Станіслава Чернілевського можна без перебільшення назвати «великоднім поетом». Поетика пасхальної містерії є базовою для багатьох його поетичних циклів. Перегук інтертекстуальних пасхальних мотивів у своїй творчості сам поет називає «драматургією невипадковости».
Пропонуємо вашій увазі добірку великодньої лірики визначного поета.
З ВЕЛИКОДНЬОЇ ПОВІСТИ
* * *
Сердитий вітер,
дощ холодний,
і просвіток,
і рваний дим.
Та дзвін
зринає
омолодний
над краєм обрію блідим.
І тне стремена
мросі водній-
і куце сонце
в краплі б’є.
Почався тиждень Великодній-
і птах
з повітря
сяйво п’є.
14, 24. 05.2014р, Прага
Лаврова ореля
З холодної ночі- немов приголуба
в долоні Господній-
на гойдалці спить моя дівчинка люба
в луні Великодній.
З далекого ранку десниця дзвіниці
псалом коливає.
Якась таємниця в серпанок зіниці,
мов тінь запливає.
Якась ностальгія
суремним тунелем-
під вії дівчачі.
І сон її- в шубі, опоєний хмелем,-
шукає нестачі.
Не зараз. Колись. А, можливо, ніколи.
Яке кому діло?
Гойдають, мов човен, лункі видноколи
тонесеньке тіло.
Бузкової гілочки свічка розквітла
сурмить з оболоні.
Лежить моє щастя, мов крихотка світла
в Господній долоні.
Окремо від змани, окремо від мене,
в зеленій безодні.
А там прогинають краї ойкумени
пруги Великодні.
І туж цуценяти, і чорне з червоним
Жюльєна Сореля.
І сколихом дзвонним
над овидом сонним-
лаврова ореля.
05.05.2013р.
* * *
Пташка летить-
наче квітка цвіте,
обшир небес обертаючи в луку.
Як заливає блакить золоте
сонце,
ковтаючи біль і розлуку.
Мила! В карпатському холоді днів
хоч капілярами в Лик прозирнімо:
може, цей день і тобі спроменів
чимсь, що обох нас докликує німо?
Ні.
В цім Великодні- стужа і стить,
як і раніше- стинально й банально.
Просто крайобрієм пташка летить
так, як черешня цвіте,-
проминально.
15.04.2017р.
* * *
Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремна скарг луна.
Франческо Петрарка, сонет 132,
переклад Д. Паламарчука
Великдень. Дзвін. Розгойдана луна.
Святої міді чистий перекликдень.
Чому
така твоя
така одна
тебе щороку ранить на Великдень?
Немов питають дальні небеса:
чому над ветхі тріумфальні арки
повітряна Лаурина яса
згина агон «Secretum*» у Петрарки?
Немов над стругом страдних стеребов,
над цвітом і над мутом прив’ядалля
«Ви, очі, що дали мені любов…»-
Фабриціо цитує у Стендаля.
Ви, очі, що дали мені печаль-
вуаль серпанку в зманку Сципіона,-
чому при вас єрусалимський жаль
і віщий сон:» In vita di Madonna?»
Скорботна радість-неймовірний герць,
де вічна самота як множина є.
Великдень. Дзвін.
І перехрестя серць.
І що його з Голготою єднає?
08.05.2013р.
* * *
Паска. Писанка. Мерехт свічок.
Ніч пістрява і гроно яскраве.
Подивися, який коньячок
я припас до свяченої страви.
Краплі воску такі опікні,
як проціджена здалеку фраза.
Вузлик перцю, часник на вікні-
не простромиться жодна зараза.
То чому ж я не п’ю, не гублю
мідний спирт з огірком перемінчим?
Сам до себе без крихти жалю
переціджую криво:
люб…
лю…
Я один.
А любов моя-
з іншим.
08.05.2013р.
* * *
Звіявся з-під хмари лютий вітер
після спеки Божої неділі
на вербові котики в золі.
І краплисті пелюстини літер,
оголивши віти поруділі,
кружкома розсипав по землі.
Шерехатих стовбурів санскрити,
над якими підлітків наглипав
вировий лихий компрачикос.
Як мені з тобою говорити,
коли вчора вітер вже обсипав
білий цвіт брунатних абрикос?
Стало голо скрізь, де стовузлово
палахтіло дзвоном до набігу
в переддень недільної сіклі.
Я мовчу, бо стратилося слово,-
і з верхів’я, наче клапоть снігу,
білий голуб опадає в склі.
28.04, 19.05. 2013р.
* * *
Приснилася якась країна світла,
де я був зобов’язаний на дію
і вже ось-ось збирався розпочати,
та раптом різко обірвався сон.
І дощ холодний, що припрявся з ночі
на прямокутні пруговиська вікон,
так густо затулив зітхання сяйва,
що шлейфом постеллося з видінь.
Чому ж я чую, наче в лісі дальнім
якась ворона корені довбає
і врозсип дріботять їжаченята
за межі шарудіння та галяв?
Не все холодний дощ повитравляв.
29.04, 19.05.2013р.
* * *
Зненацька вітер налетить
під каркання ворони-
і тріпотить тривожна нить,
де серце безборонне.
Що залишається, як хрест,
на березі туманів?
Досада? Біль? Чи мстивий жест
гірких самообманів?
Давкий клубок з-під борлака
і посмик сполошиний.
І пише горло- не рука,
як пише спів пташиний.
Як дише голод пожадень
того, для кого, може,
твоя кохана п’ятий день
нагою гріє ложе.
Пливе пітьма. Мовчить дзвінок,
мов осип яблуневий.
Лиш на терновий повинок-
урочий дзвін травневий.
І горло кришиться з руки
німим кричанням кліті.
І вітер струшує зірки,
які заснули в цвіті.
І падають зоря, і лжа,
і та,що гріє ложе,-
така далека і чужа,
що Господи мій Боже!
09.05.2013.
* * *
Остання неоговта,
як рея, відрина.
Моя тканина жовта,
у неї- воронА.
У неї незвіряна,
мов кодові ключі,
подряпинка багряна
на правому плечі.
Так тихо відмирав ти,
як зоряне драже.
І вже не буде правди,
бо нас не буде вже.
І музики не буде,
лише громи й шуми.
І будуть інші люди,
бо будуть інші «ми».
За сумом всеогорним
спаде стоп’ятий сніг.
І буде жовте з чорним,
як ідеальний збіг.
І там, де інших будуть
печалити шовки,
про нас цілком забудуть
свічада і вовки.
Та в інших нас
розколом
не вирізьбиться час
і жодним видноколом
не роз’єднає нас.
І завчено, навзвикдень,
не вдвигне в кабаре.
І там Святий Великдень
Аїд не відбере.
І буде довіряна
цілунковій свічі
подряпинка багряна
на правому плечі.
І вишня вижне в цвіті,
як жінка в негліже,
всі очі перестріті,
всі зойки, крім «невже?!»,
всі кліті розмаїті,
де стереже чуже…
Та нас на білім світі,
на жаль, не буде вже.
12-13.05.2013р
* * *
Це дивне під золотом тло голубе,
що з нього- оголені стопи та руки.
Навіщо до Врубеля вів я тебе-
в зішестя блаженства на струєння муки?
Ці сходи високі, Голготній стезі
сумірні, ці очі в гризотах скорботи.
Зіниці поранених в арці-дузі,
апостольська туга в легенях навпроти.
Скажи мені, що посилалося нам
з лиця Богоматері, з чистого Лику?
Чому не серцям-
в унісон полинам
пронесено янголом чашу велику?
Не пізнане пальцями таїнство сплет
в безодні офіри, що благом жива вся,-
і чорного чорта верткий силует
на виході з храму,
щоб не забувався.
І там, за дверима, на вихід з хусток,
на лудь пілігрима,
мов з німба, терновий кленовий листок-
мольба всезмирима.
21.05.2013р.
* * *
Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов слимак,
чи їх поміж скронями в горщиках касок
шпигає ожиновий смак?
Як сталось, що суча відраза до мови
затерла ожиновий клич
і є тільки м’ясо
колючо-тернове
натомість едемних облич?
І там, де житло почалось толокою,-
полин і жалка кропива.
І стежка, мов струнний смичок над рікою,
в глухих черепах не співа.
І в час Воскресіння розп’ятого Сина,
як вічністю довжиться мить,
ще в бростях заплющившись,
тужить ожина
від кулі,
що в руку стремить.
15.04.2014р.
Прага
* * *
И пройдут такие трое суток,
И столкнут в такую пустоту,
Что за этот страшный промежуток
Я до Воскресенья дорасту.
Борис Пастернак «Магдалина-ІІ»
І пройдуть такі літа між нами-
п’ять епох таких шарпатих змін,
що тривогу, вистружену снами,
не загоїть Великодній дзвін.
Кожен рік з плюндрованої глини
ліпить янгол форму. Кожен рік
над руками проти Маґдалини
застережно клякне чоловік.
І чомусь на дуже дальні вежі
при достежі ближньої вини
чисте світло білої одежі
голос міді кличе з далини.
Там, де кане з вій сльоза осіння,
за ведичним видивом відстеж,
може, й ти колись до Воскресіння
з Великоднім дзвоном доростеш.
25.04, 04.05. 2014р.
Прага
Крапля
1
Подивишся в люстро- сама є.
Подивишся в шибу- трухня.
І тих, що надовго, немає.
І ті, що вчорашні,- брехня.
Крізь краплю на голці сосновій
примітиш: коршак- одинак
довбає в імлі цитриновій
далекий пропущений знак,
чи, радше, знамення чогось,
відтяте, як жмуток волось.
2
Я справді тобі не дзвонив, моя дівчинко мила.
Я дзеркало бачив сльозами.
Я думав про маму.
Мене самота моя карна,
либонь притомила.
Про крила забув я- і вигадав зраду і драму.
Насправді ж провалля
така натуральна окромінь.
Коли не в’язалося бростю,
то зради немає.
Над Кафковим замком
з хатиночки ріжеться промінь-
і велич прощення
прощально мене обіймає.
І тонуть дзвінки, і дзеркала, і сльози солоні,-
всі вимисли серця-
в святому Воскресному дзвоні.
29.05. , 01. 06.2014р. Янске Лазнє
Чаша
1
Піти самому і без переляку,
без нарікань докорів та образ,
останній пароксизм земного вкляку
кривавим потом окропивши враз.
скорботним стиском поза тамариском,
протявши пруття сіре та сире,
нічна маслина бризне тьмавим блиском-
і вітер втихне,
і листок замре.
І як би не жагтілося стягнути
утішні перевесла чи мости,
написане не можна відвернути
і суджене не вільно відвести.
Відгорнуться глухі тисячоліття,
посольства, орди, вікна, кораблі-
і сторожко розправить сизе віття
Господній вісник на ряхкім щаблі.
Він знатиме
святе заповідання:
між вістрями зеленої зорі
останнім жаром туги і страждання
цей острівець горітиме вгорі.
Загвинчене в глибинні холодини,
окремо від обійсть і амбасад,-
останнє пристановище Людини:
нічні маслини,
Гетсиманський сад.
2
Розгорнеться тьма розмислова-
і стануть навпроти золи
і ті, що не бачили Слова,
і ті, що глухими були.
І дальні, і пильні, і ближні,
і піддані, і ватажки
прозріють на храмовоздвижні,
а не шарамижні стежки.
Бо що таке
Боже насіння?-
не манна, і не чудеса,
а Слово, що в ньому скреса
провіщений дар Вознесіння:
Фаворського сяйва яса.
01.05.2007р.
* * *
Подзвін Христовоскресний
вплетено в білий цвіт.
Чом же той клич небесний
так нам бентежить спід?
І давнина на споді
згадує в тьмущій тьмі,
ким в родовій господі
кличемось ми самі.
Чисто лежать незримі
крила за склом свічад.
Терпне в тугому стримі
бджільно-вишневий сад.
Тонко, мов жар вольфрамів,
палять себе пилки.
І не дзвіниці храмів
згойдують, а гілки.
І за безгучним злунком
чезне з підземних злов
тричі за поцілунком
вкопаний Богослов.
Кинуте вглиб насіння
навіть гудрон довбе.
В топіці Вознесіння
пульс пізнає себе.
15.04.2018р.
Триптих Великодній
1
Великодній день.
Не чути дзвонів.
Не радіють в небі голуби.
Не прядуться юрби до амвонів.
Ранок повен тиші та журби.
Час пливе,
як човен одновеслий,
з плеском то в смолу,
а то в кришталь.
І здається: й Божий син воскреслий
дивиться зажурено крізь даль.
І, здається, сумно з глибу неба
Голос видихається грудьми:
«Люди,люди,люди, що ж вам треба,
аби ви трималися людьми?»
Та зависли зціплені вуста
на молитвослові від Христа.
І мовчить, мовчить з усіх сторін
онімілий Великодній дзвін.
2
Вишневий цвіт
між кленами з примором
і ніби млява молода трава.
Клубок вогнистий- за Анаксагором-
розквітлу землю щось не зогріва.
Опалення відімкнено,
і в стінах
протяглий холод речі обляга
і навіть скло в порційних опромінах
остуджує вчорашня пилюга.
Та, може, з неї
Нус гомеомерій
частки розкрутить іскряним тертям-
і в квадратурі бежево-шпалерій
засвітить вишні вогняним життям.
І жаром сонця дзвякне об фарфор
фантасмагор насінь Анаксагор.
3
Мов сурми янгольського війська
в тонкій озвались гримоті.
І зустріч еллінсько-біблійська
в цій карантинній самоті
чомусь пройма мене одного,
немов діткливіше гуде
глибинний здвиг перехідного
еону, що крізь кров іде.
І випрядає в самині
сигнальні простріли мені.
19.04.2020р.
* * *
Я «Фауста» Манна
читво
припиню
на зустрічі з чортом.
І ритмом аортим
зіп’ю Пастернака живого вогню.
І двох Магдалин
перегірклий полин
візьму на вуста я,
бо так проростає
в добу Воскресіння душа з попелин.
Мов крону з двовіття
чи з двох персонажів один родовід,
з двох точок Землі осягнути століття,
в чиєму осерді явився на світ.
Життя розверталося з фальші-
і всі його зболені рухи подальші
крізь мене пройшли, наче струм через дріт.
І, збувши за скрушею скрушу,
я все ж оберіг незапродану душу
і жінку любив не за мед,
а за цвіт.
31.03.18.05.2014р.
Прага- Янске Лазнє
* * *
Написано:
«Було в почині Слово».
Я упізнав осяянням Його.
І вивірив сердечно-розмислово
з Іванового запису всього.
Воно людині-
як зелу насіння,
як Заповіт Господній:
Вонесіння!
Христос воскрес!
Та далі-головне:
вознісся Він, щоб вознести й мене.
Щоб обіч мене
щез лукавий біс,
бо над земним і я себе возніс.
Під сонцеспад
сердитий вітер стих-
і повечірня благостинь осіння
шепоче світлом
серед слів святих
найважливіше серцю:
Вознесіння!
Бо звазі заповідано змогти
зусиллям висі
долю осягти.
01.10.2019р.
* * *
Я мучився межами, Боже,
хоч мрів позамежно.
Коня докликав,
а мені не співа й стремінце.
Якщо мені випало в долі
не жити належно,
то дай мені, Господи,
чисто сказати хоч це.
Якщо мої зможності
марно спливли по воді,
то хай хоч вони
стануть свідками
в сяжнім Суді.
02.07,17.08.2019р.
* * *
Вулиці безлюддям перевиті
мов у фантастичнім сіnema.
Добре чистій сонячній блакиті,
що на неї вірусів нема.
Та й моїй душі незвично добре,
що немає тлуму і юрби.
Що обходять серце нехоробре
всі ці пандемійні поруби.
Жодного обов’язку не висне,
крім летких та невідчепних строф.
Господи, невже на безкорисне
повселюдних треба катастроф?
І невже нещастя- то єдина
змога
на блокнотному листі
враз відчути, що воно- людина
в Божій простоті та чистоті?
Як вінець терновий на хресті?
25.03,25.04.2020р.
Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ
Leave a Reply