Згадуючи Івана Білика…

Спілкувалася Злата АРТЮШЕНКО

1547
Білик. Письменник зі своїм собакою Мікробом

 

 

AD MEMORIAM

 

 

Першого березня святкував би 90-річчя Іван Білик (1930–2012) — активний учасник національно-культурного відродження України, лауреат Шевченківської премії, літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького, «Золотий письменник України», автор 10 романів, серед яких бестселери різних років — «Меч Арея», «Похорон богів», «Золотий Ра», «Яр».

Іван Білик — людина з надзвичайно яскравою долею. Долею, що поєднала неспокійне дитинство сина розстріляного 25-річного вчителя, члена Спілки визволення України, написання роману-гіпотези з історії Праукраїни, багаторічне цькування, звільнення з роботи, пильну увагу КДБ і працю, працю, працю — письменника, перекладача, журналіста — з відновлення національної гідності народу України.

Переживши більше ніж 30-річну заборону на творчість, Іван Білик зберіг безмежне бажання творити та встиг побачити видання свого першого написаного й останнього надрукованого роману «Яр», що понад 30 років пролежав «у шухляді».

Спогадами про письменника поділилася його сестра — Олександра Петрівна Кравець.

Пані Олександро, скажіть, як складалася письменницька доля Івана Білика в останні роки життя?

— В останні два роки життя Іван почав стрімко втрачати зір, працював все менше, і це було його великою трагедією та болем. Було дуже помітно, що, втративши сенс свого життя, він почав швидко здавати фізично. Разом навалилося все: хребет, серце, тиск — увесь букет неприємностей старіння…

Змолоду він любив працювати вночі… Як у кожного письменника, у нього була своя улюблена атрибутика творчого процесу: кава, темрява за вікном, приглушене освітлення кабінету, цокання клавіш друкарської машинки «Еріка»…. У 1990-ті йому пропонували перейти на комп’ютер, казали про переваги створення електронних копій, та він не погоджувався, любив це «цокання» своєї «Еріки». А коли осліп, не визнавав і відмовлявся будь-що надиктовувати. Казав: «Не хочу, щоб перекрутили мій текст або щось змінили. Я звик сам редагувати й доробляти свої тексти, а тепер ніяк уже не зможу проконтролювати зміст і форму», — це Іван твердив кожному, хто вмовляв його перейти на диктофон. Думаю, тут вплинуло все: понад 20 років він працював редактором у видавництві «Всесвіт» і любив бачити текст, але ще вагоміше те, що довгі роки він був під пильною увагою КДБ, і це «виховало» в ньому певну осторогу й прискіпливість до кожного слова, яке може бути перекривлене.

Як часто він згадував цю «увагу КДБ», найважчі роки свого життя та роботу у «Всесвіті»?

— Про свої найважчі проблеми він не згадував ніколи, навіть не розповідав про них у родині. Про своїх ворогів казав тільки: «Треба ж і їм якось жити»… А ось про роботу у «Всесвіті» та його співробітників завжди ділився з теплотою.

Відомо, що за роман «Меч Арея» його звільнили з роботи в «Літературній Україні». Подальша доля Івана є зразком єднання найздоровішої частини українського суспільства. Як він казав: «Мене підібрав Павличко». Певний час Іван працював у видавництві «Всесвіт» на посаді «секретар-машиністка», яким того часу керував Дмитро Васильович Павличко. До речі, про цей період згадують різні люди в книжці спогадів про Івана «Лицар Ордену Святослава Хороброго» (видавництво «Логос», 2014). Там наведено і копії матеріалів КДБ про перевірку діяльності «Всесвіту» й невдоволення комітету, що Дмитро Павличко опікувався такими людьми, як І. Білик.

Які мрії не встиг реалізувати ваш брат?

— Він почав писати роман «Житіє грішного Івана» — автобіографічний, з історією роду Біликів, який шлюбами двічі перетинався з родом Котляревських, нащадків якого ще багато й досі у Градизьку, батьківщині Білика. Але є всього вісім сторінок нового роману. Іван цілком усвідомлював, що він його вже не допише, тому найбільше переймався долею свого останнього роману «Яр». Як сам Білик формулював, це роман про «Україну й українців за часи сталінщини».

Уперше «Яр» видано 2008 року видавництвом «Грамота», накладом усього 5000 примірників, розійшовся миттєво. Вдруге його було опубліковано 2011-го (видавництво «Український письменник») накладом 1000 примірників.

Іван не був упевнений, що роман, як то кажуть, «знайде свого читача». Вже після смерті Івана я знайшла в мережі на сторінці про Білика висловлювання одного з читачів про «Яр»: «Твір просто неперевершений, персонажі показані надзвичайно яскраво, читаючи, відчуваєш себе на їхньому місці. Психологічно, художньо, ідейно неперевершений твір, і не лякайтеся, що в ньому близько 800 сторінок, прочитав його за три дні. Якщо порівнювати й оцінювати, наприклад, із „Залишенцем”, то „Залишенець” 7 із 10, „Яр” — 10 тверда. Читати усім, не пошкодуєте». Думаю, Іванові було б приємно почути такий відгук.

Наразі працює комісія з творчої спадщини письменника, в плані роботи якої є перевидання роману «Яр», друк рукописних матеріалів та інші заходи з популяризації надзвичайно цікавої творчості Івана Білика.

Відомо, що «Яр» був першим написаним романом. Що Ви знаєте про відмову друкувати твір?

— Так, це був перший і одночасно останній роман Івана Білика. У 1970-ті роки текст довелося прибрати «в шухляду» на 20 років. Брат розповідав, що порадив йому так вчинити головний редактор видавництва «Дніпро» Р. Касевич. Інакше був ризик арешту й заслання (у кращому разі).

Іван не дотримувався вимог соцреалістичної цензури, в його творах була написана чиста правда. А пропустити роман з описом Голодомору, каторги, тортур, успіхів і помилок УПА, партизанських стратегій — такого система не могла дозволити. Так і вийшло — тільки через 30 років (2008) роман був надрукований уперше.

Існує таке поняття «успішна людина». Нині цим поняттям широко користуються. Чи був Іван Білик такою успішною людиною?

— Справді, нині часто можна почути про «успішну людину». Це дуже широке поняття, і я не хотіла б зупинятися на його семантичній багатогранності та певних штампах, що існують для його визначення (гроші, звання, посади, і «головна відзнака» — місце на престижному кладовищі…). У житті Івана Білика існували улюблена справа, талант і працездатність, що наповнювали силами й дали видатні результати; було велике кохання, не зруйноване 50-річним (!) шлюбом. Попри всі труднощі, він зміг реалізуватись як творча людина — це давало йому щастя перемог… Ще Іван ніколи не зрадив своїх друзів… Думаю, що це є головним! Він був гармонійною, щасливою людиною за найвищою людською мірою.

Спілкувалася Злата АРТЮШЕНКО

Leave a Reply