Пісня про війну

МОЯ НАДВІРНО!

Присвячується місту мого

дитинства і юності

Надвірно рідна, серце Батьківщини! –

Живу тобою в споминах моїх!

Рідненька призьба. Сад в цвітінні плине…

Струмочком ллється мій дитячий сміх.

І радощів набравши повні жмені,

я з дідом лізу вишні обривать.

На кухні – запах пирогів з варенням.

Навколо літо, мир і благодать…

Минулися дитинства світлі ро́ки

серед твоїх закоханих алей…

У пам’яті – вітрів дзвінкі потоки,

ставки, укриті килимом лілей.

Надхненний краю, гавань супокою –

після терна́ми встелених шляхів.

Я довго жив у розладі з собою,

коли покинув шум твоїх лісів!

Я згадую тебе, моя Надвірно,

У мить зажури, у веселий час.

Душа моя тобі до смерті вірна,

розлука довга не віддалить нас…

На чужині у тихий час вечірній

думками намалюю вороття.

Як мамі син, тобі, Надвірно, вірний

від перших днів – і на усе життя!

Тож розквітай в метафорах поетів,

у пензлях зачарованих митців!

В душі твої я збережу портрети

і вічний промінь щастя на лиці…

 

* * *

Все менше усмішок, все більше сліз.

Похмурі дні. Блукають містом тіні.

Хтось крихту щастя взяв…і не доніс.

Не дивина – воно ж лежить на міні.

Технічний тиск – високий, як в людей:

безсилі тут і найдорожчі ліки.

Світ вариться у казані ідей

сьогодні, вчора, завтра і навіки.

Музеї душать порохом вітрин.

Скульптурам остогидло позувати.

Для щирості шкодуємо хвилин,

боїться серце мріяти й кохати.

Холодні погляди. Кислотний чеше дощ.

Той п’яний спить, а той голодний просить.

Лягає листя на бруківку площ.

Будинків ліс. В повітрі хтось голосить.

Шукаєш сонця навіть навесні.

Скажіть хто-небудь, а воно ще буде?

Замерзли в грудях жарти і пісні.

Безслідно тануть в інтернеті Люди…

 

* * *

Уста твої, як дикий мед, солодкі.

Весь сонця жар улігся на долоні.

Серпневі ночі – ви такі короткі,

щоб цілувати очі, очі сонні…

Торкнутись мрій у волошковім полі,

злетіти разом вище хмар і неба…

Сьогодні ми поєднуємо долі,

і – певен – далі проживем, як треба.

Навіки вдвох, мандруючи в світанки,

теплом сердець розводячи тумани,

забудьмо хоч на мить ворожі танки!

Й той бій, що завтра, може, тут настане.

Покличе Матір – я піду до бою,

сховавши слізний поцілунок в душу.

І виживу, бо я живий тобою!

Любові клятву смертю не порушу.

В агонії розбомбленого світу,

крізь присмак крові й пороху набоїв

несу надію, вічністю зігріту,

що завтра день народиться без болю.

Що завтра сльози висохнуть від сміху

і голуби злетять над рідним дахом.

Кохання наше – ця єдина втіха –

не втрапить в пащу розпачі і страху!

В окопах в полі під акорди грому

до серця пригорну твою хустину.

Не плач, кохана! Я вернусь додому!

Надіньте ж, Мамо, хрест – в дорогу сину…

 

ПІСНЯ ПРО ВІЙНУ

У тумані ледве мріють окопи розбиті,

біля них поля черлені, круками укриті.

Там лежать сини Вкраїни, завзяті до бою,

а над ними човни-хмари манять за собою.

− Де ти, сину, де ти, батьку, де ти, рідний брате?

Вже давно листів не пишеш, і мовчать комбати.

А в Карпатах з росами мальви оживають

і тебе з фронтів далеких вранці виглядають.

Не приїду, я, рідненька, в сторону жадану…

Лиш осіннім першим снігом на щоці розтану.

Розтривожу серденько, сном загляну в очі,

розіллюся маревом на просторах ночі…

Не рони ти, Мамо, сльози, не впускай тривогу.

Щоби діти жили в мирі – помолися Богу.

Твої юні Прометеї примчали до Сходу,

щоб здобути перемогу рідному народу!

Ген, у ковила́х високих, на корінні дуба

батько-вітер, голосячи, пестить мого чуба.

Син не вгледів вражу кулю у розпалі бою.

А у небі човни-хмари манять за собою…

МОЯ ЗЕМЛЯ

Кличуть мене, кличуть

у далекі сни

крила стоголосі

ранньої весни.

Там за вітром мчиться

тополиний пух,

там малює щастя

райдуги навкруг.

Зі списами сонця

у густі жита

птахом увірветься

пісня золота.

Розгойдають небо

хмари-кораблі,

змиють втому роси

рідної землі.

Повернусь додому

з далечі доріг.

Уклонюсь родині,

привітаю всіх.

Поцілую матір,

радісну в сльозах.

Розповім про долю

у чужих світах.

Ген, за небокраєм –

зоряні шляхи.

Наче меч Дамоклів,

два мої гріхи:

що таїв роками

мрію вороття,

що наповнив смутком

мамине життя.

Стежка у долонях –

різьблена печаль.

В сутінках розтане

полум’яна даль.

На твоїх просторах,

рідний краю мій,

душу я відживлю

веснами надій!

Олег ГНАТЮК