(Короненко С. Містерії: поезії. − К.: Ярославів Вал, 2019. 416 с.)
Я довго підходила до поезії Світлани Короненко. Мене стримувало відчуття того, що її творчість спонукатиме до потужної інтелектуально-естетичної співпраці. А на співтворчість треба мати певний енергетичний запас. Інтуїція мене не підвела. Вірші Світлани Короненко потребують підготовленого читання. Отож ті, хто шанує поезію Бодлера, Верлена, Рільке, — читайте Короненко. Ті, хто шанує творчість Гіппіус, Ахматової, Цвєтаєвої — прочитайте і Короненко! Це велика розкіш — сугестивна поезія українською мовою
До збірки «Містерії: поезія» ввійшли, як зазначає в передмові авторка, вірші різних епох і різного стилю: «У цій книжці ви побачите двох різних поетес, хоча ім’я у них одне — Світлана Короненко. Одна — та, що писала неримований вірш, і друга та, що закувала свої поетичні рядки у рими. Між ними майже два десятиліття. Але все це я».
І справді, у перші розділи книги (від 1-го — «Містерії» до 6-го — «Пахне медом і вином твоя рука…» вміщено силабо-тонічну поезію. Від 7-го розділу («Нічний політ») до 12-го («Латино-американські мелодії») — переважно білі вірші зі спорадичною римою та верлібри.
За формою вірша ці поезії різняться: білий вірш і верлібри часом коротші за обсягом, прозоріші щодо образної насиченості, з різною кількістю наголошених складів у рядку (2, 3, 4, 5, 6). Наприклад:
Якийсь старий мотив,
старий і незбагненний,
мов золотий вогонь,
над нами кружеля…
З яких старих осель,
з яких забутих віршів,
з чиїх мовчань безсмертних
з’являлися слова?
Ти зміг пізнати все —
мистецтва і науки,
розгадуєш і душі, і тіла.
Скажи мені, чому
на нас мотив цей дивний
щоразу наплива,
щоразу наплива?.. (С. 245)
Римовані вірші Світлани Короненко — довші за обсягом, густіші за образністю. У цих віршах впадає в окотяжіння до розлогого рядка із 6/7/8 наголошених складів (своєрідного гекзаметра з цезурою посередині рядка та/або внутрішньою римою):
У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.
Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.
У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра
Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.
Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.
Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?
Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?
На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском. (с. 20)
Проте сталі образи вина як хмільного символу поетичного натхнення, повторюваність епітетів, утворених від слів «золото» й «срібло», що асоціюються з образом довершеного вірша, експресивність й особлива музикальність творів С. Короненко поєднують обидві частини книжки в одну цілісну стихію — Поезію. На відчуття єдності збірки працює і те, що більшість віршів не мають назви. І рими цю стихію зовсім не сковують, а, навпаки — підсилюють.
Про таїну Поезії
Власне, вся збірка так само наладована на дві теми, що гармонійно увиразнюють одна одну: тему розкодування таїни поетичного натхнення й тему розмаїття поетичного слова, через яке навіюються певні образи, відчуття і знання про Світ.
Уже назва книжки — «Містерії» налаштовує на загадкову, приховану, містичну, святу й грішну природу Поезії: «Ця свобода тонких матерій — між блаженством і божевіллям. / І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля».
Образ ліричної героїні — поетеси — авторка презентує у своєрідному вступі до збірки, у вірші, що стоїть поза розділами:
Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю.
Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.
Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
Наче химерний буддист освоюю рим добування…
Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать, серед ночі:
Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.
Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь…
Будда стоїть, як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі…
Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
Й стан цей зоветься дзен. Й бездонна у світі тиша. (с. 9−10)
Цей мотив розіп’ятости Поета між дзеном золотого Слова та оголеністю душі перед усіма проявами світу споріднює вірші Світлани Короненко з вступною поезією Шарля Бодлера «Передмова» [і з першим віршем циклу «Сплін та ідеал» — «Благословення» (пер. Д. Павличка)] до збірки «Квіти Зла», та, власне, з лейтмотивом зазначеної збірки «проклятого поета» — усвідомленням амбівалентної природи Краси. Тут спостерігаємо навіть повторення слова «золото», яке в поезії С. Короненко є одним із ключових, а також подібне для обох поетів відчуття поезії як герметичного магічного дійства, приступного тільки для втаємничених:
«…И Демон Трисмегист, баюкая мечту,
На мягком ложе зла наш разум усыпляет;
Он волю, золото души, испепеляет.
И, как столбы паров, бросает в пустоту…»[1]
В образі вина, що суголосний станові поетичного сп’яніння, і Бодлер, і Короненко продовжують традицію античних поетів.
Проте на відміну від розчахнутого, трагічного, але нахабного, епатажного, упевненого в собі ліричного героя Бодлера, внутрішня героїня С. Короненко почувається в Поезії «святим Никодимом» — одвічним учнем, несміливим, але відданим. (Святий Никодим — біблійний образ фарисея, який таємно спілкувався з Христом уночі, згодом став одним із його учнів і був відданий Богу; прийшов до розп’яття, зняти й обмити тіло Його смирною та алое.)
Так само в збірці загалом, роздумуючи над таїнами поетичної творчості, Короненко, подібно до Бодлера, акцентує не лише гріховність світу, із якого поетові доводиться видобувати Красу й Слово, але і його розмаїття − його горизонтальні й вертикальні, християнські («Петра і Павла», Хтось; «…бо мій янгол — із темних небес, / бо з рожевих не буде янгола», с. 233) і язичницькі (діва Обида, Афродіта, Пан), географічні (Єршалаїм, пілігрими; «Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?» с. 20), часові (Рим і Клеопатра; «Тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий рік. / Період Києва. Рільке», с. 217) і культурні виміри (Пікассо, Аполлінер; «…І блукає полями якийсь божевільний Пер Гюнт, / І у Сольвейг сльоза, наче скалка, в захриплому горлі». С. 184).
Поезія, за відчуттям поетеси, — це магічне динамічне густе сплетіння чотирьох стихій (у 10-му розділі збірки «В старім малиннику» ця тема виразно прописана): води [мінливості, дощу, моря, ставка, чорнила, вина (текіли, віски, коньяку, горілки, ізабели, кагору, амаретто, брунелло, амароне, баварського пива…); «…І темний дощ, що впав на оболонь, / Неначе князь поезії й любові» (с. 146)], вогню (барв, емоцій, пристрасті), повітря (стихії думки, образу, творчості) і землі (стихії родючості, сталості, квітів, дерев, каменів):
Це — як невінчаний шлюб
Чи нехрещені діти,
Чи дурний перелюб —
Ні забути, ні змити! (с.63)
Вірш — наче викидня знак чи захолола молитва…
Хтось якісь числа зна, а хтось — за повітрям гонитву.
І треба спочатку почать, з голого — листу,
Неначе вірша зачать у цім провінційнім місті (с. 70).
О, великодня осене, прости мені цю темну й відзіґорну силу
Коли з усіх безумств і самоти, могла я вийти, але не хотіла (с. 71).
…А тут, наче кров, цей вірш
Нуртує усе лютіш
Й раптово, неначе у снах,
Перший рядок вирина.
Тріпоче гарячий вірш…
Не доторкайся лиш.
Стань, наче білий монах —
Піст, молитви, сивина.
Видихни білий вірш,
Стань і уже не диш.
Начебто неба знак
І — не інак, не інак, не інак… (с. 78)
І пахне медом і вином твоя рука.
І тепле небо, наче хустка, у зірках.
Скажи, куди летить оця стрімка ріка
І чом в очах твоїх любов така гірка… (с. 201)
На спорідненість відчуття поезії у Світлани Короненко і Шарля Бодлера натякають і певні буквальні повтори. В сонеті Ш. Бодлера «Кішки» коти зображені примхливими магічними пухнастими сфінксами із золотистим поглядом. У диптиху «Котяче» С. Короненко пише, що попри холодний дощ і печаль осені та зими, у котів «…очі, / Немов золоті світляки…» Вірші «Коштовності»[2] Ш. Бодлера та «Бісерини та буси, чорного неба шовк…» (с.129) С. Короненко поєднує еротичний мотив. За умови уважного прочитання таких спільних мотивів й образів у збірочках обох поетів можна віднайти ще багато.
Найсуттєвіша ж риса поезії Короненко — її сугестивно-медитативний характер, — «…білого солов’я — несосвітенна сила» (с. 50), що співзвучна бодлерівській теорії відповідностей[3] і спонукає читача до інтелектуально-естетичної співтворчості. Захоплений образами, натяками, відчуттями й мелодійністю віршів Короненко посвячений читач прирощує свої сенси та свої відчуття до авторських одкровень.
«Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій…»
Поезія Світлани Короненко неймовірно насичена образами. У рядках її віршів немає пустот — зайвих сполучників, прийменників, вставних слів чи «доримної» лексики. Саме тому її поезія огортає багатовимірною насолодою: тут і непересічна думка, і музика ритму й рими, і парадоксальна образність, і відверта емоція, і цнотлива еротика.
Сугестивною силою наповнені:
1) Парадоксальні оксиморонні образи / метафори творчого натхнення: «відьма черкнула крилом»; «святий Никодим», «Діво моя Вино, Діво моя Обидо»;«Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло»; «Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба»; «Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом»; «Зграя посивілих кляч чи поетична еліта» (с. 16–18); «Немов закривавлений шов / Любовного вірша» (с. 36); «Вірша осіннього пляж — як роздягальня…» (с. 38); «Господи, і не біда — благословенна знемога! Як породілля бліда — після пологів» (с. 154).
2) Лексичні перлинки: новотвори [«засвіти потойлячні» (с. 18);«донжуаново» (с. 149); «золотий кульбаб» (с. 281)], архаїчна лексика («мертві всі наші глаголи», с. 190; «бисть болю паче і води світліше», с. 266), рідковживані слова («відзіґорна»), що вкраплені в тексти з почуттям міри.
3) Рефрени: «У тремкої свободи вірша» (с. 20); «Пішла душа…» (с. 55); «Страх перед білим лицем, / Страх перед білим папером, / Страх, наче перед свинцем, — / Знов не почути суфлера…» (с. 47); «О, великодня осене…» (с.71); «Ще невикричана, лише на днину притихла, / ще розкута, ще дуже горласта і молода, / ще так солодко відчувати ночами, / що горлянка міцна і у грудях світає душа» (с. 328).
4) Легка гра з римою. Є вірші із внутрішньою, парною, перехресною, кільцевою, наскрізною, спорадичною, точною / неточною, чоловічою/жіночою etc. римами. Наприклад:
…І ні тире, ні коми, і ні вогню, ні втоми,
Тільки готична рима з голосом пілігрима.
А непритомна рима, наче біда родима,
Стала супроти ночі, стала, як горе жіноче.
Що, як закланного звіра юна й гаряча шкіра,
Темним задиханим словом впаде під риму раптову… (с.21−22)
5) Звукопис.
«…а чує Панну,
Одну лише Панну отак хорально…
О донно Анно, о донно Анно» (с. 230) — своєрідний парафраз на рядки П. Тичини «О панно Інно, панно Інно».
«…Чемна і чепурна діва з чийогось жалю!
З холоду випірна черні отруйної жало…» (с. 96) — тут антитеза «жалю↔жало» увиразнена фактично гармонійним звучанням звуків, хоча йдеться про протилежні поняття. І ці рядочки є ще однією ілюстрацією того, як розуміє природу Поезії С. Короненко.
«Мій мармуровий муар — темний летючий батик —
Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».
Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,
Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до «Лаври»…» (с. 81)
«Говори про любов! Говори про любов!Говори!
Говори, коли плачуть в дощах золоті явори!
Говори про любов у веселі й сумні вечори.
Говори, коли темні шумлять і тривожні бори!..» (С. 94)
Оця загадкова домінанта сонорного звуку «р», його чергування з іншими сонорними, дзвінкими й глухими приголосними та наголошеними/ненаголошеними, оГУБленими/неоГУБленими голосними звуками тощо в інтимній ліриці Світлани Короненко ще очікує на свого дослідника/лінгвіста/віршознавця.
Загалом рими, звукопис, рефрени, згадки про скрипку чи Баха підсилюють мелодійність поезії С. Короненко.
6) Антитетичні образи Поета:
…І золотий ранет, й гірка життєва проза –
Це твій одвічний лет й важке крило із бронзи.
Витійствуй дивний дар, так стихло все у світі,
Це твій гіркий вівтар! Твоя звізда в зеніті!.. (с. 26)
7) Складні епітети: медово-дурманно, ретро-сукня, трави отерпло-рахманні, щоки шовково-смушеві, світло-молочний, біблійно-строго, безбожно-навкісно, заклопотано-марудних, налякано-сонячних вуст.
8) Апробація в поетичному мовленні актуальної лексики доби інформаційних технологій: дисплеї, мобільним; «оцифровано тіло і душу» (с. 183); «Фортран, алгол чи аджакс, датнет, пролог чи рубі? / Що із цих мов — свіжак? Що по дорозі загублять?» (С. 152).
9) Продовження образної традиції, що зародилася в новітній літературі періоду російсько-української війни на Донбасі, у творах Бориса Гуменюка, Сергія Жадана зокрема, — теми соняшників:
Доле моя золота, світла моя молитво…
Соняшників парад, Господня середина літа…
Передчуття грози, передчуття провини
За маму стареньку, яка ще пам’ятає війни.
Дихає в спину дощ. Соняшників — колони…
Чом же в твоїх очах цей спогад давній холоне?
Теплий липневий дощ навскіс упав, стіною,
Немов обірвалась струна… Чи подих… Війною! (С. 180)
А з іншого боку — неймовірно свіжа й водночас глибинна образність у ранньому вірші «Ми не знали війни»:
…Як він яблука гриз у селі,
Де стояла частина!
Як обтрушував яблуню!
Яблука їв із травою,
Із торішнім листком,
Із землею на тильному боці…
Як хрумтів молодими міцними зубами! (с. 340)
Власне, у вірші йдеться про одвічне, про те, як усі вони хотіли жити (!) − «молодий-молодий» дід чи прадід; як пристрасно вони хотіли пізнати всі грані життя… Але завтра «На могилу йому вона яблука буде носити»… (с. 342)
10) Порівняння. «І тепле небо, наче хустка у зірках» (с. 201); «Терпкий, неначе чорний рафінад» (с. 138); «Старий відзіґорний тюльпан здивовано став серед снігу, / Мов зблиснув шовками жупан розгубленого печеніга» (с. 137).
11) Афористичне звучання багатьох фраз: «Чекати і вірить — о доле слов’янських жінок!» (с.295); «Ці богині львівські, пишні й ґречні, дуже часом хижі й небезпечні» (с. 166); «Сидять осінні королі на тронах» (с. 138).
І це тільки начерк до своєрідного каталогу індивідуального стилю Світлани Короненко!
У збірці «Містерії» є також вірші-присвяти письменникам, що стали для авторки своєрідними вчителями: Д. Павличку, М. Слабошпицькому, Б. Нечерді. Прямо чи опосередковано згадуються імена Маланюка, Римарука, Тичини, Данте, Аполлінера й ін.
А вірш С. Короненко «Світилася свічка…» за смислом перегукується з поезією Жака Превера «Як намалювати птаха», але має іншу — бурхливо-пристрасну енергетику. Ключове слово твору «метався», вжите до образу Бога й жінки, увиразнює емоційно-виснажливий процес творчості:
…Розхристаний бог проти вікон і зливи метався
І плакав від щастя, прозріння і світла в душі.
…Вночі відбувався митець. Перелякана жінка
Металась в сусідній кімнаті, мов сотня дощів
Насунула в хату і б’ється прозоро і світло
Крізь шерхіт волосся і плетиво пальців блідих.
Вночі відбувався митець. Та про це лише завтра
Дізнається жінка, а поки що перелякать
Боїться нещадного бога, повільно стихає
Й обличчя між пальців солоне таке й золоте… (с. 324)
І завершальний штрих: я відвідала багато книжкових презентацій за участі Світлани Короненко і зауважила на тому, що це дуже камерна, зовсім не епатажна жінка. На всіх зібраннях за неї промовляли насамперед її вірші. В одному з них поетеса С. Короненко намагалася вирішити риторичне питання: «…Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?..»
Тут у мене немає жодних вагань: у разі Світлани Короненко йдеться про ПОЕТИЧНУ ЕЛІТУ.
Ніна ГОЛОВЧЕНКО
[1] Бодлер Ш. Цветы Зла / Пер. с франц. Эллиса. — Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001. С. 102.
[2] Шарль Бодлер. Драгоценности (LeBijoux) / Перевод с французского Сергея Петрова.
[3] ВІДПОВІДНОСТІ
Природа — храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків та колон неясні голоси.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв’язку невидимі закони.
Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,
Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.
Переклад Дмитра Павличка
Leave a Reply