Відомий поет і літературний критик, лауреат Шевченківської премії Володимир Базилевський досліджує поетику Станіслава Чернілевського і зіставляє його з Сергієм Жаданом

ВТІШАННЯ “ЧЕСЬКИМ ЗОШИТОМ”

Жодного перебільшення. Втішався і дивувався. Що  є   т а к и й   п о е т. І що можлива  т а к а  поезія. В епоху, коли за словами автора, «людина страшніша за жах»

Поет відомий — Станіслав Чернілевський. Відома й назва книжки «Чеський зошит», позаяк вона номінувалася на Шевченківську премію.

Так сталося, що прочитав я її тільки зараз, цебто через два з чимось роки після виходу її в Чеській республіці. Дарунок поета став святковим одкровенням: перші дні цього року проминули під знаком його поезії.

Прочитання із запізненням має певні переваги. Принаймні для рецензента. Відстань у часі як іспит книжки на міцність. Як відстороненість від метушні, пов’язаної з висуванням і “засуванням”. Коли написане зажило своїм  окремішнім життям і про нього забули. Та чи забули? Унікальна доля. Унікальний автор. Унікальний “…зошит”.

3 авторської передмови:  «Я не знаю таємниці народження цієї книги. Спершу були вірші. Чи, радше, віршовані рядки. Бо так склалося, що саме рядок є засобом і умовою  мого  самовідчуття і самоздійснення, майже біологічною складовою. Як кров. Чи легені. Рядки я записати не міг. Праву руку було двічі прострелено. Навиліт. На Майдані. Ліву черкнуло. Сталася фантастична неймовірність: я потрапив на лікування серед майже сорока інших поранених до Чеської республіки».

Інформація важлива ще й з огляду на психологію творчості: велика за обсягом книжка віршів була написана за два з половиною місяці в лікарнях і реабілітаційному центрі чужої країни.

Потрясіння Майданом і його складова — особиста трагедія стали тими потужними подразниками, які виокремили Чернілевського-поета з-поміж інших його занять і захоплень. А належить він до багатоверстатників: перекладач, кінорежисер, кіносценарист, викладач кафедри телевізійної режисури одного з київських вузів.

Поет, який успішно дебютував, а потім замовк на десятиліття, заговорив на високих регістрах поетичного мовлення.

Заманливо згадати формулу Ушакова: “Чем продолжительней молчанье, тем удивительнее речь”‘. Але важко повірити, що роки мовчання були роками неписання. Є поети, які украй рідко публікуються в періодиці, але вміють тримати форму. Скажімо, Іван Малкович. З найсвіжішого — яскрава добірка його віршів у “Києві” за минулий рік. Не маячив у періодиці і Станіслав Чернілевський. Не штовхався, щоб пробитися до першого ряду поетичної авансцени, куди набилося забагато марнославного люду. Причина його затяжного мовчання — з таїн авторського фенотипу. Так чи інак, але “Чеський зошит” за сумою його чеснот не міг виникнути знічев`я, на голому міcцi.

Резонно припустити, що людина, яка постраждала на Майдані, зводитиме порахунки з негаціями віку, вдаючись до логічно-понятійних засобів, звичних для сприйняття інвектив, публіцистики. З огляду на те, що сталося, можна було сподіватись ще на одну майданну книжку з означеними напрямними. Ба ні: “Чеський зошит” — з несподіванок.

Це книга сугестивної лірики, яка в більшості своїй важко надається до причинно-наслідкової мотивації. Книга відрухів серця, мінливих душевних станів, відчуттів неясних і летючих. Заторкнута чи й означена тема обростає додатковими значеннями і відтінками, які незрідка заступають ту тему. Все тут нестійке, рухливе, хитке і невловне, де смисл підмінено мерехтінням смислу, його стихійним пунктиром. Тому з певністю сказати  про що йдеться в багатьох віршах Чернілевського не можна. Їх приваба в іншому, вони діють на підсвідомість чаром своїх заманливих темнот, алюзій, ремінісценцій. Логіка, поступаючись поезії, соромливо заплющує очі і відходить вбік. Це вишукана поезія. Поезія для читача культурного, начитаного, здатного розпізнавати і вловлювати сигнали, які для інших «за сімома замками». Її культурологічний пласт строкатий і насичений: Авеста, Рігведа, Біблія, буддистські, скандинавські й слов`янські міфи тощо. Хай навіть згадувані побіжно. Із задіяних персоналій: Данте, Шекспір, Томас Манн, Гете, Пастернак, Шевченко, Стус, Плужник, Свідзінський. Не кажучи вже про те, що окремі імена не названі, але їхня присутність у текстах очевидна.

“Чеський зошит» — книжка інтелігента, яка живе складним внутрішнім життям і тяжіє до піднесеного ладу мовлення, що навертає до відомих взірців.

Де сховає скрушна Фінікія

золоті зерносховища літер,

як піском з-перед пошепту змія

на Едем насувається вітер?

Зайвиною стирчить, мов незграбка,

оніміла колона афінська.

Пірамідна єгипетська крапка

при корейському змруженні Сфінкса.

Поетика Мандельштама нагадує про себе у ньому і в деяких інших віршах як зверненнями до чужих культурних світів, які обживаються як свої, так і тональністю, інтонаційними зачинами. Навіть смисловими розривами між строфами. Тому тлумачення криптограм Чернілевського невдячна справа. І якшо вони діють на нашу підкірку, то це означає, що за ними художня правда. А вона переконливіша від правди факту.

3 тлумачів Мандельштама найближчим до істини був Блок, коли зауважив, що джерело його поезії — сни його свідомості. З певними застереженнями це можна повторити і про вірші Чернілевського. Принаймні про значну їх частину. Невипадкова ж ця налаштованість на тріаду: Мандельштам, Пастернак, Арсеній Тарковський. Чернілевський перекладав Тарковського і, звичайно ж, знає під яким потужним впливом Мандельштама той виростав і як непросто, і до речі, не без помочі Ахматової (є її свідчення) пробивався до себе.

В українського поета своя ніша. І прив`язана вона до української історії. В її трагізмі й абсурдності.Та є й те, що зближує його з означеною трійцею. Це, якщо за Орестом, потреба поезії вищого поверху. Тарковський найбільшу заслугу Ахматової вбачав у тому, що вона, на його думку, відродила напівзабуту традицію високої творчості. А себе атестував як поета, який, переказую майже дослівно, мало взяв у землі для неба, більше взяв у неба для землі.Чернілевський з тих небагатьох, хто спонукає пам`ять і до таких згадувань.

Традиція високої української поезії скромна. Вона й не могла бути іншою з огляду на те, що її складова — перманентна боротьба за виживання мови. Боротьба, яка триває й сьогодні. А мова, за тим же Осипом Мандельштамом, це все. Хоча дивовижні взірці високої (модерної!) поезії зауважуємо вже в нашому фольклорі. Але йдеться про традицію літературну. І тут коло імен обмежене. І вони відомі. Тим важливіша з`ява книги, що дає можливість утвердитися в думці, що ця лінія лірики не втрачена і знаходить виразників у кожному поколінні. Та про те годилося б написати окремо.

Щойно видані «Тамплієри» Сергія Жадана. Про книжку, звичайно ж, говоритимуть: ім`я розкручене. Я заторкну її лише в тій мірі, у якій вона може сприйматися як продовження “Чеського зошита”.

Як і Чернілевський, Жадан зі своєю таємницею. Він запрограмований  на неї. Але його таємниця у площині фабульності, подієвості, свідомо заниженого оповідного, баладного тону. Персоналії поета глобалізовані, знеособлені. З огляду на попередні твори, “він”, “вона”, “вони” перекочовують з одного вірша в інший. Міняються події, ситуації, не міняються утаємничені персонажі з розмитими рисами. І якщо у Чернілевського вихоплюється скрушно-відчайне: «Земле рідна! Україно! Що пороблено з тобою?», то в Жадана воно немислиме, його герої без ознак національного. Прочитавши книжку, в підсумку не можеш виокремити жодного з віршів. Вони сприймаються як один текст. Добре це чи погано? Добре як ознака індивідуального почерку. Погано, бо експлуатована до художнього виснаження манера письма призводить до монотонності, зоднаковіння, повторюваності.Тексти як шахта, з якої вичерпані корисні копалини, хоча робота триває.

Поезія Жадана — поезія розумного думання в атмосфері нерозум’я і вивихів часу. Психологічно містка, точна в деталях, часто афористична. Це правда телеекрана й газети, але висловлена авторською поетичною мовою. Позірно відсторонено, без форсування голосу, що діє на підсвідомість як і в Чернілевського. При тому, що автор “Тамплієрів” — логічно-вмотивований. Ще читаючи його “Вогнепальні й ножові”, я схилявся до думки що пізно чи рано перед поетом постане дилема: або і далі експлуатувати вироблену манеру письма й тим самим приректи себе на одноманіття й самоповтори, або ж оновлювати поетику, шукати нових підходів і рішень. А отже, й уникнути небезпеки інерційного руху письма.

До слова, назва «Тамплієри» притягнута  «за вуха». Вона ефектна, але непосутня і спрацьовує на “навпаки”. Для того, хто цікавився історією духовно-лицарського ордена тамплієрів — то очевидність, розтлумачувати яку зайве. Хибна і апеляція до Середньовіччя як вмістилища мракобісся. Застарілий комплекс невідання. Живучість фальсифікату, підживлюваного пропагандою імперії зла, аби відвернути увагу від власних страхітливих злочинів. Середньовіччя насправді було епохою самозбереження і самозростання людства, накопичення ним духовної енергії. І дало безліч яскравих взірців у різних галузях життєдіяльності, літературі зокрема. Його звірства, «полювання на відьом» — мізерні у зіставленні зі звірствами новітнього часу. Достатньо лише нагадати, що “на совісті” інквізиції близько 8000 тисяч загублених життів. Цифра неспівмірна зі статистикою XX і початку нинішнього століття.

Гадаю, зі сказаного випливає, що травмований на Майдані поет Чернілевський підсвітив поета Жадана і — навпаки. Зіставлення — з допоміжних чинників істини.

Так, Станіслав Чернілевський — складний поет. Але це не складність імітатора складності. Вона в нього органічна. Легкість його пера оманлива. Ефект мушлі: моря не видно, але море зашумить, як тільки притулиш її до вуха. Вірші “Чеського зошита” — авторський самозахист у вигляді таємниці. Небажання  багатьох з них відкриватися, їх імпресійність чи й алогізми, коли кожна наступна строфа мовби домагається самостійності, — це й інстинкт самозбереження.

Окремо про словотвори і рідкісні слова Чернілевського. Вони свіжі, переважно зрозумілі і цілком вписуються  в авторську палітру. Не сприймаються лише тоді, коли постають у небажаній концентрації. Як початок вірша, що замкнув книжку: «В чольній витрощі тужить зчавлена випруча. В чорному скруші кружить криком німим свіча». І якщо останні два рядки на місці, то перші під знаком запитання. Цим, до слова, грішив Стус.

Уміє поет гратися і в поширені ігри: «судні сурми стовбурів смерек», «лагідний плин лоскотаної Влтави». 3 видимих ознак почерку — «мораль» з двох прикінцевих рядків. Ударна римована пара, як у сонетах Шекспіра.

II

Один з віршів Станіслава Чернілевського з його мотивом  «утвердитися в самоті»  пробуджує цілу гаму чуттів.

In eremо, весь вік іn eremo.

Всюди сам. Але цим і мужній.

Ми ніяк нашу в`язь не зберемо                                                  

на безвічній плиті крижаній.

 

Теплих літер просипано пригорщ

чи розкидано серед снігів.

 І в гортані лиш вихрип, як пригірч

 недосяжних на клич берегів.  

 

Вороги ми дорогами й тілом,

вороги навіть блиском зіниць.

Злом ілюзії відмерехтілим     

перечавлено чари суниць.

 

 І завіяно інеєм сивим

 навіть листя, як пір`я в`юрка.

 І за поглядом каро-красивим —

 кара вроди, подвійно гірка.

Посилання на “інфернального кресляра”, який прирікає особистість на самотність, дає підстави для припущення, що мовиться про українську державність з її невиліковними хворобами.

Ta як же усе-таки бути з Майданом, травмованого на Майдані? — резонно запитає пам`ятливий читач. Майдан Чарнілевського не акцентований, не педальований. Він присутній у багатьох віршах. І озивається незрідка несподівано. Стосунки з Майданом у Станіслава Чернілевського особистісні. Як і з Україною. Патріотика на інтимному рівні. «І я пишу не про Майдан, а про кохання» — скаже поет в одному з віршів. Це виклик, але виклик-філософема. Сугестивна лірика поступається місцем ліриці медитативній. Не скрізь, вибірково. Втрачений, здавалось би, логічно-понятійний зв`язок ні та й повертає на висхідні позиції. Аж до оголеності прийому. Прямого тексту, філософізму. Щоб невдовзі їх…втратити. Чи … напівутратити.

 

Звичаїно, вчорашнє — не стисно-залізне,

та все ж моє серце, як біль, перейма

печаль, що тебе коливатиме в різне,

бо тверді всередині тебе нема.

 

Ти відаєш крила, та з воском Дедала.

Як гостро сьогодні з кричущої мли

я чую той ранок, де ти заридала,

коли за волосся дівчат волокли.

 

Впритул до юрби, де шмагали кийками,

я бачу обличчя безкровно-бліде.

За тими сльозами, за тими дзвінками,

де ділося серце твоє молоде?

 

І далі через дві строфи — спазматичне:

 

Звичайно, сягти медитація може

за межі наруги в астраловий схрон.

Та часто я думаю: Господи Боже,

за що пролилась моя кров на гудрон?

 

Страшне зізнання. За ним — страшна нинішня реальність. Оберненість до

України без називання її імені. До України, у якої немає “тверді всередині”.

 

Ти не зважив на звабу зміїну.

За коханням, що Бог тобі слав,

Ти втрачав заповітну країну

день за днем від нездарних булав.

 

Лишень кілька разів вихопиться в поета біль пойменований географією і нещадністю констатацій: «Все запродано. Стерто. Забуто.», «Московіє! Вернися в себе, стулися в макове ядро». Знаменитий шевченківський рядок постане у сподівано-несподіваному контексті: «Якби-то ти, Богдане п’яний, збудився в «беркутову» ніч», «…рука- вишнева гілка, що не сквітне більше» – це з вірша «Рука боліла, а сади цвіли». Яка промовиста деталь.

Інший Чернілевський переймається трагікою чужих доль, що не є чужими: кров єднає.

Порахунки з країною «без тверді» ведуть до Маланюка. Але без його проклять і вергання громів на адресу Степової Еллади. Щось блоківське, тавруюче і водночас любляче, кажу про знаменитий цикл, проривається у звертанні-монолозі нашого поета.

 

Ні янгольська фікція взорна,

ні шарпаних візій шлея

Реально душа твоя чорна,

як чорне на колір ім’я.

 

Бо тьма, бо безодня, бо шахта,

бо ніч, як мана смоляна.

Бо носиш в зелених очах ти

свічада хмільного вина.

 

І губи твої, як тенетця,

що в них забуваєш, де є.

І той, хто на тебе затнеться, —

мов душу чортам продає.

 

 І   сукні тканина кармінна,

 і шепіт, хоч смерті проси.

 І вся твоя стать перемінна

 в одежі зі світла й краси.

 

Чи помиляємось і поет звертається до жінки? Інтимна лірика Чернілевського така вигадлива у своїй розмаїтості, так превалює над усім іншим, що вкотре усвідомлюєш: поет мав рацію, коли твердив, що його поезія про кохання.

“Чеський зошит” — книжка майстра, який уміє вслухатися в себе і добувати з незглиб’ я душі такі тони, які вивищують читача у власних очах. Це людяна, світла книжка. Досить послатися на прегарні “П’ять віршиків для Саші”.

Станіслав Чернілевський наголошує, що він людина книги і сприймає світ як текст. Ось і підтвердження.

 

Я “Фауста” Манна читво припиню

на зустрічі з чортом.

І ритмом аортим

зіп’ю з Пастернака живого вогню.

 

І двох Магдалин перегірклий полин

візьму на вуста є,

бо так проростає

в добу Воскресіння душа з попелин.

 

Мов крону з двовіття

чи з двох персонажів один родовід,

з двох точок Землі осягнути століття,

в чиєму осерді явився на світ.

 

Життя розверталося з фальші —

і всі його зболені рухи подальші

крізь мене пройшли, наче струм через дріт.

 

І збувши за скрушею скрушу,

я все ж оберіг незапродану душу

і жінку любив не за мед, а за цвіт.

 

Книжка прочитана, та звідки ж це відчуття недопрочитаності? На поміч приходить поет і нашіптує щось про темну матерії таємниці.

 

І туж таємноти

в завісах темноти.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

У оформленні статті використані фрагменти картин Victoria Crowe

Leave a Reply