Ідеї духу та клепсидра нескінченності

Віктор Палинський

960

Побачила світ унікальна антологія українського мистецтва

 

  1. Припочаткове…

але посутнісне

Люблю такі книги, що мають явні ознаки очевидності своєрідної культової перспективи. Їхня знаковість, інколи навіть усупереч волі автора, наче самочинно закладається в концепт видання й розвивається щоразу повніше (чи певніше?..) утверджуючись у професійних колах та, конче існуючому, зацікавленому загалі. Такі „речі” хочеться тримати десь неподалік, під рукою та вдаватися до них, як до джерельного наповнювача душі та серця. Повертатися непроминально. Саме таким, видиться мені, є видання „Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ сторіччя”, антологія, Львів, „Простір-М”, 2019р., 957 с., укладене та впорядковане, я б навіть сказав, науково та в певній мірі літературно промодероване, Романом Яцівим, (проректор Національної академії мистецтв у Львові), професором, Заслуженим працівником культури України.

Ця по-справжньому ваговита книга вражає не лише своїм щільним майже тисячосторінковим виповненим змістом, напрочуд вдалим оформленням у вишуканих приглушених тональностях давнього українського живопису (через посередництво репродукцій із творів знакомитих українських художників Петра Ів. Холодного, Романа Петрука, Михайла Кучера, Михайла Кміта, Валерія Басанця, Галі Мазуренко; Ігоря Стеф’юка, Любомира Яціва, Івана Кулеця, Володимира Прокуди, Михайла Андрієнка-Нечитайла). До „Ідей, смислів…” причастилися й інші художники, талановиті й великі, одначе цей, воістину, нескінченний ряд імен не дозволяють мені продовжувати жанрово-обсяжні умовності цього есею… Додам, що таке оформлення й дизайном якось не з руки називати: радше, – духовною причетністю до великої семантики великої книги: проступаючи крізь часи наче Храмові Лики, глибоко недосяжні, одначе в дусі сягаючих прагнень.

Саме тут, певен, слід сказати і про те, що ця книга, альбомного формату, з високощільним папером для друку, ретельною роботою зі шрифтами, за умови дуже виразної аж до суворості структурованості на розділи, вирізняється й винятковою естетичною чуттєвістю до запропонованих Р. Яцівим текстів. Це явно додає в плані змістової особливості, як шляхетності, так і наукової оригінальності мислі.

2. Одразу…

Читаю у книзі найперше (так воно саме і є в архітектоніці цього видання) „Культурно-історичні епохи” Дмитра Чижевського, масштабного ученого: славіста, філософа, історика, культуролога, літературознавця, релігійника. Дослідження-есея; справно підготовлена лектура для сприймання на слух; внутрішня розмова з собою?.. Яка добра повсякчасно модерна стилістика; мова – із заможними можливостями, але із свідомо притишеним голосом; саме таким, аби проникав навіть у підсвідомість! Сприймається, що називається, наживо. Як сьогодні писано! Добре…

Спливають переконливо-виразні та пропрацьовано-покликані (тому на позір та глибше – дуже природні) поняття та сенси: „пробудження історичної свідомості”, „спостереження над сучасною дійсністю”, „теорія історичного процесу християнської думки”, „історичний процес йде крізь окремі нації, народи”, „культурні течії виступали самосвідомо”, три великі доби – „релігійна”, „метафізична” та „наукова”, „думка” стилістичної історії минулого”, „дістанемо таку схему культури:1. романська культура, 2. готична культура, 3. ренесанс, 4. бароко, 5. „просвіченість” або класицизм), 6. романтика, 7. доба „реалізму”, 8. неоромантика („символізм”), „читання… культурного стилю”, „…трохи послабити тенденцію „історизму” в суспільних науках, науках про дух та науках про культуру”. І увесь цей текст добротно „прошитий” виразно-переконливим індивідуально-особистісним авторським стилем. Я б назвав його захоплююче-втягуючим у новітні наукові проблеми. Таким, що відмикає якнайширші можливості для всього загалу зацікавленого читальника-поціновувача.

Звісно, не можу проґавити тут заувагу, наукова та естетична заслуга саме такого досконалого відбору тексту йде від упорядника, я назвав би його „веслувальником” „Ідей, смислів…”, Романа Яціва. І так упродовж книги…

3. Самотній чатовий

Ненавмисне знаходжу парадоксальне у певних парадигмах художнього сприйняття Казимиром Малевичем конкретного твору живопису І. Рєпіна „Убивство царем Іваном Грізним свого сина” і, мабуть, не стримаюсь, аби дещо не процитувати. „Цю картину можна пояснити тільки розгортанням технічних емоцій, а не суто естетичною лінією. …У цій картині Рєпін уже не є художником, він тільки психолог. Мало того, він домагається втілитися в самого Грізного, щоб найточніше передати його жах. А що картину змальовано живописсю, це ще не свідчить про те, що вона є художнє явище. Цей твір є тільки ілюстрація до опису будь-якого психопатологічного явища в книгах з психіатрії”. Ось так. А ви кажете!?. Сприймаймо, як кардинальні міркування самотнього чатового (чомусь, так написалося, а я завше вірю в таку інтуїтивну спонтанність), яким є насправді Малевич тут… (також певен).

Яців таки має свою нитку Аріадни. Усе так завиграшки і цікаво-концептуально. Непоправно-запрацьовано. Напевне, також – чатовий?.. Хоч і на човні веслує руслом.

Свідомо, зараз, не посилаюсь на назву статті Малевича, бо мій концепт: вільні письменницькі розмисли, а не доскіплива гонитва за формальними уточненнями.

4. Якось, Архипенко сказав…

Як це, „силою розуму на духовних частотах?” (самоцитата). – Хтось запитує мене. …А ось так, приводжу Олександрові Архипенкові слова (у „Ідеях, смислах…”, сторінка 549): „Я сам вірю в метафізичні сили, що ми їх, українці бачимо в такій реальній формі, як українське сонце, український чорнозем і головно український хліб. Вони, ці сили насичують нас творчою снагою. Хто їв український хліб, той черпав із невичерпної скарбниці українського духа. Цю метафізичну українську силу я возив зі собою по світу і привіз до Америки. Ці сили, що їх використовую у своїй творчості, я черпаю з тої української духовности, що має своє джерело в українській землі, українській історії і традиції. Де б ми не були і в яких обставинах не жили, нам треба зберігати українську духовність не тільки традиційно, а й творчо… Нам треба старатися схопити і зібрати і найкраще з духовности інших народів, але при цьому ми за всяку ціну повинні зберігати нашу власну, українську духовність, бо тільки вона може бути для нас головним джерелом творчости”.

Навіть трохи пригальмовую себе в емоціях, одначе ці Архипенкові слова (промовлені, до слова, усно і ретельно занотовані кимось) міцно тягнуть червону нитку крізь тексти „антології”, за умови постійного послуговування нею. Гадаю, таки недаремно лексема „ідеї” – заголовна у назві книги.

5. Так, ніби на берегах

Там є дискретна і, разом з тим, неосяжна естетика особливої миті (в розгорнутому концепті „антології”!): такої недосяжно малої, а, можливо, ще меншої „міри” часу, що секунда в порівнянні з нею – ціле безконеччя. Це таке моє, письменницьке, сприйняття: наче щойно мигцем заглянув у Заповітний Сад; викликану вічну реальність, де протікає Ріка Любови. Саме так лише можу збагнути мистецьку сенсовність: коли у серце вливається любов. Зворушливо? Не тільки! Бо ніхто не знає справжнього смислу часу. Мистецького.

6. Слово особливе

Мають „Ідеї, смисли…” і свій особливий розділ. Це, власне, – четвертий: „Сховища творчих досвідів: життєписи, спомини, белетристика”. Отож, щодо художніх текстів, одразу впали в око спогадування винятково талановитого скульптора Євгена Дзиндри (1913-1983). Лише справжній дар літератора, напевне, дозволив йому створити такі художні тексти (без будь-якої натяжки стверджую), як оповідання „Традиха” (незвичний образ старої дивної жінки), „Любов” (велике, аж до біблійности, почуття синівське до матері), „Миколаїв” (проникливо-рефлексійне з дитячих життєвих картинок), „Цвинтар” (зародження певних містичних відчуттів: „Через корені стовбур і віття смереки, її шмер, – якби вмерлі щось розповідали незрозуміле зі свого позагробного життя”), „Празник” (спроба пізнати себе зміненого). Інші його оповідання.

Буваючи, у свій час, у робітні Євгена Дзиндри, я нерідко спостерігав, як він ретельно та невідривно, я б сказав, і мозольно працював над важкопитомою пластикою монументальної скульптури. Проте, про свої літературні твори ніколи не згадував. Даремно. Як виявилось, його проза, певен, заслуговує й на видання окремою книжкою. Добрі ці концентровані тексти; позначені здібностями ще й письменницькими. Недосліджені. Але Яцівим вже помічені. Зафіксовані.

А ще, у цьому плані, тут спливають імена незабутніх Михайла Біласа, Михайла Андрієнка, Михайла Островерхи… Усе це додає книзі панорамності та жвавого колориту мистецького життя. Сховища відкриваються і одчиняються завдяки зусиллям здібного пошуковця.

7. Зумисне

Не промину звернутися до особистості Р. Яціва ще й тут, крім того, що я, хоч і дуже стисло, уже сказав. Звісно, не вдаючись до життєписного, бо воно є доступним та – в достатніх інформаційних обсягах у „мережі”, а – брендовим у широких наукових мистецьких колах і поза ними. Адже, мислю, не такий вже високий відсоток людей наділений істинним естетичним чуттям.

Зважаючи на той величезний науковий та організаційний апарат, напрацьований та застосований у книзі-антології „Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ сторіччя”, великоформатне та докладне, по-справжньому авторське переднє слово; три Романові глибоко-самісні статті у структурі видання, я все схиляюся до того, аби означити Яціва, як упорядника-автора чи упорядника-дослідника (Якось так!). Завдяки йому, локальні наукові „розмови” перейшли в унікальний проєкт. „Знання про мистецтво стимулюють вироблення вищих критеріїв для суспільних рецептів питань духу, творчої волі, естетики, а також механізмів розкриття етно-психологічних рис творчих досвідів. Чи достатньо часто імена українців-мистців або вчених фігурують у сучасних академічних, університетських середовищах, у відомих музеях, галереях тощо? Чи вписуються формотворчі відкриття українських художників у енциклопедії та антології світової естетичної культури?” (Р. Яців). Ці та інші питання й відповіді на них формують русло проходження матеріалів вектором цього згуртованого тому. І, виявляється, що впливи українства на розвиток світової культури значно потужніші, ніж може здатися непосвяченим. Помітьте.

Принагідно зауважу, і спосіб мислення та написання текстів Яцівим явно тяжіє до есеїстичного європейського письма. З його неповторністю індивідуальної стилістики, почасти парадоксальністю, зі схильністю до певних, творящих нові форми, окремішніх неординарних літературних засад. Тут я, не лише про те, що маємо в книзі, а й назагал.

А „Ідеї, смисли…” заслуговує на найвищі відзнаки, передусім в Україні. І розповсюдження цього видання мало бути б якнайширшим. Як на мене, – глобальним. Поза сумнівом. Впливи наші мистецькі – світові.

P.S.

Ідеї, смисли…” – книга насичена сотнями імен авторів та художників, про творчість яких йдеться. Я не ставив собі завданням у цьому есеї у будь-який спосіб вишикувати в ряд та назвати бодай частину з іміджевих постатей антології, та це й неможливо з огляду на жанрово-специфічні особливості мого тексту. Власне, проваджу до того, що цю книгу, в певному розумінні, визначу як культову, просто слід тримати у своїй робітні: читати-перечитувати-підчитувати. І саме таким чином імена й смисли плинутимуть рікою, що ніколи не закінчується та не міліє: інтерпретації українського образотворчого мистецтва. Клепсидра нескінченності…

Віктор Палинський

Leave a Reply