Григорій Половинко: під козацькою зорею

ПІД КОЗАЦЬКОЮ ЗОРЕЮ

Його хата стоїть на горі по той бік Сіверського Дінця. Це село Весела Гора, а по цей бік місто з претензійною назвою Щастя. Таке воно сьогодні наше українське щастя – розпанахана «лінією розмежування» Україна. У хаті на горі живе відомий український поет, драматург, історик, людина козацького гарту Григорій Половинко, з яким мені довелось зустрітися й потоваришувати в Харкові на початку 70-х років. Ми стали друзями, харківська Центральна студія, де я був на той час старостою, тепло зустріла поезії Григорія Половинка. Повіяло пружним степовим вітром, постала в карбованих рядках козацька історія. Відчувалось, що міцний корінь світосприймання поета сягає глибин народної пам`яті.

І, разом з тим, несподіване…

Дощ пройшов сонний –
Були ми удвох.
Далі вітер безсонний…
Були ми удвох.
Потім листя літало –
Були ми удвох,
І коли нас не стало –
Були ми удвох.

Минули роки, але й зараз чарує магія цих простих слів, що відтворюють складну таємницю людської душі, творять ритм і викінчену архітектоніку вірша. І таких поезій чимало в новій книзі вибраного Григорія Половинка «Ще золотіти нашій булаві». Густота й насиченість думки й почуття, скульптурна виразність і драматизм поетичної тканини – визначальні риси цієї книги. Навіть у часи, коли слова «Бог» і «козак» викликали острах у радянських редакційних працівників, Григорій Половинко послідовно тримався своєї тематики, а вона була далеко не «злободенною».

Я знаю ( таке вже мені дання),
І в тому немає дива:
Не стану писати на злобу дня,
Бо все на злобу
Злобливе.

І це не поза, а внутрішній стан душі. Поет розуміє, що любов до свого краю є вища абсолютна сила ( у Григорія Половинка вона набуває майже сакральних рис. – Л.Т.). Він вбачає в козацькій республіці моральну сутність, його герої постають перед нами в монументальних, подеколи майже міфологізованих постатях. Поетова манера письма співзвучна українським народним думам і за способом творення образів, і за мускулястою експресією архітектоніки вірша. У цьому поетичному літописі виходять на світло нашого сприймання, наче ті легендарні витязі з Чорного моря, Байда і Сірко, Козак Нетяга і Мамай, гетьмани Полуботок і Многогрішний. А скільки їх лишилось безіменних в глибинах історії?

Московський часе, що ж ти наробив?
Як водорость, хитаються чуби…

Що казати… Слово – це євангеліє життя, визначальний знак буття й небуття. Григорій Половинко прагне до першооснови слова, а воно коріниться в історії, народній пам»яті, бо, справді, «велике видно на відстані». Тож для поета історія, літопис рідного народу заступає минущі риси нетривкого й часто ворожого сьогодення.

Синіють терикони, як шоломи,
За вибалками, ген, у далині.
От-от, здається, крізь віків розломи
Постане військо з князем на коні.

Історичність погляду поета відзначила свого часу відома поетка Марія Влад. «Звертає на себе увагу історичність теми поезії Григорія Половинка, його серйозна манера письма. Автор вірний продовженню кольору своєї думки, душі, власних переконань». А переконання поета відзначаються чітким розмежуванням добра й зла. Наче на картинах народних малярів, він полюбляє контрастні кольори. Тому й видається природною його творча полеміка з оцінкою М.Гоголем творчості Шевченка, де Гоголь заявив, що в поезії Кобзаря «надто багато дьогтю». Саме дьогтем козаки й чумаки лікувались від чуми, і поет прозоро натякає на роль «народного дьогтю» в шевченківських віршах проти московської чуми.
І тут слід наголосити на суголосності поезії Г.Половинка й віршів та поем Т.Шевченка «козацького циклу». Ця суголосність у тій високій больовій ноті, де йдеться про втрачені й зганьблені ідеали козацької республіки, гетьманщини. Це також нищівне викриття власних зрадників і перекинчиків, які відчиняли ворота Батурина («Батурин», «Полтавський відступ»). Сюди ж віднесемо ранню поему Половинка «День Гонти», де цитуються рядки з шевченкових «Гайдамаків». Переплітаються з «Розритою могилою» вірші «Шлях на Чигирин», «Карга». Тож недарма яскравий і самобутній поет Іван Низовий визначає вірші цього циклу Г.Половинка як твори перш за все реалістично правдиві й у той же час химерно-філософські, зігріті й розцвічені цікавою фантазією, майстерним володінням всіма барвами алітерації, соковитою римою й іншими чудовими нюансами, без яких годі уявити справжнє мистецтво.
У вірші про козака Небабу, що вже потрапив до хрестоматій, Григорій Половинко саме й демонструє весь арсенал своїх зображальних і виражальних засобів. Вірш під романтичним вітрилом, з козацькою лукавинкою й мудрим усміхом запорозького характерника прочиняє двері до європейської школи історичної та романтичної поезії. Але й тут є про нашу непроминальну байдужість: «Ще Дюма про тебе (д`Артаньяна. –Л.Т.) вивершить романа, а про мене хто напише хоч рядок?» Згадуються в цьому контексті слова М.Гоголя, що якби козацька історія була записана й представлена відповідним чином – це був би один з найцікавіших літописів історії європейської. Тож Григорій Половинко, незважаючи на всі негації української історії, уперто вивершує свій поетичний літопис козацького роду.

Землисте і чорне, зі скіфського степу
Непрохано слово з`явилось мені.
Тому я у вічі поглянув і терпко
Щось в серці озвалось. Отам. В глибині.

Звичайно, книга «Ще золотіти нашій булаві» не вичерпується тематикою козацтва й драматичних розломів нашої історії. Цікаво й неординарно звертається поет до історії античної в циклі «Античні фрески». І разом з тим ці поезії перекликаються з історією рідного краю. Це особливо помітно у вірші «Анахарсіс», де скіф, опанувавши еллінську культуру, повертається в рідні степи, де одержує смертельну стрілу від старшого брата, для якого « мій сагайдак, і коні, і жона – закон законів». Досить прозора проекція на наших земляків і сучасний час. Нині нікого не страчують за слова правди, як у вірші «Філософ», але давно знайдено інші засоби для розправи з інакомисленням.
І, звичайно, сьогодні навряд чи хтось із наших можновладців наслідує приклад імператора Діоклетіана: «Я буду на віллі саджати капусту – малесеньке щастя… зелене… своє…» Оскільки прихильників Діоклетіана у нас не спостерігається, залишається сподіватись на вже перевірені часом козацьку лицарську честь і безмежну відданість Вітчизні. «Козак із Лугу» визволив бранців, і вони звертаються до нього:

Де ж будемо цілуватись,
Де ж будемо частуватись?
Чи в світлиці за столами,
Чи в степу між бур`янами?

Нічого не відповідає на це лицар-козак і повертає коня, щоб « до останку, до загину, боронити Україну».
Літературознавець Олексій Неживий відзначає, що письменник прагне до історичної достовірності, він не ідеалізує й не прикрашає постаті у вітчизняній історії, а навпаки тяжіє до нового осмислення складної проблеми: діалектики стосунків особистості й народу, часткового й загального, прийдешнього й минулого…»
Григорій Половинко сам пробує свої сили в малярстві, зокрема книга вибраних поезій ілюстрована ним самим. Це художнє бачення характерне для його інтимної поезії, де поет любить «малювати словом», уловлює все характерне й неповторне, що робить пейзажну лірику особливою формою самовираження.

Випало щастя – соборна зима,
Снігу по всій Україні!
Села в солом`яних свіжих димах,
Степ – у мальованих тінях.

Тут відчуваєш, що в поезії виражається ставлення людини до самої себе або точніше до своєї сутності. Сумніватися в існуванні власного ідеалу в поезії – значить сумніватися в собі самому. Віра в цей власний ідеал втрачається тільки там, де втрачається віра в людину. Григорій Половинко гідно захищає цей ідеал не тільки в поезії. Нещодавно побачила світ його книга «Донбас – земля запорожців», на сцені Запорізького театру ім. В.Магара була поставлена вистава за п`єсою Половинка «Запорожець у Парижі».
У своїх перекладах поет орієнтується на високі зразки світової поезії. У книзі представлено переклади віршів Д.Кедріна, Б.Пастернака, Й. Мандельштама, М.Цвєтаєвої, К. Галчинського, Ф.Г.Лорки, І.Такубоку. Симптоматично звучать слова М.Цвєтаєвої в перекладі Г.Половинка: «Моїм рядкам, неначе цінним винам, ще свій настане час».
Очевидно, цей час уже настав, про що й свідчить книга вибраних поезій «Ще золотіти нашій булаві».

Леонід ТОМА