Химерний вірш. Маскувальний. З прихованим прицілом на влучання в десятку. Де нанизуванням забавних подробиць мовби навмисне відволікається увага від мотиву, що стане домінуючим. Мотив той відсунуто на потім. Скидається, що поезія присутня хіба що в якості крутої життєвої колізії
Та й чи вірш це? Радше мініпоема. І тому що задовгий. І з огляду на зміщення планів й тяглість ретроспективної інформації.
Починається «Дід…» з ноти, яка унеможливлює піднесений лад мовлення. «Зачучверілий. Запліснявілий. На хазяйстві одна коза…». Початок як спроба побіжної портретності. Занижений тон. Акцентована буденність.
Далі — щось на взір фанаберії. Коза на діда покрикує, хоч і «тримає на прикорні дідову горду планиду». «Горобець-молодець доглядає і козу, і діда, і хату». Бо собака був, та …розрахувався. «Перейшов на тверду зарплату».
Чудеса. Та олюднена живність тільки загальне тло. Головне — дідове хобі. «Дід дивні трави назбирує, де правду кують зозулі». З`ясовується, «По те зозулине зіллячко Вночі молодиці приходять». Приходять, щоб дід допоміг употужнити інтимну чоловічу силу.
Узятий на старті буфонадний тон подовжиться, обростатиме кумедними деталями. Авторська мова розчиниться в патяканні охочої придбати помічне приворот-зілля.
Щоб не назирила Текля,
Язиката така просторіка,
Беру ж таки не для кума,
А для свого ж беру чоловіка.
Дід корінця трохи вділить,
Трохи таки прибреше,
До нього, дивись, опівночі
Вже з піврайону чеше.
А вчора бачила Ганьку,
Оту, що вийшла за прокурора,
Їй-бо, несла цілу баньку,
Казала мені, що хвора.
Вона ще своєю спідницею
П`ятьох пужарних накриє.
А він уже, кажуть, підтоптаний,
«Харковом» голову бриє…
Невдовзі довідаємося про «технологію» виготовлення чудодійного зілля на первакові, чистому спирті та буряковій. Як і про те, що якісний дідів продукт набув міжнародного розголосу. «Кажуть, Онассіс дізнався був, Заслав сюди агентуру, Та дід йому, хитра бісота, Підсунув не ту мікстуру».
Курйозне дійство спонукає до активізації пам`яті. Змушує озирнутися на особливості української сміхової культури. На котляревщину, на Глазового. Зрештою — на домашнє раблезіанство і мюнхгаузенство. Але не тільки.
Маємо прямий і опосередкований перегук з українською химерною прозою. З романом Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і чужа молодиця». З «Лебединою зграєю» й іншими творами Василя Земляка. Схоже, що «золотий цап» з книжки етюдів Драча родичається з цапом Фабіаном Земляка. Показово, що вірш пам`яті письменника і «Дід Любимененепокинь» були оприлюднені в книжці поета «Сонячний Фенікс».
«Дід…», попри його позірну простакуватість, у певному сенсі феноменальний. Феноменальність його — у не відразу зауваженому переході від накручування потішного до трагізму долі. При тому не зовсім ясно, де уривається монолог молодиці і починається текст від автора.
Колізія з поширених, та драма в її конкретиці діймає все одно.
Бо там, аж на тому березі,
Бо там, аж на тому боці,
Живе кума його Текля
І діда не має ні в оці,
Не те, що в своєму серці
І навіть і не в печінці,
Як би ото вже годилося
Вічно сварливій жінці.
Вона три весілля справила –
Три рази було овдовіла,
У неї дітей і внуків,
Що пряжі у мотовила.
У кого бучні весілля,
У кого тяжкі похмілля –
Нічого не помагає
Чортове приворот-зілля!
Дід три війни з-за неї
Був конюхом на батареї,
Дід було так під`їхав,
Аж трісли попруги і шлеї,
Вона ж розбила макітру
І плюнула проти вітру,
І, як гранату, шпурнула
Його сватацьку півлітру…
Ситуація смішна, але чомусь не смішно. Я читав цей вірш у різні роки і за різних обставин. Читав про себе і читав іншим. І на зламі сюжетної канви переймався напливами жалю. Більше того — помічав схильність до цього і в інших.
З якого б то дива? Яка природа т р а г і ч н о г о к о м і з м у? Чому простодушний сміх набуває якості сміху крізь сльози?
Землю змагають грози,
Шугають атомні птиці.
До смерті уже три чисниці,
А дід все грозить молодиці:
- Їй-богу, уже не витримаю,
Підсиплю їй чемериці!
За що ж це я через тебе
Ні разу весь вік не женився,
За що ж це я через тебе
Увесь на зозулинець звівся! –
Падають в приворот-зілля
Сльози тяжкі старечі,
Сльозами найкраще розводити
Зілля оте, до речі!
І знову — чому. Чому так діймає цей позбавлений літературної піротехніки текст? Тому що йдеться про любов унікальну. Жертовну. Тому що слізьми діда плаче зламане життя. І озивається в нас вібрацією нервових волокон.
Тільки необізнаністю можу пояснити відсутність цього чудернацького зворушливого вірша у репертуарі акторів-читців відповідного плану.
Подумки шукаю аналогів у поезії, де б у подібний спосіб гротескне обернулося на свою протилежність. Шукаю і не знаходжу.
«Дід Любимененепокинь» — варіація на тему, яка була, є й буде, доки й сонця. Вірш про нещасну любов. Але явлений він у такій дивоглядній одежі, з таким виплеском чуттєвості й своєрідності, які можливі лишень на с в о є м у грунті. Певна річ, з точки зору прогресистів чи пак, глобалістів вірш цей безнадійно анахронічний.
Так сьогодні не пишуть. І не напишуть. Нема того світу. Втрачено інтерес до Мартох, Корупчих, Ригорів, Килин та Горпин з багатющого паноптикуму Драча. В заметілях часу губляться і даленіють голоси останніх віршників з поетового покоління. Не дано повернутися тому, що яскраво відбилося у книжечці Драча «Золотий цап», яка вийшла уже після його смерті.
«Золотого цапа» надіслав мені Микола Жулинський. Мікроклімат Теліжинців пори дитинства й отроцтва автора з їх побутом, колоритними типажами, гумором, увиразненими ілюстраціями подружжя Перевальських, помічний чинник для глибшого розуміння поезії Івана Драча. З її розвихреністю, метафоричним буйством, фольклорною культурою і спорідненого з нею модерну. Цебто модерну з національними витоками. Що вирізняє цього поета не тільки з-поміж ровесників.
Впам`ятку його пречудова «Бабусенція», «Балада про Хведора Холодного», «Сизий птах із гніздов`я Курбаса». Його винахідливі стилізації. «Дід Любимененепокинь» з цього ж ряду.
Теліженці — альфа й омега Драча. Там він починався, туди повернувся й по смерті. Зі зворушливих віршів, присвячених малій батьківщині, передусім напрошується «Лист до калини, залишеній на рідному лузі в Теліженцях».
Пригадується, як на якомусь зібранні в Спілці, поет, не приховуючи відомої кожному автору радості, показав мені сигнальний примірник збірки «Теліженці». До слова, іронічна формула Євтушенка «тележный интеллектуализм» — чи не пов’язана вона з цією назвою? Але ж Євтушенко ніби прихильно ставився до Драча. Чи та прихильність була ситуативною? Не знаю.
Мабуть, і справді в тому селі особлива аура, бо односелець Івана Драча, прозаїк Василь Бондар, який мешкає у Кропивницькому й очолює обласну письменницьку організацію, щороку відвідує Теліженці. Саме там, за його зізнанням, пишеться йому найкраще.
У вербальному варіанті вірш «Дід Любимененепокинь» мав пікантну назву. Гадаю, яку саме, здогадатися неважко. Поштовхом до його написання стала розповідь кіровоградського письменника Миколи Смоленчука про реального дивака, збирача трав. Розповів він про нього у якійсь із пауз між виступами учасників Днів української літератури на Кіровоградщині (1974). Вірш, судячи з яскравих подробиць, був написаний по свіжих слідах. Але потрапив мені на очі уже в книжці «Сонячний Фенікс» (1978). Чи не тоді ж прочитав його і Смоленчук. Пам`ятаю його піднесений настрій з цього приводу.
Коли я озвучив цю інформацію у телефонній розмові з поетом-земляком Олександром Косенком, він зажадав підтвердження. Підтверджую.
Лишається нагадати, що філософія любові — філософія серця. Навіть якщо та любов безнадійна. Як у випадку з дідом. Це знали античні любомудри. Про те писав Сковорода. Тим переймався філософ Юркевич, українець за походженням. Той самий, який зіграв неабияку роль у становленні російської філософії. Найвідоміша з його праць — «Серце і його значення в духовному житті людини».
Одержимий любов`ю, характерник дід Любимененепокинь цілком вписується у реєстр колоритних персоналій. Позаяк його з повним на те правом можна назвати людиною серця.
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Leave a Reply