Мирослава Данилевська-Милян. „На межі небезпеки”

Віктор Палинський

299
  1. Зближення

Є такі книжки, – наче епістолярні послання з дитинства, юності, закоханості, святочності, братства й любові. Ти бачиш, як магічно тремтить повітря на горизонті, всміхаються матіоли під вікнами твоєї давньої оселі або звучать якоюсь незабутньою мелодією синюваті сніги, навіяні до самого піддашшя на всю заґату, що з боку поля… Картини, у рамцях твого плинно-життєвого, стають знаково-незабутніми й супроводжуватимуть тебе завше. Ніби якась винятково приватна та інтимна малярська галерея. Ти можеш навіть демонструвати їх іншим, спогадуючи нагрітим серцем та живою душею. І це буде прийнятне для тебе, як своє особисте…

Знаю, сентиментально, одначе – не штучно підсолоджене, якось так зумисне – надто, а просто солодко й добре, наче в дитинстві в саду промовляючих вишень, таких первинно-сприйнятливих твоєю розгорнутою уявою. Саме такою є книжка Мирослави Данилевської-Милян „На межі небезпеки”, Львів, ВД „Панорама”, 2019р., 159 с. Ці оповідки та образки – не перечулені. Вони – лише чують тебе, а ти – їх. Мабуть, тому й ожанрені мною, як „листи до себе”. Добре.

2. Безпечно?..

Тут немає якихось особливих викрутасів, навіть сюжетних. Оповідка ж бо. („Прибульці”).

Дівчинка, що бавиться собі на подвір’ї школи, помічає, як приїздять на брезентокритому авто „бобику” кремезні дядьки у військовій формі, читач розуміє, що це „емгебістські” покидьки з перевіркою-залякуванням місцевої інтелігенції, можливо, й доносами підкріпленою. Отож її батькові, директорові цієї школи, – очевидна загроза. Але дівча бавиться. …Сонце сяє. …Пташки щебечуть. …Прибульці частують цукорками. Мала усміхається. І тільки дорослі чують інше: „Повітря наче магнітним полем спадало на голови. І нікуди було подітись. …Хтозна, чого очікувати від чергового візиту? …Ув’язнення тата чи й вивезення усієї сім’ї до Сибіру?” „Невеличка торбинка з сухарями завжди була напоготові”.

Молилася моя вісімдесятилітня бабця Текля, татова мама. Такою її й пам’ятаю: на колінах перед вікном, з молитвою на устах; наче вся звернена до неба”.

Гості” від’їжджали, а я залишалася на густій травичці подвір’я…”

Дівчинка бавилась. Я знаю, у такі миті над нею тихо витали Ангели.

3. Усе ж…

Мандрівки снами – екзистенційне, підсвідоме, інтуїтивне… Незба́гнене і незбагне́нне. Та письменники щоразу ставлять собі надзавдання, в тому числі, – й подібні. Мабуть, аби „розшифрувати” сокровенне, пізнати нові можливості художнього образу. І, я б сказав, підштовхувані якоюсь силою, випробувати певну точку неповернення; і себе – на, все ж, – повернення. Данилевська-Милян у своїй малій прозі також не оминає оцей вектор: мандрівця снами. „Сон” – оповідка не має якоїсь зумисне екзистенційно зануреної розповіді. Однак певне незвичне впливає на молитовний вибір героїні Орисі. І снить вона, наче летить крізь освячений простір Храму; „благовійно здіймається вгору літургійна молитва”. І постать світлосяйна Ісуса Христа. „Стомлену душу зігрівав Його сповнений тихою любов’ю погляд”.

Тут письменниця спробувала себе. І, як на мене, зовсім не злякалася, що не подвигне. – Якщо – не зараз, то згодом… Найважливіше, впрацюватись у цю тему, поступово все виразніше сприймаючи вібрації неосяжного. Повірити.

4. Чарівливість спогадувань

Знайшов у своєму робочому записнику: „Коли тікаєш, завше опиняйся там, звідки все розпочалося”. Отак просто занотовано, без будь-якої прив’язки чи додаткових зауваг у дужках. Ну, то й що! Однак – цікаво й фігурально, і філософськи, та барвно по-літературному. Це ж так затишно, безконечно метафорично, бодай на якийсь час зачаїтися у власному дитинстві.

У кухонній кімнаті біля печі метушилася мати, готуючи страви для святвечері. Старенька бабця тихо молилася… Діти, братик і сестричка, бавилися під ялинкою на золотій соломі. У кімнаті пахло хвоєю і густим духом лісу.

Сьогодні – надвечір’я Різдва”. Щось таке зоріє у душі персонажа оповідки і, напевне, авторки; читальника накриває хвиля затишно-вічних дивовиж і перетворень („Таємне надвечір’я Різдва”). Втім, Данилевська-Милян не прагне здивувати або ж, тим паче, приголомшити метафізикою. Вона – сповідально-епістолярна. Усе так, повторюсь, наче пише крізь роки листа до себе. І з кожним епізодом усе проступає більш виразніше. Докладніше. Навіть запахуща чарівливість вочевидь торкається і читальника. І вже не полишає його…

5. Недільна картка

Колись я бачив, як „липень купався у сонячній повені густими суцвіттями лип, розстеляючи густий медовий запах над селом”.

Я раптово вздрів чоловіка, який дуже наполегливо рухався в бік церкви на інвалідному візку якоїсь допотопної конструкції, прикладаючи надзусилля, аби подолати нерівності та піски занедбаної дороги.

Мене дуже зачепила ця картина, схожа на якусь біблійну притчу.

Я видивився кількох підпилих вгодованих молодиків, що прямували на дорогому позашляховику цим же гостинцем, але в протилежний від церкви бік. Вони, не збавляючи швидкість, об’їхали неповносправного і помчали далі…

Я чув, як у близькому гайку щедро заливались солов’ї.

І більше нічого, видавалося мені, у цю недільну днину не відбувалось.

М. Данилевська-Милян про щось подібне, у вібруючій тональності співчуваючої душі, написала у своєму оповіданні „Неділя”. І я прийняв це мов своє. Наче давній сколок заповітної пам’яти. І довго не відходив від враження… Дорогою до Храму. Напевне.

6. Таки треба

Куди тобі треба?

  • Мені все одно.

  • Сідай, нам по дорозі.

Цим коротеньким діалогом я б окреслив самотньо-ностальгійні ідеї таких її творів, як „Сумне”, „Тринадцятий вагон”, „Променисте золото”, „Колеги”, „Розмова з другом”.

Це, – аж ніяк, якась притуплена безнадія; чи порпання у своїх психологічних комплексах. Радше так: закінчення однієї подорожі свідчить про початок наступної. Навіть, коли і вона видається безнадійною. Бачте, лише „видається”… Дорогою з’ясується, як там далі… І бажано, аби хтось товаришував мандрівцеві. Так певніше не збочити наманівці.

7. Дещо про мову

Звісно, Данилевська-Милян, виходячи із загальної тональності своїх довірливих розповідей, не намагалася залучати зумисне вигадливі словникові „знахідки” до своєї відкритої щирої лексики; простої, однак зовсім не спрощеної. Її герої спілкуються, за звичай, короткими, подеколи навіть недомовленими фразами; й авторський синтаксис, як правило, не ускладнений громіздкими, „навороченими” конструкціями. Однак вони – точні, ментально непомильні, закорінені в автентичні мовно-мовленнєві традиції тих верств українців, про яких йдеться. Можу з певністю сказати, що авторка пильно прислуха́лася до народної говірки й, водночас, слухала себе, ніби звіряючи художню правдивість своїх майбутніх текстів „розмови з другом”. Бачу, нічого не проґавила і не втратила дорогою. А лише вдало трансформувала крізь свої літературні уподобання. Насправді, такий мовний достеменний вибір не спантеличить ні пересічного читальника, ні професора-лінгвіста. …Отож, розвиваючи мову, книговидання, треба читати! Робімо це.

8. Са́місне

Письменниця народжена на Львівщині. І все життя займалася медициною, як лікар (вивчившись у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького). …І, у той же час, жила літературою, пишучи поезію, прозу, дотепні та іронічні відгуки на твори колег-письмаків…

Маючи ще й професійну музичну освіту, створює пісні; складні музичні композиції; виконує їх.

Книга прози „На межі небезпеки”, безумовно, – етапна у творчості М. Данилевської-Милян. Певен, що ця стезя довжитиметься і буде виповнюватись своїми новими художніми сягненнями. Не без цікавості спостерігатиму…

9. P.S.

У неї межа між сторінками часу стирається й кожний із нас може прочитати минуле, сьогоднішнє та майбутнє. Ось у чому – очевидний феномен цієї книжки у фіолетово-гранатових тональностях твердої палітурки. І – з людяними світлими здогадами, але – без сумнівних надуманих химерій. Зорую видання беззаперечним творчим здобутком Мирослави Данилевської-Милян. Письменниці та цілительки, яка творить сенси так писати і так жити. Розмовляючи з другом. Словом, якщо ти знаєш, чим будеш займатись через пів року в середу, ти – щаслива людина. І ця жінка, здогадуюсь, знає.

Віктор Палинський

Leave a Reply