З НОВОЇ КНИГИ

Max ERNST - Battlefields, 1972, original signed lithograph
Max ERNST – Battlefields, 1972, original signed lithograph

До Всесвітнього дня поезії публікуємо вірші Станіслава Чернілевського ― визначного поета-вісімдесятника, майстра поетичної імпровізації, талановитого кінорежисера і сценариста. У 1989 році Станіслав Чернілевський разом із побратимами зініціював і здійснив акцію перепоховання Василя Стуса. Створив вітчизняну школу перфектного дублювання, талановито переозвучивши українською понад двадцять тисяч фільмів. У ніч з 18 на 19 лютого був важко поранений на Майдані під час Революції Гідності.

Станіслав Чернілевський ― автор вишукано-інтелектуальної сугестивної лірики. Джерелом його натхнення є класичні для європейської цивілізації тексти ― від Гомера і Данте до Пастернака і Свідзінського

***

                                                      Володимирові Оселедчику

Я «Фауста» Манна

читво

припиню

на зустрічі з чортом.

І ритмом аортим

зіп`ю з Пастернака живого вогню.

 

І двох Магдалин

перегірклий полин

візьму на вуста я,

бо так проростає

в добу Воскресіння душа з попелин.

Мов крону з двовіття

чи з двох персонажів один родовід,

з двох точок Землі осягнути століття,

в чиєму осерді явився на світ.

 

Життя розверталося з фальші —

і всі його зболені рухи подальші

крізь мене пройшли, наче струм через дріт.

І, збувши за скрушею скрушу,

я все ж оберіг незапродану душу

і жінку любив не за мед, а за цвіт.

 

***

Then to the elements.

Be free and fare thou well.

В. Шекспір «Буря».

 

Вертайся в лінії. Ліліт була до Єви.

Гіркою лімфою просякли вечори.

Спіральні плінії

всі нашепти змієві

запишуть труйно під волокнами кори.

 

П`ять років радості. П`ять років туги й болю

від зойків янгола в безодню незлиття.

Вертайся в матрицю.

Будь вільна.

Бог з тобою.

Тобі не суджено жагти моє життя.

 

Над простирадлами не вивернеться стеля.

Вона вже вивернута димом та вином.

Душа повітряна в закрилках Аріеля.

Then to the elements.

Ти вся за полотном.

 

Прощальна радосте! Куди там грому й бурі

до нагромадженого виверження строф.

Відплата літери й числа за дні понурі —

найнеминучіша з фатальних катастроф.

 

Стихії первісні. За болем і журбою —

рожева напнутість вітрильних каравел.

Вертайся в лілії.

Будь вільна.

Бог з тобою.

Then to the elements. Be free and fare thou well.

Max Ernst. Teenage Lightning (Les Éclairs au-dessous de quatorze ans) from Natural History (Histoire Naturelle) c. 1925

***

Матері Олександра Козловського — Олені

 

Criste, cum sit hinc exire,

da per Matrem me venire

ad palmam victoriae.

(Христосе, коли все пройде,

Дай мені через Матір Свою

Прийти до перемоги!)

Один із варіантів молитви Stabat Mater

 

Як при сизій золі перепілонька сива,

коли лють — навіженка,

скорбна Матір стоїть над могилою сина

в «Арсеналі» Довженка.

 

І над колами хвиль кожним прожилком — фібром

проридавшись до денка,

неофітова Мати уклякла над Тібром —

аж до горя Шевченка.

 

І бабуся моя над могилою тата

в казахстанському полі.

І матуся моя над могилою брата

в Красноярському колі.

 

І в сусідній країні далеко від дому

всі

зійшлися в небогу

над шістнадцятирічним синочком, якому

ампутовано ногу.

 

Як він дивиться довго і кволо на шибу,

наче в стром неходиму.

За вікном вивертає юрливу пташину

з черешневого диму.

І не чує службіст, що присяг термідору

убивати рядами,

як, чоло причавивши в стіну коридору,

Скорбна Мати ридає.

 

Христе Боже, прости наші туги з гріхами —

світло всіх докликає.

Але пташка летить над глевкими шляхами:

може, ногу шукає?

Там, де вбивця тікає.

 

***

«Хуан Себастьян Елькано»

зостався колись в Одесі,

як бідні іспанські діти,

що втратили батьківщину.

 

Всілякі перевороти —

грабіжники снів дитячих —

згризають першонаймення

очей, кораблів та квітів.

 

Та чайки, що знають мову

лунких  потаємних люстер,

уп`ються з вітрил фрегатних

салютами Федеріко.

 

Сліди ножових печалей,

утрачених порятунком,

лежатимуть в палімпсесті

за знаком ріки чужої.

 

Подвійно чужа сторінка

потрійно чужої люті.

Та чайки запам`ятали:

«Хуан Себастьян Елькано»

Max Ernst (1891-1976).
Max Ernst (1891-1976)

***

Пітьма спивала течію,

немов душа мотив.

На персах дівчини твою

долоню Бог світив.

 

І аж здригалася з пожеж

голодна нагота  —

і вся земля була без меж,

як шкіра золота.

 

Та ніби хльоснув батогом

зненацька хижий вік —

і кинулось життя бігом,

як стрічка вперескік.

 

Такі літа твої малі! —

відчуєш при кінці,

немов холодний жмут землі

затиснеш в кулаці.

 

І непророслістю крила

уловиш з-під плеча,

що там, де дівчина була,

пече вогнем свіча.

Max Ernst. Le Chale a fleurs de givre
Max Ernst. Le Chale a fleurs de givre

ГУТАПЕРЧЕВА КАЧЕЧКА

пам`яті Миколи Плахотнюка

 

Якось мама взяли мене в Жашків.

На базар. Коли ми йшли до Жашкова,

у цей час поверталися деякі селяни

додому. В одого з них я побачив

гутаперчеву качечку. Так мені хотілося

мати оту качечку, але, звичайно, мама

не мали коштів, щоб купити мені її.

Досі мені сниться така качечка.

Микола Плахотнюк, «Коловорот».

 

Солов`їне гніздечко та без,

наче музика в Бозі.

Солов`їне гніздечко та безум шалких паремій.

Гутаперчева качечка

в голод

на битій дорозі —

гутаперчева качечка, Господи Боже ти мій!..

 

Шалоти солов`їної код в перегонах етапів,

свергота психлікарень —

згубна морова кривота;

гіпократове вістря сумлінь,

що діткне ескулапів, —

все не те! —

бо лише гутаперчева качечка та.

 

Сиротинної радости жадібно-марна жерстино,

вся тужбо сновидінь в таємничо-гіркій вигребі…

Мама вишепчуть стишено: «Ми українці, дитино».

Голод викричить скрушено: «Іграшка ся не тобі!»

На пругах українських втрачає себе силабіччя,

отерпають гортані з ячання стовпів соляних.

І летять гутаперчеві зграї

з лещат потойбіччя —

всі відібрані діти

і все, що відібрано в них.

 

Ти пройшов, перейшов — і тобі заяріла зірниця,

і вернулось ім`я, і вживилося в люстра нікчем.

Та чому по ночах тобі сниться, і сниться і сниться

гутаперчева качечка та,

як розпачливий щем?

 

Коли спадок сторін дотирався до обрисів змилку

і товклися очей  «чоловічки», мов чоботом скло,

«України зосталося вже, як гівна на цідилку», —

мама шваркнули в більма війни — і тебе пропекло.

 

Ти пройшов! І хребет не зігнув. І чужак та загреба.

чи й свояк — вурдалак і черв`як —

загули втришия.

України зосталося нам, як безмір`я в три неба,

де летить гутаперчева качечка —

спрагло твоя!

 

І шепочуть молитву

з гірких і святих твоїх літ

солов`їне гніздечко

та вибухлий бджолами

цвіт.

 

БЛЯШАНА ЗОЗУЛЯ

1

За шибкою гілка:

—      Прокинься!

Повіяло шумом бляшаним

з ярів крейдяних за рікою,

де мамина пам`ять пропала.

 

Здригнулася чорна зозуля

не пір`ям забутих акацій —

терновою хусткою мами

над раннім весільним риданням.

 

На темному пагорбі болю

ледь світиться біла дорога —

і мамина тінь виноградна

шкребеться з її сновидіння.

 

Тінь мамина ходить і ходить

за стежкою чорних мурашок

всередині глини сухої,

де мамина пам`ять пропала.

 

2

Всередині глини сухої

сплять пальці, що глину ліпили

за водами хижого яру

і скреготом ребер кремінних.

 

І там, де подвір`я пропало,

церквиночка жовтої груші

до паперті ос не скликає

солодким негойданим дзвоном.

 

Мій прадід не відав про мене.

А я не дізаюсь про кого?

Солодка пора сутеніє

всередині жовтої груші.

 

І світиться біла дорога

не темному пагорбі болю.

І гілка шкребоче об шибу:

тінь мамина ходить і ходить..

 

28.06.2010 р., м. Київ

Max Ernst, Cover for Répétitions by Paul Eluard, 1922.
Max Ernst, Cover for Répétitions by Paul Eluard, 1922.

***

Сократ допив цикуту з чаші.

Поставив крапку Хвильовий.

Ще щось бреде по мертвім часі,

який вдає, що він живий.

Хоч обіч

попіл охололий

по марноті

і дні не ті,

важкий і впертий хід комолий

вертає горло німоті.

Секретний шлейф — каліброміру:

не все те мертве, що зімре.

І віл доби сверблячу шкіру

Об ріг твого будинку тре.

 

***

І жертовні рядки,

і шматки четверні,

де в занедбі — талмуди.

 

Всі шукають мене, та не вийти мені,

бо вина моя всюди.

Що я  можу сказати осудливим їм,

як Сивіла Енею?

Тоскна гадина в`ється під серцем моїм

світовою брехнею.

Не зловістя торкнулось моїх підошов,

провокуючи втечу.

Ще до спалення Трої

я в гори пішов:

віщувало предтечу.

 

Та не зблисло навстрім

і не скресло, мов грім,

владоможливе жезло.

Чи знамення не втрималось

в серці моїм?

Чи накладення щезло?

 

І зостався я в нетрищах,

в тій хащині,

що, як душу чернечу,

затягли мене вглиб, —

і не вийти мені,

бо прийняв порожнечу.

 

***

День у день поховальний обряд.

Ти невільник. Гаруєш — та все ж,

мов у ляльці тугій шовкопряд,

ти себе в домовині несеш.

 

Тільки в лампочці тоскно бринить

роз`ярілим клубочком вольфрам.

І, на жаль, не рутениться нить

з домовини твоєї на храм.

 

Вулканічних вузлів тенериф,

скло краплисте, від мряки рябе.

І годинник, пажерний, як гриф,

золоті твої рештки довбе.

 

***

Ну ось і край. Тремкоче бубонець.

Ти в імені чужому, як Теренцій.

Принизливо досягнутий вінець

гнітючих пантомім аудієнцій.

 

Листівку мармурової плити

вже вкинуто —

поштивно

і поштовно.

Відкрите вухо Бога.

Але ти

не говорив — лиш глипав

молитовно.

 

Можливо, в цьому й присуд вороття:

націлувавшись золотих пантофель,

побачити в безодні небуття

життя свого

невикреслений профіль.

Max Ernst. When Light Cartwheels Frottage
Max Ernst. When Light Cartwheels Frottage

ЯНГОЛ АЛФАВІТУ

Іванові Малковичу

 

Десь далеко, на краєчку світу,

за який нікому не сягти,

тихо сяде янгол алфавіту,

щоб його ти зміг оберегти.

 

Хай в абетці, наче в діадемі

рідкісні коштовні іскрії,

є всього дві літерки окремі.

Дві — але вони лише твої.

 

Так тобі від мами та віками

писано, коли ти в роду мавсь,

щоб зубами, віями й руками

ти за них над прірвою тримавсь.

 

І коли раптово навіть світу

враз не стане,

бо скрада згребе, —

в млі й безодні

янгол алфавіту

скриком звуку

втримає тебе.

 

***

Зернами Зерова з древнього древа,

світлом Свідзінського з тихих оправ…

Зрештою, сину мій, щастя не треба —

треба, щоб мови ніхто не окрав.

 

Дзеркалом прагнення душу не муч ти,

в жерла пожад відкидає воно.

Так повелося за правилом учти:

з рога жертовного п’ється вино.

 

Здушить за горло гірка опояса —

справся у Бродського: там не до щасть;

Там Мандельштам виноградного м’яса

радо тобі до розради подасть.

 

Лярва, Мінерва чи бродь килимова —

душу, мій сину, на мерву не зводь.

Поки жива неокрадена мова,

щастя не треба, бо поруч Господь.

 

Але при мареві ярого тіла,

любого глибше за спалений світ,

навіть безмовність твоя очамріла

буде промовиста, як алфавіт.

Max Ernst Brühl 1891 - 1976 Paris La Ballade du Soldat (Dans les ténèbres) 1971 Collage of two imprinted papers, mounted on card.
Max Ernst Brühl 1891 – 1976 Paris La Ballade du Soldat (Dans les ténèbres) 1971 Collage of two imprinted papers, mounted on card.

***

Не я тоді був,

коли вранці Одеса

відкрила каміння для двох.

Та я перед вами

лежав замість плеса,

бо раптом

вчинив таке Бог.

Я шкірою чув, як шептались про крила

дві риби крізь товщу німу.

Чи ти пам`ятаєш, про що говорила

тоді —

біля мене! —

йому?

 

Чому мої зорі

такі безбороні,

як згадую слово твоє? —

і враз — наче ляпас

в щоку і по скроні, —

це Бог

мене рибою б`є.

 

ПЕЙЗАЖ ПІСЛЯ АНІГІЛЯЦІЇ

З циклу «Коктебель»

 

Третє тисячоліття

з ночі твого від`їзду.

Простір забито щільно

клоччям глухої вати.

Чим я себе втішаю

в шарій облозі вгнізду?

Що я роблю без тебе? —

Вчуся себе вбивати.

 

Дрібно дзумить комарик

десь за блідим плафоном.

Вся попередня прожить

в просторі мертво звисла.

Думаєш, мені просто гризтися з телефоном?

Думаєш, мені легко

не викликати числа?

 

Заздрю піску морському,

водоростям і гальці,

заздрю дельфінам дальнім,

врощеним в ультразвуки.

Ніжать тебе очима

інші неандертальці.

Я ж собі так бороню

слухавку взяти

в руки.

Душать мене кощаті

сушені вечори ці.

Ніби молюски кволі,

миті з тяглом гнобитим.

Скільки б не мав я люті,

скільки б не стало криці,

з поля свого двобою

виповзу недобитим.

Я не виходжу з дому —

просто як паралітик.

Так алкоголік,

певно, глушить

тужбу тужбою.

Ротом перебираю

пригорщі чорних літер —

тих, що молився ними

на самоті з тобою.

Так ворушиться море

чорними камінцями —

там, де ти по коліна

вигорнута з прибою.

Правдами та брехнею,

трасами й манівцями

хочу несамовито

бути поруч з тобою!

Давнє ахейське віче.

Небо на псевдо «завше».

Вжалений чоловіче,

що твої пальці кличе?

Що там понад водою,

крила на крик зламавши,

про сардонічну тугу

чайка лиха кигиче?

 

***

Розпалися всі крапки та коми,

розпалися, мов крижані мерлузи.

Повітря раптом втратило закони,

черкаючи краї твоєї блузи.

 

Куди ти заподілася, драбинко,

від крисів до криничок стоіскримих?

З якого кряжу, жінко-яструбинко,

ти крихти їжі принесла на крилах?

 

І смерті рівна

прірва межибрівна,

і цей конверт на ймення «епідерма».

І темрява, що знов стає безслівна,

бо хижа ніжність на фрагменти здерла.

 

Б`є в ніздрі бриз розтуленого лона,

кінь соляний ірже на узбережжі.

І падають, як брами  Вавілона,

важкі пір`їни білої одежі.

 

***

Гуснуть сутінки в келішку,

сон ворсинки колиса.

Жінка дихає на ліжку,

як опалі небеса.

Над лелінням розімлілим,

мов зісподу кунтуша,

розкотились тілом білим

кучерявчики Ковша.

Мов ягнятка до кошари

потяглися від ріки.

І рука по шкірі шарить,

підбираючи зірки.

 

***

В суголоссі густих чорних трав

шельмове шарудіння.

Мікеланджело знав, як міняв

лики з «Гріхопадіння».

І коли у раю в красноталь

буде хлюпати пінка,

жінка вибере горизонталь,

бо на те вона й жінка.

Буде сіном стелитися спів,

як габа дзвонарева.

Та лукавий про плід прошипів

з вертикального древа.

А коли нівелюється клич

пливом знадження скраю,

перших жде переміна облич

та вигнанння із раю.

Тільки той, хто свічею конав

під високим склепінням, —

тільки той свою клятву пізнав

надспокусним терпінням.

Обертаються в день чужиття

через гори і троги —

древо гнозису й древо життя

горизонтом дороги,

що в нагірний упреться кришталь,

як у склянку чаїнка.

Жінка вибрала горизонталь

через те вона — жінка.

Max Ernst (1891-1976)
Max Ernst (1891-1976)

 

***

Перепнувся крайобрій пітьомним сукном опанчі.

Тільки білі хмарини ще мріють над ним, як вітрила.

Як я прагнув, щоб ти говорила зі мною вночі —

просто так говорила.

 

Як я прагнув протерти на віках ряхтіння рябе —

відлиск фар, ліхтарів і зірок, і хмарок шестикрила —

і вдивлятися в скло, і вживлятися в смагу тебе —

тільки б ти говорила!

 

І коли хижа ніч уполює мене навпрошки

і зачне поглинати в свою чорноту,

наче полоз,

Я, мов Річард Шекспірів, безмовно

скричу в подушки:

«Півдержави — за голос!»

 

***

Коли сам доростеш до печалі,

за якою нема сподівань,

ти побачиш:

стоїть на причалі

в темнім присмерку

жінка, як лань.

Там, попереду — озеро, море,

океан, маяки берегів.

І не видно, яке її горе

прикувало до крайніх пругів.

 

Гусне в обрії сутінь бузкова.

Різь крайводдя — як лезо ножа.

І життя твоє — лань присмеркова —

вже, як жінка чужа,

як межа.

 

І зробити нічого не можна.

Тільки чуєш, як гостро паде

кожна блискітка, крапелька кожна

в ту печаль, де пекельно-всебожна

постать жінки,

що іншого жде.

 

Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ

Ілюстрації з відкритих джерел

* Мовчазна форма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Leave a Reply