» Він метався, як звір у клітці, зривався й починав міряти кроками сторожку. То вибігав у ніч і волав у небо: «Поможіть! Матір Божа, почуй і визволь моє дитя з неволі!»

Матвійко сниться дуже зрідка. Сниться його розтерзаний погляд із чорними розширеними зіницями, до яких уже пробиралася смерть. Таким знайшов він його, прив’язаним до дерева, неподалік вовчого лігва. Вовчиця навіть не підійшла до малого. Але ввійшов у нього божевільний жах і скаламутив свідомість, скаламутив щось у розумній допитливій голові хлопчика.

Третього дня бранець ослабленим голосом покликав Северина.

— Їсти хочеш, чи до вітру? — запитав, як міг запитати в гостя, чи товариша. Той жадібно ковтнув слину і закліпав очима. Северин підніс йому сухий окраєць хліба.

— Жери, падлюко, те, що ти мені залишив.

І знову тітка Василина вклала в його руки торбинку з харчами. Ввечері він поклав підвечірок своєму мучителеві, подумавши, що віднині вони помінялися місцями.

— Жери, кате, одна рука ціла, то бери сам, а то я втаскаю у твою пащеку все відразу. Ти ж любиш, щоб у роті було стільки, аби не проковтнути. Поїси, і я жду відповіді: де моя доня? Але правду.

Той жадібно накинувся на їжу, а Северин пішов до свого віднині нічного прихистку й ліг горілиць.

Вранці зайшов у сторожку. Бранець постогнував. Северин розумів, що йому потрібна медична допомога, але він ще не сповна насолодився його приниженням і немічністю.

Северин раптово зірвався, як вихор, приставив кісся йому до бороди.

— Кажи, псяро, де моя дитина, де Софійка?! — Бранець наполохано дивися на нього. Северин притиснув кісся йому до шиї.

— Вона жива. Працює, не в борделі, просто в наймах в одного підприємця.

Кров бурхнула Северинові до скронь.

— Твоє життя на волосинці. Ти повертаєш мені доньку, я дарую тобі життя. А ні, то я також дістану твоїх дітей, ти не зможеш проконтролювати кожен їхній крок. Клянуся, що відплачу тобі тим самим! Мені нічого втрачати. — Очі бранця налилися таким жахом, що Северин не витримав того погляду й відвів свій.

День, вечір прожив одноманітно. Ніч виходив у поле — толочив бур’яни, ступав по м’якому килимі конюшини, вдивлявся в пригаслі сонця соняхів і чомусь боявся повертатися до сторожки. Світанкове сонце вибрало з нього його лють, він повернувся, вивів Карого й подався до села. Була рання година, господарі ще поралися, дзвеніли дійницями, то Северин пішов до тітки Василини.

Тітка поставила в торбу пляшку молока та кілька яблук. А на снідання посмажила яєць із вишкварками.

— Їж, сину, оно худий аж світишся. Вже якось візьми себе в руки та знаходь сили, щоб жити. Життя ж триває. Дасть Бог, Оксана поправиться, оно ж їй трішки краще. Пішло на поправку. Як до життя, то і від смерті відіб’ється. А то той лікар дурниць наплів тобі, і ти мало зі світу не звівся. Тіко Бог знає, скільки кому дано.

— Тільки Бог, — кинув ледь чутно, а тітка знову змахнула з очей сиву росу. Але таки поснідав і вийшов із хати.

День перетікав з одної пори в другу — ранок — в дообіддя, обід — у надвечір’я і вечір.

Бранець не спав, напружено дивився на Северина. Він уже оговтався від того, що з ним сталося, й чекав на вирок, як приречений до страти, але ще слабенька надія жевріла в його очах.

— Поживися, падлюко, перед довгою дорогою до пекла. — Северин поставив коло нього лоток із варениками, пляшку з молоком та яблука. Бранець накинувся на їжу. Северин гидливо скривився і вийшов.

Не помітив, як упали перші сутінки, а за ними — темрява. Ніч знову текла над Северином зоряним безміром, він знову вдивлявся в нього й шукав, шукав відповідь на одне одвічне українське запитання. А воно вже давно оматерилізувалося, стало гумусом землі, вросло в коріння полинів і дубів, воно несе хвилі українських рік, озер. Ним наповнене повітря, і воно розсіялося туманністю на Чумацькому Шляху: чому так тяжко живеться українцям на рідній землі?! Чому всі їхні добрі вчинки, все добродіяння, звершення й здобутки живуть лиш до світання чи до ранку, не дочекавшись навіть обіду? Чому вони лиш мають право рясно скроплювати рідну землю своїм потом і кров’ю, а плоди тієї праці пожинають інші? Чому приходьки й іновірці, всі непокликані варяги незмінно правують ними? Чому вони століттями у вигнанні, а вавилонська неволя, чужина ковтає їхні життя, їхні сили й таланти?

— Чи не втомився ти, Боже, від наших хронічних невезінь і поразок? — Промовив чоловік у зоряний безмір. А він відповів йому вогняною стрілою метеорита. Тиша, гнітюча тиша й несходимий степ, степовище самотності. І вже подумки продовжив той монолог: «Якщо вже Ти ведеш мене такою дорогою тяжких випробувань, то нехай вона буде недовгою. Ось невдовзі мені буде сорок сім. Твоя мірка, такий вік Ти багатьом відміряв, кому дав багато. Я не ставлю себе поруч із Шевченком чи Іваном Миколайчуком, але встиг теж багато. Вкороти мою дорогу Сам, бо я зробити цього не годен, але й існувати отак вовкулакою не хочу».

Так збігло кілька днів. Северин у якесь надвечір’я запряг у віз Карого, підігнав його до дверей сторожки, поклав на віз сіна й застелив його покривалом. Виволік свого бранця та витягнув на віз.

— Куди ти мене везеш? — Той дивився на нього зі страхом і надією.

— На Страшний Суд, кате, до наших спільних предків. Ти ж знаєш, каїне, що в нас є спільний предок, і у твоєї матері було дівоче прізвище таке саме, як і в мене — Запорожець.

Не відгукнувся. Дорога до райцентру була вибоїста і він постогнував, коли віз втрапляв колесами у ями та на горби. Коло лікарні зупинив Карого, прочинив двері до приймального покою й попросив чергову медсестру покликати санітарів із ношами.

— Наче вони в нас є! — кинула та сердито, — самі тягаємо. — Але таки кудись зникла. Северин вийшов. Тільки тепер помітив, що черево бранця зникло, а щетина на обличчі виросла. Той дивився на нього поглядом врятованого звіра. Їхні погляди схрестилися.

— Чому ти не вбив мене? — Запитав тихо. Северин відповів не відразу.

— Тому, що я з іншого виміру, не з твого «регіону». Твій регіон і братки-регіонали густими рядами вже стоять коло воріт пекла, і тому Бог відпустив вас у вільне плавання. Щоб ви насолодилися земним життям… А я щовечора вдивляюся в небо… Ти цього не подужаєш. Та хіба я Бог, щоб відбирати чиєсь життя? Зустрінемося на Страшному Суді, а він у тебе, повір, буде дуже страшний.

Помовчали.

— Це він змусив ненавидіти тебе, — сказав Гевало тихо.

— Хто? — Северин подивився на нього довгим пронизливим поглядом.

— Батько. Він вбивав мені в голову ще з дитинства, що я бидло, барахло, ні на що не здатний, що буду волам хвости крутити. А от у Василя син — гордість. Там лише розум. А я годжуся тільки носити твій портфель. Я присягнув, що заставлю батька мене цінувати, а ти впадеш у його очах. Це він мене таким зліпив. Я й справді барахло і бидло.

Северин не відгукнувся на ті слова. У дверях лікарні з’явилися жінки з носилками, Северин допоміг їм перекласти нерухомого. На запитання «що з ним сталося», коротко кинув «він усе розкаже». Вйокнув на Карого.

Підвода гаркотіла вибоїнами, а Северинові все здавалося, що ось-ось її наздожене поліцейська машина. Той, кого нині відходжують у районній лікарні, а, може, вже й підняли на ноги і найпрестижніші київські, наводив жах і на місцеву, й на столичну поліцію. Северин був готовий до того, що його можуть ось-ось пересадити з воза в машину. Шкода було Карого. Він випряже його та побажає доброї долі. Та ще брали жалі, що не встигне востаннє викупатися в ріці. Набрав Оксанин номер, почув тихе «слухаю, любий» і серце зайшлося щемом. Северин слухав її голос, він тік, жебонів, як ручай, цей рідний коханий голос. Северин пив його і оглядався. Але погоні не було. Не було її і наступного дня. І через тиждень.

Тепер Северин вечорами до сутінок сидів на березі ріки, Карий куняв, звично поклавши йому голову на плече. Ріка погойдувала своє лоно, і дрібні хвильки цнотливо цілували прибережну траву. Він наслухав їхнє лагідне шарудіння й щось надто високе та значуще, сяйливе та блаженне росло в ньому, як посаджене з дрібного зернятка деревце. Він переміг себе, переміг свою чорноту, весь намул, що зібрався в його скорботній ріці. Та він і сам став рікою, очищеною та тихою, смиренною і не оскверненою гріхом. І її гирло вростало в Боже річище. Десь прочитав: коли б ти в бою переміг тисячу ворогів, то твоя перемога буде не така значуща, ніж коли б ти єдиний раз переміг себе. Він переміг себе. Він не дав тій Каїновій краплі крові перемогти Авелеву кров. Навіть зателефонував Юркові й розповів усе. Той довго мовчав, а тоді сказав:

— Ну, й нехай його судить Бог, а Його кісся, сокира й обух страшніші та нещадніші. Молодець, що не осквернив своїх рук. Якщо це бидло подасть на тебе в суд, ми тебе захистимо. Але чомусь думаю, що він цього не зробить. Уже б зробив. Ти перебредеш свій біль…

І от він почав уже брести. В душі засяяв промінчик і рідний голос усе гучав у нім: «Северинчику, мені помітно краще і я швидко повернуся. Ми все витримаємо». І ці слова гойдали його цілісінький день, неначе теплі хвилі. Карий раптом захвилювався, підняв голову й заіржав. У його іржанні було стільки тривоги та неспокою, що Северин враз відчув, як вона передалася і йому. Вони виструнчилися як за чиїмось повелінням — кінь і чоловік. Серцебиття пришвидшилося на кілька секунд раніше, ніж загальмувала машина. Зупинилася там, де понад два тижні тому впала в ріку інша. Хвилювання наростало, серце відчуло щось раніше, ніж побачили очі. Вони донесли інформацію мозку, а мозок — ногам. Він зірвався бігти, а вони не слухалися його, підгиналися, ставали важкими, неслухняними, неначе там розм’якли кістки. Він біг назустріч тій постаті, що відірвалася від машини, і сутінки не могли сховати від Северина і той знайомий змах рук, і той легкий дівочий біг. А він біг до неї столітті, чи може й тисячоліття. І встигає думати про те, що думається краєм свідомості: він сьогодні зателефонує Юркові та скаже, що спробує все почати спочатку і готовий відвойовувати відібрану землю. І завтра ж почне ремонтувати свій будинок. І ще пролетіла думка, але вона не сформувалася у слова. А коли б сформувалася, то звучала б так: у його ворога єдина Авелева крапля крові повернула йому людський лик. Ось вже подолано якусь сотню метрів. І цей рідний скрик, і цей оксамитовий голос його донечки:

— Тату! Таточку, рідний мій! Я з тобою! Господи! Дяка Тобі!

І руки в Северина, як мотуззя, а в Софійки міцно обвили його шию, як молоде коріння. І зоря наздогнала зорю та й сипонула в ріку зоряним дощем. І ріка стрепенулася, як велетенська рибина, і її хвилями, джерелами прокотилася та срібна зоряна злива. Її вічна душа заспівала, може, одну з найулюбленішу з пісень, яку знала ще від потопу, ще коли Авель випасав коло її берегів свою череду. Карий виловив ту пісню і собі радісно й голосно заіржав, а відлуння від його іржання покотилося рікою, і десь, може, аж в Дніпрі пішло на дно.