«Алмаз мій чистий…»: Тарас Шевченко про свою творчість

Михайло НАЄНКО

652
Автопортрет (Шевченко, зима 1840—1841)
Автопортрет (Шевченко, зима 1840—1841)

Чому Тарас Шевченко на відміну, скажімо, від «безсмертного» Гомера залишається «живим»?

Так висловився про нього, як знаємо, академік Олександр Білецький. Дослівно: «Старогрецький Гомер, мабуть, безсмертний поет, але Шеченко живий і для нас, і для всього прогресивного людства». Поставивши так питання, О. Білецький, про те, не відповів на нього. Справді, чому наш автор «Заповіту» залишається «живим»? Адже прах його, як знаємо, перебуває в могилі біля Канева, там, де, за його словами, «Дніпро і кручі».
Думаю, насамперед тому, що його ідеї, пророцтва, зрештою, суто формальні особливості творчості являють собою вершинні досягнення поетичного мистецтва, і що їх донині бояться торкнутися навіть найзапекліші (в лапках) сміливці. Про це чи
не найточніше, але в образній формі, висловився свого часу Олександр Довженко: «Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихвачують угольки і, перекладаючи їх між пальцями, прикурюють…» Спробуймо «прикурити» лише з одного Шев чен кового «уголька» — трактування ним змісту-смислу його особистої поезії «Чи то недоля та неволя…»


Для означення суті поезії існує безліч метафоричних характеристик: і «мова серця», і «сповідь душі», і зокрема, «огонь в одежі слова». Останнє означення належить Іванові Франку й стосується воно самого феномена поетичної творчості. Це була полемічна відповідь Миколі Вороному, який закликав поетів-сучасників, аби ті подавали йому до замисленого ним нового збірника твори:

Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання.

Іван Франко на такий заклик відповідав, що:

Сучасна пісня — не перина,
Не гошпітальнеє лежання —
Вона вся пристрасть і бажання,
І вся огонь, і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога…
Безсмертна чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.

Ця полеміка між поетами завершилася, як знаємо, без переможця, бо йшлося (в період
завершення епохи реалізму й народження модернізму) про творчість загалом, яка мала свої значні здобутки і в реалістичних, і в модерністських формах. Вжив І. Франко в тій полеміці й означення поезії як «алмази творчості блискучі». Це було, по суті, продовження Шевченкового уявлення про поезію як «алмаз мій чистий…» У Шевченковому вірші «Чи то недоля, чи неволя…» воно стосувалося нібито його власної поезії. З ним на цю тему ніхто не полемізував, окрім, можливо, коментаторів, які намагалися все ж з’ясувати: а що ж мав на увазі поет, так високо характеризуючи чи поціновуючи свій труд поетичний? Та ще й докоряючи людям-ворогам, які той «алмаз»у нього «украли, // В багно погане заховали»? Хто вони — ці людивороги, чому вони стали на шлях злодійства, і чому вони оте вкрадене добро поета заховали
в погане багно?

У радянських історіях української літератури вірш «Чи то недоля, чи неволя» не згадувався в принципі. Немає ніякої відповіді на поставлене запитання і в останньому академічному виданні творів поета, що вийшло вже за часів незалежності. Не проаналізовано цей твір і в окремому томі про творчість Шевченка в тому виданні. Можливо, магічне враження на всіх справляв факт, що в рукописній «Малій книжці» поета цього вірша нібито рукою самого Шевченка перекреслено (олівцем) і не переписано його до «Більшої книжки».
Але ж, починаючи з «Кобзаря», виданого 1867 року Дмитром Кожанчиковим, вірш передруковувався в усіх пізніших (аж до сьогодні) виданнях поета. Василь Доманицький у «Критичному розсліді над текстом „Кобзаря”» Тараса Шевченка
(1907) згадує про цей вірш тільки як коректор-текстолог, тобто правильніше розставляє розділові знаки, наводить кілька Шевченкових виправлень у вірші окремих слів — замість «те серце» — «та серце» й ін. І більше нічого…
Можна зрозуміти, чому «обходили» цей вірш радянські історики літератури: в ньому немає розвінчання панів-кріпосників, немає вболівання за долю покріпаченого люду й підневільної України та інших подібних мотивів, на яких постійно акцентувало радянське літературознавство. Але є там мотив, який має в художній творчості значно більше(чи не найголовніше!) значення, але який для тенденційно-соцреалістичного погляду на творчість виявлявся аж занадто високим. «Просто так», без спеціальної підготовки (як підготовки альпіністів, що збираються зійти на Еверест) його не підкориш.
Частково зачепив цей Шевченків мотив вихованець філологічного семінару Володимира Переца в Київському університеті Леонід Білецький (якому вдалося після жовтневого перевороту емігрувати в діаспору) у своєму чотиритомному виданні «Коб заря», оснащеному просторим коментуванням кож ного твору. Тут читаємо, що
у вірші «Чи то недоля та неволя…» «поет шукає, хто украв алмаз його чистий, дорогий, його святую душу», а також докоряє лю дям, які «з святого неба взяли його (мене, — М. Н.) меж себе і писать погані вірші научили» Поет дорогу стратив і на безлюдді в пустині опинився:

Без шляху битого… А ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви…
Душі убогої цураюсь.
Своєї грішної душі!…

Такого докору на адресу тих, що спричинились до такої недолі поета, ми ще не читали в його творах», — завершує свій коментар Л. Білецький і додає: — «Це перший і сильний докір, як наслідок, видно, якихось обвинувачень поета, що він ніби спотикається в житті, дійшовши до такого стану. Це вибух серця, як наслідок тієї зневіри у свої сили, а може як реакція, що йому на просьбу перед тим до гр. Орлова дозволити малювати, цей останній відмовив, а друзі не помогли в тім йому
належно. І от той цілий комплекс різних незгод і привів його до таких оправданих докорів».
Можливе, звичайно, і таке прочитання Шевченко вого вірша «Чи то недоля та неволя…» Але, як мені здається, маємо справу з дещо звуженим трактуванням поетичного тексту Шевченка. Те, що гр. Орлов не дозволив поету малювати і що це
могло викликати гнів і докір його — всього факт.
Художні твори зазвичай і народжуються з факту, але вони виходять завжди на значно ширші узагальнення. Наприклад, одне лиш слово «рок» («до ля») народило епопею «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго.
Факт злочину одного розбійника на Полтавщині покликав до життя літературну симфонію Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли…» Іван Франко на біблійному матеріалі про виведення палестинців з єгипетського полону створив поему
«Мойсей», для оперно-музичної інтерпретації якої потрібне було навіть благословення Папи римського. З факту коліївського повстання виросли, як знаємо, й геніальні Шевченкові «Гайдамаки». А який же факт розбурхав уяву Шевченка для створення поезії «Чи то недоля та неволя…»? Чи тільки відмова йому графа Орлова в дозволі малювати? Треба, очевидно, брати до уваги цілий комплекс фактів і проникнути в найсокровеннішу глибину створеного на їх основі вірша «Чи то недоля та неволя…»
Написано його 1850 року, тобто третього року Шевченкової солдатчини. До цього він уже добре осмислив як митець підневільне становище своєї нації та неоднозначну поведінку (скажемо так) своїх земляків (достатньо згадати його «посланіє» «І мертвим і живим…»), а також пізнав тонкощі буття в системі пригнічення людини як феномена.
В день похорону Шевченка наш земляк по матері з Вінниччини, але російський поет, Ніколай Некрасов, писав:

Всё он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, допросы, жандармов любезности,
Всё — и раздольную степь Оренбургскую,
И её крепость… В нужде, в неизвестности
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими,
Мог умереть он, конечно, под палками,
Может и жил-то он этой надеждою»

І ось із надією вмерти під палками, поет замислився: чому ж так трапилось, що, маючи талант, як алмаз, він опинився практично на околиці людського буття?
Великий митець тільки тоді справді великий, коли вийде на осмислення найголовніших констант буття: життя і смерті. Для Шевченка як митця життя із забороною творити означало смерть. Чи не найгостріше він почав усвідомлювати це на третьому році солдатчини. В арештованого 1847 року, саме через три роки (у 1849–1850 рр.), у нього з’являються поетичні медитації на зразок: На батька бісового я трачу // І дні, і пера, і папір!, // «Для кого я пишу? для чого? // За що Вкраїну я люблю? // Чи варт вона огня святого?.. і, нарешті, докір усьому людству: «Бо ви мене з святого неба // Взяли меж себе — і писать погані вірші научили». Розвиваючи цю тему-мотив, Т. Шевченко (на цьому акцентують коментатори згаданого повного зібрання творів
поета) вдається до біблійної образності про «каменя тяжкого» (Захарія. Гл. 12. В. 3) та каменя, об який будуть розбиті діти проклятої іудеями «вавилонської дочки»: «Ви тяжкий камень положили // Посеред шляху… і розбили // О його… Бога боячись! // Моє малеє та убоге, // Та серце праведне колись». З розбитим серцем Шевченко (чи його
ліричний герой) залишався внаслідок цього «без дороги, // Без шляху битого… а ви! // Дивуєтесь, що спотикаюсь, // Що вас і бога проклинаю».
Проклинати весь люд і навіть Бога святого — це, мабуть, великий гріх; але — для людини звичайної, а не людини-творця, яка в цьому світі пізнала все. Шевченко був саме таким.

Один з автопортретів,
виконаних у Нижньому Новгороді

Зішлюся тут на ще один російський авторитет, хоча й авторитет — агресивний щодо України. Маю на увазі авторитет Максима Горького. У своєму курсі лекцій про літературу він зауважив: «Шевченко знал всё. А если чего-то не знал, то чувствовал».«Знати все» за будь-яких ситуацій є, звичайно, перебільшенням, гіперболою. Одній людині (зокрема й Шевченку як живій людині) непосильно охопити весь масштаб тих знань, що нагромадило людство за мільйони років свого існування. Проте Шевченку як поету й художнику це «дозволялося». Він творив в одну з найбагатших мистецьких епох — в епоху романтизму. І вдавався завжди тільки до романтизму як стилю творчості, для якого найхарактерніше (крім поетики контрастів, відкритих фіналів у текстах тощо) — пристрасне жадання людського ідеалу та гіперболізм у його вираженні.
Весь вірш «Чи то недоля та неволя» — це цілковитий гіперболізм, який збентежив, мабуть, і самого поета, змусивши його перекреслити свій твір у «Малій книжці». Але це гіперболізм, який опертий на реальність. Тарас Шевченко, хоча й скаржився, що навіть через десять років після виходу «Кобзаря»,«ніхто й не гавкне, не лайне, // Неначе
й не було мене», собі, як митцеві, ціну знав.
Тому, наголошу, в його метафорі «алмаз мій чистий… в багно погане заховали», вжитій щодо власної творчості, ніякого перебільшення немає. Це підтвердила вся подальша доля художньої спадщини Кобзаря. Її в перекладах і в оригіналі читає вся земна планета. На ній-бо стоїть більше пам’ятників Шевченка (1384!), ніж усім поетам світу разом узятих, а «Кобзар» перекладено мовами всіх розвинутих країн. Тому-то він (ще раз згадаємо академіка О. Білецького) на відміну навіть від безсмертного Гомера залишається вічно живим.

Михайло НАЄНКО

 

Leave a Reply