Мирослава Данилевська-Милян. „На межі небезпеки”

1. Зближення

…Є такі книжки, – наче епістолярні послання з дитинства, юності, закоханості, святочності, братства й любові. Ти бачиш, як магічно тремтить повітря на горизонті, всміхаються матіоли під вікнами твоєї давньої оселі або звучать якоюсь незабутньою мелодією синюваті сніги, навіяні до самого піддашшя на всю заґату, що з боку поля… Картини, у рамцях твого плинно-життєвого, стають знаково-незабутніми й супроводжуватимуть тебе завше. Ніби якась винятково приватна та інтимна малярська галерея. Ти можеш навіть демонструвати їх іншим, спогадуючи нагрітим серцем та живою душею. І це буде прийнятне для тебе, як своє особисте…

…Знаю, сентиментально, одначе – не штучно підсолоджене, якось так зумисне – надто, а просто солодко й добре, наче в дитинстві в саду промовляючих вишень, таких первинно-сприйнятливих твоєю розгорнутою уявою. Саме такою є книжка Мирослави Данилевської-Милян „На межі небезпеки”, Львів, ВД „Панорама”, 2019р., 159 с. Ці оповідки та образки – не перечулені. Вони – лише чують тебе, а ти – їх. Мабуть, тому й ожанрені мною, як „листи до себе”. Добре.

2. Безпечно?..

…Тут немає якихось особливих викрутасів, навіть сюжетних. Оповідка ж бо. („Прибульці”).

Дівчинка, що бавиться собі на подвір’ї школи, помічає, як приїздять на брезентокритому авто „бобику” кремезні дядьки у військовій формі, читач розуміє, що це „емгебістські” покидьки з перевіркою-залякуванням місцевої інтелігенції, можливо, й доносами підкріпленою. Отож її батькові, директорові цієї школи, – очевидна загроза. Але дівча бавиться. …Сонце сяє. …Пташки щебечуть. …Прибульці частують цукорками. Мала усміхається. І тільки дорослі чують інше: „Повітря наче магнітним полем спадало на голови. І нікуди було подітись. …Хтозна, чого очікувати від чергового візиту? …Ув’язнення тата чи й вивезення усієї сім’ї до Сибіру?” „Невеличка торбинка з сухарями завжди була напоготові”.

„Молилася моя вісімдесятилітня бабця Текля, татова мама. Такою її й пам’ятаю: на колінах перед вікном, з молитвою на устах; наче вся звернена до неба”.

„Гості” від’їжджали, а я залишалася на густій травичці подвір’я…”

Дівчинка бавилась. Я знаю, у такі миті над нею тихо витали Ангели.

3. Усе ж…

Мандрівки снами – екзистенційне, підсвідоме, інтуїтивне… Незба́гнене і незбагне́нне. Та письменники щоразу ставлять собі надзавдання, в тому числі, – й подібні. Мабуть, аби „розшифрувати” сокровенне, пізнати нові можливості художнього образу. І, я б сказав, підштовхувані якоюсь силою, випробувати певну точку неповернення; і себе – на, все ж, – повернення. Данилевська-Милян у своїй малій прозі також не оминає оцей вектор: мандрівця снами. „Сон” – оповідка не має якоїсь зумисне екзистенційно зануреної розповіді. Однак певне незвичне впливає на молитовний вибір героїні Орисі. І снить вона, наче летить крізь освячений простір Храму; „благовійно здіймається вгору літургійна молитва”. І постать світлосяйна Ісуса Христа. „Стомлену душу зігрівав Його сповнений тихою любов’ю погляд”.

Тут письменниця спробувала себе. І, як на мене, зовсім не злякалася, що не подвигне. – Якщо – не зараз, то згодом… Найважливіше, впрацюватись у цю тему, поступово все виразніше сприймаючи вібрації неосяжного. Повірити.

4. Чарівливість спогадувань

Знайшов у своєму робочому записнику: „Коли тікаєш, завше опиняйся там, звідки все розпочалося”. Отак просто занотовано, без будь-якої прив’язки чи додаткових зауваг у дужках. Ну, то й що! Однак – цікаво й фігурально, і філософськи, та барвно по-літературному. Це ж так затишно, безконечно метафорично, бодай на якийсь час зачаїтися у власному дитинстві.

„У кухонній кімнаті біля печі метушилася мати, готуючи страви для святвечері. Старенька бабця тихо молилася… Діти, братик і сестричка, бавилися під ялинкою на золотій соломі. У кімнаті пахло хвоєю і густим духом лісу.

…Сьогодні – надвечір’я Різдва”. Щось таке зоріє у душі персонажа оповідки і, напевне, авторки; читальника накриває хвиля затишно-вічних дивовиж і перетворень („Таємне надвечір’я Різдва”). Втім, Данилевська-Милян не прагне здивувати або ж, тим паче, приголомшити метафізикою. Вона – сповідально-епістолярна. Усе так, повторюсь, наче пише крізь роки листа до себе. І з кожним епізодом усе проступає більш виразніше. Докладніше. Навіть запахуща чарівливість вочевидь торкається і читальника. І вже не полишає його…

5. Недільна картка

…Колись я бачив, як „липень купався у сонячній повені густими суцвіттями лип, розстеляючи густий медовий запах над селом”.

…Я раптово вздрів чоловіка, який дуже наполегливо рухався в бік церкви на інвалідному візку якоїсь допотопної конструкції, прикладаючи надзусилля, аби подолати нерівності та піски занедбаної дороги.

…Мене дуже зачепила ця картина, схожа на якусь біблійну притчу.

…Я видивився кількох підпилих вгодованих молодиків, що прямували на дорогому позашляховику цим же гостинцем, але в протилежний від церкви бік. Вони, не збавляючи швидкість, об’їхали неповносправного і помчали далі…

…Я чув, як у близькому гайку щедро заливались солов’ї.

…І більше нічого, видавалося мені, у цю недільну днину не відбувалось.

М. Данилевська-Милян про щось подібне, у вібруючій тональності співчуваючої душі, написала у своєму оповіданні „Неділя”. І я прийняв це мов своє. Наче давній сколок заповітної пам’яти. І довго не відходив від враження… Дорогою до Храму. Напевне.

6. Таки треба

– Куди тобі треба?

• Мені все одно.

• Сідай, нам по дорозі.

Цим коротеньким діалогом я б окреслив самотньо-ностальгійні ідеї таких її творів, як „Сумне”, „Тринадцятий вагон”, „Променисте золото”, „Колеги”, „Розмова з другом”.

Це, – аж ніяк, якась притуплена безнадія; чи порпання у своїх психологічних комплексах. Радше так: закінчення однієї подорожі свідчить про початок наступної. Навіть, коли і вона видається безнадійною. Бачте, лише „видається”… Дорогою з’ясується, як там далі… І бажано, аби хтось товаришував мандрівцеві. Так певніше не збочити наманівці.

7. Дещо про мову

…Звісно, Данилевська-Милян, виходячи із загальної тональності своїх довірливих розповідей, не намагалася залучати зумисне вигадливі словникові „знахідки” до своєї відкритої щирої лексики; простої, однак зовсім не спрощеної. Її герої спілкуються, за звичай, короткими, подеколи навіть недомовленими фразами; й авторський синтаксис, як правило, не ускладнений громіздкими, „навороченими” конструкціями. Однак вони – точні, ментально непомильні, закорінені в автентичні мовно-мовленнєві традиції тих верств українців, про яких йдеться. Можу з певністю сказати, що авторка пильно прислуха́лася до народної говірки й, водночас, слухала себе, ніби звіряючи художню правдивість своїх майбутніх текстів „розмови з другом”. Бачу, нічого не проґавила і не втратила дорогою. А лише вдало трансформувала крізь свої літературні уподобання. Насправді, такий мовний достеменний вибір не спантеличить ні пересічного читальника, ні професора-лінгвіста. …Отож, розвиваючи мову, книговидання, треба читати! Робімо це.

8. Са́місне

Письменниця народжена на Львівщині. І все життя займалася медициною, як лікар (вивчившись у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького). …І, у той же час, жила літературою, пишучи поезію, прозу, дотепні та іронічні відгуки на твори колег-письмаків…

Маючи ще й професійну музичну освіту, створює пісні; складні музичні композиції; виконує їх.

Книга прози „На межі небезпеки”, безумовно, – етапна у творчості М. Данилевської-Милян. Певен, що ця стезя довжитиметься і буде виповнюватись своїми новими художніми сягненнями. Не без цікавості спостерігатиму…

9. P.S.

…У неї межа між сторінками часу стирається й кожний із нас може прочитати минуле, сьогоднішнє та майбутнє. Ось у чому – очевидний феномен цієї книжки у фіолетово-гранатових тональностях твердої палітурки. І – з людяними світлими здогадами, але – без сумнівних надуманих химерій. Зорую видання беззаперечним творчим здобутком Мирослави Данилевської-Милян. Письменниці та цілительки, яка творить сенси так писати і так жити. Розмовляючи з другом. Словом, якщо ти знаєш, чим будеш займатись через пів року в середу, ти – щаслива людина. І ця жінка, здогадуюсь, знає.

Віктор Палинський