1. Уроки вивчені й невивчені:

Петро Гайворонський. Війна в Донбасі. Скельця калейдоскопа. Есе. Новели. Нотатки педагога. Нариси. – Житомир, 2017. Видавець О.О.Євенок.
Донбас. Панорама

Петро Євгенович Гайворонський – один із активних учасників недавнього українського культурного і літературного життя на Донеччині, так жорстоко поруйнованого агресією мілітарного «русского мира» і з таким трудом оновлюваного нині на непідвладній йому частині донецьких земель. Він поет, прозаїк, публіцист, а також (чи насамперед) педагог і краєзнавець. Саме з педагогічної діяльності я й хочу почати розмову про цю варту не одного доброго слова людину.

«Нотатки педагога» Петра Євгеновича Гайворонського розповідають про складність роботи вихователя і водночас засвідчують багатство можливостей творчого підходу до неї, в тому числі й самовиховання педагога, для якого радість – розуміти учнів та їхніх батьків, постійно брати уроки в них і в самого життя. В цьому особливість педагогічних нотаток-спогадів Петра Євгеновича, і це те, що не так уже й часто зустрічається в педагогічній белетристиці. В оповідальному плані описано кілька різноманітних, часом несподіваних ситуацій шкільного й позашкільного життя, що лягають на відповідальність учителя, – і з них виведено 18 уроків. Але це не якісь педагогічні рекомендації чи моральні максими – це уроки для себе, і не конче як для вчителя, а як для людини, що пізнає людей і життя. Хтось із свого досвіду може вивести інші уроки, тож є простір для обговорень і сперечань. Відтак «треба постійно міняти форми і методи роботи, і ні в якому разі не можна обмежувати творчість учителя, нав`язувати йому методи навчання, як це постійно робилося в радянській школі й робиться в українській».

Здається, це ті уроки, що більш-менш вивчені або відкриті до вивчення. «Безумовними мірилами цінності педагога можуть бути лише людяність, толерантність, доброзичливість, любов до своєї професії і своїх вихованців. І повсякденна сумлінна праця».

Але є уроки ще не вивчені. І не знати, коли вони будуть вивчені, і чи будуть вивчені взагалі. Їх накидає війна як заперечення життя. Вони – поза межами простих і зрозумілих вищеозначених людських цінностей. Випадають з регуляції. В цьому розумінні вони негативні, мінус-уроки. Їхню цілість осягнути важко, але своїми більшими чи меншими уламками вони в`їдаються в людські голови й душі. Автор ужив слово провербій, використавши латинський термін провербіальний, що означає: присутній у звичному стереотипному мовленні, у прислів`ях. Тут – уявлення й поняття, присутні в головах. Бодай почасти, поокремо, уривками, але скрізь і всюди. Автор вирішив зібрати й оглянути ці «типові фрагменти сучасності, які вирішують долю людей, держави, країни. Вони не упорядковані й не систематизовані в загальноприйнятому розумінні, хоч мають свою систему й розташовані в порядку написання. Писалися ж мініатюри в міру первинного осмислення тих подій, які точилися навколо. В переважній більшості був їх самописцем, а почасти й учасником». Отож нам пропонується безпосереднє «бачення того, що відбувалося в Донбасі навесні-восени дві тисячі чотирнадцятого року». Звісно, не саме лиш бачення, а й переживання побаченого та спроби осмислення того, що не завжди піддається осмисленню (почасти це й побачимо далі).

Наївно гадати, що в калейдоскопічних нотатках можна адекватно відтворити масштаб, глибину і причини великої історичної трагедії – напевне, й сам автор не мав такої ілюзії, – але живий запис побаченого й пережитого, навіть у темпі реального хаосу, має ні з чим не зрівнянну людську й історичну цінність. І може внести у нібито відому картину не побачені здалеку штрихи або й виміри. От хоча б деякі із цих моментальних знімків, швидкобіжних скелець калейдоскопа – порядком заохочення до читання книжки Петра Гайворонського.

Ось перший запис – «Монстр»: «Під червоним прапором завмер гуманоїд. Дужа потвора з квадратними щелепами, виставленими вперед, приховала очі за дзеркальними окулярами. В його руках автомат Калашникова останньої модифікації, камуфляжний однострій прикриває «залізне тіло» з кам`яним серцем, а то й зовсім без нього. На голові лежить військове кепі з потворним двоголовим хижим орлом». У цьому монстрі з фільму-жаху об`єдналося і втілилося «все найгірше від попередників: ненаситні імперські амбіції, мілітаризм, тоталітаризм і шовінізм, що межує з нацизмом».

Ось інший тип – «Вічний революціонер». Він був прапороносцем на першотравневих, жовтневих та всіляких інших демонстраціях радянського часу, гучно гупав каскою в шахтарських наїздах на київську владу. «Сумно, але саме він у дев`яносто першому році підняв над міськрадою жовто-синій прапор». Тепер він з триколірним… «Під яким прапором він опиниться наступного року?»

Що ж, може чоловік шукає правду там і сям, аж поки остаточно переконається, що, як співалося в народній пісні: «Нема в світі правди, правді не бувати, бо тепер неправда стала правдувати»?

А ось інший активіст правдою не переймається, в нього конкретніше мислення. Заробивши дещицю на модних «реконструкціях» боїв Другої світової та перепохованнях загиблих і відповідно колекціонуванні орденів та медалей, він за нових умов розгорнув широку інспекцію братських могил, вписавши цю справу у свої лідерські амбіції («Фюрер-мародер»).

Ну, це «мінливість долі» окремих особистостей. А мінливою буває і доля цілих соціальних груп. Згадаймо, скільки було в нас у 90-і роки преславного українського козацтва, скільки почесних і простих гетьманів, отаманів, хорунжих, осавулів, як вони красувалися своїми вусами й черевами на з`їздах та перед телекамерами, як нагороджували один одного саморобними орденами й гучними титулами… Забули? Було, було! А де вони всі поділися – не кажу 2014-го, а ще раніше, коли на півдні України зарясніло, мов грибами, пам`ятниками Катерині Великій та не меншому Потьомкіну? От би їм тут показати свою невмирущу силу! Так ні. А згодом у Криму чомусь об»явилися зовсім інші козаки, з георгіївськими стрічками, а тих, що з оселедцями, не видать було.

Хоча на Донеччині автор їх бачив. До пожежі, звісно. «Хоробрі, загрозливі, пихаті. Козацьких військ в Україні більше, ніж … (опускаю авторове «провербіальне» порівняння. – І.Дз.) …Майже всі – полковники. Трапляються й осавули, – здебільшого це ті, хто вчора у військо записались, та ще не вислужились. А маршалів! Більше, ніж у всіх країнах євразійського простору! А генерали! Пузаті, мордаті, пихаті, суворі – не підійти. Як скаже якусь промову – мурашки по тілу бігають».

Хто б сумнівався – земля наша надійно захищена. Так би й жилося нам любісінько під широким крилом славного українського козацтва… Та треба ж такому статися – «прийшла негода в Україну, свинцеві дощі пішли. Гуде земля, дерева плачуть, садочки квилять, море голосить. Оце б козакам свою звитягу проявити, відданість батьківщині в справі довести. Аж ні. Знайшли дурних. Жодного козацького батальйону в діючому українському війську».

Усе це й подібне зрештою зрозуміле. Та ось починаються уроки несподівані й не так очевидно зрозумілі (запис під заголовком «Сдавних прадідів великих правнуки погані»). Серед прихильників «русского мира» виявляється «багато прямих нащадків воїнів УПА та галицької молоді, вивезеної у сорокових роках на відбудову шахт Донбасу. Олин з них заявив: «У Донеччині должен бить адін язик – русскій. Переконати його в іншому не змогли навіть рідні з Галичини». Цей феномен автор коментує так: «Якщо в чомусь був правий «вождь мірового пролетаріата», так це в тому, що «немає більших шовіністів, ніж русифіковані нацмени». Ну, Ленін приблизно так і сказав, але чи може це бути достатнім поясненням парадоксального знекорінення саме цієї групи людей? Може, за цим криються і ще якісь соціальні та психологічні чинники? Прострація, зумовлена не просто поразкою, а безповоротним винищенням повстанського руху, відповідно ж і думкою про його марність? Тривала дія зовсім інакшої атмосфери й стилю життя, в які були силоміць занурені ці люди? Щось пов»язане з самою психологією мовлення?

Пригадую, десь року 1963 я з дружиною Мартою, галичанкою (щойно одружилися), їхав до своєї мами. Водій таксі, що віз нас із Донецька, виявився галичанином. Але які гіркі враження залишилися в нас від нього! Він говорив таким болісно розперекрученим галицько-донецьким жаргоном, що його й слухати було боляче. А нашу звичайну українську мову він сприймав, як щось із далеких забутих і непотрібних світів. Я це до того, що, мабуть, коли мовний хребет перебито молотом іншої мови – замість збагачення, доповнення чи навіть природного процесу заміни – просто змаху перебито, то на його місці утворюється хрустке меливо з хрящами, скалками, шматками жил, і так скалічена свідомість заздрить чужому прямостоянню і бажає його для всіх.

Ну, правнуки прадідів – це, припустімо, маргінальне. Але ось свої, твої колеги – вчителі, та ще й колишні твої учні! «Криму тепер добре. Радію за них. Хай хоч вони поживуть по-людськи»», – каже вчителька. А на дошці оголошень висить вірш про те, як би добре було Україні без Галичини і взагалі без Західної України. І серед тих, хто мітингує проти української мови, автор бачить своїх учениць. «Але найжахливішим було навіть не те, що я гоню «брак». Це були викладачі (не наважуся назвати їх учителями) української мови й літератури!» Справді моторошний урок. І чи може заспокоїти поспішне застереження: «На щастя, більша частина педагогів – патріоти, віддані своїй країні й своєму народу особистості». Але «ота ложка дьогтю не лише псує діжку меду, а й серце саднить». Щось, може, не так із тією діжкою меду. Не медом пахло життя в краю, де «регіонального» дьогтю було забагато. «За понад двадцять років Незалежності українська влада встигла прогнити, немов дерев»яна вбиральня в дальньому куту сільського городу. Стоїть сіромаха перекошена й смердить». А може, її й не було – української влади? Була тільки українська вивіска над отим регіональним сортиром? І може, саме в цьому причина всіх бід?

У кожному разі, розплачуватися довелося дорогою ціною, і платили її не ті, хто ховався за вивіскою. Ті просто, мало не залюбки, здавали «владу» людям з автоматом Калашникова в руках, які тут таки самі ставали владою, вже «народною». І про це є в книжці цікаві епізоди. І про вибори під відкритим небом при зичливій присутності все тих же людей з автоматами. І про психологію натовпу, розпаленого пропагандою ненависті до «київської хунти», «п»ятого сектора» тощо.

Зрештою все це більш-менш відоме, але тут воно постає «наживо». І є в автора особисті спостереження над персональним складом «масовки» народних республік. Серед донеччан це ж не тільки бандити й грабіжники, не тільки ті, що прагнуть зброї для самоствердження, – є немало дезорієнтованих, розгублених, упереджених, невлаштованих, просто безробітних, яким треба заробити на прожиття. Так само й серед посланців «русского мира» є професіонали розбою, є любителі пригод та «подвигів», є ті, хто знайшов вихід із житейської скрути («узяв кредит, а виплатити не може… так він записався на контрактну службу до спецназу на Україну…») , але трапляються й «ідейні» – відомий тип «визволителів» (варіант: «прості російські хлопці», які повірили путінській пропаганді, що в Україні запанував «фашизм», що тут утискують росіян і забороняють російську мову). Багатьом із них, незалежно від особистої мотивації, властива – більшою чи меншою мірою – психологія «человека с ружьем» (згадалася назва давнього радянського фільму иро часи революції): психологія людини, яка бере зброю до рук, щоб себе нею доростити, нарешті відчути свою повноцінність і свою владу над іншими людьми, вивищится над самим сенсом буття.

«Чолов»яга заліг за крупнокаліберний кулемет, придивився, натис на гашетку і з білозубою посмішкою дав кілька смертоносних черг у бік аеропорту, який обороняли українські солдати. Зробивши справу, встав із-за кулемета, поправив бронежилет і розплився у широкій, ще безвиразній посмішці. Стрілець випромінював тупе задоволення кнура, який щойно зліз із свині.

Цей чоловік не мав морального права стріляти, бо в цьому не було необхідності, він не був вояком, не був начебто й катом, не чинив самооборони. Він не був комбатантом, отже, не мав права стріляти згідно з нормами міжнародного права. Не серійний вбивця, не маніяк, а людина мистецтва – відомий артист, що зіграв у кіно сотні ролей. Він приїхав на війну розважатися: подивитися, постріляти, себе показати. Показав!»

І вернувся туди, звідки прилетів, і далі вчитиме кінолюд доброго, світлого, прекрасного. А тут і далі литиметься кров…

Мало людяного залишилося в людях, – десь із гіркотою прохоплюється свідок. Але воно невитравне. Воно і у звичній взаємодопомозі земляків та сусідів, і в солдатських душах. І навіть, масово, за умов відносного спокою, у містах, що повернулися до України – Лисичанську, Слов»янську, Покровську (колишній Красноармійськ) та інших, – тут відновлюється життя. «Поки триває літо, місто зализує рани. Усі мешканці навколо будинків, хто склить вікна, хто ремонтує стріху, хто відбудовує зруйновну стіну, хто лагодить піч, хто фарбує відбудоване. Місто працює й буде жити!»

На цій оптимістичній ноті можна було б і закінчити розмову. Але багато що дисгармоніює з нею. І не лише те, що діється по той бік лінії фронту і чого ми, зрештою, достеменно не знаємо. А й те, що тривожить усю Україну. «Вимагаємо змін! Негайно!» -це назва одного з останніх розділів, але це й гасло української людності і там, і тут. Щоправда, змін вимагаємо, до хрипоти в голосі, гучномовцями, децибельно, але на зміни не дуже йдемо, як показує досвід з реформами. Наприклад, з медичною.

«Революція гідності змела криміналізований режим. Ціну за це віддала надвисоку – сотні людських життів, втрата Криму й значної частини Донбасу, війна, тисячі загиблих і десятки тисяч поранених, руйнування, інфляція, нові борги, зниження народного добробуту. А позитивних змін не видно.

На манежі ті ж самі, Ті ж люди, ті слова, погрози навести лад, обіцянки змін, палкі промови, сталь у голосі. І бездіяльність».

Це писано кілька років тому. Нині воно вже мовлене й перемовлене багато разів. Правдою було тоді, правдою є тепер, і, напевне, залишиться ще правдою надовго. Навіть якщо будуть не «ті ж самі» обличчями й голосами, але неминуче і безсумнівно ті ж самі суттю. Бо справа не в їхніх обличчях і голосах, а печальніше й глибше: в нас самих, у нашому суспільстві, в нашій історіє та в нашій різко мінусовій політичній культурі, інакше кажучи активному політичному безкультур»ї. Шалену енергетику цього безкультур»я ми бачимо в ці дні вже на самому початку кампанії з виборів Президента. Часом думається: мабуть, сам Бог не знає, що робити з нами, з нашою країною в цій ситуації війни й бідності, а тут раптом із якихось глибин виринає сотня громадян, які готові схопити на свої плечі погибельний тягар влади, вони все знають, усе можуть і – увага! – звідкись мають великі гроші, щоб жертовно заплатити за право брати участь у виборчій боротьбі: аби витягти нас із вами з бездонної прірви, в яку вкотре закинула нас чергова «антинародна» і «бандитська» влада, що злочинно не хоче поступатися альтернативній – черговій і вкотре антинародній і бандитській, яку так само через рік усі проклянуть. (Ця мова взаємної ненависті й безтямного хамства вже настільки утвердилася в нашому «політикумі», що він уже й замінити її немає чим.) Тож далі триватиме «битва глитаїв» (вираз із книжки П.Гайворонського). Або гра в довгу лозу, де найактивніше вправляються в своїх номерах усілякі «круті», «прикольні» й «балдьожні». Втім, це вже інша розмова, не для цього випадку.

Тут хочу додати лише одне. Теж не веселе.

Як воно сталося, «який біс поплутав» нас, українців, що той соціальний вибух, який привів великі тисячі українців на «майдани», не лише київські, – він на Донеччині обернувся «антимайданами»? Адже соціальне невдоволення було однорідним. Біда була однакова. І справедливості хотілося всім. І владу не любили всі. Але донецькі барони-захребетники, реальна влада на Донеччині, прикинулися «не владою», «опозицією», і зуміли повернути гнів своїх обдурених кріпаків проти «Києва», використавши – в контексті виплеканої ними політичної темноти – як кадебістські стереотипи про «бандьор» і «фашистів», так, зокрема, і давню пам»ять про мелодії шахтарських касок під Кабміном – теж ними, баронами, аранжировані.

Ось що слід було б мати на увазі, намагаючись зрозуміти події на Донбасі. Донбас було віддано на відкуп скоробагатькам типу Ахметова та їхній політичній прислузі – т.зв. регіоналам. Українська влада була там тільки на полинялих вивісках. Ніякої української політики – ні соціальної, ні культурно-національної не було. Шахтарські селища занепадали, люди залишалися без роботи і без елементарних умов терпимого життя. Ніякої державної програми модернізації Донбасу не було запропоновано. Хіба що Юлія Тимошенко виголошувала якісь ідеї на цей рахунок, але вони так і залишилися неоформленими побажаннями. Тож почалося все не з «сепаратизму». Дуже невдалий термін, який, на жаль, закріпився і на політичному, і на побутовому рівні. Тим невдаліший і недоречніший, що ми, українці, були тавровані ним протягом століть – від часів Мазепи й до ХХ століття. Хто з українців не був «сепаратистом» в очах Москви й Петербурга? А тепер Україні доводиться таврувати сепаратизмом частину громадян України. За розумнішої політики та своєчасного врахування особливостей регіону, ймовірним був менш драматичний розвиток подій. Адже й «сепаратизм», і пряме військове втручання Путіна – це вже другий етап процесу. Спочатку були колізії, які можна було вирішувати шляхом пошуків взаєморозуміння з громадами, контактів української влади з населенням, посутнього інформування його про плани й можливості. (Парадокс: Янукович нічого позитивного не зробив для Донбасу, не поліпшив життя земляків, проте Донбас вважав його своїм ставлеником і повалення Януковича сприйняв як сигнал для протесту. Чи все це зі сфери міфів?)

Так-то воно так, Але це сьогодні воно здається зрозумілим. Як не всім, то багатьом. А п»ять років тому? А десять? А п»ятнадцять-двадцять? І чи те, що сьогодні здається зрозумілим, не виявиться незрозумілим через якийсь десяток-другий літ?

Кажуть, історія ставить усе на своє місце. Хто-зна. Дещо вона давно попереставляла так, що і знайти його важко. Де хто і де чиє ? Може, це і є її головний урок? Нелегко знайти гармонію в примхах її калейдоскопа, з якого – калейдоскопа – й почав свої нотатки Петро Євгенович Гайворонський.

2. Батько і син.

Swan Lake, c.1970 - Alla Horska
Swan Lake, c.1970 – Alla Horska
Валерій Романько. Література Донецького краю. Посібник для вчителя. – Слов`янськ, вид-во «Друкарський двір», 2013.
Валерій Іванович Романько. Педагог журналіст, краєзнавець, письменник. Бібліографічний покажчик. Слов`янськ, вид-во Б.І.Маторіна, 2017.
Олексанлр Романько. Мімікрія і мартиролог. Вірші. – Слов»янськ. ТОВ «Видавництво «Друкарський двір», 2018.

Валерій Іванович Романько (1952 р.н.) – один із активних учасників літературного й культурного життя на Донеччині. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету, вчителював, працював як журналіст і редактор багатьох періодичних видань, літературний критик і літературознавець, ініціатор та упорядник низки краєзнавчих та літературознавчих видань, автор понад 600 публікацій та близько 30 окремих видань (за бібліографічним покажчиком, у якому також повідомлено про підготовку автором видання вибраних праць у 12 томах). Тобто, це один із тих сумлінних трудівників на ниві української культури, яких багато на Донеччині і яких ми так мало знаємо.

У всьому різноманітному доробку Валерія Івановича Романька важливим є природне для нього поєднання педагогічного, краєзнавчого і літературознавчого підходів. Його краєзнавство літературне – в тому сенсі, що йдеться про життя того чи іншого міста або села в художній та документальній літературі, українській і російській; водночас воно й педагогічне, бо подається в навчальному процесі відповідної школи. Так само й чимало літературознавчих сюжетів мають педагогічне й краєзнавче навантаження – спрямовані на пізнання учнями творчості їхніх земляків, поетів і письменників донецького краю. При чому матеріал методологічно оброблено, скрупульозно «розподілено» по класах – відповідно до віку й підготовленості учнів. Це добрий приклад і для авторів шкільних підручників!

У літературознавчих працях Валерій Романько найчастіше звертався до Володимира Сосюри та Василя Стуса. Але мене зворушило ще й те, як тепло і з яким розумінням написав він про нині забутого Грицька Бойка (з Оленівки родом, навчався в СШ № 1 Оленівських кар»єрів за кілька років переді мною, і саме про нього була моя перша студентська «рецензія» в газеті «Радянська Донеччина» дуже-дуже далекого 1950-го року). Гумористичні вірші Грицька Бойка для дітей у 50-і роки мали величезну популярність серед дітвори і виходили стотисячними (й більше!) тиражами. Їх би й тепер перевидати – в них, пригадується, немає (або мало) партії й Ленна-Сталіна, а більше жартів на дитячий смак …

Солідну книжку Валерія Романька «Література донецького краю» (Слов`янськ, 2013) можна вважати певним синтезом його краєзнавчо-педагогічно-літературознавчих розробок. У ній маємо і докладний опис звертань до теми Донбасу класиків української та російської літератур, і огляд творчості донецьких письменників ХХ століття.

Немає сумніву, що за його послідовною і впертою роботою стоїть палке бажання краще обізнати своїх земляків із духовним багатством краю. І не лише земляків, а й усіх українців. Бо, зрештою, всі ми земляки.

Надійною допомогою в цій роботі був йому син Олександр, який, здобувши філологічну й філософську освіту, брав активну участь у житті української громади Слов`янська як журналіст, організатор молодіжних гуртів, літературних акцій, поетичних вечорів; був одним із тих донецьких хлопців, що прилучалися до київських протестних майданів – Студентського (1992) та Помаранчового (2004). А в трагічні 2014 – 2015 Олександр Романько виступає зі своїми віршами перед українськими бійцями. Але нещасний випадок обірвав його життя. Тут я надаю слово Сергієві Жадану – це його вступне слово до посмертної збірки Олександра Романька «Мімікрія і мартиролог»:

«Смерть – це щоразу боляче й непоправно. Проте особливо болісно й несправедливо, коли вона забирає людину, сповнену творчих планів та задумів. Відразу ж усвідомлюєш, скільки всього лишається відсіченим від життя, скільки всього втрачено та нереалізовано. Це ті речі, змиритись із якими особливо важко.

Востаннє з Олександром бачились минулої осені, на врученні премії Петренка. Ясна річ, тоді й подумати не міг, що більше не побачимось. Життя натомість чинить по-своєму. Нам лишається пам»ятати й зберігати те, що лишилось – вірші, ідеї, творчі задуми. Пам`ятати й продовжувати нашу спільну роботу».

Посмертно видану збірку Олександра впорядкував батько, Валерій Іванович Романько. Це напевне була найболісніша його місія упорядника й видавця.

Назва збірки – «Мімікрія і мартиролог» – виразно окреслює пафос та світоглядно-етичний діапазон поезії Олександра Романька, її драматичну тональність, зумовлену суб»єктивно ускладненим переживанням гнітючих і грізних історичних обставин. (Одна з цих обставини – зовнішня: «кордону на нас сунеться межа…» А «вже друга із «незапланованих» і «недоброякісних» обставин – це, зрозуміло, люди!» До кожної з цих «обставин» у поета багато рахунків, але не менше й до самого себе.) Людські долі вершилися між полюсами пристосуванства та жертовності. У виборі Олександр не вагався, але його мучили сумніви у своїх силах, у спроможності відповідати високим вимогам до самого себе. Він був самокритичним до крайньої міри. Так, принаймні, можна судити з його поетичних «вироків» собі самому. «На мені недоліків намисто…»; «Душею зубожію – мов на паперті жебрак…»; «Чи прожилось, чи так собі відбулось…»; «Наснаги та натхнення не забракло у натури, / Та на чуттях й думках моїх – кайдани й ланцюги». Це з віршів 1999 року, юнацьких. Уже в цих віршах, поряд із мотивом самоосудження (може, й прихованого нарікання на скупувату долю-Музу), є ще два, які невдовзі посиляться. Це – перенесення жалів зі своєї особи на соціум, що «в полоні у життєвої нудьги та туги» (це хіба в кращому випадку). «Я – девіант, а втім, кого чуже хвилює горе?! / Та ні, не мрій, паскудство щільно обступило звідусіль…» А другий мотив, як заперечливе продовження першого, – пробудження юнацької віри у свою покликаність:

Це герменевтика чи жах – коли замкнулось коло?

Потрібне надзусилля, щоб вирватись звідсіль…

Коли сиджу у цій дірі і бачу, що навколо,

Зника усякий потяг і нема ніяких сил…

Та врешті решт межа і край колись всьому настануть –

Я розрожусь! Від чого? Неважливо аж ніяк!

І рознесу усе, що поперек дороги стане –

Питання зрештою: «козак я чи кізяк»?!

Але настали дуже несприятливі для цих туманних поривань часи, й у віршах початку 2000-х більше розпачу, ніж зухвалості, та ще – гострі до нестриму («сволота на сволоті, хоч куди не кинь»), а подекуди й стилістично нерозбірливі, часом із несмаком, філіппіки на адресу оточення, земляків, сучасників, – цитувати цього не хочеться, може, це, лайливе («лаюся і зло, і заповзято»), з чернеток. Але в кращих, виважених віршах чується той чистий, без випадкових домішків, душевний біль, що тримає людину на висоті людського призначення: «Душа не вмерла лише дякуючи болю – / Лиш біль її від зубожіння й боронив».

Цей біль виводить за межі похватних осудливих загальників риторичного викривальництва, і починається конкретніше адресований рахунок собі та – не скажу своєму поколінню, – але принаймні своєму молодіжному тусовочному гурту: розмова напряму й на підвищених тонах.

Ті передзвони кличуть вже не нас,

Та й нам до того геть уже байдуже.

В душі немає ні потвор, ані прикрас,

Так само й тіло – кволе й справи вже не здужа.

Не створимо нічого й не зруйнуєм нині теж.

Бо без натхнення і звитяг ніяк не може бути.

І хоч немає перепон для нас й немає меж,

Та й нас самих нема – і не згадати нас, і не забути.

Це вірш грудня 2008 року. І в більшості віршів цієї пори відбилися тяжкі душевні гризоти молодого українського інтелігента – за довгого донецького безчасся. Але є й інше. Є пошуки опертя в українській історії, культурі, в ігнорованих натовпом донецьких реаліях альтернативного порядку. Вірші про українські духовні цінності рідного Слов`янська, – а їх немало (хоч у одному російськомовному вірші називає його «городом духовных бомжей»; у статті «Моя слов»янська сотня», уривок із якої опубліковано в цій книзі, Олександр розповідає про те, як він від нелюбові до свого міста – «міста торгашів, спекулянтів і хабарників», міста, що ждало окупанта, – прийшов до бачення іншого його обличчя, знайшов друзів, які стали його «слов`янською сотнею»). Є у нього гарні ліричні вірші про красу і магічну владу українського степу. Це також те, що допомагає вистояти, – як і весь образ України. І не просто вистояти, а діяти. І коли настав грізний 2014-й – Олександр Романько ладен боронити Україну зброєю свого слова і має моральне право іти зі своїм словом до українських бійців на передовій. Тоді народжується тривожно-знаменний і в чомусь несподівано пророчий вірш «Третій майдан»:

Я бачу, як плечі розправить свавілля,

І ми переступим нарешті межу !

І ми відсвяткуєм криваве весілля

І ступим на нову, на тверду стежу!

В четвертому та чотирнадцятім році

Ми билися мужньо за правду і волю свою, –

Гадаю, земляче, що й ти на правдивому боці

Тоді боронив нам державу – твою і мою.

Ми двічі спинались один проти оден.

Ми двічі стреміли з середини щось з`ясувать.

Але з двох Майданів ще жоден

Уповні не зміг нас усіх об`єднать.

Ми маєм в запасі ще третьої спроби.

Останньої – більше ніхто нам не дасть.

І вже не важливо – до серця чи не до вподоби,
Кому й щодо чого ми скажемо зась.

Я бачу, як плечі розправить, нарешті, свавілля,

Як зовнішній ворог всіх нас об`єдна –

Оце ось і є те криваве весілля,

Той третій Майдан, що всю Україну з`єдна!

Цей вірш датовано 9 листопада 2014 року. Мрія про третій Майдан – «від Сяну до Дону», як писав колись, у іншому зв`язку, Леонід Первомайський, – ще не здійснилася. Але ідея його дедалі активніше протистоїть ідеї розбрату.

Доля не була милостивою до Олександра Романька. Безглуздий випадок забрав його із життя. Тема смерті не раз звучить у його віршах (передчуття?), але, мабуть, не про таку смерть він думав.

Я вже згадував про те, що йому не була властива висока самооцінка, швидше навпаки – в`їдлива (а може, й мобілізуюча?) самокритичність. «Я запізнився геть усюди… / Ніде мене немає і на мене / Не чекають геть ніде». Він не запізнився. Але надто поспішився відійти. І тепер його бракує. І тим, хто його знав, і тим, хто пізнає його з його поезії та життєпису.

У книзі подано деякі спогади та висловлювання друзів про нього, І мені хочеться закінчити статтю строфою з вірша Любові Меженіної:

Сашко, Сашко… Не зимно ще,

Іще сніги не вкрили землю.

На серці біль, на серці щем.

Тебе від нас не відокремлю.

 

Що може бути святішим за таку пам`ять серця?

 

Іван Дзюба
Іван ДЗЮБА

Збережено авторську редакцію

Leave a Reply