Микола Хвильовий і час

Олександр МУРАТОВ

863
Малюнок Андрія Клена. Джерело: http://teatre.com.ua/

В цій назві є два аспекти. Перший: Хвильовий і той, його час. Другий – Хвильовий і наш час

З сучасної точки зору оповідання «Я (романтика)» є жорстоким вироком більшовицькому ладу. Це – демонстрація фактично безпідставних страт. При чому в безглуздішому з точки зору власної безпеки вигляді. Адже місто вже оточено «версальцями», тобто білогвардійцями чи військами УНР. Тобто досить імовірно, що за ці розстріли невдовзі доведеться відповісти. Так воно частіш за все і бувало. Однак в радянській літературі, як правило, зображувались лише звірства опонентів більшовиків. А у Хвильового в цьому оповідання вперше продемонстровані звірства більшовиків. При чому звірства, які кояться дуже щиро, з ідейних переконань, так би мовити, від душі, навіть ризикуючи своїм життям.

У цій трибунальській трійці всі кати. Сам головний герой – «главковерх чорного трибуналу комуни» – мужньо приборкує в собі голос залишків совісті. А його колезі лікарю Табагату цього й не треба робити. В нього мабуть совісті ніколи не було. І навіть молодий і нібито совісний Андрій (як пише Хвильовий: мій бідний Андрюша, якого призначив «неможливий ревком» в чека, проти його «кволої волі») нехай закарлючкою, але все ж таки підписує смертні вироки. Він підштовхує головного героя до порятунку його матері, приреченої до страти. Але з другого боку на головного героя тисне явний збоченець, непохитний садист лікар Тогобат. Він діє не погрозами, що головний герой, врятувавши свою матір, буде покараний, а тиском на його «революційну свідомість». І це спрацьовує. Герой таки вбиває свою любиму неньку. Тобто тут пряма вказівка не тільки на кривавість членів «чорного трибуналу», а й на кривавість більшовицької ідеології в цілому. Негативне ставлення Хвильового до цієї кривавої вистави підкреслене досить несподіваним дуже докладним описом зовнішності вартового жахливого трибуналу. Це – «вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа… У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені (тобто головному герою) він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Але з іншого боку автор знаходить і якусь його «чесноту»: «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем!.. Це сторож моєї душі». І оце «сторож моєї душі» дуже мене насторожує. Чи не є це деяким виправданням жахливих вчинків чекістів? Адже й сам Хвильовий деякий час працював у ЧК і мабуть теж сприяв розстрілам людей. Інша справа, що в ньому потім прокинулась совість, а в більшості інших чекістів – ні. Так виправдовував Хвильовий хоч в якійсь мірі злочини чекістів? Це запитання дуже складне й дуже цнотливе. І в зв’язку з ним слід подумати над тим, чи так сприймали повість «Я (романтика)» читачі 24-го року, як його сприймаємо ми.

Переконаний, що для переважної більшості комуністів тих років це був глибокий твір про те, як людина пожертвувала свїм особистим заради світлого майбуття всього людства. І це не якесь там голослівне припущення, а на превеликий жаль, констатація реального факту. Коли я працював над екранізацією трьох творів Хвильового («Повість про санаторій ну зону», «Сентиментальна історія» та «Вальдшнепи»), то дуже ретельно вивчав все, що могло розповісти про суспільну ситуацію 20-х і початку 30-х років. Це були і твори письменників (українських та російських), і газети тих часів. Всі вони свідчать про дуже специфічний, я б сказав патологічний спосіб мислення більшої частини населення СРСР. Саме це і призвело до практично всенародному «одобрянсу» масових розстрілів 37-го року. Тобто в трудящих масах, а вони тоді були панівними прошарком, царювала думка, що мета виправдовує засоби, якими вона втілюється в життя. Як не дивно, це оспівували й дуже талановиті письменники тих часів. Багато хто з них гнівно засуджував відносно ліберальний НЕП. Можна послатися і на «Голубые города» та «Гадюку» Олексія Толстого, на «Зависть» Юрія Олеші та багато інших.

Згадайте дуже талановиту апологетику жахливого пограбування селян в поемі Едуарда Багрицького «Дума про Опанаса». А як тепер ставитись до цькування і знищення кобзарів на початку 30-х? Однак в цьому цькуванні брали участь провідні українські культурні діячі, а не лише (як це зображено в фільмі Олеся Саніна «Поводир») лише проросійські нелюди з НКВС. Мені неприємно констатувати, що ганьбили кобзарів такі дуже обдаровані люди, як Микола Бажан, і, як це не прикро, мій улюблений Микола Хвильовий. Та багато інших талановитих митців. А потурав цьому головний «українизатор» України Микола Скрипник. І це робилося зовсім не з антиукраїнських міркувань, а як піклування про майбуття українського народу. Вони щиро вважали, що кобзарство, «рушниковість» та «гопаковість» тягнуть Україну не до європейського прогресу, а до відсталої старовини. І це була зовсім не москвофільська тенденція. Навпаки! Знамените гасло Хвильового, за яке він потім і поплатися, звучало так: «Геть від Москви!» Все вказує на те, що він був не антикомуністом, а типовим для України «націонал-комуністом». Можу компетентно стверджувати, бо був з ними особисто знайомим, що практично всі найкращі українські письменники теж були націонал-комуністами, хоча потім свій націоналізм ретельно приховували. Я точно знаю, що такими були Олександр Довженко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Володмир Сосюра, Микола Бажан, Максим Рильський і навіть переляканий на все життя Павло Тичина. Таким був і мій батько – відомий поет Ігор Муратов. Винятком був мабуть лише Олександр Корнійчук. Я не можу забути, як Андрій Самійлович Малишко з усіх трибун трощив буржуазних націоналістів, а в приватних розмовах, випивши 200 грамів, казав такі речі, за які могли посадити не тільки його, а й всіх, хто його слухав. Тобто і мене в тому числі.

Таким чином слід констатувати, що повість «Я (романтика)» в різні часи сприймалася по-різному. Якщо в його часи вона для багатьох читачів виглядала не антикомуністичною, але занадто відвертою, яка не приховувала кривавий зворотній бік більшовицької медалі. Таке в 24-му році влада ще допускала. Це стосується не лише Хвильового, а й «Повести о непогашенной луне» Бориса Пільняка та деяких інших творів. Це вже пізніше стали прикрашати, «гуманізувати» вчинки більшовиків під час Громадянської війни. Але слід зауважити, що звірства білої армії були не меншими. І те, і те було блискуче висловлене в геніальному романі Шолохова «Тихий Дон».

Horsemen of the Apocalypse, 1908
Artist: Carlo Carrà
Italian, 1881-1966

Я зовсім не переконаний, що таку складну й суперечливу повість, як «Я (романтика)» слід вивчати в наших школах. Написана вона від першої особи й тому головний герой в головах школярів, що ще не зміцніли, може ототожнитись з особою самого Хвильового. І це навряд чи сприяє поваги та любові до цього геніального письменника. Тим паче, що ця повість явно стоїть осторонь від всієї його творчості. Це все одно, що судити про доробок Шевченка за його віршем «У тієї Катерини хата на помості», в якому три козаки приходять до красуні Катерини й кажуть, що за одну ніч з нею (підкреслюю, що йдеться не про шлюб, а лише про одну ніч) вони готові віддати і багатство, і свою силу, і навіть життя. А вона їм каже, що віддасться тому, хто поверне з татарської неволі її рідного брата. Двоє козаків гинуть, а третій привозить цього брата. Та виявляється, що це зовсім не брат, а Катеринин коханець. Тоді козак відрубує їй голову і разом псевдобратом їде широким степом. Я не знаю, що мав на увазі геніальний Кобзар, але лише оспівуванням цього аморального неподобства навряд чи прославив би себе як найбільшого авторитета нації та гуманіста. Є старий анекдот: «У вірменського радіо запитали: «Чи то правда, що Чайковський був голубим?» І радіо відповіло: «Правда. Але нам він дорогий не тільки цим.» Так і з цим віршем Шевченка. І дуже боюся, що й з повістю Хвильового «Я (романтика)» теж саме. В ній закладений глибокий діалектичний зміст, який гарантовано не по зубах школярам. Науковці повинні вивчати все. В тому числі й похабні (чи назвемо їх цнотливо «еротичними») вірші Пушкіна. Але науковці, а не школярі.

Та й взагалі вся творчість Хвильового дуже суперечна. Вона настільки ж складна для вивчення, як і більшість творів Достоєвського, Джойса та Кафки.

Олександр МУРАТОВ

Leave a Reply