РЕФЛЕКСІЯ
Вимикаю набридливе денне світло,
Занурююсь в суцільну темряву.
Мовчу, говорю з собою потайки,
Навіть Бог не зможе почути
Плин моїх думок.
На кухні холоне приторно-солодкий чай,
А я знову боса під дощем.
Здаюся вище дерев,
Вище багатоповерхових будинків
Та навіть відчинених на горище дверей.
До мене звертаються,
А я не чую нічого,
Окрім музики в своїй голові.
Швидка, спокійна, ритмічна та хаотична — як я.
Шикуюся по лінії стін,
Витанцьовую піруети,
Граю Шопена на уявному піаніно.
Створюю галас.
Мені велено зникнути
З-під вікон, під’їздів, алей.
З голів людей, не людей, королев.
Із простору незнайомих мені людей,
Чи знайомих мені людей…
Але я не слухаю
І багато не бачу.
Беру автобус — їду на ранчо,
Де зігнати мене зможуть лише буревії незноснії та худоба рогата.
***
мандруючи темними міськими вулицями,
по узбіччях людських домівок,
я, здається, бачу потаємне —
сум, схований за посмішкою,
щоб не засмучувати рідних, звісно,
та кладовище зірок,
які могли світитися ідеєю фікс у списку мрій,
але лежать небіжчиками в скарбниці нездійсненного.
ймовірно, десь там торжествують чорні коти —
тішаться, що є володарями людського настрою.
***
я випускаю з голови образи примар
що були моїми друзями
і кохання більше не тече моїми венами
захід сонця близиться
і я знову починаю все з чистого листа
де я?
кругом все незнайоме
нове
незвичне
мій настрій наче на концерті симфонічного оркестру
розгублена намагаюся впізнати хоч одне обличчя
та кого я обманюю
люди зашторили свої вікна
і я не знайшла своє відображення в них
чи це означає що мене не існує?
Катерина ГАВРИЛЮК
Leave a Reply