Триєдиність

Хоч ця збірка не є книжкою спогадів, але починаю з того, що ось вже майже півстоліття єднають мене з Василем Степаненком найщиріші дружні стосунки, жодного разу нічим не потьмарені

 

Коли у 1973 році я вступив до Шевченківського університету в Києві, Василь, студент третього курсу української філології, був старостою університетської літстудії і ще в тому ж році («перевернутий 37-й» — так між собою студентство «значило» той рік, бо на різдвяні свята минулого року пройшли арешти української інтелігенції — серед них були й молоді поети шістдесятники) Степаненко зініціював ряд зухвалих акцій. Одна запам’яталась мені на все життя, бо безпосередньо стосувалась мене. На засідання літстудії якось прийшли представники секретаріату СПУ та інші «провідні» майстри красного письменства. Голова об’явив, що на цьому засіданні відбудеться звіт поета-першокурсника. Спілчанська чолівка десь півгодини змушена була слухати різноманітні експерименти, розбавлені гуцульськими діалектизмами. Підсумовуючи обговорення, де старшокурсники розглядали мої «шаради» (за висловом одного з керівників СПУ, який прийшов на звіт університетської літстудії, а Степаненко запропонував початківця-першокурсника) в найширшому контексті, з неприхованою критикою не тільки початківця, а й всього літературного процесу. Секретарі критикували вже не так мене, як керівника літстудії. Вчинок Степаненка, звісно, не «героїчний», але з безперечною ознакою людини з характером, яка замість узгодження в парткомі списку виступаючих, також виявилася здатною на невиправдані експерименти. Одне слово, СІЧ (студія імені Чумака), потім стала СІР (студія імені Рильського). Ім’я Максима Тадейовича зробило тільки честь нашій веселій компанії, але ж — саме звучання! Промовисте звучання! Власне, характерний документ тих років.

А на самому початку вісімдесятих у видавництві «Молодь» я редагував першу збірку Василя Степаненка «Синові сонячно». Соціальні умови ще не змінились, але суспільна атмосфера настільки пропахла болотом, що, здавалось, саме в нас західне кафкіанство стало буденною реальністю, як, до речі, і весь каскад бодріярівських симулякрів. Все це саме «втілилося» в життя зі всією неприхованою правдою і — часто — ще в більшій концентрації. Саме тоді виходило на літературну арену покоління вісімдесятників. Василь був ровесником, чи не найстаршого з нас, Юрія Буряка, але до когорти вісімдесятників він не потрапив. Чому? В розрізі формальних пошуків був іншим. Степаненка не зараховували ні до «традиціоналістів», ні до «метафористів», хоча при уважному розгляді можна було б побачити в його віршах всі елементи, які тоді переважали в модерних поетичних дебютантів. Степаненко пішов своїм шляхом. Власне, так і повинно бути. Справжній поет завжди йде своїм шляхом. Безвідносно до тиражів своїх видань сам поет — завше тільки в одному примірнику.

Версифікаційно Василь Степаненко викшталтуваний автор. Його метафора, безперечно, сучасна і багатопланова, себто прочитувана на різних рівнях. Вона має не абстрактну, а чітку життєву основу. Його око, як око поета, бачить не тільки непомітні деталі, а й уміє поєднувати побачене у слуховому інтонуванні:

 

Дзенькає відро,

Опускається на дно,

Мов до церкви йдуть.

 

Так він пише у цій книзі тривіршів, яку видає до свого сімдесятиліття. Тривірші поет писав і раніше, але тут — нові поезії. Тут Степаненко вірний своєму стилеві: образність не заради образності, а виражений засіб — виражає те, що поета переповнює в цю мить і викликає тривалі онтологічні роздуми. Найчастіше не показними деталями, без піротехніки і макіяжу відображає суперечності буття, його неоднозначність, а джерело його виражальності — природа. Природа насамперед. Між книгою сімдесятирічного поета і збіркою «Синові сонячно» — ціле життя, хоч дебют його був дебютом тридцятирічного літератора, зрілого і навченого, але з юнацьким трепетом, на диво не пощербленим тарапатами брежнєвської епохи. Залишився у пам’яті дуже давній рядок Степаненка:

 

За возом мого батька завжди здіймається курява.

 

Античним гекзаметром відлунює цей словопорядок. Міфологічно звучать багато творів і навіть окремих тропів поета. Де початки міфологічного мислення Степаненка?

 

Рідний край любить —

Це лиш повертатися

З вирію назад.

 

А тепер — про вирій. Ще в студентські роки Василь Степаненко вивчив новогрецьку мову. Його зацікавлення Грецією (сучасною та античною) почалося тоді ж. Він став професійним перекладачем.

Сучасність його метафорики — це і сумлінне студіювання видатних грецьких поетів (зокрема і нобеліантів) двадцятого сторіччя. А в планах (творчих) ще Кавафіс і Сеферіс.

Я жартівливо спитав якось у свого тезки, чи не є причиною його віршування (п’ятирядкові і трирядкові вірші) переклад «Еротокрита» (10 тисяч рядків), за який Василь Степаненко був удостоєний премії імені Максима Рильського. Тільки уявити собі — десять тисяч рядків, класично заримованих:

 

Повік невтомне колесо людської в світі долі,

що в гору піднімається та скочується долі,

ночей і днів коловорот, які в своєму плині

всі поспішають до добра, як і до зла, неспинні

 

Чесно кажучи, не пригадую його відповіді, але Василь нагадав, що переклав ще дві тисячі рядків середньогрецького віршованого епосу «Дигеніс Акрит» пізньовізантійської доби.

Пригадую, як ще за шкільною лавою в Коломиї я був подивований, коли у збірках українських поетів, які читались тоді безперервно, зустрічалися не тільки переклади японських хоку (хайку) і танка, але і авторські спроби в цій формі. Коли сходилися мої літровесники — такі ж «вправні» віршувальники, ми гуртом встановлювали змагання на кращий тривірш і п’ятивірш і, звісно, визначали «переможця».

Як забави юності мені такі акції імпонують і досі, а пізніше я почав взагалі серйозно ставитися до подібних вправ, бо національним має бути насамперед зміст, а не форма. Якраз форми потрібно освоювати всі, які тільки є, відшукуючи ту, яка природна саме для тебе, для своєї внутрішньої структури. І м’яко кажучи, нерозумно відкидати ту форму, яка спонукає до максимальної лапідарності. Якраз у цьому ракурсі творчий досвід Василя Степаненка — урок, особливо для «майстрів» багатослівності, порожньої риторики. Та і для обдарованих віршувальників це також, я вважаю, важливий урок. Аргументів багато. Обмежуся одним, хоч нині це виглядає зайвим. У японців є таке поняття йодзьо — принцип надлишкової емоції. У загальному підході японської поезії, де все — і найголовніше в тому числі — передається натяком, лише натяк емоції діє вразливіше на реципієнта. Це — як оголена натура, яка вражає не тоді, коли вона оголена повністю. Те, до чого ти не «підключаєш» свою уяву і фантазію, послаблює рецепцію.

Повторюю: особливо тоді, коли це стосується емоційної сфери. Не кажучи вже про етичний вимір. Читаємо тривірш Василя Степаненка:

 

Човен не хитай.

В склянці бурю не роби.

Дай втоплюсь в тобі.

 

Коли я писав про реципієнта таких творів, я мав на увазі його, як співавтора. Це в поезії архіважливо. Бо твори в такому лапідарному вислові дають тобі ключі від тих дверей, за якими — незвідане. І це не фентезі, не фантастика чи будь-яка фантасмагорія, а часто реальніше за саму реальність, але в розрізі таємниці і незбагненності, яка тут — і — тепер, за дальніми далями і поруч:

Жінка у руках

В’язочку ключів трима

Від усіх дверей.

 

Я почав зі спогаду про самобутній характер Василя Степаненка. Підтверджує це і книжка тривіршів — по-своєму.

То тільки здається, що в такій формі можна щось приховати. Якраз навпаки — приховує «відверта» риторика, найчастіше патріотична. У цих тривіршах бачимо людину лагідну і непоступливу. Навіть часом жорстку, бо бачить речі і явища у їхньому справжньому світлі та ще дає змогу і нам усім — «добачити» своє. І не допоможуть тут навіть слова із пестливими суфіксами (після романсового «серденько бринить» — одразу «рушничок», «крапельки», «гілочки», «парасолька», «дощик», «сонечко»…) — і відразу для контрасту:

 

Щоб зустріть Різдво,

Колядує вороння

Біля смітника.

 

І хто не повірить, що саме він інтерпретував українською Ріцоса та Елітіса? Вони не цуралися різноманітної лексики. І реальний світ вривається у світ одухотвореної природи саме звідти; і ще далі — хоч би з античного міфу, без якого жоден грецький поет — за своєю природою — обійтися просто не міг. Не обійшовся і Степаненко — теж за самою своєю природою українця:

 

Острів Зміїний.

Миють Ахілла п’яту

Води Вкраїни.

 

Тут вперше в українському хайку з’являється навіть рима.

Від грецьких поетів у Василя дуже рідко з’являється прозаїзований верлібр, але позірний він тільки на перший погляд:

 

Чи стерпить Земля?

Два мільярди, як родивсь,

Вісім, як помру…

 

Хочеться одразу бажати авторові дожити і до двадцяти, але хто знає, як на нашій планеті складеться завтра? Одне слово, хай ще порозкошує у цьому динамічному світі, де:

 

Внуки босоніж

Навздогін вимірюють

Висоту трави.

 

Тим більше, що він ще не втратив природної здатності бути органічною часткою природи. Із косою в руках:

 

Місяць заблищав,

Ніби я зібравсь косить

Весняний моріг.

 

Нині в руках може бути бензокосарка, але архетип — незмінний:

«Всесвітній, всесторонній живий зв’язок всього зі всім» — за словами філософа.

Перечитайте цей вірш.

Тут теж нічого не заховано. Але щоразу відчуття, що щось нове. Це той випадок, коли пейзаж у словах поета став метафорою і навіть символом. Найглибші метафори не треба вигадувати. — вони приходять самі. Для мене це аксіома. Переконливим аргументом стали мініатюри із книги тривіршів.

 

Золотом ряхтить

Листя кленів на горі,

Де ростуть дуби.

 

У світі символів поезія Василя Степаненка маланюківська, бронза цих дубів є не тільки обрамленням і тлом золота цих кленів: і цих віршів, і всього на цих українських пагорбах початку нового тисячоліття.

 

Василь ГЕРАСИМ’ЮК