Влада імені. Коктебель без Максиміліана Волошина уявити годі. Поет такий же реальний, як за життя. А може, й реальніший. Бо змушує дивитися на цей шедевр природи його очима.
Природа й сама подбала, щоб образ цей став невикорінним: на одній зі скель Карадагу на ім’я Кок-Кая (синя скеля) вирізьбила його подобу. При певному освітленні силует особливо виразний з боку моря. Це один з козирів місцевого екскурсійного сервісу.
Волошин відав про дивний вибрик природи і, як людина не байдужа до езотерики, містики, до всього загадкового і нез’ясовного, вбачав у ньому певний знак. Пишався тим: «И на скале, замкнувшей зыбь залива, судьбой и ветрами изваян профиль мой». Уточнював: «Мой лоб, мой нос, ощечье и подлобье».
Факт затертий множиною повторів. Але в хвилини зосередженості спадає на думку, що між природою і людиною існують ще й невидимі, на доглибному рівні зв’язки.
Таємниця вулканічного масиву Карадаг — частина таємниці походження Землі. Історія його сягає юрського періоду мезозою, коли Кримського півострова не існувало.
Тому хоч скільки заглиблюйся у відповідну літературу, хоч скільки вслухайся в піднесені розповіді екскурсоводів, які вдають, що їм достеменно відомо геть усе, усвідомлюєш приблизність наших знань.
Уявити, що діялося тут 170 мільйонів літ тому, зримо осягнути, як внаслідок грандіозних зрушень мезозой обертався на кайнозой і далі — до так званого середнього пліоцену, що й породив кримські гори, неможливо. Людська уява, як і все інше, мaє межі.
Лишається загальна картина розгулу стихій: вібрація й розломи земної кори, виверження магми, народження і провали в безодні цілих масивів суші, вогонь, дим, отруйні гази.
Ні, це видиво пологів Землі таке ж недосконале, як і суха констатація факту: приблизно 10 мільйонів років тому, а це години, коли йдеться про геологічний час планети, більша частина Карадагу відкололась і впала у морську прірву.
Усе те, чим втішаються наші очі, тільки дещиця вулканічного громаддя, яке, однак, зберегло свій геологічний склад, чим і цінне. Для науковців. А для письменників?
Карадаг (Чорна гора) — слово творящих стихій. Тому він так діє на психіку. Читати його мовчазні письмена — хребти, кряжі, скелі, гроти, тріщини, печери, бухти — занурюватися в іншу реальність, яка з буденням немає нічого спільного. Для неофіта — це як вихід у відкритий космос.
Позаяк я й був тим неофітом, Карадаг притягував мене, мов магніт.
На коктебельській набережній, загаченій дозвільним людом, заваленій сувенірним та іншим крамом, домінувала лінива, розслаблена спекою товкучка, а древній вулкан немов услухався в себе, жив своїм, осібним життям.
Він здавався живою істотою з пори творіння, якій пощастило проламати товщу землі й вийти з ув’язнення на волю. Коли б він мав розум і серце, то якою дрібнотою з вершини своїх мільйонів років здалася б йому людська мурашва, що вовтузиться біля його підніжжя.
Карадаг — осколок вічності, об який розбивалися й розбиваються морські хвилі та хвилі людських поколінь.
Прийти сюди варто вже заради того, щоб не змізерніти в повсякденні. Не взятися його корозією як одним із різновидів суїциду.
Тоді, коли Паустовський писав «Чорне море», а завершив роман він 1935 року, в Сердоліковій бухті Карадагу напівкоштовні камені сердоліки після кожного приступу моря можна було «вполювати» без надмірних зусиль. Щоправда, читаємо, якщо випередити болгарських дітей. Болгари осіли в Коктебелі після захоплення Криму Росією.
Сьогодні сердоліки — рідкість. Щезли й інші дива Карадагу.
Паустовський нарікав на те, що Карадаг не надається до вичерпних описів.Втім, письменницьке ремствування — то й туга за тим, перед чим слово пасує. Розділ, присвячений Карадагу, в «Чорному морі» з найкращих.
«Я вперше побачив Карадаг. Велич цього видовища могла зрівнятися тільки з видовищем Сахари, незглибимих рік, шаленіючих океанів, гігантських водоспадів і руйнівних вивержень. Я побачив закам’яніле видиво, що підняло до неба пласти земної кори. Могутні жили лави здиблювалися стовпами із зелених морських глибин і зупиняли далекі хмари. Море не набігало хвилями на кам’яні стіни, а напухало й повільно піднімалося вгору, з гуркотом заливаючи печери. Потім воно так само повільно відступало вниз, ніби падало в прірву. Із печер вода виливалась шумливими, пінявими водоспадами, виносила у нуртах водорості, медуз і висмоктувала гостре повітря підземель, що вглибали під багатомільярдя тонн закам’янілої магми».
Паустовський назвав Карадаг геологічною поемою, писав про його зеленкувате повітря, наповнене сонячним димом і жовтими відсвітами скель, про безмов’я кам’яного хаосу, про гроти, устелені чорним блиском і світлою підводною травою, вигини бухт, крики орлів, дихання моря і «тисячі ласкавих речей»: ніжні водорості, сплески води і сонячні зайчики на ній.
Ми розучилися дивуватися, і це свідчення нашої духовної зношеності. Паустовський розповів про француза, учителя географії, який захворів на «карадагизм»: безоглядно закохався у Карадаг. Він намислив потрапити на Карадаг із суші, що, здавалося, було неможливо. Та зухвалий француз таки дістався вершини. Але на якійсь зі скель на нього напали гірські орли. Відбиваючись, він зірвався в прірву.
На коктебельській набережній художники з Феодосії продавали свої картини із зображеннями коктебельських виднокругів.
На спаді сонця оригінал, здавалось, підсміюється. Занадто лінійні рішення. Занадто крикливі барви. Душа Коктебеля була в них відсутня.
Паустовський скаржився на недосконалість людської мови. Але скаржився він і на безсилля фарб стосовно Карадагу. Бо як, мовляв, передати на полотні відображення, що має глибину й об’єм, проте не має нічого, окрім нескінченної гри світла у мальовничих подробицях? Як зобразити «амфітеатри чорних гір», які замкнули півколом рожевий день?
І доходив висновку: потрібні зусилля співдружності талантів, усіх барв, слів і звуків. Йому здавалося, що тиша цього «вулканічного цирку» не беззвучна й озивається ледве чутним бджолиним камертоном, схожим на звучання планет у Всесвіті, про яке писали елліни.
У «Поемі про камінь». А.Дімарова відбилися не тільки дива Карадагу, а й сам письменник і він же відомий збирач мінералів з його лірикою, схильністю до раблезіанства, залюбленістю в людей і реальність у всіх її виявах.
«Його Королівська Величність лежить у центрі колекції, гордо позираючи на свій сердоліко-агатовий почет. Найціннішої порцеляни не пожаліла природа для його благородного рожевого тіла, найніжнішу блакить позичила в неба, а в сонця – найчистішого рожевого кольору, мантію ж виткала із слонової кістки. Як і всякий монарх, він неповторний, він єдиний у світі, всі агати йому шанобливо вклоняються, а сердоліки схиляються в реверансах глибоких. Мені часом здається, що він сяє і вночі, серед абсолютної темряви, навіть я відчуваю до нього якусь містичну пошану і, щоранку підходячи, запитую подумки: «Як провели Ви сю ніч, Вашу Величносте?»
Це – дімаровський пеан агату з його ж колекції. Агат цей подарував Карадаг.
Душу Коктебеля висловив Волошин. І не тільки Коктебеля, а й всього східного Криму, який він назвав на честь загубленого в мороці історії народу Кіммерією.
Висловив словом, барвою і звуком. Так, і звуком. Звук народжується як наслідок взаємодії слова і барви. Музика ця індивідуальна, у кожного своя. І залежить вона від суб’єктивних чинників.
Той, хто не читав Волошина, його «Кіммерійські сутінки» і «Кіммерійську весну», не стояв у задумі перед його акварелями, ніколи не почує тієї музики. Побувавши в Коктебелі, він пройде мимо Коктебеля.
Акварелі Волошина позбавлені фотографічності, є лише загальний план.
Марна річ шукати в них буквальності. Це пейзажі не зовнішні, а внутрішні. Це філософія гір, степу, моря, сонця й повітря у їхній тяглості, величі й загадковості. Це сам Волошин, який уперто достукувався до себе. А тому так щедро — чи здогадаються? — дарував свої загадкові картини друзям і знайомим.
Якщо довго дивитися на акварелі Волошина, їхнє безлюдне таїнство поступово витіснюється таїнством залюднення.
Екран пам’яті прокручує кадри-спалахи реанімації народів, що їх нема і ніколи вже не буде: кіммерійців, таврів, скіфів, аланів, готів. І ближчих у часі: генуезців, венеціанців, візантійців, татар, турків, болгар, вірмен. Усі вони топтали солончакові степи цього краю.
Під вікнами котеджу казилася п’яна шпана. Після марних спроб заснути я підхопився й пішов до моря. Протиснувшись крізь юрби гуляк, присів на ледь підсвіченому сутінковому пляжі.
Нічне море дихало лагідно-загрозливо, шелест його переплітався з уривчастим шепотом закоханих у ближньому шезлонзі. У небі рухалася зірочка літака, неквапно наближалася до зірки справжньої. Можливо, то була Венера. Рукотворна зірка порівнялася з нею, проминула і загубилася у загусаючому мороком небі.
Охопив той стан бездумного думання, коли все довкола мовби озвучується. Це не була розгнуздана музика, що линула з прибережної дискотеки, нахабно лізла в душу і намагалася її затоптати.
Ім’я їй — музика мовчання. Бо мовчання теж має свій голос. Того вечора звучав хор. Поліфонія моря, гір і степу. Той хор мав диригента — Карадаг. Його чорна громада задавала тон. І було в тій мелодії щось несказанно-древнє.
Повертаючись, я ледь не зіткнувся з двома розмальованими білою фарбою неграми з «поясами соромливості» на стегнах. Їхні фантастичні у приглушеному світлі тіла корчились у ритуальному танці.
Це було ніби продовження мелодії Карадагу і пряме нагадування про Макса Волошина.
Це він написав про Айседору Дункан, що вона танцює усе те, що інші пишуть, грають, малюють, кажуть, співають. Танцює «Місячну сонату» і «Сьому симфонію» Бетховена, танцює Горація, Боттічеллі й Тиціана, роблячи при тому видимим колір повітря.
Для поета танець — символ язичництва, що ніколи не вмирає. Він шукав і знаходив спорідненість музики й танцю, нагадуючи, що музика не що інше як чуттєве сприйняття числа. Якщо порядки чисел і їхнє поєднання, на яких будується мелодія, сприймаються чуттєво, то лишень тому, що тіло у його біологічній еволюції будувалось на тих числових комбінаціях, які звучать у музиці.
Музика — це пам’ять тіла про історію творення, — каже Волошин. — Кожен музичний такт відповідає якомусь жесту, що зберігає пам’ять. Ідеальний танець — це коли все тіло звучить як єдиний музичний інструмент. Танець — дзеркало тіла, як молитва — екстаз душі. Мистецтво танцю найстародавніше з мистецтв. Воно вище від музики й поезії тому, що людина в танці без посередництва слова й інструмента сама стає інструментом і все тіло її звучить як тембр голосу.
Чар тюркських назв волошинської Кіммерії: Коктебель, Карадаг, Кок-Кая, Кучук-Янишар (Єнишар). Тут кожен пагорб має свою назву. Поезія поєднується з точністю, характерною особливістю ландшафту, узагальненням. Узур-Сирт (довга спина), Хоба-Тепе (вершина з печерами), Топрах-Кая (глиняна скеля), Киїк-Атлама (стрибок дикої кози).
У них немає тієї безобличності, що привнесла совєтщина з її нездоланним потягом до нівеляції: Курортноє, Щебетовка, Южноє.
Коктебель в перекладі, як відомо, край чи країна синіх пагорбів.
Друге його ім’я — Планерське так і не прижилося, попри його причетність до історії планеризму.
Синя, голуба барва таки беруть гору, хоч кольори тут міняються безперервно і їх не встигає фіксувати око. Тому й не дається Коктебель художникам, вислизає з-під їхніх пензлів.
Готичні вікна майстерні будинку Волошина, збудованого за його проектом і, попервах, з його безпосередньою участю, звернені на схід Сонця, з пробудженням якого гра барв і миготлива, сліпучо-золота луска моря полишають враження феєричної казковості, налаштовують душу на високий лад.
Казковість не тільки зрима, омузичена, присутня в мінливій строкатості відтінків повітря. Вона доказова: кожна долина коктебельського ландшафту має свій мікроклімат.
Найгостріше це відчуваєш, піднявшись на сідловину гори Кучук-Янишар, де похований Максиміліан Волошин.
«Дім поета» (за однойменним віршем), відремонтований. Інтер’єр справляє враження доглянутості, все, як належить: бібліотека, картини, колекція мінералів, зібрана господарем, речі ним виготовлені.
Молодий екскурсовод без найменшої запинки, на інерційній ноті, як і більшість екскурсоводів світу, переповідає енергійною скоромовкою відомі й менш відомі факти з життєдіяльності коктебельського елліна. Та чомусь видається, що єгипетська цариця Таіах, бюст якої господар привіз із Парижа, згори, куди нас не пустили, споглядає наш гурт, переважно випадкових і незнайомих між собою людей, відчужено й скептично. Так, мовби знає якусь іншу правду.
Частину тієї правди дехто з нас знає теж. Щось тут неповертальне. Неповертальна аура, що панувала за тієї пори, коли тут збиралися поети (і не тільки) з гучними нині іменами.
На волошинську оселю з усіх усюд напирає Хам. Він врізався на прилеглу до неї територію біотуалетами, похилив огорожу, покалічив машинами дерева. Музей Волошина в тотальній облозі курортного ярмарку і всього, що з ним пов’язане. Вранці під його вікнами і далі — на всю довжину набережної — накопичуються гори сміття. Біля чорних поліетиленових мішків вовтузяться сонні прибиральники, власники яток та інших торгових осередків. На видихаючій ноті дохриплює своє нічна дискотека. На п’ятачку перед пляжем догулює ніч захмеліла босота, блазнює і сквернословить. Ось коли «великий и могучий» (Тургенев) звучить у всій своїй багатоповерховій пишноті!
У ці ранні години, коли пляж майже порожній, око спотикається об шедеври В.Ложка, власника, якщо не помиляюся, кав’ярні «Богдан», з приводу «просвітницької» діяльності якого кілька років тому точилася дискусія в «ЛУ». На тій кав’ярні — рекламний щит з переліком знаменитостей, що її відвідали. Імена, певна річ, бліднуть у зіставленні з тими, що їх збирав Волошин. Якимось чином удостоїлися потрапити до того списку і нашого поля ягоди…
Так ось про «поезію» Ложка, писану фарбою по бетону. Вона — з боку моря, аби пляжники могли втішатися нею цілоденно, а на ніч робити практичні висновки. «Ситцевая яшма, бархатный сезон. Снята юбка замши и несется стон. Так в сладком омуте проходят и дни, и ночи напролет. Забыты все экскурсии, походы. Серебрится пот на лбу от страсти…»
Перед фасадом будинку Волошина — різким дисонансом — мертва гілка акації. Як нагадування про втрачений дух старої культури. Як алергія на паскудство.
Паустовський розповів і про те, як на коктебельському пляжі він жменями збирав халцедони, сердоліки, ферлямпікси, камінці гірського кришталю, сірого мармуру і зеленого малахіту з дивовижними розписами.
Повірити нині в це важко. Хоча постачальники тих чудес — прибережні скелі вулканічного масиву — існують, як і раніше. Але той пляж, про який згадував Паустовський, зник. І призвело до цього передусім людське нерозум’я: з берега вибирали пісок для будівельних робіт доти, доки зимові шторми не злизали й саму набережну. Довелося споруджувати нову, а з нею й пляж. У море висипали 90000 кубометрів щебеню. Він і муляє стопи нинішнім відпочивальникам, які нарікають на дискомфорт, але не здогадуються про його причини.
Максиміліан Волошин — постать у певному сенсі виняткова. В епоху братовбивства він, не приховуючи, зайняв позицію над боротьбою. Зіграв роль миротворця, яка ледве не коштувала йому життя.
И красный вождь, и белый офицер,
Фанатики непримиримых вер,
Искали здесь, под кровлею поэта,
Убежища, защиты и совета.
Я ж делал все, чтоб братьям помешать
Себя губить, друг друга истреблять,
А сам читал в одном столбце с другими
В кровавых списках собственное имя…
Він багатьох порятував од смерті. Зокрема Мандельштама. Факти відомі, але сьогодні надаються до актуального прочитання.
Поет був свідомий того, чого воліють не знати нинішні затуліни, миронови й жириновські.
За полтораста лет — с Екатерины —
Мы вытоптали мусульманский рай.
Свели леса, размыкали руины.
Расхитили и разорили край…
Саме в Коктебелі, який він називав «пустынным затвором», землею добровільного вигнання, поет виплавив у самотині і вистраждав своє «велике пізнання».
Как Греция и Генуя прошли,
Так минет все — Европа и Россия.
Гражданских смут горючая стихия
Развеется… Расставит новый век
В житейских заводях иные мрежи…
Ветшают дни, проходит человек,
Но небо и Земля — извечно те же…
Це все звідти ж — із його підсумкового вірша-поеми «Дім поета», який він написав тоді, коли його вже шельмували в столичній і місцевій пресі.
Бунін, який бачився з Волошиним в Одесі буквально перед вимушеним від’їздом за кордон, відзначав (треба знати Буніна) його зрослу майстерність.
Народився поет у Києві. По лінії батька — нащадок запорожців. Це прочитується в обличчі, характері. І в статурі — масивній, опасистій. Надто, коли він одягався під елліна, натягував щось на зразок хітона, підперізувався паском, ходив босим.
Батько його помер рано і кров одчайдух Січі не прихилила його до українства навіть опосередковано. Не розворушив її й Карадаг. А міг би. Під його скелями не раз переховувались козацькі чайки, готуючись до нападу на Кафу (Феодосію). Про сліди їхнього перебування свідчать назви, що їх дали озлоблені турки: «Харциз-Іван» (розбійник Іван), «Харциз-Лиман» (розбійна бухта).
Нерозумно виставляти йому рахунок. Він виховувався в атмосфері, віддаленій від українства. І відстань ця дорівнює відстаням між планетами. У нього є чому повчитися. Вчаться ж поляки у Джозефа Конрада…
Ігор Качуровський якось скрушно зітхнув з приводу того, що не написав про російських поетів з українською кров’ю: А.К.Толстого, М.Волошина, Анну Ахматову й інших і радив подумати мені. Я вже думав, але досі в цьому напрямі ані руш. Ну хіба що зараз…
Коктебель — то й Волошин. Першого без другого не зрозуміти. А другого — без першого.
Як і кожен значний поет, та ще й філософського складу, Волошин викликає зливу асоціацій. Часто — несподіваних.
Мінерали Карадага, а їх до сотні різновидів, то мовби опосередковане нагадування, що східний Крим — калейдоскоп народів.
Волошин писав про ахейські лодії та кіммерійську глуху імлу.
Але не тільки:
В одно русло дождями сметены
И грубые обжиги неолита,
И скорлупа милетских тонких ваз,
И позвонки каких-то пришлых рас,
Чей облик стерт, а имя позабыто.
Сарматский меч и скифская стрела,
Ольвийский герб, слезница из стекла,
Татарский глет зеленовато-бусый
Соседствует с венецианской бусой.
А в кладке стен кордонного поста
Среди булыжников оцепенели
Узорная турецкая плита
И угол византийской капители.
Поет знав, що каже, коли звинувачував Росію у витоптуванні краю.
У світлі цього знання галас проросійських громад Криму і претензії діячів зразка Лужкова на його монополію видаються дикими й безпідставними.
Цикл Волошина «Шляхами Каїна» — виклик не тільки російській державності, а й державності як такій. Перегляд історії людства під кутом фатального руху до катастрофи.
Волошин означив мету циклу як переоцінку матеріальної і соціальної культури й був свідомий того, що поезія такого кола ідей не торкалася.
У «Шляхах Каїна» він явив зразки наукової поезії, що веде свій родовід від Лукреція з його «Природою речей».
У цих жорстких, бриластих, кутастих, мовби кованих на ковадлі, позбавлених будь-яких поетизмів віршах, є все: від космогонії до палкого заперечення цивілізації. Деяким із них передували його ж статті. І в них, і в поезії відлунилися шукання тогочасної європейської думки.
Макс Волошин шокував коктебельських дачників своїм вільним убранням. Це не було примхою дивака-інтелектуала, а випливало з його переконань. Він, який багато років жив у Парижі, об’їздив усю Європу, різко засуджував стандартний європейський костюм. Вважав його додатком до машини, ознакою машинізації світу.
Неважко здогадатися, як би відреагував поет на нинішню джинсизацію.
З коктебельського пляжу уявлення про Карадаг спрощене. Інша річ — з високості, з моря.
З верхньої палуби теплохода «Іван Кожухар» ми побачили його очима Волошина:
Как рухнувший готический собор,
Торчащий непокорными зубцами,
Как сказочный базальтовый костер,
Широко вздувший каменное пламя,
Из сизой мглы над морем, вдалеке,
Встает стена…
Стіна та тягнулася уздовж берега шпилями скель, сплесками закам’янілої лави, слонової і ведмежої барви, а з озиранням на всю лінію горизонту, — випуклостями пагорбів, що, як верблюжий караван, взялися невідь-звідки і брели невідь-куди.
Ми дивилися кіно, де кадр напливав на кадр, зображення фантастичних істот — на цілком реальні контури людей і звірів. Годі перелічити усі їхні назви, влучні й дотепні, які однак незмірно поступаються вигадливості природи.
По всьому лишається відчуття первісного хаосу. Але хаосу гармонійного у щедроті розкиданості: готика і вивітрені фігури Хоба-Тепе, бухти — Сердолікова й Жаб’яча, скеля Парус і — скільки їх ще? — у своїй незавершеній завершеності…
Мені нетерпеливилося побачити «візитку» Карадагу — Золоті ворота. Досі їх наївне відтворення бачив тільки на одній із клумб неподалік від нашого корпусу.
Та корабель виявився занадто громіздким, щоб підійти якщо не впритул, то бодай якомога ближче. Прикро: у мене був тут свій інтерес, навіяний літературними святцями.
На сторінках рукопису «Євгенія Онєгіна» Пушкін залишив зображення Золотих воріт. А поряд із ним — накидав чорта з чортенятами і відьму на мітлі.
І — невипадково. Ці місця здавен мали лиху славу. Золотими ворота бувають тільки вранці, коли на них падає сонце. Корінна їхня назва — Шайтан-Капу (чортові ворота). Якщо зважити, що поблизу розташувалися скелі Шайтан, Чортів камінь і Чортів палець, то чортівні тут цілком достатньо.
Так відгукнулася в пам’яті Пушкіна подорож по морю із Феодосії в Гурзуф на вітрильному бризі «Мінгрелія» у серпні 1820 року.
Дивами Криму підсвідомо намагаєшся захиститися від його безрадісних реалій.
Але вони вперто вдираються в пам’ять чорними діяннями чорних археологів на руїнах древнього Херсонесу, знищенням археологічного об’єкта «Скіфський могильник біля села Левадки», бандитськими розбірками і сміттєзвалищами Ялти, ганебними герцями на Ай-Петрі, вторгненнями у заповідні зони «жирних котів», які мурами палаців відгороджуються від людських очей, нахабно заступають виходи до моря простому смертному, чиє життя сьогодні набагато дешевше від сотки кримського грунту.
Крим з його домінуючими (і прогресуючими!) антиукраїнськими тенденціями, чужим Чорноморським флотом, майже легалізованим подвійним громадянством, масовим скуповуванням земель заможними росіянами — справді міна уповільненої дії для України.
І — куди подітися від грубої правди? — з огляду на його специфіку, найпромовистіший доказ злочинної бездарності її влади.
Доля може бути прихильною і в такий спосіб: посилаючи своєчасну смерть. Такою смертю помер у 1932 році шляхетний мрійник О.Грін. Помер у Старому Криму, що за 18 кілометрів від Коктебеля.
Старий Крим був колись Солхатом, першою кримською столицею, і своїм блиском та пишнотою садів змагався, за словами автора «Золотої троянди», з Дамаском і Багдадом. Де ж було померти Гріну, як не там?
У тому ж 1932-му не стало й Макса Волошина. Зашморг на його козацькій шиї затягувався, він був чужим і не вписувався у хижу реальність часу.
Страждав від багатьох болячок — астми зокрема. Це є дивним з огляду на цілющий (море й степ) клімат Коктебеля. Поет задихався — чад совєтщини підім’яв і його благословенний куточок.
Він, хто навіть Карадагом не зумів відгородитися від світу, поет, художник, критик, мистецтвознавець, ерудит із перших, який заглиблювався в Каббалу, теософію, магію, вірування різних народів, історію, археологію і ще в безліч інших, зокрема в практичні сфери життєдіяльності — був занадто «карадагистим» для необтяжених культурою керманичів нового світу. Незручним і небезпечним навіть на відстані.
Смерть пожаліла — і він пішов у 55. Пішов утоптаними путівцями, якими багато років ходив у Феодосію і зупинився там, де завжди відпочивав після виснажливого підйому, який, з його статурою (нею захоплювалася Цветаєва), завжди давався йому нелегко.
Позаду залишились дива курортного сервісу, що приголомшує винахідливістю випорожнення гаманців: їдальні, кав’ярні, дельфінарій, східні ряди з гарячим духом мангалів, пловом, хот-догами, шашликами, шаурмою та темноликою обслугою — туркменами, узбеками, ліванцями, ще там кимось; імпровізовані намети, де можна попоїсти, лежачи на цупких подушках, дівчатка-підлітки, очманілі від куріння кальяну, фотограф із крокодильчиком, потішний кіт-екзот з габаритами середньої собаки, і навіть корабель пустелі — доглянутий, дбайливо розчесаний верблюд.
Останній поворот, підйом з боку моря і в ніздрі б’є гаряче повітря кіммерійського степу.
Він зустрічає впізнаваною флорою: васильками, шипшиною, маслиною, вузьколистими полинами, верблюжою колючкою, спаленою сонцем, але на диво учепистою травою.
Звивистий, глиняної барви путівець зі слідами учорашнього дощу і розсипами каміння, тягнеться під гору, крутішає, і ми зупиняємося, аби відновити збите дихання.
За кілька метрів до вершини ніздрюватий валун, а на ньому напис зі стертими літерами. З’ясовується — тут похована поетеса Ія Михайлова, залюблена у волошинську поезію.
Сходження на гору Кучук-Янишар нагадує про сходження на Тарасову гору. Хіба що довше й потребує більших зусиль.
Факт самого підйому до могил обох поетів — Шевченка і Волошина — видається не позбавленим глибокого підтексту.
На підйомі молотити язиками важко. Підйом спонукає до мовчання, а воно — до роздумів.
Згадалося, що й статури поети були подібної, обидва кремезні. Та й характерами схожі: компанійські, веселі.
«Здрастуй, барде Кіммерії. Ми з Києва, міста, у якому ти народився. Не прогнівайся, що забули про камінці».
Поясню. Волошин заповів не садити на його могилі ані дерев, ані квітів. Вони не вписувалися у цей аскетичний ландшафт з колючістю його убогої рослинності. Натомість побажав, щоб сюди приносили камінці з коктебельської бухти. Тепер їх тут рясно.
Могила — складова пейзажу. Масивна кам’яна плита з датами життя і смерті поета та його дружини. Ніякої огорожі. Стовбур спиляної аличі, на одній з бокових гілок якої око зауважило бурштинову ягоду та кущ шипшини. Та ж колючість.
Але я не знаю, чи є ще де в світі така могила. З сідловини гори Кучук-Янишар усе як на долоні: Карадаг, коктебельська западина, море — неймовірного чару чаша з хвилястим овалом гір.
Пощастило вперше побачити цю картину в пору надвечір’я. Праворуч — розлив згасаючого Сонця, ліворуч — ще прозірна запона Карадагу. Золото й фіолет. А з протилежного схилу — наливна темінь виноградної долини.
Заціпеніння пейзажем — так назвав би я стан, що охопив нас у ці перші хвилини. Тільки хмари комарів, що взялися невідь-звідки, нагадали про те, що час неранній.
По дорозі назад до нас пристав мовчазний пес. Спершу він — на знак довіри — лизнув мені руку, а потім упевнено «взяв» вислизаючу в сутіні стежку. І супроводив доти, доки не переконався, що ми не заблукаємо.
До могили Волошина ходять переважно парами й поодинці. Такий собі петлястий ланцюжок з розірваними проміжними ланками.
Схоже, що для багатьох поет чи не канонізований святий.
З написів на принесених камінцях. «Нехай усі рідні будуть здоровими», «Щоб діти були щасливі й здорові», «Хочу взаємного кохання з тим, з ким я є». Якась молодичка просила, щоб її не кинув Ванічка. Насмішила забаганка: «Хочу виграти квартиру в суперлото».
Немудро, але зворушливо. Враження: «парафіяни» не відають, хто тут лежить. Щоправда, не всі. На надгробній плиті на затиснутому галькою аркуші паперу, вирваному зі шкільного зошита, прочитали ми пристойний чотиривірш з освідченням у любові до поета.
Вдруге на Кучук-Янишар ми з дочкою піднялися у передобідню пору Цього разу комарі не докучали, і Макс Волошин показав нам усю тріумфальну красу країни синіх гір, яка, однак може бути й чорною в сукупності з Карадагом, як море — не тільки синім а й золотим, малахітовим чи пісочним! (У пам’ятку ще й море танцююче. Це коли штиль і йде дощ.)
У людських долях, надто ж долях поетів, простежується певна фатальність. Коктебель мовби поставив на Волошина, і Волошин став уособленням Коктебеля.
Європеєць, парижанин, вихований на французькій культурі, якій він присвятив майже півтораста статей, палкий прихильник і перекладач французьких парнасців, саме він, а не хтось інший, мав стати і став одним із символів цього рельєфно ограненого й естетично довершеного витвору природи.
Видива, які переслідували мене того дня, промовляли те саме. Звівши очі, я побачив дивну гру хмар на блакитному тлі неба, що в одному місці звузилося до озерця і раптом явило лик Максиміліана Волошина. Саме таким, яким він зобразив себе на одному з кращих автопортретів.
На крутосхилі волошинської гори ми віч-на-віч зіткнулися — сюрр! — із… Волошиним. Та ж постава, борода, та ж анархічна мальовнича грива.
Я вжахнувся власної думки: відвідавши свою оселю, Волошин повертається до …своєї домовини. Струснувшись, жартома зауважив: «Ви жива подоба поета…»
Двійник Волошина трусонув волошинською кучмою і підтримав тон:
«Реінкарнація…»
Усе це вкупі з незникаючим профілем на Кок-Кая та самотніми чайками Коктебеля просило слова. Але час його ще не настав.
Та частина коктебельського пляжу, що межує з Будинком творчості письменників, так загущується відпочивальниками (чи не втрачаємо Коктебель?), а з-поміж них «хламом людським» (Горький), що письменника під пресом галасливої біомаси увесь час тягне — з ризиком утопитися — в море. Втома від людей.
Та ця незручність, яку, продумавши, можна усунути, ніщо супроти поживи, яку дає Коктебель для роздумів і яку душевну просвітленість дарує.
А все тому, що у протистоянні: людина — природа, тут, слава Богу, слово ще за останньою. І, хочеться вірити, так буде й надалі.
Цікавий епізод. Штормове море кидалося на берег, шурхотіло галькою, пожадливо її злизуючи й заковтуючи.
Хлопчик 5-6 років то з острахом відступав від крутої хвилі, то, стиснувши кулачки, загрозливо кидався вперед: «Геть! Геть! Я сказав, тобі «Геть!» І жменями жбурляв камінці у воду.
Пляжники реготали. Навіялося аксіоматичне: нам бракує усвідомлення на утробному рівні — війна з природою у той спосіб, що ведеться зараз, погибельна для нас і для неї.
Людина, якщо озирнутися на Волошина, випустила демонів руїни.
І я подумки побажав хлопчикові, коли він стане дорослим, поразки у герці з великою водою, яка дарувала життя його далеким пращурам.
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ,
2009 р.
Leave a Reply