Очільник Союзу білоруських письменників: «Таке відчуття, ніби ми живемо під внутрішньою окупацією…»

1418
Борис Пятрович
Розмовою з головою Союзу білоруських письменників «Літературна Україна» започатковує низку інтерв’ю з очільниками спілок письменників колишніх радянських республік. Гадаємо, нашим читачам буде цікаво довідатися, в яких умовах нині живуть і творять наші колеги, з якими нас пов’язують десятиліття перебування в одній тоталітарній державі під назвою СРСР, так і досить жваві творчі зв’язки, зокрема, і на рівні наших спілок. Багатьом письменникам старшого покоління ще в пам’яті бучні дні літератур, якими обмінювалися колишні радянські республіки з обов’язковими застіллями і ритуальними тостами за «керівну і спрямовуючу силу суспільства», але водночас і з взаємними перекладами та виданнями численних книжок. Проте часи змінилися, змінилися умови, за яких тепер доводиться діяти творчим спілкам. А вони справді різні, тому не випадково запитання, адресовані нашим співбесідникам, торкаються тих чутливих тем, які, в переважній більшості, є актуальними як для білорусів з українцями, так і для грузинів, литовців чи молдован та азербайджанців з вірменами. Можливо, після ознайомлення з цими інтерв’ю ми дещо по-новому подивимося і на діяльність нашої НСПУ, так, зрештою, і на ті завдання і мету, які постають перед творчою спілкою. Окрему подяку редакція «ЛУ» висловлює секретарю НСПУ Олександру Божку за допомогу в організації та підготовці цього проекту.

«Сьогодні в Мінську простіше почути китайську мову, ніж білоруську…»

Що ми знаємо про нашу найближчу сусідку Білорусь? Усі, хто там бував, розповідають про чисті вулиці, гарні дороги, жваве будівництво, помірні, відносно України, комунальні платежі, розвиток соціальної сфери та медицини. Все це правда. Та є ще одна правда, про яку не прийнято говорити в державних ЗМІ, вона непоказна і досить невтішна, хоча від неї залежить доля нації. Ця правда пов’язана з білоруським словом. Не всім відомо, що в Республіці Білорусь державними вважаються дві мови — білоруська та російська, однак рідна, білоруська, почувається наймичкою в домі багатої родички. Не всі знають, що в Білорусі також є дві Спілки письменників — провладна та опозиційна. СБП — найстаріша творча організація Білорусі (1933-1934 року заснування), яка об’єднує 472 письменники. Про стан і проблеми білоруської літератури й письменства ми говоримо з головою Спілки (Союзу білоруських письменників, саме так офіційно називається організація) Борисом Пятровичем (Саченком).

– Розмову про стан білоруської літератури й письменства, мабуть, варто почати з питання рідної мови. Білоруською в Білорусі розмовляє не більше 20% населення, і це з урахуванням села, де звучить переважно суржик, “трасянка” як говорять білоруси. Можливо, Вам відома інша статистика?

Борис Пятрович: Насправді точної статистики немає. Дуже важко її визначити в нашій ситуації, коли за основу береться літературна мова, а діалекти, скажімо, Вітебщини або Берестейщини можуть від неї відчутно відрізнятися. Це з одного боку, а з іншого… російська мова, якою розмовляють, наприклад, в Гродно не є тою російською літературною мовою, яка звучить, приміром, в Москві, або яку ми знаємо з книг російських класиків… Тому і цифри про тих, хто говорить білоруською, називають різні. Держава, іноді, намагається їх прикрасити. Думаю, не варто вірити даним останнього перепису населення Білорусі, який пройшов в минулому році, і попередні результати якого неофіційно вже озвучені, а саме, що білоруською мовою користується понад 50 відсотків населення країни. Ближче до істини цифра в 30 відсотків, яку назвала нещодавно Радіо Свобода. Це враховуючи “трасянку” і діалекти. Хоча, насправді, ситуація, напевно, гірша, ніж ми можемо собі уявити. Білоруської мови давно не чути в наших містах… У столиці становище дещо краще, але і в Мінську сьогодні скоріше можна почути в транспорті китайську мову, ніж білоруську.

– Коли українці дізнаються, що в Білорусі майже немає білоруських шкіл, вони дивуються – як таке може бути, можливо, щось перебільшено, перекручено факти… Тож знову звернемося до статистики. Скільки білоруських шкіл, наприклад, у столиці?

– Всього у Мінську понад 120 шкіл та гімназій. З них білоруську мову вивчають лише в п’яти гімназіях і двох школах. Ще гірша ситуація в обласних центрах. Якщо в Гомелі, Гродно, Бресті є окремі класи з білоруською мовою навчання, то в Могильові (понад 300 тисячному місті) до недавнього часу рідну мову вивчала тільки одна дівчинка…

Всього у Мінську понад 120 шкіл та гімназій. З них білоруську мову вивчають лише в п’яти гімназіях і двох школах.

– Неймовірно… Але скажіть, що таке один клас на півмільйонний Гомель? Це ніщо…

– Скажу більше, навіть ті, хто вчиться білоруською, все одно перспективи не мають, бо в незалежній Республіці Білорусь сьогодні немає жодного вищого навчального закладу, де б усі предмети викладалися білоруською. І державу це абсолютно не турбує. Кілька років тому з’явилася громадська ініціатива зі створення Національного університету в Мінську, але зареєструвати його і почати там навчання досі ніяк не вдається. Зрозуміло, що катастрофічно падає й затребуваність у вчителях білоруської мови. За останні десять років кількість студентів на білоруському відділенні філфаку Гродненського університету зменшилася з 250 осіб до 25. Така сама ситуація на всіх білоруських філфаках університетів Мінська, Гомеля, Могильова… А десь, як, приміром, у Мозирі, білоруські відділення взагалі закрили…

– Надзвичайно складна й болюча тема… Не вивчають, а ,отже, не читають… Як взагалі потрапляють до читача твори письменників СБП? Чи витримує білоруська книга конкуренцію з російськомовними виданнями?

– Книгарні завалені російськомовною літературою, виданою не лише в Білорусі, але й у Росії, а білоруськомовна література займає сирітське місце на полицях, ії в магазинах усього від трьох до п’яти відсотків. У мінській книгарні “Академкнига” , може й більше, але в інших – менш за три відсотки, в райцентрах, іноді, і зовсім немає. У незалежних видавців і письменників є і ще одна серйозна проблема. Держава у нас – монополіст, а тому книги, видані в незалежних видавництвах, не беруть до бібліотек і потрапляють не до всіх книгарень. Звідси невисокі тиражі книг. Проза виходить тиражем 300-500, рідко 1000 примірників, поезія – 200-300 примірників. І не має значення, це молодий автор, або вже відомий…

– Це стосується в першу чергу опозиційного Союзу – СБП? Чому і коли письменників поділили на “своїх” і “чужих”?

– Так, «свої» входять до провладного Союзу письменників Білорусі. Для них відкриті державні видавництва та видання, СПБ окремим рядком фінансується з держбюджету, його представники беруть участь у всіх офіційних заходах. Що ж до Союзу білоруських письменників, який я представляю, то тут, як і раніше, негласно існують так звані «чорні списки»: письменники не можуть опублікувати свої твори в державних видавництвах та виданнях, створюються перешкоди для зустрічей з читачами в школах і бібліотеках. Як приклад, скажу, що книги Нобелівської лауреатки 2015 року Світлани Алексієвич не видавалися в державних видавництвах Білорусі від 1994 року. Після отримання Нобелівської премії, ії книги майже відразу були перекладені й вийшли в понад 50 країнах світу (в тому числі в Україні), тільки не в Білорусі. Була створена громадська ініціатива по виданню книг Світлани Алексієвич білоруською. Через кравдфандинг були зібрані кошти на переклад і видання ії знаменитого п’ятикнижжя. Книги вийшли, але дві обласні бібліотечні системи з п’яти відмовилися брати їх в свої фонди навіть безкоштовно… І тільки в минулому році державне видавництво «Мастацка література» надрукувала невеликим тиражем одну з книг, яка виходила ще при радянському Союзі “У війни не жіноче обличчя”. При цьому, підкреслюю, книги С. Алексієвич, видані в Москві російською, вільно продавалися в Білорусі.

– Схоже, проблема не так у змісті, як у мові?

– Так. Що тоді говорити про інших письменників з СБП, таких як Володимир Някляєв, Володимир Арлов, Алесь Рязанов, Віктор Казько, а тим більше про молодих авторів-початківців. До речі, моя перша і єдина книга в державному видавництві вийшла ще в долукашенківский період, в тому ж 1994 році…

– А коли поділили Спілку письменників на дві?

– Це відбулося 2005 року, після того, як наш СП, тоді ще єдиний, держава спробувала ліквідувати через суд. Причина була очевидна: абсолютна більшість письменників не приймала те, що відбувалося в країні, особливо в галузі культури й мови, брала участь в численних на той час мітингах протесту, активно критикувала діючу владу, як у пресі, так і в своїх творах. Наш Союз виграв той суд в Міністерства юстиції і став практично єдиною організацією, яка змогла захистити себе і зберегти. (По країні прокотилася хвиля закриття громадських організацій, було припинено діяльність понад 300 різних NGO). Тоді держава пішла іншим шляхом – створила паралельну письменницьку спілку. Таким чином, розподіл стався не згідно творчих принципів, а відповідно лояльності до влади. Паралельний провладний союз очолив генерал міліції Микола Чергінець. До нього увійшла частина письменників, які працювали в державних виданнях і установах, вони були поставлені перед умовою: або звільнятися з роботи, або входити в новостворений союз. Проте нам вдалося зберегти ядро організації. Практично всі найвідоміші білоруські літератори залишилися в “старому”, купалівському і коласівському Союзі (Янка Купала та Якуб Колас — білоруські письменники-класики), в тому числі, принципово, всі на той час Народні письменники – Янка Бриль, Ніл Гілевич, Ригор Барадулін, Іван Науменко та інші найвідоміші та популярні письменники.

– Отож бути в Білорусі білоруськомовним письменником саме по собі непросто, особливо коли він належить до опозиційного Союзу. Представників СБП не запрошують на офіційні заходи, проблематично виступати в школах, вузах, бібліотеках, музеях. Де ви зустрічаєтеся з читачами, як популяризуєте білоруську літературу й власні твори? Який він, ваш читач?

– Так, негласна заборона на виступи друзів нашого Союзу існує. Але ми все одно працюємо з читачами досить активно, проводимо щорічно сотні зустрічей. Все залежить від конкретних людей, які очолюють ту чи іншу установу. Якщо вони не бояться втратити роботу, зіпсувати собі кар’єру і беруть відповідальність на себе – такі заходи в школах та бібліотеках відбуваються. Крім того, у всіх обласних центрах та й у більшості районних, є незалежні центри, які мають свої приміщення або орендують їх. Саме там і проходять зустрічі з письменниками. Наші читачі – це місцева інтелігенція, перш за все вчителі, студенти, старшокласники, любителі й шанувальники літератури та білоруської мови.

– Які найбільш популярні в Білорусі літературні свята: офіційні й неофіційні? Чи відзначаються Дні народження Янки Купали, Максима Богдановича та інших письменників-класиків?

– На державному рівні щорічно проводиться День білоруської писемності, та нас туди не запрошують з того самого 2005 року. Ювілеї класиків, звичайно, відзначаються: і державою, і провладним союзом, і нами. Але поза державної увагою залишається багато письменників, які владі, м’яко кажучи, за щось не подобаються. Скажімо, тільки ми щорічно 30 жовтня відзначаємо День пам’яті репресованих сталіністами письменників. В цей день в 1937 році було розстріляно понад сто представників білоруської інтелігенції, в тому числі близько 30 письменників…

Щорічно 30 жовтня відзначаємо День пам’яті репресованих сталіністами письменників. В цей день в 1937 році було розстріляно понад сто представників білоруської інтелігенції, в тому числі близько 30 письменників…

Уже 17 років немає поруч з нами Василя Бикова, але держава нічого не зробила з увічнення його пам’яті. Як і раніше ні в Мінську, ні в Гродно, ні в Вітебську немає пам’ятника йому, немає навіть вулиці його імені, музею. Звісно ж, ми зі свого боку робимо все можливе для збереження пам’яті про видатного всесвітньо відомого письменника. Щорічно зустрічаємося на могилі Василя Володимировича в день його народження і день смерті, проводимо вечори, презентації його книг, видаємо зібрання творів – вже вийшло десять томів. Також держава практично нічого не робить задля збереження пам’яті про інших наших класиків – Ригора Барадуліна, Геннадія Буравкіна, В’ячеслава Адамчика, Бориса Саченки, Івана Чигринова, Михася Стрельцова… Можливо, не постійно, а хоча б у ювілейні роки, ми намагаємося чи то книгою, чи то творчим вечором нагадати про них… В цьому році, наприклад, ми будемо відзначати 90-річний ювілей Володимира Караткевича і 100-річний Лариси Геніюш. Ювілей Караткевича, сподіваюся, буде відзначатися і на державному рівні, а ось Ларису Геніюш, яка була репресована в 40-х роках минулого століття і не прийняла радянського громадянства, наша влада всіляко намагається «забути», «замовчати». Пам’ятник їй, створений за народні кошти, було заборонено встановити біля будинку в Зельві, де вона жила. Ії річниці відзначали в минулі роки напівпідпільно, а іноді навіть з арештами учасників заходів. Як буде цього року, поки невідомо, але ювілей в будь-якому разі відзначатиметься прихильниками творчості письменниці, ії життєвого й громадянського подвигу.

– З 2002-го року, раз на два місяці СБП випускає літературно-художній журнал «Дзеяслоў» (“Дієслово”), де друкуються кращі твори білоруських письменників, переклади зарубіжної класики, публіцистика. Цей журнал популярний серед літераторів, національно свідомої інтелігенції Білорусі. Як він доходить до читача?

– У минулому році, до речі, вийшов ювілейний сотий номер «Дзеяслова”. Заснований він був на противагу заборонених державою видань, що раніше належали нашому союзу: журналам «Полымя» , «Маладосьць» , “Нёман”, «Крыніца», тижневику «Літаратура і мастацтва». Журнал має передплату, на нього можна підписатися в будь-якому місті чи селі Білорусі. На жаль, придбати в кіосках “Союздруку” та державних книгарнях неможливо.

– Це сталося після того, як ви ще на самому початку, а саме в сьомому номері, опублікували повість Василя Бикова “Афганець”?

– Так, поширення журналу таким чином було заборонено. У Мінську, а також в деяких обласних центрах придбати журнал можуть тільки в незалежних книгарнях та в незалежних розповсюджувачів. Для решти залишається лише передплата. У кожному номері «Дзеяслова”, буквально від самого першого, є рубрика “Дебют”, де ми друкуємо авторів-початківців.

– Для них є і щорічна премія журналу за кращу публікацію “Золотий апостроф”…

– За минулі роки ми надрукували понад 100 дебютантів, багато з яких вже стали відомими в Білорусі літераторами. До речі, ще один важливий момент: при СБП вже вісім років працює Школа молодого літератора, куди ми набираємо щороку 20 авторів-початківців і конкурс буває більшим, ніж на філфаках університетів – 4-5 чоловік на місце. В цьому році у нас навчається 40 осіб на двох потоках – 25 поетів і 15 прозаїків. За підсумками навчання ми видаємо збірку творів наших випускників. Молодим ми допомагаємо видати першу книгу, для цього заснували серію “Точка відліку”. Щорічно проводимо конкурси для молодих літераторів, цього року він присвячений Володимиру Караткевичу, і молодь змагатиметься в тих жанрах, в яких він працював.

– Сьогодні СБП орендує всього дві кімнатки, та робота кипить: виходить журнал, друкуються книги, проводяться конкурси… Хто вам допомагає, де знаходите підтримку?

– Так, наш триповерховий Будинок літератора ще в 1996-му році держава “прихватизувала”, а на початку 2006-го взагалі викинула на вулицю, передала приміщення новоствореному провладному союзу. Тому сьогодні ми раді й цим двом комірчинам. Держава нас не фінансує, тому скромно живемо на кошти від внесків, а також пожертви друзів і, скажу так, меценатів, яких мало, та вони є в Білорусі. І те, що ми маємо, використовуємо на повну: видаємо журнал, газету, книги, проводимо фестивалі, вечірки, організуємо премії. І говоримо, що не очікуємо допомоги від держави, а хотіли б тільки, щоб вона не заважала, не створювала перешкоди в нашій роботі…

– Якими творчими проектами, заснованими СБП, Ви найбільш пишаєтеся?

– Уже названою Школою, літературними фестивалями, які проводимо в усіх областях Білорусі, літературними преміями, засновниками яких ми є. До речі, ще десять років тому у нас було тільки декілька недержавних премій. Зараз ми маємо премії в усіх жанрах і напрямках літератури: за кращу прозову книгу – імені Єжи Гедройца, за кращу поетичну – Наталії Арсеньєвої, за кращий дебют – Максима Богдановича в трьох номінаціях, за кращий переклад – Карлоса Шермана в двох номінаціях. Є премії за кращу книгу для дітей, за кращу книгу нон-фікшн… Всі премії важко перелічити, бо їх більше двадцяти, деякі з них мають не поганий грошовий еквівалент, який забезпечують меценати й спонсори.


– Як білоруському письменнику “вийти в люди”? Якби не було літературних премій та конкурсів, мабуть, не було б і самого поняття “відомий письменник”?

– Тут не варто винаходити велосипед – все вже давно придумано до нас. Премії – так, конкурси – так. Але не треба заперечувати й роль засобів масової інформації. На жаль, для більшості наших письменників шлях на телебачення й радіо закритий, в державних газетах і журналах навіть імена їх заборонено згадувати, не те що друкувати інтерв’ю або статті. Але тепер у нас є віддушина – інтернет, соціальні мережі взагалі. І вони, той же фейсбук або телеграм з інстаграмом іноді ефективніші, ніж газетна або журнальна публікація, а ютуб – краще, ніж телепередача… Наші письменники, особливо молодь, використовують ці можливості сповна. Сама ситуація змусила нас це зробити, можливо, навіть на відміну від письменників сусідніх країн. З іншого боку, і в цьому є свій мінус, іноді найактивніші стають найвідомішими, а не найкращі та найгідніші того. Гадаю, ця проблема знайома і в Україні…

– Вже багато років СБП опікується виданнями класиків, повним зібранням їхніх творів, також співпрацює з білоруськими письменниками, які живуть далеко від своєї батьківщини. Мабуть, у вас є чимало видавництв-партнерів, популяризаторів білоруської книги й рідного слова?

– Таких прикладів багато, всього не перерахуєш… З великих книжкових проектів можна назвати те саме видання Зібрання творів Василя Бикова, щоденники Ригора Барадуліна (вже вийшло сім томів), серію “Книжкова крамниця письменника” – понад сто книг, серед яких, до речі, й переклади з української мови, серію для дітей “Кольоровий велосипед”, бібліотечку журналу «Дзеяслоў»… Ми працюємо практично з усіма незалежними видавництвами. Перш за все з «Кнігазборам”, але також і з “Логвінавым”, “Галіафамі”, “Коскай”, «Медысонтам», видавництвами Коласа і Янушкевича…

– Не хотілося б торкатися політики, але, мабуть, це в наш час неможливо. Коли ми з України дивимося на Білорусь, тривожить можлива інтеграція вашої країни з Росією. Як вважаєте, чи відбудеться цей акт об’єднання і що тоді робитиме СБП?

– Здається, останнім часом ситуація дещо заспокоїлася і питання інтеграції, а насправді інкорпорації або аншлюсу Білорусі з Росією вже не стоїть так гостро. Але ми розуміємо: цей спокій може бути оманливим, надто агресивного сусіда маємо… А тому порох треба тримати сухим. Маю надію, що найстрашнішого не станеться, Білорусь залишиться незалежною і знайде вихід, як їй жити без російської нафти та іншої сировини. Час працює на нас. Підростають нові покоління, що народилися вже в незалежній Білорусі, вони іншої країни не знають і не хочуть знати, а старше покоління, яке ностальгує за СРСР, відходить… Тому з кожним роком можливості “інтеграції” худнуть… Проте, скажу вам, мені дивно і огидно спостерігати за тим, що відбувається з нашими колегами в Росії. Там кілька Спілок письменників, але всі вони, в тому числі і ПЕН-центр, в так званому “патріотичному” угарі “лягли” під Путіна.

Мені дивно і огидно спостерігати за тим, що відбувається з нашими колегами в Росії. Там кілька Спілок письменників, але всі вони, в тому числі і ПЕН-центр, в так званому “патріотичному” угарі “лягли” під Путіна

Де їх хвалені дисиденти, які навіть в найпохмуріші й жорстокі часи не боялися сказати владі правду в очі? Невже забули вони слова класика, що справжня література завжди була в опозиції до влади, на стороні зганьблених і скривджених? А тому без повернення письменників і народу до правди й справедливості, немає майбутнього. А ми, попри все, вистоїмо.

– Пересічний білорус Україну сприймає дещо напружено, хтось, одурманений російською пропагандою, навіть вороже. “Русскій мір” в Білорусі процвітає. Але патріотично налаштовані, національно свідомі письменники ставляться до України розважливо й позитивно. Що Вас непокоїть і що захоплює, коли Ви дивитися з Білорусі в бік України?

– Не сказав би, що рядові білоруси ставляться вороже до України. Цілковита більшість усе ж симпатизує вам, нашим сусідам і друзям. Може, мені так здається тому, що я живу серед певного кола людей, спілкуюся з відповідним оточенням. Проте, погоджуся: дійсно вплив “русского міра” через телебачення залишається в нас сильним та небезпечним. Це якраз турбує. І це те, в чому ми можемо позаздрити українцям – російські канали у вас під забороною, і ви щасливі, що не бачите того бруду і несмаку, що ллється з тих каналів… Ще один момент дуже завидний: хоч би там як, але двадцять п’ять років незалежності ви використали заради українізації свого життя – школи, засобів масової інформації… Навіть чиновництво у вас розмовляє українською… Ми ж ці роки назавжди втратили, більш того, вони були відкатом до русифікації… Ну і, зрозуміло, ми з тривогою й неспокоєм стежимо за подіями, що відбуваються на Донеччині та Луганщині. Бажаємо, щоб найскоріше завершилися військові дії, щоб усі землі України, в тому числі й Крим, знову об’єдналися в єдину державу й жили в мирі.

– Хотілося б запитати Вас про міжнародні літературні зв’язки, в тому числі між СБП і НСПУ. Про що мріється, чого не вистачає?

– Наш Союз, єдиний з пострадянського простору, крім прибалтійських, входить до Європейської письменницької Ради, яка об’єднує нині понад 40 спілок письменників з різних країн Європи. У позаминулому році конгрес цієї впливової міжнародної організації вперше пройшов в Східній Європі, а саме в нашому Мінську. До речі, їхня підтримка і дозволила нам колись вистояти. Тоді, коли нашу організацію намагалися ліквідувати, держава побоялася міжнародного резонансу і міжнародної кампанії підтримки. Також наш Союз є членом Балтійської письменницької Ради, в яку входять усі країни, що розташовані довкола Балтійського моря. Відповідно, у нас хороші творчі зв’язки насамперед з письменниками зі Швеції, Литви, Латвії, Фінляндії, Польщі, Естонії… З українськими письменниками ми, здебільшого, спілкуємося не на рівні організацій, а на особистому. Щорічно в лютому ми проводимо поетичний фестиваль “Вірші на асфальті” імені Михася Стрельцова. Гостями на ньому були десятки українських авторів, в тому числі, наприклад, Сергій Жадан та Олександр Ірванець. В цьому році ми очікували знаменитого і шанованого у нас Дмитра Павличка, в якого нещодавно вийшла книга в серії “Поети планети”, однак він, на жаль, не зміг приїхати. Частими гостями в Україні є також наші письменники: В’ячеслав Рагойша й Тетяна Кобржицька, Володимир Някляєв і Михась Скобла, Андрій Хаданович і Оксана Спринчан… Багато з них мають книги українською й не по одній. У нас також видаються книги українських авторів, як класиків, так і сучасних. Переклади з української мови постійно друкуються в журналі «Дзеяслоў». З київською міською організацією НСПУ ми заснували спільну премію “Воїн світла” імені Михайла Жизьневського, але на жаль, вже другий рік вона не вручається. В цілому хотілося б, щоб наші контакти були ширшими й вагомішими, хоча, можливо, тепер не найкращий час для цього…

– Яка на Вашу думку найбільша проблема білоруського письменника? Чи, часом, не є він емігрантом у власній країні?

– Найбільше болить те, що відбувається з нашою мовою. І дійсно, є таке відчуття, ніби ми живемо в своїй країні під внутрішньою окупацією. Це проявляється навіть зовні: наші міста й села заповнені російськомовними вивісками, рекламою, все це виглядає таким чужим, прийшлим… Пояснити, чому так відбувається, нормальному європейцеві неможливо. Прикро від власного безсилля, прикро до болю, але за неможливості щось кардинально змінити на краще, ми намагаємося зробити все можливе для того, аби зберегти бодай паростки мови, щоб долучити до неї нових носіїв та шанувальників.

– Сьогодні письменник в Білорусі, та й в Україні теж, свого роду воїн світла, а ще доводиться бути вчителем, психологом, менеджером… Що гріє Вашу душу? Що надихає?

– Надія. І віра. Що врешті-решт все у нас буде добре. І ми слідом за Україною, або одночасно, разом відбудуємо державу, яка буде білоруською в усіх її проявах. Для цього живемо й працюємо.

Розмову провела Аліна ТИМОЩЕНКО

З досьє “ЛУ”

Борис Петрович Саченко (творчий псевдонім — Борис Пятрович) народився 17 липня 1959 року в селі Великий Бір Хойницького району Гомельської області. Білоруський письменник, журналіст, головний редактор журналу “Дзеяслоў» (“Дієслово”), від 2011 року – голова Спілки білоруських письменників. Його можна було б назвати представником екзистенціалізму в сучасній білоруській літературі. Автор понад 10 книжок прози, а також поетичної збірки. Свої вірші Борис Пятрович називає “фресками”, це коротка ритмізована проза й неримовані вірші. Твори письменника перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, болгарською, словацькою, литовською, російською, українською та іншими мовами. В своєму творчому доробку Борис Пятрович має також українську книгу «Спочатку була темрява», що побачила світ у перекладі Наталії Куліш у видавництві «Український пріоритет» (2015р.), а ще друкувався в журналі «Всесвіт».

Leave a Reply