Герой, який “біжить над прірвою”, у романах І. Багряного та  І. Качуровського

Світлана ЛУЩІЙ

6543
Герой роману "Тигролови" Григорій Многогрішний. Ілюстрація Євгена Харука.

У рецензії на роман І. Багряного “Тигролови”, опублікованій на сторінках еміграційного журналу “Літаври” (1947) Б. Романенчук після численних іронічних закидів авторові (здебільшого безпідставних), у фінальних рядках наголосив: “… Не дарма ж Багряний належить до кращих українських письменників на еміграції. В повісті змальовує міцних і твердих персонажів… ”.

Іван Багряний

Прозаїки української діаспори, висвітлюючи як славні, так і болючі сторінки вітчизняної історії, утверджували сильного, не скореного тоталітарною системою героя, який активно протистояв більшовицькому режиму. Ці герої – фізично сильні, красиві, горді, волелюбні й наполегливі особистості. Таких героїв не міг не помітити й не полюбити український та європейський читач. Особливо часто українські письменники зверталися до трагічних подій першої половини ХХ століття, як-от: програні національно-визвольні змагання, неп, українізація, індустріалізація, голодомор 1933 року, сфабриковані справи та масові арешти національно свідомих українців, участь у Другій світовій війні.

Протягом 1940-1980-х років у діаспорі з’явилося чимало творів про боротьбу з тоталітаризмом. Головні герої повістей та романів нагадували “бунтівну людину” А. Камю. Так, герої І. Багряного “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”, З. Дончука “Куди веде казка”, І. Качуровського “Шлях невідомого”, Ю. Буряківця “Нездоланні”, Степана Федоровського “Нотатки повстанця”, Я. Гайваса “Воля ціни не має” та ін. – особистості, які не стали гвинтиками жахливого суспільного механізму.

Такі герої були взірцем для молодшого покоління в діаспорі, адже їхні батьки прагнули зростити їх на чужині патріотами України. Такі персонажі звертали на себе увагу й зарубіжних читачів. Європейській та американській молоді припали до душі переклади романів та повістей І. Багряного й І. Качуровського. Зарубіжних читачів захоплювали образи гордих людей із сильним почуттям власної гідності та незламною волею до життя (Григорій Многогрішний “Тигролови”, Андрій Чумак “Сад Гетсиманський”, Максим Колот “Людина біжить над прірвою”, Невідомий “Шлях невідомого”). Пригодницькі елементи, динамічний сюжет, насичений незвичайними подіями та несподіваними поворотами, мотиви переслідувань і небезпечних утеч, загадкові моменти в біографіях героїв – усе це сприяло тому, що проза І. Багряного та І. Качуровського користувалася популярністю у читачів різного віку.

Про це свідчать численні читацькі листи до письменників, написані в різні роки. У листі від 18 вересня 1953 року до Ю. Лавріненка І. Багряний повідомляє про те, як тепло прийняла перша українська еміграція його роман “Тигролови”: “Тепер щодо італійської марки. Я її пришлю згодом для твого синочка, а поки що хочу перед ним вибачитись, бо зразу не можу вислати і ось чому. Ти знаєш, що то за лист? То 600 (шістьсот) українців, утікачів від режиму Тіта з Югославії, які тепер перебувають в таборі для втікачів в Трієсті, кланяються мені як земляки й через свого уповноваженого просять мене надіслати їм “ТИГРОЛОВИ”. Уяви собі.

Сам лист – то щось виключне, унікум! Писаний ламаною, кепською українською мовою, але все-таки українською. Ті люди прожили в Югославії від 1920 року як політичні емігранти і забули свою мову. І от тепер пригадали і пишуть мені листа як українському письменникові, про якого, либонь, докотилася й туди якась несамовита чутка.

Що ти на це скажеш? Правда ж, зворушливо?

Сам цей лист являє собою надзвичайно важливий і цікавий документ…”.

Романом “Тигролови”, перевиданим у Німеччині 1946 року, захоплювалися німецькі читачі. Про це йшлося в невеликому спогаді П. Мартинця: “Я живу зі своєю родиною між німцями в т[ак] зв[аному] “Промінент Зідлюнґ” і багато моїх сусідів німців мають книжку “Тигролови” в німецькій мові, яку читають з великим захопленням. Багато моїх сусідів звертаються до моєї дружини, щоб вона їм ширше розповіла життєпис про цього надзвичайно талановитого українського письменника. Німці часто купують книгу “Дас Ґезетц Тайга” для молоді до дня народження або до дня причастя ”.

Роман “Тигролови” (1944) – дебют І. Багряного у великій прозі. (Річ у тім, що в 1925 році в Охтирці вийшла прозова збірка “Чорні силуети”, яку письменник підписав ім’ям Іван Полярний). Роман писався в надзвичайно складних обставинах під час лікування письменника в курортному містечку Моршин: гестапо саме тоді розпочало полювати на активних діячів українського культурного та національно-визвольного руху. І. Багряному загрожував арешт. Відповідаючи на численні запитання читачів “Тигроловів” у статті “Народження книги”, яка була надрукована 1956 року в газеті “Українські вісті”, письменник із вдячністю згадував своїх рятівників: місцевих патріотів-підпільників та відважного інженера, який на власний страх і ризик переховував його у своєму будинку. У товаристві трирічного хлопчика – сина господарів помешкання – Багряний писав свій перший роман “Тигролови”. Прозаїк розповів про те, що працював майже цілодобово, що роман був написаний на одному диханні. Відразу ж був надрукований у Львові під назвою “Звіролови”, яку не узгодили з автором.

Ігор Качуровський

У 1946 році видавництво “Прометей” за ініціативи одного із організаторів – Р. Паладійчука – перевидало роман “Тигролови”, уже узгодивши текст із І. Багряним. Твір швидко знайшов своїх читачів-шанувальників і мав широкий резонанас у літературознавчих колах. Так, одне із засідань літературного гуртка, заснованого у таборах для переміщених осіб в Регенсбурзі в 1947 році під керівництвом Юрія Мацика та Галини Карпової, було присвячене саме роману “Тигролови”.

Серед критичних досліджень хочу виділити розвідку Ю. Шереха “Твір про мистецтво стріляти”, опубліковану 6 квітня 1947 року в газеті “Українські вісті”, у якій було відзначено насамперед появу нового типу героя в український еміграційній літературі. Аналіз відомого критика завершувався такими оптимістичними висновками: “На тлі нашої літератури, де найчастіше, на жаль, зустрічаємось з усякими бідолашними жертвами – жертвами большевизму, жертвами війни, жертвами бо-зна чого, – на тлі нашої сучасності, що так тужить за справжнім чоловіком, за героєм – зустріч з Григорієм Многогрішним – подія і радість… Письменник володіє мовою як вправний майстер, в мову прози він обережно, з почуттям такту, переносить деякі досягнення поетичного слова, дбаючи, одначе, про те, щоб проза лишилася прозою. Книжка Ів[ана] Багряного – справжній подарунок українському читачеві”.

Одне із найновіших видань роману, здійснене видавництвом “Основи”

І. Багряний планував продовжити роман “Тигролови”. У листі до П. Волиняка, розповідаючи про свої літературні плани та “літературні турботи”, письменник обмовився такою фразою: “Крім того уривками шкіцую другу й третю частини роману “Тигролови ” – продовження того, що написане”.

Романи “Тигролови” та “Сад Гетсиманський” видавалися в Німеччині, США, Італії та Франції. Уривки з творів прозвучали в радіопередачах “Голосу Америки”. “Тигроловами” зацікавилися в Голівуді.

Згадані романи І. Багряного не випускали з поля зору радянські спецслужби. Вони ж, до речі, викупили увесь наклад французького видання роману У. Самчука “Марія” і безжально його знищили. Радянський Союз не хотів, щоб світова громадськість дізналася про злочинний голодомор 1933 року. Романи Івана Багряного “Тигролови” та “Сад Гетсиманський” також були небезпечними для радянської імперії, адже могли розповісти про цілеспрямоване винищення сталінською системою українців. Тому справа видання французькою мовою “Саду Гетсиманського” затяглася надовго. Причину такого зволікання пояснив письменникові В. Винниченко, який разом із дружиною опікувався виданням твору у Франції. У листі від 27 грудня 1950 року він писав:

“Дорогий Іване Павловичу!

…Інтернаціональна ситуація тепер така, що, як мені пишуть із Парижа в іншій видавничій справі, майже всі видавці припинили видання, а надто таких книг, які зачіпають Москву, – бояться окупанта, заздалегідь готуються до “невтралітету”, себто до покори. У Франції ходить тепер вираз: “Французи вже дозріли до рабства”. З великим сумом можу потвердити певну справедливість цього спостереження. Одначе, не зважаючи на це, треба домагатись свого неухильно, до цілковитої неможливости рухатись. Тому буду ждати відповіді з Парижа щодо перекладачів, а коли їх буде знайдено і їхні гонорари та інші умови будуть прийняті автором, я зараз же постараюсь зробити переклад й вислати його до паризьких співробітників у цій справі”. Зусилля родини Винниченків та І. Багряного були недаремними: французький переклад роману таки побачив світ у 1961 році.

Казимир Малевич

Зарубіжні читачі, які щиро полюбили героїв трьох романів І. Багряного – Григорія Многогрішного, Андрія Чумака, Максима Колота – не могли повірити, що їхні складні долі та небезпечні пригоди – не художня вигадка письменника, а правдиві історії багатьох українських інтелігентів, яких так і зміг скорити й знищити радянський тоталітарний режим, власне, як і самого І. Багряного. Так, доля героя роману “Людина біжить над прірвою” – архітектора Максима Колота, який опинився між двома ворожими силами, нагадує життєві випробування самого письменника. Тому герой згаданого твору (а цей роман критики справедливо вважають своєрідним продовженням “Тигроловів” та “Саду Гетсиманського”) – особистість, яка опиняється в критичних ситуаціях і, пройшовши через усі нелюдські випробування, залишається Людиною: “Я буду вмирати, та, поки маю дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому загадувати, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…”. Не раз між життям і смертю перебував сміливий і життєлюбний герой роману “Тигролови” – авіатор Григорій Многогрішний: “Він уже мав нагоду безліч разів умерти…Розум констатував, що він…йде межи життям і небуттям”. Але його девіз залишається незмінним: “Вперед, наперекір всьому!”.

Із гідністю витримує страшні тортури Андрій Чумак, також склавши іспит на звання Людини. Опинившись у тюремних застінках, він усвідомлював, що до кінця пройти фізичні й моральні катування майже неможливо, однак з гідністю пройшов ці випробування. “Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих рубрик вибрати першу для доведення прикладом”, – так розмірковував герой над людською величчю та слабкістю. І всім свої життям довів, що в будь-яких ситуаціях та нелюдських випробуваннях можна залишатися людиною.

У 1963 році Юрій Лавріненко в літературознавчій розвідці “Іван Багряний – політичний діяч і письменник” якраз відзначив, що найбільша заслуга письменника в тому, що він зумів показати Європі гордого, волелюбного українця-патріота: «“Тигролови” зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, “советського человека” і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби”.

У невеликому архіві І. Багряного, що зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, є унікальний документ – альбом ілюстраціями І. Багряного. Романові “Тигролови” присвячено кілька ілюстрацій. Простим олівцем чіткими впевненими лініями письменник намалював постаті Григорія Многогрішного та родини Сірків. Його герої – фізично сильні, красиві, волелюбні й наполегливі особистості.

Прозаїк-гуманіст вірив у безмежні можливості людини, радів що під час суворих випробувань в її душі перемагають “ангельські” прикмети, тому писав про своїх героїв з великою гордістю та симпатією. Саме на цій характерній рисі творчості письменника наголошував у статті “Іван Багряний” літературознавець М. Жулинський: “Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався – і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом – і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя і невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань”.

У передмові до третього видання роману “Тигролови”, здійсненого Фундацією ім. І. Багряного у 1991 році, наголошувалося на тому, що саме таких персонажів не могли не помітити українські та європейські читачі: “Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком для наслідування для молодих людей. Кожен твір – це картина цікавої, хоч і жахливої доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи засланні, чи на “волі” в комуністичній системі”.

Євген Харук. Ілюстрації до “Тигроловів” І.Багряного

У підсумку дослідниця Н. Колошук слушно зазначила, що головний герой кожного роману “…уособлює героїчний національний тип”. Автор свідомо перебільшував такі риси, як мужність, лицарська шляхетність, витривалість під час небезпечних переслідувань. Свій письменницький намір він коментує у листі до Ю. Лавріненка: “…Я роками, десятиліттями з гаком, обстоюю високі вальори людини, що пройшла підсовєтське пекло (де виховуються раби й покруч), обстоюю високу мораль і честь нашого трагічного покоління”.

Григорій Многогрішний, Андрій Чумак, Максим Колот – національно свідомі особистості, які мужньо протистояли тоталітарній системі. Доля цих героїв передає трагедію всієї української нації. Про особливого героя багрянівських творів йдеться в передмові до роману “Людина біжить над прірвою”, яку написав письменник, політичний та громадський діяч В. Гришко “Невгасима віра в людину…”: “Отже – все це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протистояння силам пануючого зла”. Суголосні думки висловила сучасна дослідниця Т. Марцинюк: “Істинно трагічне у Багряного подається через осмислення характеру героя, через трагічний конфлікт людської особистості із сталінсько-репресивною системою, через проблему свободи і смерті”.

Прозаїк-оповідач підкреслює такі риси Максима Колота, як життєлюбність та незнищенність: “Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум. А він усе-таки стоятиме, як дуб на цій землі, і поки він з нею – одно, ніякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов”.

У статті про творчість І. Багряного письменник, літературознавець, перекладач І. Качуровський відзначив, що в центрі роману “Людина біжить над прірвою” – “… доля “піщинки в самумі”, звичайної людини, втягненої в кривавий нутр війни”. Суголосну думку висловила дослідниця І. Захарчук “Навіть семантика назв творів І. Багряного (“Огненне коло”, “Людина біжить над прірвою”) оприявнює глибину трагедії індивіда у протистоянні воєнній машині, пеклу війни”.

Подібний герой з’явився на сторінках пізнішої повісті “Морітурі”. Микола Матяж – моряк, штурман. Н. Колошук слушно підмітила особливість героїв цього твору: “…Його автобіографічні герої носять мужні чоловічі імена й козацькі прізвища, що легко запам’ятовуються; у них обов’язково уособлено мужнє, чоловіче начало, що підкреслюється й життєвими деталями, як-от професія (“авіатор”, “архітект”).

У вже згаданому дослідженні І. Качуровського прозвучала цікава думка про те, що у великій прозі І. Багряного, зокрема романі “Сад Гетсиманський”, ідеться насамперед  про вірність, про непохитність, про збереження людиною своєї чести й гідности за цілком, здавалось би, неможливих обставин”.

Велика проза І. Качуровського (ідеться про дилогію “Шлях невідомого”, котра складається із двох творів “Шлях невідомого” та “Дім над кручею”) також зосереджена навколо героя, якому судилося пройти моральні випробування у горнилі Другої світової війни, опинившись при цьому між двома ворогуючими арміями – радянською та німецькою. Про це мовилося в дослідженні І. Дзюби “Вірність собі. Ігор Качуровський”.

У 1942 році родина Качуровських повернулася в село під Ніжином, звідки виїхала ще в 1930-ті роки, щоб уникнути переслідувань і розправи з боку радянської влади. 1943 року вони вже назавжди залишили рідну землю, вирушивши на Захід.

Такий шлях проходить головний герой творів “Шлях невідомого” та “Дім над кручею” – син розкуркуленого Сергія Ремеза, який під час війни несподівано повертається в рідне село. Він не вірить жодній владі: ні радянській, ні фашистській.

І. Качуровський реалістично зображає становище українців під час Другої світової війни, коли московський та німецький агресори знищували українське селянство та національно свідому інтелігенцію. Тому І. Дзюба слушно відзначив, що “Шлях невідомого” (1957) – книга жорстокої і отверезливої правди”.

“Шлях невідомого” вийшов у Мюнхені 1956 року, англійський переклад, здійснений Ю. Ткачем (онуком Д. Нитченка), під назвою “Because deserters are immortal” побачив світ в Австралії 1979 року. Через десять років І. Качуровський опублікував продовження “Шляху невідомого” – другу частину “Дім над кручею” (Мюнхен, 1966).

“Шлях невідомого” та “Дім над кручею” складаються з окремих новел, пов’язаних спільним героєм. Часткова “безсюжетність” обох творів пожвавлюється пригодницькими елементами. Ідеться насамперед про переслідування та втечі героя, чиє ім’я так і залишилося невідомим. Як зазначив І. Качуровський, “Шлях невідомого” – “українська паралеля до Стівенсонового – теж пригодницького – роману “Проданий” (маю на думці “Шлях невідомого”, де герой пробивається додому межи двох небезпек)”. Варто зазначити, що українські переклади роману Р. Л. Стівенсона виходили під назвою “Викрадений”.

Шлях героя – сина Сергія Ремеза – шлях багатьох українських інтелігентів. Критик І. Дзюба в дослідженні “Вірність собі. Ігор Качуровський” писав: “Він – син розстріляного куркуля, таких було багато й багато; він дезертир: не хотів воювати за чужу йому справу – таких було багато й багато; він освічений молодик – і таких було багато. Але він має такі фізичні дані й психологічні риси (сила і витривалість, рішучість, винахідливість, навіть свого роду авантюрний азарт у кризових ситуаціях, інтелектуальні й громадянські задатки, певне політичне мислення), які своєю сукупністю творять яскраву особистість, в чиїх пригодах озиваються найхарактерніші явища життя українського села й містечка часів початку війни та німецької окупації”.

На відміну від активних героїв І. Багряного, герой І. Качуровського більш пасивний. Син Сергія Ремеза вважає, що його життєва позиція – невтручання. Він не бере участі в бойових діях, програма обох армій – радянської та фашистської – чужа йому і його народові.

Англійський переклад, що вийшов у Австралії, мав назву “Because deserters are immortal” (“Бо дезертири – безсмертні”) якраз відобразив ідейні переконання головного героя та його однодумців. Під час дискусії полонених герой на ім’я Ваня сказав: “Бо дезертир – безсмертний!

Ви, здається, висували якусь теорію про безсмертя дезертирів? – запитав, вертаючись до нашої розмови, вчитель. – У цій війні, що охопила цілий світ, ви хочете зберегти нейтралітет?

Ваня підвівся на лікті:

– Ну то що, як цілий світ? Це мене не стосується, бо я не воюю. І ось він, – Ваня показав на мене, – теж не воює. І якби кожен на своєму місці виконав свій моральний обов’язок так, як виконали його ми, на світі не було б ніяких воєн”.

Після наступу радянських військ у лютому 1943 року головний герой, як і сам письменник, вирушає в еміграцію: “Я помацав у кишені блянк німецького пашпорта: завтра я буду іншою людиною. За ніч я придумаю собі ім’я, фах, час і місце народження. Ніколи не було в мене власного дому, матері, Ніни. От тільки щербина в роті – її не сховаєш. А що душа пощерблена – цього ніхто не бачитиме”.

Аналізуючи образу систему романів І. Качуровського, І. Дзюба детально зупиняється на образі головного героя – Невідомого (заінтригований читач, уважно вивчивши текст, так і не дізнається його ім’я, адже для всіх персонажів він лише син Сергія Ремеза): “Та це живий індивід, зі складним внутрішнім світом, з невтраченими інтелектуальними інтересами, зі схильністю до самоаналізу, з тривогами й ваганнями”.

“Шлях невідомого” – надзвичайно правдива книга, сповнена роздумів про війну, про народ, про людину у вирі воєнних дій. Журналістка Керолайн Еджертон, відзначаючи мистецькі досягнення Качуровського-прозаїка, писала: “Нарешті, Ігор Качуровський відкидає екзистенціялістську філософію відчуження і розпачу на користь давнішого кредо – спасіння через страждання”.

І. Качуровський зображає мислячу й цілеспрямовану особистість, яка розуміє, що порятунок лише у власних руках. Свобода для неї – одна з головних життєвих цінностей. Потрапивши в полон до німців, головний герой постійно розмірковує над тим, як звідти втекти: “Досить, щоб кожен п’ятий послухав мого заклику, щоб кожен п’ятий з нашої колони був героєм, а не боягузом, – і це принесе нам волю і врятує життя. А якщо навіть не волю і не життя, а смерть від кулі чи багнета, – то смерть шляхетну, славну смерть, якої не соромно і не страшно”.

Риючу окопи, син Сергія Ремеза переконаний, що потрібно звільнитися з полону за будь-яку ціну, тому що людини повинна бути вільною: “Звір, якого впіймали і посадили в клітку, шалено кидається і гризе залізо ґрат, але поки не вирветься на волю або цілковито не знесиліє. Людина в таких випадках залишається назовні спокійною, тільки подібно до впійманого звіра кидається її думка”.

Завершується роман І. Качуровського “Шлях невідомого” тим, що головний герой, попрощавшись із матір’ю (вона відмовилася йти з рідного села), вирушає в еміграцію. Про долю героя-емігранта читач може лише здогадуватися. Річ у тім, що І. Качуровський планував продовжити дилогію “Шлях невідомого” та “Дім над кручею”, але так і не написав із різних причин. Однак велика проза І. Качуровського дає підстави говорити про те, що автор надавав перевагу герою-інтелігенту, мислячій особистості, яка залишається справжньою Людиною в надзвичайних ситуаціях, не приймаючи при цьому ні радянського, ні фашистського режиму.

Герої І. Багряного – активні діючі особистості, які ведуть боротьбу з тоталітарною системою. Лише Максим Колот, як і герой І. Качуровського, навмисне уникає боротьби на боці обох чужих українцеві армій: радянської та фашистської. Герої І. Багряного зображені за певними канонами неоромантичних традицій, І. Качуровського – неореалістичних.

Морально-етична та соціальна проблематика обох авторів майстерно поєднується із пригодницькими елементами, тому їхні твори користувалися популярністю в широкого кола читачів, навіть зарубіжних, вихованих на кращих зразках європейського та американського пригодницького роману. Українські літературознавці цілком слушно віднаходили впливи традицій вітчизняної пригодницької літератури (наприклад, “розстріляного відродження”), а також впливи світової літератури. Так І. Качуровський наголошував на тому, що роман “Тигролови” – “пригодницька література для молоді в дусі Джеймса Олівера Кервуда”. Ю. Ковалів відмітив схожість героїв І. Багряного з персонажами Джека Лондона та Р. Кіплінґа.

Як зауважив філософ М. Шлемкевич, у романах І. Багряного відсутня безвихідь та зневіра, тому й герої творів особливі: “А все ж праматерією їх душі не є безнадійність, тривога, розпач. Навпаки, вони борються, вони вірять в перемогу і навіть досягають її”.

І. Дзюба слушно підмітив, що дилогія “Шлях невідомого” “дуже нагадує роман І. Багряного “Людина біжить над прірвою”. Тільки якщо відомий письменник це змалював на рівні старогрецької трагедії, коли людина, поставлена в абсолютно нелюдські умови, мусить проявляти нелюдську силу, щоб вижити, то “Шлях невідомо” І. Качуровського реалістичний, іноді навіть гумористичний”.

Отже, велика проза І. Багряного та І. Качуровського, про відважних героїв у критичних обставинах, збагачена тонким психологізмом та пригодницькими елементами, стала яскравою сторінкою романістики української діаспори другої половини ХХ століття.

Світлана ЛУЩІЙ

доктор філологічних наук,

с.н.с. Інституту літератури

ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Leave a Reply