Володимир Базилевський. Як я став жертвою військового перевороту

Історія майже детективна і не без гумору. Порпаючись у своєму архіві, я натрапив на свій текст чвертьстолітньої давності – українською і російською. Текст, який призначався для …чорношкірої аудиторії Конакрі, столиці Республіки Гвінея. Колишньої французької колонії. Мав я його виголосити на форумі присвяченому демократії. Форум заповідався представницький. Серед учасників – президенти африканських країн і видатні діячі з багатьох країн світу.
З моїм текстом в архівній теці сусідував текст французькою. На семи сторінках комп`ютерного набору було погодинно розписано все, що планувалося реалізувати упродовж кількох днів. З розважальними заходами включно, де особливо заманливим видавався пункт про пісні і танці у виконанні етнічних ансамблів.
А починалося так. Мені зателефонував Яків Оксюта, який відповідав за міжнародні зв`язки письменницької Спілки. Коли я з`явився, він приголомшив повідомленням, що маю я за лічені дні підготуватися до польоту в Західну Африку. Передусім же – написати текст виступу на форумі в Конакрі.
Я завагався. Але нагодився Мушкетик і зауважив, що чудеса трапляються рідко і випадають не кожному. Тож було б нерозумно знехтувати чудом. Ось і йому, Мушкетику, пощастило побувати в Малайзії, і тепер те пригадується як дивовижний сон…
Проблеми із закордонним паспортом і квитком Спілка взяла на себе і я засів за промову. Спілчанське начальство мало приблизне уявлення, що саме повинен я написати. Позаяк йшлося про демократію, то я й узявся імпровізувати, попередньо начитавшись поетів Африки. Не тільки знакових, з писаннями яких був трохи обізнаний, а й невідомих чи маловідомих. Африканська поезія й стала поштовхом для розуміння політичного клімату екзотичної країни і ментально, здавалось би, чужого народу.
В Конакрі мав я летіти з відомим архітектором, людиною, яка працювала у Республіці Гвінея. Коли виступ був готовий, я зателефонував майбутньому напарнику і запитав його, що передусім треба взяти, щоб не почуватися дискомфортно в країні майже трьох десятків великих і малих народів. В регіоні високої вологості, де зливи тривають від п`яти до семи місяців на рік.
Ми вже сиділи на валізах, коли пролунав дзвінок: політ скасовується, у Гвінеї військовий переворот.
Чуда не сталося. Що могло воно статися, нагадав мені архівний текст мого неозвученого виступу. Перечитав його через 25 років і він видався мені не таким уже й застарілим. Тому й наважуюся його оприлюднити.

ДЕМОКРАТІЯ: ТРУДНОЩІ ДОЛАННЯ ТРУДНОЩІВ

Панове! Я – поет, людина, яка пише вірші. Багато хто вважає, що писання віршів – заняття несерйозне. На прикладі своєї країни я спробую довести, що це не так. Досвід мого народу – це гіркий досвід донедавна бездержавної нації, яка, незважаючи на свою тисячолітню історію, чисельність і розташування в центрі Європи, для багатьох із вас – терра інкогніта. Така сумна доля бездержавних народів.
Але 1 грудня 1991 року ми здобули свою Незалежність. На карті світу з`явилася нова країна – Україна. Це стало можливим внаслідок розвалу найстрахітливішої з імперій, які будь-коли знало людство. Суверенітет дістався нам, як дар Господній – без жодної краплі крові. Кров була до цього. Багато крові. Там і кров наших поетів. За тоталітарного режиму українська поезія була останнім притулком свободи. Була тим хмизом, який не давав загаснути національному духові. Це добре усвідомлювали можновладці. Близько 250-ти наших літераторів були розстріляні і згноєні у концтаборах. Отже, поет – це дуже серйозна професія.
Мені пригадується, що багато політичних лідерів Африки були поетами: Леопольд Сеггорн, Патріс Лумумба, Агостіньо Нето. Це підтверджує, що поезія грізна і випробувана зброя. Один із найдієвіших засобів впливу на уми і серця людей. Мене діймає волання нескореного негритянського духу з вірша «Я – людина», який написав гвінеєць Рей Отра. Думається, що домінанта поезії Африки – це крик спраглої справедливості душі, такий зрозумілий з огляду на колоніальне минуле чорного материка. Цей крик змушує напружуватися мій слух, як віддалений гул тамтамів. Мене бентежить загадковість ритуальних африканських масок. Мені здається, що в них сказано більше, ніж ми здатні це зрозуміти.
Сьогодні ми розбудовуємо наші молоді демократичні держави, де в ідеалі – дуже в це хочеться вірити – восторжествують принципи добра і справедливості. Але це зовсім не означає, що літератор, поет втратив своє значення, як резонатор суспільства. Навпаки. Роль його зростає і безмірно ускладнюється у зв`язку з суперечливістю тих процесів, які відбуваються сьогодні в світі. Минуле все ще тримає нас у своїх цупких обіймах. Сьогодні моя країна – це зруйнована економіка і в – значній своїй частині – зденаціоналізований народ. Саме низький рівень національної самосвідомості – головна причина наших промахів і помилок. Нинішнього зубожіння і загального хаосу існування.
У поворотні моменти історії до влади не завжди приходять найкращі. Нам випало найстрашніше – ми вступили у смугу недіючих законів. Парадокс у тому, що в новій державі при владі лишилися старі структури. Свідомо гальмуючи реформи, потоптуючи мораль і збагачуючись за рахунок шахрайства, вони вміло і цілеспрямовано підривають саме поняття демократії.
Це призвело до того, що справжні демократи, які ніколи не мали реальної влади, зазнаЮть відчутних поразок. З важким серцем я прилетів сюди на це поважне зібрання. У цьому місяці в Україні відбулися вибори нових органів влади, нового Президента. Серед обраних – багато людей учорашнього дня, які хотіли б повернути усе навспак. Які нишкома зітхають за імперським минулим.
З прикрістю і сумом мушу визнати: на сьогодні ми не демократична держава. Ми – охлократичне суспільство з усіма властивими йому ознаками. Є в цьому значна вина і наших інтелектуалів, які на хвилі ейфорії з приводу паперової незалежності втратили пильність, продемонстрували відсутність згуртованості. І це при тому, що за рівнем життя вони відкинуті сьогодні на останній щабель державної драбини. Для ілюстрації скажу: викладач вузу, професор-науковець з багатолітнім стажем отримує платню у кілька разів меншу аніж прибиральниця у приватному офісі. Професіональний літератор, який не дожив до пенсійного віку, не має й того. І це – зауважте – при тому, що саме письменники стояли біля витоків процесу державотворення. Що саме вони започаткували донедавна ще найвпливовішу громадсько-політичну організацію РУХ. Національне книговидання нефункціональне. Національна преса ледве зводить кінці з кінцями і тому не спроможна заплатити письменникові за його статтю чи оповідання. Він працює на голому ентузіазмі.
Але не скаржитися і нарікати на наші негаразди прибув я сюди. Усвідомлюючи, що проблеми молодих демократій багато в чому перегукуються, я, зізнаюся, хотів би привернути увагу до своєї країни. Це продиктоване не національним егоцентризмом, а палким бажанням загального добра.
Труднощі нашого зростання – це не тільки наші труднощі. Я мав честь слухати в Києві відомого політика Збігнєва Бжезинського. Йому належать такі слова: демократична Україна є гарантом демократії в Росії. Я хочу, щоб ви це запам`ятали. Це слова людини, яка обізнана з політичною ситуацією в Україні й Росії.
Політика і поезія – різні сфери людської життєдіяльності. В нормальному суспільстві вони мали би мирно співіснувати. Хоч у глибині душі я переконаний – ідеальний політик не може бути байдужим до поезії, не може не розуміти її облагороджуючої ролі у суспільстві. У суспільствах ненормальних поет незрідка змушений виконувати функції санітара чи й асенізатора. А це означає, що так чи інак, але він змушений займатися політикою. Має дбати про екологію свідомості свого народу, достукатися до його розуму і серця.
Філософом Ясперсом зауважено: справжня ситуація людини – її духовна ситуація. Це цілком накладається і на суспільство. Давно помічено – на зламах епох духовна людина відштовхується на узбіччя життя. Розкріпачується людина біологічна. Молода недосвідчена демократія в обіймах рептилій минулого і власної недосконалості ризикує уподібнитися Лаокоонові. Порятувати може тільки культура. Культура – вершина еволюції кожного народу, його духовне здоров`я.
Пробачте, що нагадую про ці аксіоматичні речі, але людська пам’ять недосконала.
Виходячи з тяжкого нашого історичного досвіду, я не дуже схильний довіряти тим державцям, які скрізь і всюди кричать тільки про економіку і відверто нехтують культурою, як чимось другорядним. Тільки культурна людина, свідома свого призначення, може підняти й економіку.
Повчальний у цьому плані приклад Японії. Регенерація культури, не кажу вже про реанімацію – справа тяжка і, на жаль, часто безнадійна. Є втрати непоправні. Згадаймо про загибель знаменитої Александрійської бібліотеки. В полум`ї згоріло 700000 рукописів епохи еллінізму. Невідшкодовна втрата для людства. Рукописи, книги, архіви горіли і на моїй Батьківщині. Під тиском цензури – уже не політичної, а економічної – вони продовжують фактично горіти й зараз. Книги пишуться, як кажуть у нас, «в стіл», цебто без надії на їх оприлюднення, публікацію.
Облудні гасла не повинні приспати людей культури. Біймося тих, які нібито в ім`я економічного добробуту, кидають культуру на вівтар жертовності. Вони переслідують зовсім іншу мету – нищення духовності. Бездуховним суспільством керувати незмірно легше. Політична свобода – ще не гарант свободи внутрішньої. Гарант свободи внутрішньої – культура. Перерубати цю венозну артерію – значить позбавити народ його майбутнього.
Націю, яка тільки зпинається на власні ноги, у нинішньому світі підстерігають не менші небезпеки, ніж людину, яка волею обставин вперше потрапила в джунглі. Одна з них – уніфікація, уніформізація культури. Так, взаємозближення і взаємовпливи культур – процес благотворний і плодоносний. Але маємо пам`ятати: ми цікаві один для одного тим, що ми різні. Те, що прийнятне для одного народу, неприйнятне для іншого. Уніфікація – це небезпека нівеляції і втрати. Відривання від свого коріння. Тільки в лоні національного – секрет своєрідності кожної культури. Тому втрата свого – втрата й для всього людства.
Це тим важливіше пам`ятати, що культура старої Європи потребує свіжої донорської крові. Таке донорство могли б забезпечити і ті, ще вчора підневільні народи, які спромоглися на свою державність. Але, щоб це сталося, ми повинні будувати нову людину – духовно розвинену, національно свідому. Яка б, як сказав наш великий поет Тарас Шевченко, навчалася б чужого, і не цуралась би свого. Крах такої людини – це й крах державності.
Культура – це те, що має нас об`єднувати. Це той фундамент, на якому повинен зводитися світлий дім майбутнього. Коли я думаю про Африку, я думаю передусім про той вплив, який мали африканські скульптура і музика на світове мистецтво. Я, гадаю, ви пробачите мені однобокість такого погляду, з огляду на мою приналежність до субтильного, але й дуже серйозного у своїй несерйозності племені поетів.
Я свідомий того, що нагадував тут про банальні речі. Але смерть теж банальна. І якщо більшості з вас недостатньо відома навіть назва моєї батьківщини, то грізне слово Чорнобиль вам відоме напевно. Чорнобиль – це під самісіньким серцем мого Києва – одного з найпрекрасніших міст світу. І водночас найнещаснішого, бо тільки 120 км пролягли між ним і діючою Чорнобильською АЕС. Хочеться вірити, що цю біду спільними зусиллями ми подолаємо. Уникнути б тільки біди іншої – втрати віри і пам`яті. Чорнобиля духовного. Хай побереже нас від нього Бог! Але Бог прихильний до тих, хто не втрачає пильності.

Володмир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
13.07.1994