Відкритий лист. Нам на Вас пощастило!

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

413

 

 

Відкритий лист

 

Нам на Вас пощастило!

Дорогі друзі Тетяно Кобржицька й В’ячеславе Рагойша!

 

Не дивуйтеся, що несподівано звертаюся до Вас у такий спосіб.

Може, сьогодні це вже жанровий анахронізм — відкритий лист, але він дає дорогоцінну змогу оприлюднити й для загалу те, що адресант уважає особливо важливим для всіх у житті й діянні адресата. Бо ж принагідно я маю можливість артикулювати тут кілька важливих і для нас, українців, моментів.

Однак про все за порядком.

Почну трохи здалеку — цього ніяк не уникнути, бо ж усі ми троє — люди, у яких уже так багато минулого.

Можна сперечатися: випадково чи не випадково відбулася та зустріч. Коли аналізувати події, виходячи з побутової логіки, то, звичайно ж, то — абсолютна випадковість. Роман Лубківський, у закнижненому домі якого ми зустрілися, міг не зацікавитися поезією Алоїзи Степанівни Пашкевич, знаної в білоруській літературі за псевдонімом Цьотка, й не взятися її перекладати. В’ячеслав Рагойша або не приїхав би саме в ті дні до Львова, або взагалі не мав би причини для цієї майже наукової конференції з проблем Цьоткознавства в Лубківського. Або я, тоді завідувач відділу критики «Літературної України, не мав би потреби саме в той час опинитися у Львові. Однак мені з віком щодалі більше видається, що e цьому світі нічого не буває випадково, ні з сього, ні з того. Десь у глибині цього до моторошності загадкового хаосу, що називається життям, є якісь нам не знані закономірності. І тільки наївні люди можуть не підозрювати того, що є десь там — у невидимій смузі, котра існує поза нашою свідомістю і вкрай зрідка посилає нам про себе нечіткі сигнали. (Очевидно, тому наївні і набагато щасливіші в житті, бо значно менше тривожаться душею, не вчуваючи поряд із собою безодні незнаного, котре вабить до себе, але ніяк не заохочує до пізнання.) Але — то тема для іншої розмови.

Підозрюю, що Доля — чи хтось там, важко уявлюваний для нас, а тому й так невигадливо ословлений — подеколи розщедрюється на ті подарунки, котрі стають духовними пригодами, що розлунюються на все багато літ.

Слухаючи тоді в Лубківського натхненне слово Рагойші про феєричний спалах життя Алоїзи Пашкевич, я роздвоювався увагою: боявся пропустити якусь яскраву подробицю з її насиченої біографії, а воднораз вчаровувався мелодійністю білоруської мови, що, як і вкраїнська, тільки сама по собі — то вже поезія.

За цієї нагоді поясню нашому читачеві: Алоїза Пашкевич за свої неповні сорок літ була і вчителькою, і фельдшеркою, й актрисою, й навчалася на філософському факультеті Львівського університету. І все це — коли вона, як і Леся Українка, боролася із сухотами й мала сили не дезертувати (що так часто буває) у свою тяжку недугу. В історії білоруської освіти Пашкевич, очевидно, фігурує не лише як педагог, а — ширше — як національний будитель — вона організовувала білоруські школи у Вільно, де жила, коли її пошлюбив майбутній віцепрем’єр Литви. Але тоді Рагойша й Лубківський говорили про неї передовсім як про поетесу Цьотку, яка, може, в зеніті свого таланту раптово згасла. Приїхавши в «глибинку» доглянути недужих батьків, коли там розпочалася епідемія тифу й подаючи медичну допомогу всім хворим, вона також заразилася від них — і хвороба швидко скосила її. Як прекрасне відлуння від неї майбуттю лишилися її поезії і її благородне ім’я.

Після пам’ятної зустрічі в Лубківського ми вряди-годи перетиналися з В’ячеславом Рагойшею на якихось масштабних літературних подіях в Україні, де він був і почесним гостем, і учасником як чоловік глибоко суголосний усім нашим ідеям та діянням літературознавець такого масштабу. Десь тоді я й почув про Тетяну Кобржицьку — колегу В’ячеслава Рагойші, але ще не знав, що вони — подружжя і що Кобржицьку народив Київ, виплекав Львів, а своє особисте щастя вона знайшла у Мінську, де поєдналися їхні долі.

Я вже писав, що вони обоє живуть постійно обернені лицями до України, яка проходить рефреном любові у їхніх життях. Рагойша ніколи тут не хвалився тим, скільки зусиль коштувало йому те, щоб у Білоруському університеті, професором котрого він давно є, відкрилося українське відділення, яке він не лише ініціював, а й доклав для цього всього, що треба було докласти — аргументів на користь справи, наполегливості й мобілізаційних зусиль, щоб згрупувати однодумців у потужне лобі, котрому й пощастило «продушити» цю справу. Зізнаюся, я без здивування дізнався, що Кобржицька — голова асоціації україністів. Бо ж кому, як не їй, інтелектуально-духовному «кентавру», людині однаково вглибленій у білоруську й українську справу, бути?! А ось — нарешті аж нині — з’явився в нас окремим виданням шедевр Василя Бикова «Мертвим не болить». І хто ж мав бути його перекладачем? Так, Тетяна Кобржицька. Можемо навіть похвалитися: тепер у нас є два переклади цього роману (свого часу його у своєму перетлумаченні публікував у «Сучасності» Іван Кошелівець). Так і має бути в розвинутих культурах, де співіснують у творчій конкуренції багато художніх інтерпретацій прози чи поезії іншомовних літератур.

До речі, якщо вже зайшлося про переклади… Торік подружжя надіслало мені монументальний том, що побачив світ у видавництві «Мастацкая література» в серії спеціальної бібліотеки для школярів. Називається ця антологія «Мое браты, мае суседзі (Твори письменникý й бліскага замежжа)». Тобто — твори білоруських сусідів. Упорядкували книгу Тетяна Кобржицька та В’ячеслав Рагойша. І тут зовсім несподівано я відкрив, що Рагойші належать білоруські переклади Франкових «Мойсея», «Украденого щастя» й «Каменярів», «Тіней забутих предків» Коцюбинського, «Лісової пісні» Лесі Українки, Тичининої лірики. Літературознавець і педагог Рагойша стоїть у ряду таких активних інтерпретаторів нашої літератури, як, скажімо, Аркадзь Куляшов, Рагор Барадулін, Уладзімір Караткевич, Ніл Гілевіч, які принесли у свою культуру яскраві художні інтерпретації наших видатних творів.

Отож настає та врочиста мить, коли маємо висловити вдячність патріотичному подружжю за те, що воно, не полишаючи білоруських обов’язків і клопотів (уявімо собі, як складно з усім тим давати раду!), воно воднораз не зраджує і своєї неудаваної україноцентричності. І саме це було для мене одним із мотивів того, щоб це епістолярне послання до них було відкритим. Щоб наші друзі почули сто разів заслужені похвальні слова на свою адресу не в приватному листі, а зі сторінок ЗМІ. І щоб читачі, уявивши весь масштаб їхньої роботи, також подячно повторили ці імена: Тетяна Кобржицька та В’ячеслав Рагойша.

Ось хто є нашим дорогоцінним лобі у світі — вони й такі люди, як вони.

І тут я змушений перейти на згірчену тональність.

Чи шанує Українська держава таких людей? Ні.

Спробуйте заперечити — і я назву вам десятки імен людей із різних країн світу, людей, що через свою україноцентричність мають проблеми у своїх країнах, і яких здебільшого Україна (часто передовсім своїм дипломатичним корпусом) просто ігнорує або навіть одмахується від них, мов од надокучливих мух. Неприємна це правда. Але, на жаль, правда.

Я був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради і мав можливість бувати в різних країнах поселення українців. Бачив тамтешнє ставлення посольств і консульств до українців — і в мене подеколи виникало враження, що українські дипломати ставляться до тамтешніх українців як до зловорожого елемента. Пам’ятаю, як сам терзав високопоставлених функціонерів, пропонуючи відзначати нагородами чи якось заохочувати лідерів українських організацій, перекладачів і навіть наших активних симпатиків — це мало бути конкретним виявом уваги й поваги до них. Це справді багато важило б і для них, і для їхнього статусу в країнах проживання. Бо ж не зайвий раз наголошувало б: за ними і за них — Україна. Я неодноразово чув у високих кабінетах побажання, щоб я такими дрібницями не морочив їм — державним діячам (оце самопозиціонування!) — голови. Неоднораз гірко думалося: владу в Україні впевнено захоплюють здебільшого дурні й покидьки. І хто мені заперечить, що мої гіркі слова не актуальні сьогодні?

Я дізнавався: чи співпрацювали українські дипломати в Білорусі з цим подружжям. І тут вони не можуть нічим особливим похвалитися. Тільки в часи, коли посольство очолював Ігор Ліховий, Кобржицька й Рагойша мали якусь співпрацю з посольством. А далі — те, про що їм навіть не хочеться згадувати. Вони задумали видати білоруський «Кобзар». Його видавали ще десь у 1930-ті роки. Відтоді з’явилося чимало нових перекладів, значно довершеніших за попередні. Наші ентузіасти все те проревізували й уклали зовсім новий варіант білоруськомовного «Кобзаря». Подали там передмову й післямову, докладні наукові коментарі. І ось ця подія, вкрай важлива і для України, і для Білорусі. Як вона відлунилася в Україні? А ніяк! Українська амбасада навіть одмовилася брати участь у презентації білоруського «Кобзаря»! Важко у це повірити, але це так.

Цікава подробиця. Вихід згадуваного «Кобзаря» 1930-х років за редакцією Якуба Коласа на державному рівні відзначали і в БРСР і в УРСР. Розумію, що там була й політична спекуляція, й офіціозна казенність…

І все ж — подія мала таке наголошення. На ній була сфокусована суспільна зіниця. А ми хочемо переконати світ і себе, що ми справжні українські патріоти.

Довго виношував Рагойша ідею видати білоруськомовного Богдана Ігоря Антонича. Хто не знає, пояснюю: український поет на грані геніальності. Українська сторона не лише лишилася глибоко індиферентною до цієї ідеї, а й відбулася шовіністичною філіппікою одного з високих посадовців: мовляв, якщо білорусам потрібен Антонич, то хай читають українською.

Отакі політкоректність і доброзичливість до білорусів і звичайне тупориле хамство. (Інколи чудуємося: а чому ж нас не надто люблять у світі!)

Я міг би навести ще чимало гірких прикладів про те, як важко бути другом українського слова. В Естонії жив мій добрий приятель Гаральд Раяметс. Чоловік калібру нашого Миколи Лукаша. За ним естонські переклади низки шедеврів світової літератури, починаючи із Шекспіра й Сервантеса. Не знаю, як почався в Раяметса «роман» з українською мовою. Так і не встиг його про це розпитати. Коли ми познайомилися, він уже встиг перекласти цілу бібліотечку нашої класики й видав кілька книжок українських шістдесятників у своєму перетлумаченні. Стільки сил було потрачено, щоб Гаральда зробити гостем України, скільки гарячих і гнівних слів було випущено, мов безжальних блискавок, у тупі голови наших владних держиморд, коли ми переконували їх: це дуже важливо для українського авторитету. Однак навіщо їм український інтерес, якщо в них є особистий. А від українського для них ніякого зиску не випаде.

Отакі невеселі наші реалії. І хоч ми незрідка так бадьоро рапортуємо про духовне відродження, але, здається, слова про те відродження — то швидше демагогічно-патріотичні заклинання. Як відомо, все завжди вимірюється передовсім конкретними справами. Прозаїчно, але нічого не вдієш: так є.

Хтось може мені дорікнути: якщо цей лист відкритий, то навіщо виносиш сміття з хати?!

Якогось мірою воно ніби й резонно, але маю аргумент у відповідь: якщо сміття не виносити з хати, то можна втонути в ньому.

Даруйте, дорогі мої Кобержицька й Рагойша, за ці перепади настрою й тональності в заадресованому Вам слові. Так воно вилилося — в мене немає ніяких секретів од Вас. Зрештою Ви, очевидно, багато про що здогадуєтеся і без мене.

Думаючи про Вас, сподарю В’ячеславе, я розумію: Ви — шляхетна людина ідеї, що є для Вас — як хліб насущний, бо саме вона — Ваш хліб духовний. І вся Ваша подвижницька діяльність на ниві нашого духовного єднання це авторитетно потверджує. І це справді так властиво для Вас — те, що мені розповіла пані Тетяна (пізніше я прочитав ту історію в газеті «Мінська правда»). Для нашого читача розкажу. В містечку Ракава на воротах гарного одноповерхового будинку красуються два герби. Перший — містечка Ракава, у якому народився майбутній професор кафедри слов’янського літературознавства Білоруського держуніверситету, кавалер ордена Франциска Скорини В’ячеслав Петрович Рагойша, а другий — Львова, де лишилися дитинство та юність його дружини Тетяни В’ячеславівни Кобржицької, доцентки того самого університету й кавалера українського ордена княгині Ольги.

Тут любив бувати Уладзімір Караткевіч (він же Володимир Короткевич, виключений свого часу з аспірантури Київського університету за український, звичайно ж, буржуазний (!) націоналізм). В’ячеслав Петрович багато може розповісти про Короткевича. Це цікавий життєвий і літературний сюжет. І є в нього ще багато інших сюжетів. Про них можна довідатися, ступивши за ворота цього двору. Тут Рагойша ще 2002 року влаштував літературний музей. Маса автографів, листів, світлин, книжок. Та — імена. І які імені: Ніл Гілєвіч, Дмитро Павличко, Богдан Ступка, Роман Лубківський… І тут — Білорусь та Україна.

…Згадалася мені тріумфальна презентація романів Василя Бикова (їх аж три «Залпом» випустило «Знання») на торішньому Книжковому Арсеналі. І ви — такі врочисті та радісні обоє! — спеціально десантувалися в Київ. І перечулений зустріччю з Вами Дмитро Павличко з віршем про його почуття на могилі Бикова, і ще живий, але вже рокований невиліковною хворобою Володимир Панченко, якого сьогодні вже немає. А ще «іменинники» зі «Знання» — два Володимири — директор Карасьов і головред Розумний. Це ті сюжети, що озиваються з пам’яті світлим настроєм.

Нещодавно згадували Кобрицьку та Рагойшу з Дмитром Павличком. І він, мабуть, усоте повторив: «Нам на них пощастило!»

Повторюю за ним: «Нам на Вас пощастило!»

 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Leave a Reply