Майк Йогансен (1895–1937) – український письменник, один із фундаторів «Гарту», а після розпаду «Гарту» – один із фундаторів ВАПЛІТЕ. Після розпуску цієї організації, активно співпрацював у «Літературному ярмарку», оформив третє число за 1929 рік. Жартівливу Автобіографію до цього випуску, підготовленого Йогансеном, написав Іван Сенченко. Як пояснював Іван Дзюба, «за жартівливою містифікацією крилися і реальні біографічні факти, і проникливі вказівки на характерні риси творчого обличчя Йогансена (європейський культурний ґрунт, романтично-ностальгічний потяг до умовно-олітературеної Іспанії тощо), і розгонисте окреслення його літературних інтересів та занять («…я, бувши поетом, сценаристом, романістом, лінгвістом, новелістом, автором граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов усіх народів світу, в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Авероеса (малися на увазі згадані інтермедії. – І. Дз.) і тим ще раз убезсмертнив своє ім’я»)[1].
Автор поезій, прозових творів «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» та низки оповідань, він належав до когорти творців українського культурного відродження. Йогансен мав безпосередній стосунок до творення кіно. Працював у ВУФКУ, разом з Юрком Тютюнником написав сценарій знакової в українському кіно картини «Звенигора», поставленої Олександром Довженком на Одеській кінофабриці 1927 року. В його автобіографії є згадка про сценарій «Марево землі». Був причетний до театру «Березіль»: написав три чверті тексту оперети «Мікадо» і ревю «Алло, на хвилі 477» – обидва спектаклі мали неабиякий успіх у глядачів.
Він був щедрим. Як писала його дружина Алла Гербурт-Йогансен, «йшов через життя граючи, насолоджуючись ним, нічим не стримуючи себе і щедро роздавав свої (не матеріальні – матеріальних не було) багатства, з яких інший заробив би собі капітал, – своїм товаришам, а то й малознайомим».
Як же Йогансен прийшов у кіно? В середині 1920-х ВУФКУ купувало чимало зарубіжних фільмів, адже прокат, що інтенсивно розвивався, потребував 250 фільмів на рік, а Одеська та Ялтинська кінофабрики могли виробити не більше 15 % від потреби. Будучи самостійною кіноорганізацією, ВУФКУ купувало їх безпосередньо у виробників за рубежем (це радикально змінилося 1930 року, коли Москва позбавила українську кіногалузь автономії, відтоді аж до кінця існування СРСР зарубіжні фільми закуповувала виключно союзна установа). ВУФКУ купувало фільми у США, Німеччині, Франції. Для перекладу титрів з різних мов потрібна була людина, яка б тими мовами володіла. І перфектно знала українську. Така людина в Харкові була. Написи до зарубіжних фільмів, куплених ВУФКУ, вишуканою українською мовою перекладав Майк Йогансен, і, як згадував Микола Бажан, «вдаючись іноді до досить несподіваних і дражливих мовних винаходів. Діловиті кінопрокатники в розпачі бігли до директора ВУФКУ – огрядного, повільного, спокійного Захара Хелмно, щоб поскаржитись на перекладача. Хелмно уважно слухав, тер рукою червону, вкриту рудою стернею щоку й повільно проказував: “Він – професор. Він знає”. Прокатники відступали в горі й безпорадності»[2].
Йогансену дуже легко давались мови. «Він був кращим знавцем англійської мови, – писала Алла Гербурт-Йогансен. – До нього за порадами і довідками приходили перекладачі з англійської мови, а бувши в Москві під час приїзду англійської письменницької делегації Майк був за першого долметчера там. І його просили росіяни не від’їжджати передчасно».
Навесні 1927 року Майк повідомив дружині, що до них прийде в гості Юрій Тютюнник, за її стислим описом «білявий, блакитноокий, стриманий і внутрішньо сильний чоловік». Тютюннику влада дозволила працювати у ВУФКУ і Майк Йогансен став колишньому генерал-хорунжому в нагоді, допомагав йому ввійти в курс справ. Незабаром той став відповідальним секретарем цієї установи. Тютюнник розповів Йогансену легенду про походження назви Звенигора, і письменник вирішив за цією легендою написати сценарій за умови, що співавторами будуть вони обоє. «Майк влаштовує собі й Тютюнникові творчу командировку від ВУФКУ до Звенигородки – рідне село Тютюнника, – пише Алла Гербурт-Йогансен. – <…> Обгрунтовує він поїздку необхідністю обдивитись околиці Звенигори, місця майбутнього фільмування; це було потрібне і для написання сценарію. Рівночасно Майк радіє з того, що ця командировка дасть можливість Юркові побачитися з родичами і односільчанами». Та перебування там було недовгим: земляки зустрічали Тютюнника з великою шаною як героя, але це не сподобалося владі, тож за її вимогою вони змушені були покинути село. Влітку Йогансен завершив сценарій.
Алла була переконана, що її чоловік сам візьметься за фільм. «Майк здав сценарій, що його негайно прийняли, одержав гроші і став збиратися на полювання. Ми мало не посварилися. Мені здавалося просто дурним віддавати такий закінчений і прецезійно опрацьований сценарій для постановки якомусь іншому режисерові, замість самому без труднощів зробити цей останній крок режисури і заробити при тім гонорар більший, ніж за сценарій, який був поділений між Йогансеном і Тютюнником. Майк мене постарався заспокоїти тим, що сценарій і без нього буде добре поставлений, що він дав його Сашкові, і що Довженко здібний хлопець, не зіпсує, до того ж, він йому все розтлумачив і дав стільки порад, що їх йому вистачить і на два фільми. І акторів Йогансен уже, з допомогою Курбаса, підібрав.
Майк поїхав на полювання в Дніпрові плавні, Сашко Довженко до Києва, ставити “Звенигору”»[3].
Часу для роздумів над непростим для реалізації сценарієм у режисера було небагато: вже в липні тривали зйомки епізоду з гайдамаками у Китаєво під Києвом. Як знімали епізод, цікаво розповів тодішній головний редактор Одеської кінофабрики Юрій Яновський, приїхавши туди разом з художником-декоратором стрічки Василем Кричевським.
Довженко «Звенигорою» відчутно українізував Одеську кінофабрику, і це зрозуміло, адже, по-перше, він був носієм української мови, а, по-друге, попередні три роки працював у Харкові, в письменницькому середовищі, був членом ВАПЛІТЕ. Завдяки сценаристам Майку Йогансену і Юрію Тютюннику, він здійснив прорив і в історичному жанрі – візуалізував тисячолітню історію України, ствердивши заодно вільнолюбний і працьовитий характер сучасних українців. Та найкращі у фільмі – історичні епізоди: України немов би сама заговорила про себе на екрані. Відтворити давнину Довженкові допоміг авторитетний знавець українського мистецтва Василь Кричевський. Переконливо перевтілились у персонажів талановиті актори Микола Надемський (вічний Дід і російський генерал) та «березільці»: Поліна Отава (Роксана/Оксана), Семен Свашенко (Тиміш) і Лесь Подорожний (Павло).
Українізація в кіно відбувалася з великими труднощами: бракувало національних кадрів. Тому роль українських письменників у кінопроцесі важко переоцінити. Перед «Звенигорою» вже були і «Тарас Шевченко», і «Тарас Трясило», екранізації Нечуя-Левицького, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Тільки вони не були такими революційними за змістом і за формою, як «Звенигора» Довженка. Сценарій «Звенигора» дав поштовх до реалізації національного кіно авангардної форми. Втім, усюди наголошувалося, що здійснив поворот фільм.
Необхідно наголосити, що сценарій і фільм не тотожні. В руках режисера сценарій (на жаль, він не зберігся) зазнав радикальних змін. Довженко, а це був тільки другий його повнометражний фільм, дав пояснення, зафіксоване у нарисі Юрія Яновського «Режисер Олександер Довженко»: «Автори «Звенигори», Михайло Йогансен та т. Юртик, мабуть, бояться за мою гарячковість. Що мало залишиться їхніх ідей та фактів у картині. Але вони сказали словами свій задум, мені ж доводиться живими, конкретними, реальними або нереальними образами показати їхні думки. Ви розумієте, як це важко? Проте я розумію, чого хочуть автори. Легенду, конденсовану з усіх українських легенд, романтику, конденсовану з усіх романтик, і переломлення цього всього в нашій добі, в нашім будівництві, в матеріалістичнім світогляді. І дивною стане від цього вся легенда легенд. Чудною зробиться романтика романтик. І результати, вплив на психіку нашу, мусять бути несподіваними. Я це конкретизував, як тільки може конкретизувати режисер кіна»[4].
Резонанс фільму був величезний: його показували за рубежем, у професійному журналі «Кіно» згадувано разів 30 – і в рецензіях, і в хроніці, навіть вміщено було негативний відгук. Але про сценаристів не згадували: віддали належне Майкові Йогансену тільки в збірнику «Звенигора», виданому ВУФКУ на початку 1928 року, – там поряд зі статтями є кадри з фільму та фото його творців: Майка Йогансена, Олександра Довженка, Василя Кричевського, Бориса Завелєва, Миколи Надемського.
Всі лаври дісталися режисеру. Коли фільм показали, Довженко прокинувся знаменитим. «“Звенигора” – є зразок мистецтва кіно. <…> В усім фільмі відчувається цілком свідома майстерня рука». (Леонід Скрипник). «“Звенигора” – Одісея українського народу від варягів до сьогодні, його життя й боротьба, його минуле, сучасне й майбутнє». (Василь Хмурий). «У фільмі вражає все: і творча сміливість задуму, й грандіозне оформлення його». (Яків Савченко). Але в рецензіях про авторів сценарію не згадувалось.
За версією історика кіно Георгія Журова, Йогансен і Тютюнник поставили вимогу, щоб їхні імена було знято з титрів – справді, фільм не мав нічого спільного з їхнім сценарієм. В чому розходження – він не уточнив. У титрах фільму їхні імена зазначені. Можна припустити, що надмірне шаржування емігранта Павла (тут Довженко дав волю своєму хисту карикатуриста), навряд чи сподобалося письменникам. Такий висновок випливає з короткої згадки про їхню реакцію в Автобіографії Довженка 1939 року (на той час обидва автори сценарію були репресовані і їх не було в живих): «В сценарії було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій. Тому я його й переробив процентів на дев’яносто, внаслідок чого автори демонстративно “зняли свої імена”, і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками». А хіба не про це розходження свідчить скупа фраза в «Автобіографії» Майка Йогансена, написаної 1930 року: «Написав (укупі з Юртиком) кіносценарій «Звенигора» (надалі змінений і попсований Ол. Довженком)»[5] ?
Письменники починають відходити від кіно. Справді, мало того, що режисери переробляють на власний розсуд їхні сценарії, та ще й рецензенти, пишучи про фільм, майже ніколи не згадують сценаристів. Коли ВУФКУ переїхало з Харкова до Києва, де завершувалося будівництво Київської кінофабрики, Майк Йогансен, що залишився в Харкові, звільняється з ВУФКУ.
Більшовицька влада, творячи свою міфологію, використовувала кінематограф на повну силу. Однією із важливих подій їхньої історії була битва за Перекоп (перешийок, що з’єднує півострів Крим з материком). Для них та битва символізувала успіх і непереможність, тому слово «Перекоп» мало важливе значення. Сценарій на цю тему мав писати Юрій Тютюнник і вже була попередня домовленість Кавалерідзе з ним, а журнал «Кіно» на початку 1929 року повідомляв: «Письменник М. Йогансен та Юртик (автори сценарію “Звенигори”) розробляють для І. Кавалеридзе сценарій «Перекоп» – про перемогу Червоної армії на Перекопі»[6]. Однак творчі плани перервав арешт Тютюнника 12 лютого 1929 року. В листі він пропонує Кавалерідзе, щоб той звернувся до Майка Йогансена. Чи звертався той, невідомо, тому що в титрах автором сценарію зазначений сам режисер.
На завершення згадаємо виступ Майкла Йогансена на нараді українських письменників, скликаної ВУФКУ 13–14 вересня 1928 року. Завдяки власному оптимізму й конструктивній налаштованості на творчу роботу, Майк Йогансен, на відміну від інших ораторів, не захотів зупинятися «на тому лихові, яке переживав сценарист». Він співчував ВУФКУ як кіноорганізації, що взяла на себе величезний обсяг роботи: випускати і науковий фільм, і художній, і агітпропагандивний, і комедію, а головне, вона повинна виконувати план. План на наступний рік він критикував, бо складений він в агітпропагандивному дусі. Такий розріз потрібний, підкреслює письменник, але, крім того, потрібні й художні фільми. «Хіба в буржуазних фільмах немає агітаційного моменту? Завжди є. Але він не значиться в планах, не значиться в програмах, він випадковий». У запропонованому плані «я бачу багато такого, що мусило б в ньому бути, а насправді немає», нагадує, що важливо знімати фільми історичні й пригодницькі, а також присвячені спорту. А загалом цей план він вважає нереальним, чудово розуміючи, що воліє дивитися глядач: ще недавно в українських кінотеатрах йшли американські, німецькі картини й вони зробили ВУФКУ ту касу, якої тепер ВУФКУ не має. І висновок, що актуальний і сьогодні: «Звичайно, нам треба більше давати картин нашого радянського змісту, але такого типу, якого були американські картини. А в цьому плані їх немає. Не мені вам розказувати, які фільми пролетаріат найбільше любить, але ця прогалина не тільки не заповнюється, а навіть ухиляються від цього, й існує небезпека загибелі художніх фільмів»[7].
Передбачення Йогансена збулися: в першій половині 1930-х в прокат виходять тільки пропагандистські фільми низької якості. Врешті, усвідомивши неконкурентність свого кіно, Москва посилає на стажування до США двох кінорежисерів – Сергія Ейзенштейна та Григорія Александрова. Якщо першому американці нічим не зарадили, він аж до монументального «Олександра Невського» не міг вгодити більшовицьким вимогам, то другий почав копіювати американські мюзикли на радянську тематику і це припало до смаку самому вождю. З українських кінематографістів до Голлівуду не посилали нікого.
1932 року, коли українське кіно вже переживало творчу кризу, співробітник Одеської кінофабрики Олекса Варавва у статті про внесок українських письменників в кіно зазначав: «Тов. Йогансен, який дав свого першого сценарія – “Звенигора” для першої роботи нашого сьогоднішнього великого майстра від кінематографії тов. Довженка й тим своїм сценарієм може до певної міри й спричинився до того, що Довженкко найшов саме в кінематографії свій творчий шлях, – цей тов. Йогансен не був закріплений коло сценарної роботи»[8]. На жаль, вже було запізно, в задушливій суспільній атмосфері Йогансену було не до кіно.
Виконати свою життєву місію Майк Йогансен не встиг, його заарештували і 24 жовтня 1937 року пред’явили обвинувачення, підготовлене оперуповноваженим харківського УНКВС Половецьким і затверджене заступником начальника управління Рейхманалом, в якому зазначалося, що Йогансен з 1932 року був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду [9]. Його життя обірвалося 27 жовтня в Лук’янівській в’язниці Києва від кулі енкаведиста у тридцять сьомому. Реабілітований 20 березня 1958 року.
Лариса Брюховецька
[1] Іван Дзюба. Майк Йогансен./ Іван Дзюба. Літературні портрети. Есеїстичні розвідки. – К. : Український письменник, 2016. – С. 252.
[2] Бажан Микола. Диптих про Олександра Довженка. Частина ІІ. Написано через сорок два роки. // Микола Бажан. Маловідомі мистецькі сторінки. – Упор. М.Г. Лабінський. – К. : Криниця, 2014. – С. 175 – 176.
[3] Історія постання фільму «Звенигора». Зі спогадів Алли Гербурт-Йогансен. // Майк Йогансен. Вибрані твори. – К. : Смолоскип, 2009. – С. 732–733.
[4] Яновський Юрій. Режисер Олександер Довженко. // Життя й революція. Кн. 3 – Березень, 1928. – С. 103 – 110.
[5] Йогансен Майк. Автобіографія. // Майк Йогансен. Вибрані твори. – К. : Смолоскип, 2009. – С. 721.
[6] Нові фільми ВУФКУ // Кіно. – 1929. — № 5.
[7] Стенографічний звіт наради українських письменників, скликаної ВУФКУ з приводу обмірковування тематичного плану ВУФКУ на 1928/29 р. // Протоколи Правління Всеукраїнського фото кіноуправління (1922 – 1930 рр.): зб. арх.. док. / передм., упоряд., комент. Приміт. Р.В. Росляка. – К.: В-во Ліра-К, 2018. – С. 503.
[8] Варавва Ол. Про роботу зі сценарними кадрами // Кіно. – 1932. — № 19/20. – С. 6.
[9] Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/ii/jogansen-majk/3162-majk-jogansen Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
Leave a Reply