До питання творчої співпраці Ю. Лавріненка та Є. Ґедройця

Українська і польська діаспори: до питання творчої співпраці Ю. Лавріненка та Є. Ґедройця

Історія України ХХ століття минула під знаком політичних еміграцій. За даними дослідників, після Другої світової війни в Німеччині в таборах Ді-Пі перебувало 300-310 тисяч українців. Перед цим, після програних національно-визвольних змагань та остаточної втрати державності за межами Батьківщини опинилася так звана перша хвиля політичної еміграції.

Стосунки української еміграції з представниками інших народів, які також вимушено залишили свою країну, — тема окремого дослідження. У статті розглядатиму лише взаємини українців і поляків. Річ у тім, що саме після Другої світової війни намітилися позитивні зміни в українсько-польських стосунках. Спільна плідна діяльність культурних діячів обох народів давала надію на те, що, переступивши через столітні образи, можна розпочати новий українсько-польський діалог.
Прикладом такого діалогу стала співпраця української еміграції з паризьким журналом “Kultura” та його засновником і головним редактором Єжи Ґедройцем. Саме він багато років виношував думку про майбутні добросусідські взаємини двох незалежних демократичних держав — Польщі та України, тому й працював для цього майбутнього, закладаючи підвалини польсько-українського порозуміння.
Аналізуючи основні етапи розвитку української еміграційної літератури та роль Є. Ґедройця в розбудові польсько-українського культурного діалогу, О. Астаф’єв слушно зазначав: “Пожвавився процес інтеграції української культури, зокрема і повоєнної еміграційної літератури у європейський контекст у зв’язку з діяльністю відомого публіциста і культуролога, редактора польського журналу “Kultura”, що виходив у 19472000 рр. у Парижі, Єжи Ґедройця (1906-2000)”[1; 171].
Саме Є. Ґедройць ініціював видання художніх текстів письменників “розстріляного відродження”, які були заборонені в радянській Україні. Польський інтелектуал добре знав історію України. На його думку, український досвід побудови соціалізму в 1920-ті роки буде надзвичайно повчальним для Польщі та інших країн Східної й Західної Європи. Особливо якщо взяти до уваги політичні, соціально-економічні та культурні заходи польського уряду 1956–1957 років. У 1956 році після масових робітничих страйків та повстань було розроблено новий план реформ, так званий “польський шлях до соціалізму”, який передбачав пом’якшення цензури, співпрацю держави з католицькою церквою, обмеження діяльності служб безпеки, відносну свободу засобів масової інформації, децентралізацію управління економікою, співіснування державної, кооперативної та приватної власності в сільському господарстві, розвиток малих підприємств та приватної торгівлі.
Є. Гедройць мав намір видати антологію текстів української літератури, які були заборонені й забуті на довгі роки, щоб довести своїм співвітчизника, що не буває соціалізму “із людським обличчям”. Реалізувати цей задум він спочатку запропонував Ю. Шереху в листі від 25 жовтня 1957 року. Однак літературознавець відразу ж не погодився, мотивуючи свою відмову великим викладацьким навантаженням та необхідністю завершити розпочаті наукові праці, тоді як підготовка антології потребувала багато чорнової роботи та вільного часу.
У листі від 3 листопада 1957 року з Нью-Йорку Ю. Шерех відповів Є. Ґедройцю: “Вельмишановний Пане Редакторе!
Сердечно дякую за Вашого листа за 25 жовтня і за саму ідею видання української антології для українців у Польщі й на Україні. Ідея видається мені доброю. Я не сподівався б від реалізації цього наміру великих змін, але це могло б бути однією з тих крапель, що поступово продовбують, як відомо, і камені.
На превеликий жаль, я, як я вже писав проф[есору] Вайнтравбові, аж ніяк не спроможний узятися за реалізацію цього задуму. Він вимагає більше часу, ніж з першого погляду здається, бо діставати українські літературні тексти 20–30-х років дуже важко. Нема їх по публічних бібліотеках, треба листуватися з багатьма людьми, щоб довідатися, чи хто має що-небудь у своїй приватній книгозбірні. Усе це вимагає силу часу й енерґії, якими я тепер не порядкую.
Ваша думка про те, що редактором найкраще мала б бути особа, чиє ім’я було знане на Україні, слушна. Але саме з цього погляду моє ім’я – не найкраще. Річ у тому, що на Україні я друкував мало і нічого не друкував з критики й літературознавства, бо це була та царина, де найменше можна було що-небудь своє сказати. Я надрукував лише дещо з мовознавства. Моя літературно-критична діяльність розпочалася на еміґрації.
Натомість є тут, у Н[ью]-Йорку, серед українських еміґрантів інша особа, що почала виступи раніше від мене, десь коло 1930 р. (мій дебют був 1934 р.), і зробила собі ім’я саме й виключно літературно-критичними працями. Я маю на увазі Юрія Лавріненка. Коли в своїй доповіді про стан українського літературознавства академік Білецький у Києві, навесні цього року, характеризував еміґрантів, то він давав імена в такому порядку: Лавріненко, Глобенко, потім я. Глобенко, на жаль, уже не живий, але Лавріненко, я припускаю, міг би найкраще упорядкувати таку антологію і дав би їй ім’я з добрим резонансом.
Я міг би поговорити з ним, але я не знаю, чи це відповідало б Вашим намірам, то я цього не зробив. Тому я не знаю, чи він узявся б за складання антології чи ні, але припускаю, що можна було б його на це намовити. На всякий випадок подаю нижче його адресу, але коли б Ви воліли, я міг би спершу зателефонувати до нього, тільки це, ясна річ, забере тепер більше часу.
В усякому випадку, я радий служити здійсненню Вашого наміру всякого роду посередництвом, порадами майбутньому редакторові тощо, але обставини не дозволяють мені взятися самому за редаґування.
З пошаною й найкращими побажаннями
Ю. Шевельов
Глибока обізнаність з українською літературою 1920 – початку 1930-х років – це той останній і найвагоміший аргумент Ю. Шереха, який, попри великі вагання, змусив Є. Ґедройця погодитися на запропоновану кандидатуру Ю. Лавріненка. Однак у наступному листі він попередив, що все одно буде сподіватися на поради Шереха під час роботи й попросив поговорити з Лавріненком про антологію[13; 586587].
Ю. Шерех відразу ж узявся виконати доручення Є. Ґедройця і повідомив про успішне завершення переговорів. На відміну від Ю. Шереха, Ю. Лавріненко відразу приймає листовну пропозицію редактора “Культури”. Для нього цей проект – не лише святий обов’язок перед літературними колегами, знищеним у 1930-ті роки, це потреба душі, бажання повернутися в свою молодість, сказати те, що не міг чи не встиг сказав тоді, в радянській Україні, застерегти світ від небезпечних та авантюрних комуністичних ідей, проілюструвавши це на прикладі печального досвіду своєї Батьківщини.
Починаючи з 1940-х років, активна діяльність Ю. Лавріненка була пов’язана насамперед із поверненням із забуття імен відомих діячів “розстріляного відродження”. Особливе місце у власному літературознавчому доробку вчений відводив саме антології “Розстріляне відродження”. В одному із своїх інтерв’ю, записаному в 1980-ті роки, він наголосив: “Заголовну і більш важливу мою працю, мабуть, загально вважається Розстріляне Відродження ”[35; 4].

Дослідник Я. Поліщук слушно зазначав, що “місце неперевершеного інтерпретатора літератури “розстріляного відродження” Ю. Лавріненко здобув завдяки успіхові знаменитої антології”[32; 75].
Оцінюючи значення праці Ю. Лавріненка, І. Кошелівець також зауважив: “Вершинним же здобутком його стала антологія “Розстріляне відродження”, яка з коментарями й блискучими статтями про кожного письменника височить як пам’ятник українському відродженню двадцятих років[7; III].
І. Качуровський присвятив антології цикл радіопередач під назвою “До 20-річчя появи книги “Розстріляне Відродження”, у якому вже з позиції часу дав високу оцінку згадуваному виданню і висловив свої міркування та зауваження[6].
Називаючи літературознавця “збирачем і інтерпретатором” Українського відродження, М. Шлемкевич зазначав: “Ця велика книга потрібна нам усім. І тим, що вже колись читали друковані в ній твори, недоступні для них сьогодні. І ще більш потрібна ця книга для молодших, які не мали нагоди читати і пережити ті славні моменти українського духа”[30; 15].
Антологія “Розстріляне відродження” була підготовлена Ю. Лавріненком у рекордно короткий термін (усього за 18 місяців), у складних матеріальних та моральних обставинах. У листі до В. Дорошенка від 27 квітня 1959 року Ю. Лавріненко писав: “Використовую безробіття для антології “Розстріляне Відродження”. Моя велетенська сума праці не оплачується анітрохи. Радий, що друкують своїм коштом. Може куплю в них сотню примірників по собівартості і продам – то яких пару сот долярів вторгую”[34].
Ю. Лавріненко вважав підготовку “Розстріляного відродження” своїм обов’язком перед знищеним поколінням 1920-х років, тому в листі до Є. Ґедройця від 3 червня 1959 року підкреслював: “Моральний гонорар тут для мене вище всього”[24; 639]. Він надзвичайно хвилювався, що не вкладається у відведений термін. У листах до Ю. Шереха Є. Ґедройць також висловлював занепокоєння щодо повільних темпів роботи. Ю. Шерех у листі від 24 листопада 1958 року прагнув захистити свого колегу:
“Шановний Пане Редакторе,
тільки вчора я дістав від Лавріненка Вашого листа до мене. Та не винуватьте його за запізнення, бо він, бідний, днями й ночами працює над антологією і навіть без перебільшення схуд і зблід від цієї праці, так що я почуваю докори сумління, що його Вам порекомендував”[27; 588].
Однак Є. Ґедройць все ж таки наполягав на тому, що саме обставини змушують прискорити роботу над антологією: “Співчуваю Лавріненкові, та, на жаль, мушу йому надокучати. Мені дуже важливо, щоб антологію можна було через Польщу відправити в Україну, а для цього найбільше пасує період свят. Через навалу святкової кореспонденції цензура нездатна працювати ефективно. Мене турбує, що давно не маю звістки від Лавріненка, а ще не отримав решти матеріялу, коли друкарня вже почала верстати. Ну але сподіваймося, що, врешті, все закінчиться добре”[15; 590].
Для того, щоб швидше завершити антологію, 16 грудня 1958 року Ю. Лавріненко звільнився з роботи. Про це він повідомив Є. Ґедройцю у листі від 17 грудня 1958 року: “Я з учора став безробітнім – отож тепер у мене весь час – день і вечір піде на швидке закінчення літпортретів і есей. О, як мені хочеться якнайскоріше все кінчити – адже з цього моменту всі затримки мають причиною мене (бо досі друкарня працювала безперебійно і я її не затримував). Відкинув усе набік – весь час тільки на закінчення Антології. Тепер піде скоріше”[22; 632].
Ю. Лавріненко дуже цінував терпляче ставлення Є. Ґедройця до труднощів та непередбачуваних поворотів під час підготовки антології, видання якої стало можливим завдяки фінансовій підтримці польського еміграційного часопису “Kultura”.
Під час роботи над антологією, Ю. Лавріненко часто листувався з Є. Ґедройцем. У першому листі до літературознавця від 19 листопада 1957 року Є. Ґедройць пояснив своє бачення згадуваного видання: “Мені йдеться про укладання літературної антології – сучасної, що охоплює і українську прозу, і поезію. Антологію уявляю собі під кутом зору революційної динаміки, гуманістичних ідеалів, демократичного соціялізму – одним словом, як це тепер окреслюється в Польщі, що характеризує “український шлях до соціялізму”. Це вимагало би, зрозуміло, врахування літератури 30-х років совєтської України. Антологію, звісно, думаю видати українською мовою”[8; 595].
У листі до Ю. Шереха від 19 листопада 1957 року, написаному в той самий день, що і Ю. Лавріненку, Ґедройць ще раз підкреслив саме таку концепцію видання: “Одним словом, антологія більше публіцистична, яка порушує не тільки національні проблеми, але й соціяльні, суспільні, етичні тощо, ніж класична літературна. А отже, в дусі “Po prostu””[14; 588].
Як історик, Ю. Лавріненко вважав за необхідне вмістити в антології розділ, у якому б були представлені важливі документи 1920-х років, що допомогло б виразніше окреслити історичні реалії того періоду. Він так прокоментував свій задум: “Супроти Ваших ”суґестій тут є лише те нове, що я пропоную дати яких 40 сторінок (із 300) на “післямову” чи “передмову”, що являла б собою збірочку фраґментів чи “кадрів” із документів, заяв, промов, статтей на загальнополітичні теми, а також із есеїв і літературно-критичних нарисів чи книжок (за час від 1917 року і до нашого часу). Вважаю це потрібним для того, щоб читач, а особливо молодий читач, який майже зовсім не знає історичного тла і політичної історії пореволюційної України, міг легше уяснити собі політичний еквівалент пропонованих йому зразків красного письменства. Ці фраґменти нагадали б читачеві, що українські комуністи 1917–1930 років одверто змагалися за незалежність КПУ від РКП, а українські культурні діячі – за незалежність української культури від російського дириґента, словом, за “український шлях до соціялізму”. Пляную матеріяли тотально заборонені в СРСР, але колись друковані таки в радянській пресі і книжках, тобто матеріяли виключно радянські”[17; 597].
Є. Ґедройць відразу ж схвалив запропонований Лавріненком розділ “Кадри”: “Розділ “Кадри” – це справді чудова ідея”[9; 600]. Однак у процесі підготовки цього розділу виникло багато труднощів, зокрема відсутність офіційних партійних документів, які безпосередньо стосувалися літературного процесу 1920-х років, та й необхідні художні тексти і літературно-критичні розвідки знайти було також нелегко. Велику допомогу в пошуках згадуваних матеріалів Ю. Лавріненку надали українські культурні діячі, зокрема В. Барка, Б. Бойчук, С. Гординський, І. Кошелівець, Г. Костюк, Л. Лиман, Ю. Луцький, Є. Маланюк, Ю. Шерех та ін.
Мовну редакцію та уніфікацію правописних норм художніх творів, вміщених до антології “Розстріляне відродження” здійснив Ю. Шерех.
Під час роботи над виданням неодноразово змінювалася його структура й назва. Запропонований Лавріненком у листі від 29 листопада 1957 року заголовок “Дорога” видався Ґедройцеві занадто загальним і невиразним[17]. У листі від 11 грудня 1957 року[9] редактор “Культури” пропонує більш конкретну назву “Антологія 1917–1932. Поезія. Проза. Драма. Есе”. Хоча й висловлює думку про те, що нейтральна назва “Дорога” полегшила б перевезення книги до Польщі та СРСР.
У листі до Ю. Лавріненка від 13 серпня 1958 року Ґедройць запропонував метафоричну назву книги – “Розстріляне відродження”[10], чим дуже потішив Лавріненка: “З усіма Вашими порадами згоден. І щодо назви антології теж. Мене стримувала від терміну “Розстріляне Відродження”, який увійшов у загальний вжиток з моєї ініціятиви, та обставина, що цей термін вже вживали і зловживали. Була така книжечка “Розстріляна муза”, була така мемуарна повість “Недостріляні”. І так далі. Все ж, як авторові терміну, мені можливо його вжити та скріпити в правдивому його дусі, реабілітувати…”[20; 620].
Щодо обраної назви антології І. Захарчук цілком правомірно стверджувала: “Як показала практика, заголовок було підібрано досить вдало і він став певним художньо-естетичним кодом щодо пізнання й рецепції української літератури”[5; 89].
За слушною пропозицією Є. Ґедройця, Ю. Лавріненко істотно збільшив у антології розділ, присвячений поезії: “Поетичний розділ замалий. Поезія і серед українців, і серед поляків відіграє незрівнянно велику роль, і варто врахувати ширший діяпазон поетів. Пропоную, отже, щоб цей розділ збільшити щонайменше до 50 стор[інок]. Може, тут Вам допоміг би мій приятель Маланюк? Чи не варто включити Драй-Хмару?…. Чи не здається вам, що варто дати в кінці книжки короткі біографічні довідки всіх тих, котрі або є мало знані, або чиї життєписи у Совєтському С[оюзі] сфальшовано?”[9; 600].
Уже в квітні 1958 року Ю. Лавріненко повідомив про орієнтовні обсяги кожного розділу: “Поезія” – 90 сторінок, “Проза і драма” – близько 310 сторінок машинопису, “Есеї і критика” – 30–40 сторінок машинопису, “Документальні фраґменти” з політичного тла” – близько 100 сторінок, “Примітки” – десь 5–10 сторінок, “Післямова” – біля 20 сторінок машинопису.
Згодом Ю. Лавріненко взагалі відмовився від розділу “Кадри”, якому спочатку відводив найважливіше значення в антології. Про це він інформував Є. Ґедройця в листі від 3 червня 1958 року.
Є. Гедройць дав згоду, однак висловив побажання, щоб розділ “Есе” мав “революційний і “ревізіоністський” заряд, незалежно від його культурного значення в житті України”[10; 619]. Він також запропонував Ю. Лавріненкові написати передмову, у якій підкреслювалася б важлива роль художнього слова в політичній боротьбі народу за свободу, а також долучити до неї передмову Єжи Стемповського (Гостовця) й короткий вірш Юзефа Лободовського.
Відповідаючи редакторові “Культури”, у листі від 8 квітня 1958 року Ю. Лавріненко рекомендував не давати в “Антології” поему Юзефа Лободовського про Україну і аргументував це тим, що “Антологія мусіла б мати виключно тамтешній радянський характер. Нічого еміґраційного!”[18; 607].
А ще Ю. Лавріненко (і це цілком правомірно) підкреслював, що залучення матеріалів польських авторів надасть справі політичного звучання: Москва звинуватить польських емігрантів, розглядаючи задум антології як інтригу польських “фашистів” та їхніх “наймитів” – українських емігрантів. Він запропонував видрукувати поему Ю. Лободовського в “Українській літературній газеті”, а також окремою книгою, польською та українською мовами. При цьому Ю. Лавріненко досить оперативно вирішив справу з перекладом: за нього взявся С. Гординський.
1 серпня 1958 року Ю. Лавріненко передав Є. Ґедройцю через художника Любослава Гуцалюка основний текст антології, повідомивши при цьому, що на завершальному етапі йому потрібно дещо доопрацювати: написати довідки про кожного автора, переписати передмову “Від упорядника”, додати есе або статтю про літературу, яка представлена в антології, кілька художніх текстів та список використаної літератури. А головне – антологія вийшла на сто сторінок більша, ніж пропонувалося останнього разу (750 сторінок машинопису, у друкованому вигляді біля 500 сторінок).
Ю. Лавріненко, за порадою І. Кошелівця, запропонував друкувати антологію у Мюнхені (друкарня “Сучасної України”), бо “…друкарня “Українського Слова”, судячи по їх газеті, здається мені низького поліграфічного рівня…..”[19; 617]. Вона друкує дуже повільно свою продукцію. Повідомив також, що художник Л. Гуцалюк може оформити обкладинку[19].
Лист Є. Ґедройця до Ю. Лавріненка від 19 вересня 1958 року свідчить про те, що редактор “Культури” пристав на пропозицію Ю. Лавріненка. Є. Ґедройцеві дуже хотілося завершити друк у листопаді 1958 року, щоб під час Різдва переправляти її до Польщі та передавати до СРСР.
Ю. Лавріненко не встигав написати післямову до антології, або, як він писав, заключний есей. Хотів скористатися вже написаним есеєм “Література межової ситуації”, однак дуже швидко відмовився від цієї ідеї: “Цілком згоден з Вашими зауваженнями, що есей “Література межової ситуації” не може бути використаний повністю для післямови в антології хоча б тому, що індивідуальні характеристики є в сильветках. Треба писати цілком іншу річ”[21; 628].
У травні 1959 року післямова була готова, що засвідчує лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 22 травня 1959 року :
“Дорогий Пане Редакторе!
Надсилаю заключну статтю до Антології – “Література вітаїзму” 38 сторінок (фактично не більше 37). Якщо б Ви мали змогу її уважно прочитати, то переконалися б, що я “води не лив”. Домагався якнайбільшої стислости. Але стаття (щоб виконати Ваше побажання про “окремий шлях”) пішла по лінії “найбільшого опору” – ідуть паралельно суто літературні і суто політичні мотиви, без вульґаризації обох або підміни одного одним. Це максимум, що я міг зробити за час з 9 квітня, коли сів писати статтю, маючи хворобу, що гальмувала мене часом на цілий тиждень.
Статтю давав читати проф. Шереху – він сказав: “дуже добра” ”[23; 637].
Ю. Лавріненко надзвичайно хвилювався, щоб у невеликій за обсягом статті йому вдалося зробити чіткі узагальнення й точно схопити предмет дослідження, самому довелося ввести деякі нові поняття-терміни, виділити основні періоди, стильові домінанти літератури періоду “розстріляного відродження” та ін.
Останню крапку в роботі нарешті було поставлено, про що повідомив Є. Ґедройць Ю. Лавріненкові в листі від 2 вересня 1959 року: “Учора повернувся з Мюнхена, де врешті експедіював антологію. Художньо вийшло дуже розкішно і виглядає дуже добре”[11; 649].
Ю. Лавріненко не забарився з відповіддю, висловлюючи в листі слова вдячності Є. Ґедройцю та “Культурі”:
“Дорогий Пане Редакторе!
Дякую за інформацію. Вітаю із закінченням нашої спільної з Вами великої праці над книжкою. В моїй душі назавше лишиться образ Вашої безмежної терпеливости, яка витримала протягом півтора року збільшення книжки від 300 до 972 сторінок, від 6-місячного терміну готовности манускрипту – до 18 місяців, з пропорційним збільшенням витрат часу, коштів і нервів. Відчувши щирість Вашої терпеливости – я побачив у цьому добрий знак долі, яка хотіла, щоб Антологія вийшла в десять разів ліпша за первісно задуману – і не пошкодував своїх сил, ані Вашого надзвичайного розуміння та доброзичливости, самопожертви. Щире спасибі”[25; 650-651].
27 листопада 1959 року в Нью-Йорку пройшла перша презентація книги. На спільному вечорі “Слова” та Літературно-Мистецького Клубу виступили Святослав Гординський, Григорій Костюк, Новицький (за словами Ю. Лавріненка, громадський діяч із середовища УРДП), Василь Барка, Володимир Міяковський (завідувач музею-архіву УВАН, історик). Богдан Бойчук висловив подяку вченому від молодого покоління літераторів, а також свої міркування з приводу антології.
Інший представник “Нью-Йоркської групи” – Юрій Тарнавський – зазначив, що антологія відкрила молоді незнану літературно-мистецьку епоху – 1920-ті роки.
Епістолярій обох адресатів, Є. Ґедройця та Ю. Лавріненка, починаючи з 9 вересня 1959 до 29 жовтня 1960 року містить інформацію про численні рецензії на “Розстріляне відродження”. У листі Ю. Лавріненка від 10 липня 1960 року йдеться про кілька рецензій: “Було ще чимало згадок про Антологію принагідних в різних журнальчиках, напр. в Торонтських “Нових Днях”, в “Бюлетені УНДС”, ч. 34–35, 1960 (Нью-Йорк). Але я того ще не маю”[26; 676]. “Забув, що маю ще вирізки з австралійської “Вядомосці Польське” – статтю Анджея Хцюка про нашу Антологію. Переклад її з приміткою помістила укр[аїнська] австралійська газета “Українець в Австралії”. Обидві вирізки залучаю при цьому листі”[26; 677].
Протягом 1959 року рецензії на “Розстріляне відродження” опублікували такі періодичні видання, як “Визвольний шлях”, “Вільна думка”, “Вільне слово”, “Вісник”, “Київ”, “Листи до приятелів”, “Народна воля”, “Прометей”, “Свобода”, “Українська літературна газета”; 1960 року – “Гомін України”, “Deutsche Rundschau”, “Новий журнал”, “Neue Züricher Zeitung”, “Українське слово” “Український голос”, “Українські вісті” “Радянська Україна”, “Сучасна Україна”, “Самостійна Україна” та ін.
В “Українській літературній газеті” за серпень 1959 року було вміщено інформацію про вихід “Розстріляного відродження”. Представляючи антологію українському, читачеві редактори зазначили: “Це перша спроба підсумкового перегляду тієї української літератури пореволюційного п’ятнадцятиріччя, за яку всі ї творці зазнали моральних тортур, а велика більшість заплатила власною свободою або життям”[33; 2].
У трьох грудневих номерах газета “Свобода” надрукувала велике фахове дослідження С. Гординського під назвою “Розстріляне відродження”. Як і більшість рецензентів, автор висловив жаль з приводу того, що праця Ю. Лавріненка вийшла за кошти поляків. Ключовими у статті стало кілька думок. По-перше, автор переконаний, що “Розстріляне відродження” – явище світового масштабу: “Ми свідомо кладемо Лавріненкову книгу в аспект літератури світової. Як-не-як українська еміґрація виконує свою основну ролю – збереження й опрацьовування нашої культурної спадщини та інформації про неї в чужому світі”[2; 2]. По- друге, Ю. Лавріненко провів величезну роботу, зібравши маловідомі, а зараз взагалі недоступні читачам радянської Україні, художні твори та статті і “дав своєму матеріялові зовсім нове мистецько-критичне оформлення”[3; 2].
О[стап] Т[арнавський] опублікував на сторінках журналу “Листи до приятелів” рецензію з патетичною назвою “Лицарі національної самоохорони”, відзначивши при цьому: “Може, це видавництво (“Культура” – С. Л.) матиме щасливу руку, щоб поширити цю книгу у всьому культурному світі і, може, цей світ схоче пізнати євангелію молодої нації в боротьбі”[31; 13].
“Розстріляне відродження” не оминула й радянська преса. У газеті “Радянська Україна”[29] була опублікована наклепницька стаття О. Мазуркевича “Політичні інтригани”, у якій прозвучала гостра й безпідставна критика на все еміграційне літературознавство в цілому, та на Ю. Лавріненка і його антологію зокрема. У книзі “Зарубіжні фальсифікатори української літератури”[28] вже згадуваний радянський автор біля 30 сторінок відводить критиці “антинаукової” та “політиканської” книги Ю. Лавріненка, не подавши у статті навіть назви антології.
Познайомившись із “дослідженням” О. Мазуркевича, Ю. Лавріненко написав передачу про книжку “Зарубіжні фальсифікатори української літератури” з промовистою назвою “Книжка застаріла скоріше, ніж висохла друкарська фарба на ній”[4; 3847]. У цій передачі він у досить коректній формі викриває некомпетентність автора, котрий нічого не знає про еміграційних літературознавців. Тому його книга рясніє серйозними фактографічними помилками. У підсумку Ю. Лавріненко слушно зазначив, що з основним завданням – вилити бруд на еміграційних вчених, а не дати об’єктивну оцінку їхній діяльності – автор справився дуже добре.
Щоб зрозуміти концепцію О. Мазуркевича, ступінь його аргументованості, достатньо прочитати будь-який абзац тексту (усі вони однотипні): “Цей політичний рецидивіст і літературний диверсант, підхопивши в Огієнка маску “безпартійності” і списавши з коміксів назву свого опусу, вщерть наповнив його несосвітенною брехнею і карколомними наклепами на Радянську Україну, на наш героїчний народ, на велику його святиню – українську літературу…”[28].
Про книгу Мазуркевича згадував і Є. Ґедройць у листі до Б. Осадчука: “…Лавріненко дістав від одного туриста, який був у Києві, книжку такого собі О. Р. Мазуркевича “Зарубіжні фальсифікатори української літератури”, видану в Києві у “Державному видавництві” 1961, 192 стор. Книжку було здано до друку 15 V [19]61. Вона присвячена антології “Розстріляне відродження”. Містить докладний аналіз змісту, перераховує всі підзаголовки тощо, уникає лише згадки назви “Розстріляне відродження”. Дуже бридко пишуть про Лавріненка як зрадника, який одне писав у Харкові, а інше – у Нью-Йорку. Про нас пишуть як про контрреволюційне польське видавництво в Парижі. Я дуже з цього тішуся, бо ж це свідчить, що антологія все-таки, попри всі труднощі, дійшла та курсує в Україні, якщо на неї вирішили реаґувати цілою книжкою”[12; 273].
Негативну оцінку дістала антологія і в деяких українських еміграційних діячів. Так, у листі до Є. Ґедройця Д. Донцов гостро покритикував її: “Щодо “Антології”, то це маніфест того лівацького напряму, з яким я борюся вже майже 50 років. За винятком хіба що Зерова, Филиповича і частково Хвильового – це маніфест скалічених душ, національних гермафродитів, які кохаються в ідилії, в природі, але позбавлені будь-якого патосу та героїки. Це хор панегіристів червоного Нерона… Це не відродження, не реґенерація, а дегенерація. Це люди, подібні до ілотів у древній Спарті, яким було дозволено оспівувати природу свого краю, але заборонено співати героїчних пісень…”[16; 43].
В інтерв’ю журналу “Нові дні” Ю. Лавріненко так покоментував ситуацію, яка склалася після виходу у світ антології, зокрема про передрук у різних виданнях есею “Література межової ситуації”: “В доброму перекладі есей мав успіх, про що свідчить те, що він був надрукований трьома мовами: українською в УЛГ. Мюнхен, 1957, ч. 6; польською Культура, 1959, ч. 3; і англійською в збірнику есеїв журналу “Культура”, вибраних за 20 років її існування Kultura-Essays. London, MacMillan, 1970”[35; 4].
На сторінках паризького часопису був надрукований не лише есей “Література межової ситуації” (“Кultura”, 1959, №3), у якому полемізує з “Поневоленим розумом” Чеслава Мілоша, а також вмістив уривок із поеми Павла Тичини “Сковорода” у перекладі Юзефа Лободовського (“Кultura”, 1981, №6). Єжи Ґедройць також доклав зусиль для того, аби в польському перекладі вийшли табірні спогади Юрія Лавріненка “Чорна пурга”.
Видання антології “Розстріляне відродження” — це лише один із багатьох епізодів творчої співпраці української та польської діаспори. Однак ним по праву можуть пишатися представники обох народів.

Світлана ЛУЩІЙ
доктор філологічних наук,
с.н.с. Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Література та архівні джерела:
1.Астаф’єв О. Європейський вимір української повоєнної еміграційної літератури // Біблія і культура. 2009.  № 9.  С. 171 177.
2.Гординський С. Розстріляне відродження // Свобода. – 1959. – 17 груд. – С. 2. (При цитуванні діаспорних видань повністю зберігається мова оригіналу).
3. Гординський С. Розстріляне відродження // Свобода. – 1959. – 18 груд. – С. 2.
4.Дивнич Ю. Книжка застаріла скоріше, ніж висохла друкарська фарба на ній // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі ІЛ.). – Ф. 215. – Од. зб. 512. – Арк. 38–47 (Цитуючи архівні матеріали, авторську орфографію залишаю незмінною, пунктуацію уніфікую за сучасним правописом).
5.Захарчук І. Листування Юрія Лавріненка та Єжи Ґедройця: проекція культурних стратегій // Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: Питання стилю, проблематики, поетики, мови: Зб. пр. всеукр. наук. конф.; Черкаси, 11–12 трав., 2005 р. – Черкаси: Брама–Україна, 2005.– С.89.
6.Качуровський І. До 20-річчя появи книги “Розстріляне Відродження”. Цикл радіопередач // ІЛ. – Ф.215. – Од. зб. 424. – 48 арк.
7. Кошелівець І. Спогад про спогад // Лавріненко Ю. Чорна пурга та інші спомини. – Б. м.: Сучасність, 1985. – С. III-V.
8. Лист Є. Ґедройця до Ю. Лавріненка 19 листопада 1957 року // Єжи Ґедройць та українська еміґрація: листування 1950–1982 років; Пер. з пол. та англ. / Упорядкув., переднє слово і комент. Боґуміли Бердиховської. – К.: Критика, 2008. – С. 595.
9.Лист Є. Ґедройця до Ю. Лавріненка від 11 грудня 1957 року // Там само.  С. 599–601.
10.Лист Є. Ґедройця до Ю. Лавріненка від 13 серпня 1958 року // Там само. – С. 618–619.
11.Лист Є. Ґедройця до Ю. Лавріненка від 2 вересня 1959 року // Там само. – С. 649.
12. Лист Є. Ґедройця до Б. Осадчука від 7 січня [1962] // Там само. – С. 273.
13.Лист Є. Ґедройця до Ю. Шереха від 7 листопада [19]57 року // Там само. – С. 586–587.
14. Лист Є. Ґедройця до Ю. Шереха від 19 листопада 1957 року // Там само. – С. 588.
15. Лист Є. Ґедройця до Ю. Шереха від 27 листопада 1958 року // Там само. — С. 590.
16. Лист Д. Донцова до Є. Ґедройця від 15 листопада 1959 року // Там само. – С. 43.
17.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 29 листопада 1957 року // Там само. – С. 596–599.
18. Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 8 квітня 1958 року // Там само. – С. 607.
19.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 2 серпня 1958 року // Там само. – С. 616–618.
20.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 11 вересня 1958 року // Там само. – С. 620.
21.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 13 листопада 1958 року // Там само. – С. С. 628.
22.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 17 грудня 1958 року // Там само.С. 632. – С. 631–632.
23.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 22 травня 1959 року // Там само. – С. 637.
24.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 3 червня 1959 року // Там само. – С. 639.
25.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 9 вересня 1959 року // Там само. – С. 650–651.
26.Лист Ю. Лавріненка до Є. Ґедройця від 10 липня 1960 року // Там само. – С. 676.
27. Лист Ю. Шереха до Є. Ґедройця від 24 листопада 1958 року // Там само.  С. 588–590.
28.Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К.: Держ. вид-во художньої літератури, 1961. – С. 157–186.
29.Мазуркевич О. Політичні інтригани // Радянська Україна. – 1960. – 14 жовт.
30.М[икола] Ш[лемкевич]. Юрій Лавриненко (Дивнич). Розстріляне Відродження // Листи до приятелів. – 1959.– Ч. 10. – С. 15.
31. О[стап] Т[арнавський]. Лицарі національної самоохорони // Листи до приятелів. – 1959. – Ч. 10. – С. 13.
32.Поліщук Я. Імена і маски: література на тлі взаємин Юрія Лавріненка та Юрія Шереха // Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: Питання стилю, проблематики, поетики, мови: Зб. пр. всеукр. наук. конф.; Черкаси, 11–12 трав., 2005 р. – Черкаси: Брама–Україна, 2005. – С.75.
33. Українська літературна газета. –1959. – Серпень. – Ч. 8. – С. 2.
34.Шестопалова Т. П. На шляхах синтези думки (Теоретичні засновки спадщини Юрія Лавріненка). – Луганськ: Вид-во ДЗ “ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2010. – 320 с.
35.Юрій Лавріненко – дещо про його писання (інтерв’ю до 75-річчя)” // Нові дні. – 1981. – Січень. – Ч. 1. – С. 3-4.