Таємниці родоводу Теодосія Осьмачки

До 125-річчя із дня народження

геніального українського письменника Теодосія Осьмачки

Навдивовиж своєрідна як людська, так творча біографія великого українського письменника Тодосія Осьмачки продовжує викликати неабиякий інтерес у дослідників.

Спираючись на архівні документи, зокрема метричні книги, сповідні розписи, «ревізькі казки», матеріали кримінальних справ, спогади родичів та земляків, письменниця із Черкащини Валентина Коваленко у своїй книзі «Русалко з куцівських ярів» не тільки уперше робить спробу дослідити розвій родового дерева Поета з Осьмачок-Лукіїв, а й на основі виявлених фактів прослідковує незаперечний біографізм творчості Т. Осьмачки.

 

Із ярів родоводу Теодосія Осьмачки

Осьмачки з ташлицької Шмирківки?

(батькова гілка роду)

У життєтворчому спадку Тодося Осьмачки не знаходимо жодних спогадів про його дідів та бабів як по батьковій, так і по материній родовій гілці (а це таки серйозна основа для духовного заживку дітей, для пам’яті роду!). Очевидно, що майбутній митець не зазнав такого дарунку – пізнання мудрості від (за К. Юнгом) Великої Матері (баби) та Мудреця (діда) через їхню ранню смерть – ще до його появи на світ. Проте, перечитуючи поета, не перестаєш дивуватися його розкошуванню знаннями про народні уявлення та вірування, вкущені у його поезії і прозі. І тут постає природне риторичне запитання, яким, до речі, резюмувала свої спогади 1962 року про Тодося Осьмачку Людмила Коваленко: «Хтось мусів у дитинстві розповідати силу старовинниx казок малому Тодосеві, викликаючи у нього, може, страх, може, цікавість, але в усякому разі карбуючи ці образи народнього мітотворення в його уяві навіки?». Напевне ж, у святошні дні від вічно запрацьованої матері та інколи присутнього вдома (зайнятого людськими проблемами) батька проблискували в дитячу свідомість оповідки про ту чи іншу родинну оказію…

…Можна уявити собі ту болючу духовну прогалину у вразливій поетовій душі, а, відтак – болюче переживання втрати тої старосвітської патріархальної України з її глибинними народними традиціями, яку заповзято «корчувала» совіцька влада. Саме в тих мудрецях міфологічне мислення поета учувало цілющу духовну цілість, ту гармонію з українським світом. Отож де-не-де ув Осьмаччине жахливе тогочасся через творчість і прозирали ясноликі образи типу діда Магули Гатаяшки із «Плану до двору». За Н. Зборовською, образ цього старого чоловіка виступає «символом іде­ального минулого, символом національного феномену». Навіть портрет цього кремезного богатиря нагадує славну козацьку минувшину: біла сорочка, червоні штани. Для головного героя повісті Івана Нерадька (прототипа автора твору) дід Магула є своєрідним «пророком, яснови­дцем, з погляду великої часової дистанції, з погляду довіре­ного Бога. Через «старосвітську людину» подається проро­ча карта світу: у знаках дідового видіння Іван прочитує, майбутнє своєї нації і своє особисте життя (44).

З кого ж почався Теодосій-поет? Хто його пращури?

За переказами родичів та земляків, жив у Ташлику Юхим Осьмачка, на землі своїх дідів-прадідів, які походили «із вільних козаків-характерників, що прийшли з Січі і осіли в цих краях». Здібності того характерництва проявилися і в Юхимовому Степанові як відомому на всю Матусівську округу знахарові-ветеринарові, і в Степановій дочці Лукії, що знахарювала, вишіптуючи страхи та виливаючи переляки у малих дітей. А ще чоловіки-Осьмачки «були завзятими мисливцями».

Кажуть, що імовірно розгніздилися Осьмачки із ташлицького хутора Шмирківка (сьогодні – це на підйомі до сільської ради).

Зі скупих даних про жителів села Ташлик ми таки можемо встановити родинні зв’язки, сумлінно прослідковуючи хронологію шлюбів, народжень і смертей людей із прізвищем «Осьмачка», що, безумовно, були близькими чи далекими родичами. Саме в цих сімейних оказіях рідні сестри і брати, дядьки і тітки брали безпосередню участь, як «поручителі» (свідки) або «воспріємнікі» (хрещені). Ясна річ, інформація про родове коріння поглиблюється і розширюється більшою мірою по чоловічій лінії, тому часто пошук зупиняється на жінках, якщо відсутні відомості про шлюб, де зазначалося їхнє дівоче прізвище.

Так, знайдено інформацію ще за 1811 «ревізький» рік по с. Ташлик про сім’ї чотирьох синів якогось Романа Осьмачки – Трохима (1763 – 1803); Никифора (1767 — ?) Кирила (1769 — ?) та Семена (1779 — ?).

У найстаршого Трохима Романовича (на той час уже покійного) – два сини: Юхим (1795 р. н.) та Йосип (1801 р. н.); у Кирила Романовича та його дружини Наталії – три сини: Василь (1794 р. н.), Лука (1797 р. н.) та Іван (1801 р. н.); у Никифора Романовича та його дружини Марфи – дочки Горпина та Олена; у Семена Романовича та його дружини Макарії – син Іван (1808 р. н.) та дві дочки Параска і Марія.

За переписом 19 квітня 1834 року селян-кріпаків поміщика-дворянина Юхима Березовського вище згадані Романові сини Кирило, Никифір та Семен зі своїми сім’ями значаться у 1818 році втікачами. Серед цього роду Осьмачок сини старшого Трохима Юхим та Йосип уже не значаться (може, втекли на той час із сім’ями своїх рідних дядьків, або ж перебували у війську).

У цій же «Ревізькій казці» (1811 р.) серед родів Осьмачок знаходимо запис про «Івана Івановича, сина Осьмачки», який помер у 90-річному віці в 1796 році, та про його сина, 31-річного Кіндрата (як видно, Кіндрат був пізньою дитиною в Івана Івановича: вікова різниця – 60 років! Це і є прадід і прапрадід нашого поета.

Про родину Тодосевого прадіда Кіндрата Івановича Осьмачки (1781 – 1836) дізнаємося із перепису селян-кріпаків с. Ташлика за 1850 рік. У нього – восьмеро дітей: 5 синів (Корній—старший, 1818 р. н. (16 років); Корній-молодший, 1832 р. н. (2 роки, (помер у 1839 в семирічному віці); Михайло, 1826 р. н. (8 років); Василь, 1828 р. н. (6 років); Юхим, 1830 р. н. (4 роки) і 3 дочки (Ірина, 1808 р. н. (26 років); Феодосія, 1827 р. н. (7 років) та Василина, 1832 р. н. (2 роки).

Імовірно, що найстарші Кіндратові діти – Корній та Ірина – народилися від першої дружини; всі інші – від Ксенії (Оксани) (1796 – 1839), молодшої від нього на 15 років.

У 22-річного Василя Кіндратовича на цей час є вже своя сім’я: дружина Олена Мусіївна (1824 р. н.), на 4 роки старша від чоловіка, та 1-річна донька Василина (Васса) (1849 р. н.). Ще парубкують у 1850 році Михайло (1826 р. н.) та Юхим (1829 р.н.). По смерті Кіндрата жили у його родині племінники (мабуть, сестрині діти) на прізвище Андрійченки: Тимофій, Никон та Григорій Пилиповичі. Перші два померли у 1824 та 1828 рр., а тридцятирічний Григорій у 1839 році значиться втікачем.

Ташлицька родова гілка старшого Кіндратового сина Корнія з його дружиною Марією Харитонівною (старшою за чоловіка на 12 років), розгалузилася по трьох дітях: двох синах – Іванові (1840 р.н.) та Трохимові (1843 р.н.) і дочці Парасці (1845 р.н.). Іван, у свою чергу, придбав сина Данила (1866 р. н.), який разом із Секлетою Іванівною Яременковою (1867 р. н.) дав життя Романові (1894 р. н.). Роман Данилович Осьмачка з Одаркою Григорівною дали життя у 1923 та 1924 роках синам Іванові і Яшкові. Другий Кіндратів син Михайло дав життя Зотикові (Созонтові).

Якраз наймолодший із синів Кіндрата Осьмачки Юхим і є дідом нашого поета.

Кіндрат Іванович Осьмачка прожив недовго – всього 55 років. Ще менше – його дружина Оксана: у ревізькому 1850-у вона вже не згадується.

Небагато інформації знайдено про Тодосевого діда Юхима Кіндратовича. Серед метричних записів та сповідних розписів він зі своєю родиною значиться серед військових. Справді, після служби на Кавказі, майже сорокарічний Юхим привіз собі дружину-грузинку Тамару, молодшу на 14 років (1843 р.н.). Очевидно, що молода дівчина походила із однієї з народностей горців (можливо, і хеврусів, за версією внука Михайла Юхимовича, який взявся досліджувати генетичний код свого діда Михайла, рідного брата Тодосевого батька Степана) та мала іншу віру. Чоловіки-горці споконвіку боронили свою землю; жінки ж, як правило, побутували вдома із дітьми та старими. Надалі – гаряча кавказька «кров – не водиця» потужно озветься не тільки в Юхимовому синові Степанові, а і в наступних поколіннях Осьмачок. Заговорить вона і в запальному волелюбному характері, і в зовнішніх рисах поета Теодосія.

Шкода, що прямих документальних свідчень про шлюб Юхима і Тамари ще не знайдено (ряд метричних книги знаходяться на реставрації). Якщо припустимо, що російсько-кавказька війна, за історичними даними, продовжувалася до 1860 року, то, можливо, Юхим і повернувся в Україну на початку 60-х. Маємо документальні свідчення, що восени, 5 жовтня (за ст. ст.) 1867 року, молоде подружжя ощасливилося появою на світ сина Йони (в метр. книзі – Іона). Цей запис про хрещення (можливо, свого первістка), знайдений в історичному державному архіві, свідчить, що Юхимова дружина Тамара прийняла християнську віру і священиком Марком Нечаєм була наречена Мотроною, а по батькові – Артемовою. На жаль, молоді батьки вже через три місяці (3 січня 1868 року) переживають свою болючу втрату: хлопчик помирає від простуди. А вже рівно через рік (2 січня 1869 року) Бог їм послав ще одного сина – Степана, який і став батьком майбутнього поета. Окрім нього, надбали Юхим із Тамарою (Мотроною) ще двох дочок – Уляну (1871 р. н.) і Оксану (прибл. 1873 – 1875 рр.) та сина Михайла (1876 р.н.) – улюбленого дядька Тодося Осьмачки, про якого той не раз згадував і до якого горнувся всією своєю поетичною душею.

Глибинна українська традиція називання дітей у честь батьків та дідів чітко прослідковується саме на цьому Осьмаччиному роді: так, дід Тодося, Юхим Осьмачка, мабуть, у честь своєї матері називає дочку Оксаною, а молодшого сина – у честь свого брата – Михайлом. Збережеться оця традиція і в наступних поколіннях.

ЛУКІЇ

з куцівської Лукіївки

(материна гілка роду)

Буйно розтеклася кров Лукіїв від прапрапрадіда Тодосія Осьмачки Івана Лукія по, принаймні, трьох чоловічих родах – синів: Петра, Павла і Филона та дочці Анні. У Куцівці і досі є хутір Лукіївка.

Усі родинні оказії (шлюб, народження і хрещення, смерть) провадилися у Святопокровській церкві приходським священиком Андрієм Левицьким та дячком Герасимом Левицьким. Проіснувала в Куцівці ця церква з 1778 до 1822 року, надалі ж постав замість неї Храм Різдва Пресвятої Богородиці. За переказами, побудував його у селі граф Григорій Орлов – саме за проявлену доблесть козацького полку куцівчан в обороні своєї землі.

Отож, за документальними свідченнями, Петро дав життя Лук’янові; Филон – Євсевію-старшому, Семенові-першому, Хомі, Євсевію-другому, Платону, Семенові-другому… І чи не найплодовитішим виявився Іванів Павло, який дав прізвище Лукій дев’яти синам: Йосипу, Олексію, Онуфрію, Павлу, Афанасію, Захарію, Федору, Іванові і Кирилові (прадідові Тодося), а також дочкам – Анні і Єфросинії… А вже Кирило Павлович із дружиною Іриною Іванівною народили синів – Івана (1836 р.н.) і Прокопія (1842 р.н.). Останній із Любов’ю Василівною (1840 р. н.) став батьком Ївзі, (1871 р. н., поетовій матері), та ще Степаниді, Марії, Лук’янові і Артемові.

Маємо підстави вважати, що кров Тодося Осьмачки по материній лінії – саме по бабі Любові Василівні – має витоки із роду Коваленків. Так, на весіллі Тодосевих батьків Степана і Ївги свідками з боку нареченого (про що вже згадувалося) були Степанові дядьки: Іван Юхимович та Трохим Петрович Осьмачки, а з боку нареченої – Григорій Васильович Коваленко (рідний Ївжин дядько по матері) та Яків Платонович Лукій (двоюрідний дядько по батькові Прокопові Кириловичу). Знайдено і метричний запис за 1840 рік про народження у подружжя Коваленків – Василя Федоровича і Меланії Михайлівни – дочки Любові. Отже, наразі маємо інформацію ще й про діда Тодосія Осьмачки Василя та прадіда Федора по лінії Коваленків.

Як відомо із джерел, «слабонароджений» син Прокопа та Любові Лукіїв – Артем (1884) прожив усього 3 тижні. Хрещеними батьками хлопчика (очевидно наймолодшого в родині) стали Никифір Іванович Реп’ях і Якова Лукія (Прокопового двоюрідного брата) дружина Уляна Гнатівна.

Про згаданих дочок Степаниду та Марію інформація, на жаль, відсутня, хіба що натрапляємо на їхню участь у родинних святах як хрещених. Проте метричні дані більш розлогіше уявлення дають про сім’ю Ївжиного брата Лук’яна, якому, як і сестрі, довелося пережити не одну сімейну втрату.

Так, Лук’ян Прокопович Лукій і його перша дружина Олена Созонтівна народили п’ятьох синів: Микиту (1893 р. н.), Никифора (орієнтовно 1894 – 1895 р.н.), Кирила (1901), Давида (1903), Леонтія (1906) та доньку Антонину (1899). «Слабонароджений» первісток Микита прожив усього 6 днів, двомісячна Антонина померла від золотухи; Кирило (очевидно, названий у честь свого діда Кирила) у дев’ятирічному віці помер від запалення легень; шестирічний Леонтій – від дифтерії. Імовірно, молодою пішла з життя і дружина Олена, бо із пізніших архівних даних видно, що у Лук’яна з другою дружиною – Оленою Григорівною – народилося дві дівчинки – Анастасія (1913) та Ананія (1915). Друге дитя прожило всього два місяці.

Прикметно, що у тому ж 1915 році разом зі своїм батьком Лук’яном найстарший Никифір і його дружина Марфа Тимофіївна теж стали батьками свого первістка і назвали його у честь прадіда Кирила. Цікаво, що хрещеними маленькому Кирилові стали Василь Давидович Лукій і Лукія Степанівна Осьмачка, рідна Тодосева сестра і на той час іще дівка. Саме вона «повернула» собі дівоче прізвище матері Ївги, одружившись зі своїм братом учетвертих – Віктором Яковичем Лукієм, чий батько (Яків Платонович) був свідком на весіллі у Лукіїних батьків.

Ясна річ, сімейна трагедія рідного брата (смерть 5-х дітей та дружини) не могла не відгукнутися у вразливій сестринській душі Ївги.

Загадковою залишалася і смерть Ївжиного батька Прокопія.

Так, метричний запис 14 квітня 1885 р. про «погребение» сорокадворічного «крестьянина-собственника» Прокопія Кириловича Лукія засвідчує, що покійний знайдений «в обрыве». Очевидно і те, що відсутній запис у графі з датою смерті дає підстави думати про довгі пошуки родиною зниклого. Видно, тільки весняної пори, після розталих снігів, було виявлене тіло загиблого з невідомих причин Прокопія. Можна лише уявити: наскільки ж психологічно важко переживалася 14-літньою Ївгою трагічна смерть батька.

Несподіваною стала знахідка для авторки цього дослідження: вивчаючи родовідне дерево Тодосія Осьмачки, я натрапила на запис про шлюб за 1884 рік макіївського селянина Степана Миколайовича Зайвого (22 р.) і куцівської селянки Марини Андріївни Лукій (19 р.), у яких свідками на вінчанні були двоюрідні брати батька нареченої Андрія Павловича – Прокопій Кирилович і Микола Афанасійович Лукії. Виявляється, свідком у мого прапрадіда по батьківській «макіївській гілці» Степана Зайвого і моєї прапрабаби Марини Лукій, був дід поета Теодосія Осьмачки!

У цьому ж таки 1884 році Прокопій Кирилович значиться свідком на вінчанні у Михайла Леонтійовича Ященка та Ірини Харитонівни Вовк (це саме той Ященко, до якого неодноразово заходив Тодось «на бесіду» (див. спогади О. К. Шалапи «Убога душа» в кн.: Мошенський С. «Куцівський бурлака»).

Напевне, це були останні запросини Прокопія на родинні свята родичів та земляків, бо вже наступного, 1885 року, його життя спиниться в кручі.

Отже, поетового діда не стало ще за 11 літ до появи на світ його талановитого онука. Пережила свого чоловіка на 10 років Любов Василівна: померла у 52-річному віці (1894 р.) від раку. Їй також не поталанило зазнати радості з’яви на світ Ївжиної дитини, яка стане знаковою не тільки в українській, а і в світовій літературі. Однак, думається, що містичний страх дідового зникнення в урвищі не міг не передатися від матері через її розповіді ще з дитинства тонкій вразливій натурі Тодося.

Цей страх, як зарубину, Осьмачка носив у собі все життя і, що досить показово, «виганяв» із себе у художні тексти – як виганяють застояну скотину на вільний простір, «на пашу».

Напевне що, далеко не випадково поетова життєтворчість пронизана символічним образом «кручі», починаючи, зрозуміло, від першої, однойменно названої поетичної збірочки з десяти поезій, що з’явилася друком у 1922 році. Символи яру-кручі (Бенерина круча, Гайдамацький яр, Холодний яр, Перепеличчин яр, Нагаєвий яр тощо) розлого живопишуться письменником і в його ліро-епосі (як-от: поемі «Поет»), і в прозі: «Старший боярин» та, особливо ж, «План до двору» та «Ротонда душогубців».

«…І зійшли з рідного двору у сусідські села перебути поганий час».

(Брати-сестри Теодосія Осьмачки)

Серед дев‘яти дітей Степана і Ївги Осьмачок Тодось, як уже відзначалося, народився третім. Оскільки ж Горпина і Лукія-перша померли ще будучи немовлятами, то народження хлопчика-первістка, продовжувача роду, очевидно, було своєрідним Божим благословенням, вистражданим і вимоленим молодими батьками. Напевно, і спорідненість душ та характерів Поета і його батька можна пояснити нерозривною пов‘язаністю тією кревною первиною, духовно-психологічною родовою пуповиною аж до життєвих меж – одного й іншого.

Чи були такі близькі стосунки у Степана Осьмачки і з його молодшими синами: Самійлом, Мартином, Степаном, Харитоном? Навряд чи. Осмислення художніх текстів Тодосія Осьмачки, спогадів про нього спонукає до думки, що Степан Осьмачка віддавав перевагу талановитому синові, з якого ніколи, навіть у найскладніші для рідної землі часи не убувало України…, який сміливо в очі імперським зайдам міг говорити відверті речі …тоді, коли його інші діти «як попідгонилися вгору, то їх і порозгонив жах Московської диктатури по Україні у такі місця, яких стара мати і вимовити не вміла….(57)…». І не просто «порозгонив», а загнав у «совіцьке» стійло та ще й приборкав партквитками комуністичної партії.

Із запису протоколу допиту Тодося Осьмачки від 15 лютого 1933 року про його братів і сестер читаємо:

„…Окрім мене, були три сестри і чотири брати, з яких: сестра Ликера (в протоколі „Лукерья») вийшла заміж за селянина того ж села Куцівки, який зараз працює зав. майстернею колгоспі, сам за професією водій: сестра Уляна заміжня, живе в с. Райгород к(олишньої) Черкаської округи, чоловік її парт(ійний) працівник. Один брат помер в 1920 році через хворобу на тиф у Червоній Армії. Брат Мартин працює в с. Райгород, член ком(уністичної) партії: брат Степан живе в с. Куцівка, навчається у вет(еринарній) школі в м. Сміла: брат Харитон займається сільським господарством, живе в батьковій садибі в с. Куцівка. Зараз я ні з ким з рідних зв ‘язку не маю».

До речі, щодо наймолодшого брата Харитона (в «Ротонді душогубців» — Мадеса), то в Тодося очевидно були підозри, що саме він, злигавшись із сільським «…Паркомом, з товаришем Маздигоном, батькові ліки запечатав…(48)

Що ж до своїх двох сестер – Лукії, яка була двома роками молодшою від Тодося, та наймолодшої в родині Уляни, то про них поет у розмовах і з Людмилою Коваленко та Марією Кейван згадував із теплою подячністю у найтяжчі для нього часи переховувань від повторного ув’язнення. Тоді вони «із справжніми сестринними серцями, укривали та годували його. Годувати зайвого рота… — значило відняти шматок хліба для себе та своїх дітей…»().

То ж «без дрібки гіркоти» Осьмачка переповідав своїм заокеанським друзям про те, як «зраділи його сестри, коли однієї зими взяла його на харч якась удовиця…» і «що я їстиму не їхній, а її хліб».

А взагалі ж поет не любив говорити про своїх братів та сестер, тому скільки їх було у нього – ніхто достеменно не знав. Час від часу нагадував про свого вбитого брата (йдеться про Самійла), то ж складалося враження, що він у Тодося був єдиний, а сестер – багато, з різними характерами. «Одні були веселі, охочі до музики й танців, – переповідає спогади Осьмачки «У самотній мандрівці до вічності» Марія Кейван, – любили гарно одягатися, завжди сміялися та дивилися в дзеркало. Другі ж були працьовиті, поважні, завжди пригнічені, не любили гарно одягатися, не ходили на танці…».

Очевидно, відчуваючи, що саме він є батьковою гордістю і надією, автор автобіографічної повісті демонструє вищість свого головного героя Івана перед іншими дітьми старого Овсія Бруса. Так, устами односельця Шелестіяна, який ревно захищає від комунівських наклепів чесного ветеринара,

письменник дає оцінку його дітям, що вони, мовляв, «вдалися не в його», і що вони – «це просто солома», «ніхто ні до чого непридатний», окрім найстаршого, який пішов «між люди» — «за писателя».

Ця його «вищість» над рідними братами-сестрами, очевидно, продиктована і їхньою безвольністю перед окупантом, і, певне, їхнім страхом через родинні зв‘язки з «найнахабнішим поетом СРСР» (і в текстах, і в спогадах про поета натрапляємо на інформацію, коли рідні потерпають від «гостин» Тодося Осьмачки як найзапеклішого ворога радянської влади). «Хотів до Степана – згадує землячка поета, куцівчанка Ольга Шалапа, – там за ним стали стежити, а у брата четверо дітей… Прийшов до меншого брата Харитона – той його теж проганяє, щоб не накликати біди, бо в брата також діти.

Став у сестри Лукії переховуватися – так за доносом односельців приїхала міліція, зробили обшук, забрали всі книги, все вверх дном перевернули. Цілий місяць був у районному суді під наглядом. Ось він і спить де прийдеться і їсть, що подадуть…(с.17 – 19)

Можна припустити, що це певною мірою «відчужувало» Поета від них, то ж він не особливо і переймався їхньою долею. Це зізнання проступає в його «Ротонді», коли старий батько Брус зауважує, що «найстрашніше» для нього – це те, що син за три дні перебування в рідній господі жодного разу не запитав про своїх сестер-братів. Батька лякає синова чужість; він переймається тим, що приїжджому освіченому синові і він так само чужий, а, отже допомоги старому годі чекати від нього, як і тих дітей, що не явилися на похорон матері. У дійсності ж, як згадують родичі поета, окрім Тодося, всі діти проводжали матір в останню дорогу до вічності. Отож, це скоріше, схоже на внутрішню сповідь «у текст» змученої терзаннями душі, на самовиправдання: мовляв, не тільки він, а й усі інші. Іван Брус визнає цю свою неувагу, байдужість до рідних, як і визнає любов і повагу до батька, глибокий жаль до рідної в самотині людини, яка перебуває «у такім самім стані» як і він – у «страшній смузі розпачливої духовної безпритульності»: «…І здригнув. І глянув убік на батька, що правив конякою…. Але все–таки батькова постать була зібгана недавніми переживаннями… Він сидів трошки нижче на траві, ніж син, та й ще до коняки лицем. І це його становище обумовляло до певної міри і синові враження від батька. Батько сидів і упирався ногами, взутими у чоботи, об крижівницю воза. Чоботи були припалі пилом, який перетворився в земляну кору. Картуз на батькові мав такий колір, як і його піджачок, і штани. А з-за коміра піджачка виднівся вузенькою чорно-червоною смужечкою вишитий комірець полотняної сорочки.

Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не прийшла на материн похорон? Чи, може, ця сорочка була вишита ще тоді, коли його, Івана, ще й на світі не було?.. І, як зараз вдуматися, то чи він і сестри, і брати існують на світі для батька? Вони ж усі зараз для його, як розкидані цеглинки із зруйнованої економії…»(74)

Отож, цю зруйновану імперською росією українську «сімейну економію» Степана і Ївги Осьмачок спробуємо зібрати по цеглинці: дивись, розгадаємо секрети цього складного архітектурного стилю на ім‘я «Осьмачка».

Сестра Лукія

Найулюбленіша Тодосева сестра Лукія Степанівна, у якої часто шукав прихистку поет-скиталець, народилася двома роками пізніше від свого талановитого брата – у 1897 році. Очевидно, батьки дали їй ім‘я «слабонародженої» у 1892 році дівчинки Лукії, яка прожила усього шість тижнів.

Є припущення, що розлого і психологічно зглиблено описана Тодосем Осьмачкою у його автобіографічній «Ротонді» конфліктна сцена з сестрою із їхнього дитинства (чит. в розділі «Куцівський знахар»), мала місце в реальності. Тою сестрою очевидно й була Лукія (оскільки Уляна молодша від брата аж на 14 років).

Через спогади Лукії про Тодося, переказані її онукою Валентиною Іванівною Пантелеєвою, просочують неперебутні материнсько-сестринська любов і глибокий жаль за його важку долю Поета: «…Згадала, як навесні 1942 року зайшов Тодось попрощатися.

– Ти куди, – питаю.

– До Львова, шукати однодумців. Боротися з фашистами проти комуністів я не хочу, і з комуністами проти фашистів я не бажаю. Всі вони однакові. Немає українському селянинові волі тут, на рідній землі. Піду її тукать на чужині.

– Отже, не повернеться, – подумала я, прошепотівши молитву до Богородиці: Господи! Яка ж в тебе, братику, доля нещаслива. Мученик ти, мученик, як мені тебе шкода, – промовила я одними губами. Повернулася до сонця, що ховалося за обрій Лукіївки, туди на захід і услід Тодосеві перехрестила дорогу» («Неждані гості»)().

А вже через два роки, у 1944, енкаведисти із сільськими поплічниками-активістами влаштували у дворищі родичів «зрадника» Лукії і Віктора Лукіїв обшук. Тоді на горищі знайшли та вилучили перше (без цензури) видання «Кобзаря» Шевченка, альбом-альманах поетів «Ланки» з фотографіями Тодося Осьмачки, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Рильського, Тичини, Плужного, Якова Качура… Всіх цих відомих письменників сестра Лукія запам’ятала, можливо завдяки братові, чиїсь із них твори читала, знала, певне, не одну історію їхніх творчих і людських стосунків.

Узагалі ж, за спогадами рідних, Лукія Степанівна була жінкою «начитаною». Знала напамять поезії Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова; сидячи 6на печі, часто читала їх онукам.

Від свого батька Степана успадкувала і знахарські здібності: «уміла рятувати твар», як і батько, розуміла мову і поведінку мисливських хортів (на фото – молода Лукія із хортом), маленьким дітям «вишіптувала бешиху чи переляк» (48 – 49).

Думається, оті її містичні замовляння з криниців рідної української віри типу «Бешихо-бешишнице, Навіяна наслана, Іди собі на болота…», не могли не заживитися у творчій Тодосевій уяві.

Про творчу лабораторію на Лукіївці (його материзні) у сестри Лукії читаємо у газеті «Наші дні» (№6) від 1942 року, в рубриці «Поет розказує». Переживши в Ляцкоруні арешти та звинувачення у «підбурюванні проти совєтів» (1932 – 1934 рр.), Кам’янську в’язницю; насильне етапування до Москви, у Бутирку; п’ятимісячні експертизи в Інституті ім. Сербського; піврічне перебування на Канатчикових дачах у божевільні ім. проф. Кащенка – ці та інші морально-психологічні тортури гнали поета зі «злочинного і жорстокого» міста до рідного села. Села, за словами В. Пахаренкв – «з магічною, сакралізуючою силою землі, батьківського за­повіту – правічного голосу роду, нації…», яке для поета було «єдиним духовним осередком, джерелом його життєвої енергії…», (с.15). Саме в сестри Лукії Тодось натхненно перекладав „Парізіну» і докінчував оброблювати „Шільонського в’язня» та «Сарданапала» Байрона, «обдумував свій роман» та готував поезії за кордон – в українське видавництво.

Сестринська душа не раз чаїно протягом десяти років (з 1952 по 1962) припадала ночами до радіоприймача «Родина», налаштованого її зятем Іваном Яковичем Вдовикою на «Голос Америки» чи «Німецьку хвилю» – «щоб почути голос від рідної людини із далекого «капіталістичного» Заходу».

Саме у 1952 році Лукіїн зять Іван, який добре знав німецьку мову, натрапив на приймачі на хвилю радіо «Свобода» для українських слухачів. Тоді несподівано із далекої Філадельфії він почув голос Тодося Осьмачки, який передавав вітання рідним. На жаль, Лукії так і не лучилося нагоди почути Тодосеввий голос, і аж у 1962 році Іван Якович сповістив своїй тещі сумну звістку: брата не стало. Можна уявити собі, як глибоко переживалася сестрою та непоправна втрата.

Лукія Степанівна Осьмачка прожила нелегке, але довге життя – майже 90 років. Долю свою пов‘язала із Віктором Яковичем Лукієм – братом учетвертих. Цікаво, що батько Віктора, Яків Платонович Лукій, був свідком на весіллі дочки свого двоюріднього брата Прокопія – Ївги, отже – матері Лукії і Тодося. Таким чином, Лукія Степанівна (в дівоцтві Осьмачка) «повернула» через чоловіка Віктора дівоче прізвище матері Ївги – Лукій.

Віктор був чоловіком «добрячим» – на всі руки – майстер: працював у великому млині на Лукіївці – ремонтував техніку; був водієм, а згодом – завмайстернею в колгоспі. А ще умів добре грати на балалайці; носив козацькі вуса, а в своєму арсеналі мав пістолета і шаблю.

Після смерті чоловіка, Лукія у 60-х роках минулого століття переїхала на Білоцерквівщину. Доживала свого віка у с. Пилипче. Там померла у 1986 році, там і похована. Біля неї покоїться і прах племінниці Ніни, дочки рідного брата Харитона, яка просила її поховати «біля тітки Лукії».

Їхня єдина дочка Антонина під час окупації потрапила в Німеччину, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Яковичем Вдовикою. З війни він повернувся без ноги, закінчив сільськогосподарський інститут, одружилися. Народили дочку Валентину, а та поєднала свою долю із Володимиром Пантелеєвим…

Нині спогади Валентини Іванівни і про свою бабу Лукію, і від баби – про поета Тодосія Осьмачку, несуть живу позитивну енергетику про роди Осьмачок-Лукіїв, а, відтак, доточують витоковий образ великого митця слова.

Брат Самійло

Через три роки після народження дочки Лукії – у 1900 – родина Степана і Ївги Осьмачок «розживеться» ще одного сина – Самійла. Бідні батьки не знатимуть, що у двадцятирічному віці молодого хлопця буде розстріляно у Червоній армії нібито «за контрреволюцію». Не знатимуть вони до кінця своїх земних днів і де похована їхня дитина.

Загибель Самійла очевидно стала неабияким потрясінням для Тодосія і як вразливого поета, і як старшого на п’ять років брата: вона на все життя залишила на його серці сліди-рубці, написані імперським «кривавим бичем». Аби звільнитися від болю тих рубців, Осьмачка у 1921 році (очевидно, тоді загинув Самійло), пише поезію-присвяту «Хто». У 1922 році вона буде опублікована у першій збірці його віршів «Круча».

Пізніше, у 432 пісні поеми «Поет» Осьмачка ще раз «нагадає» читачеві той незникомий біль своєї провини за «закатованого» брата:

…Бо зло, ані його провісник сич

не зникне, хоч і вирвемо у ката

і поламаємо кривавий бич,

що б’є мене, закатувавши брата…

Хрест на горі із розп‘яттям людини (поезія «Хто»), охоплений «кривавими туманами» імперського зла, що розсунулося з «півночі на південь» – то розп’яття правди.

На персах землі –

гора

у важке небо зоряне з сонцем

впира чолом.

Од п’ят гори до зір небесних

криваві тумани.

На горі в туманах –

Хрест.

Простяг рамена

Од краю світа до краю,

од сходу на захід.

У світ упала тінь Хреста

з півночі на південь.

На Хресті – людина…

Це розп’яття тої правди про Україну, яку написав Тодось Осьмачка у роки громадянської війни, висміявши російський більшо­визм, і яку заспівають крізь сон вуста двадцятилітнього Самійла, мобілізованого до Червоної Армії. За ту правду поплатилася його рідна кров.

«Т. Ось­мачка вважатиме, – напише пізніше Ніла Зборовська у своїй «Танцюючій зірці» про Поета, – що він несе на собі провину за смерть брата. Так трагічно розпочнеться творчість по­ета, і вже з самого початку вона нестиме якийсь фа­тальний характер (с. 4 – 5).

Про те, що «ця подія довго й боляче гнітила поетову душу», переповість Марія Кейван: «…Крім глухоти матері, іще одна мимовільна провина супроти найближчої рідні лягла на сумління поета, коли він був дуже молодою людиною. У часи визвольних змагань він склав якусь патріотичну, дуже протимосковську пісню. Брат Тодося, якого взяли до Чер­воної армії, раз крізь сон заспівав цю пісню. Його розстріляли за контрреволюцію…» ().

В одному із протоколів допиту у 1932 році заарештований поет, розповідаючи про свою родину, серед інших братів назве і померлого «від тифу» в Червоній армії брата. Таким чином, Тодось Осьмачка очевидно не хотів загострювати уваги на справжній причині його загибелі. А, можливо, це була та версія, з якою він намагався звикнутися, виправдовуючи свою непричетність до родинної трагедії.

Брат Мартин

Тодосевий брат Мартин народився 14 квітня (за ст. ст.) 1903 року у гніздовищі Осьмачок – с. Ташлик. За метричними даними, хрещеними хлопчикові стали Арефа Матвійович Бондар і дружина Прокопа Гарбаря Тетяна Антонівна.

У книзі актів громадського стану с. Матусів знайдено запис від 29 березня 1924 року про шлюб куцівського селянина Осьмачки Мартина Степановича із матусівською дівчиною Савченко Христиною Іванівною. Обоє – однолітки – 1903 року народження. Щоправда, Мартинове прізвище записано без м‘якого знаку – «Осмачко».

У 1925 році молоду сім‘ю ощасливив первісток – син Борис, а в 1927 – дочка «Ялосовета». Згодом народилося іще троє дітей.

Із протоколу допиту Тодосія Осьмачки від 1933 року дізнаємося, що брат Мартин працює в с. Райгород і є членом комуністичної партії. Пізніше, із сім’єю він житиме у селищі Головате Бориспільсько­го району Київської області. Після війни працюватиме начальником міліції райвідділу (с.24).

Сестра Уляна

Наймолодша із родини Осьмачок Уляна народилася в 1906 році.

Знову ж таки із допиту арештованого Тодосія Осьмачки (1933 р.) дізнаємося, що його сестра Уляна, заміжня за «парт(ійним) працівником», живе у с. Райгород Черкаської округи. У шлюбі зі своїм чоловіком Олексієм Масичем (родом із сусіднього Матусова) вона народила двох дочок – Галину і Тамару та сина Ігоря. Як бачимо, і в цій родині ім’я «Тамара» продовжує розвій грузинської генетичної гілки. До речі, своїх синів і Тодось, і Уляна назвали Ігорями.

Чоловік Уляни Олексій працював головним інженером Матусівського цукрового заводу. Згодом його направили на роботу в с. Старе Бориспільського району Київської області, де Олексій став директорувати вже на тамтешньому цукровому заводі. З часом на Бориспільщину переїхали і Улянині брати – Мартин і Степан – зі своїми сім’ями. Там працювали на заводі. Згодом, Мартин повернувся у рідні краї, а Степан осів у Старому.

У часи активних переслідувань совєтами інтелігенції Масичі змушені були виїхати в Бурятію. За переказами рідних Поета, Улянина Галина «виросла» в артистку оперного театру Казані. На жаль, зв’язки з Уляниними дітьми та внуками втрачені.

Брат Харитон

Саме біля Харитона як наймолодшого (за спогадами рідних) звікував свої земні дні Степан Юхимович. Проте після Харитона (1907 р.н.) народився в 1910 році Степан.

У цій хатині по смерті батька Степана (були це 1930-ті роки) час від часу шукав свого духовного прикорня гнаний «комунівськими хортами» Поет. Саме тут, як писав М. Слабошпицький, творися «найосьмачковіший» твір» «Дума про Зінька Самгородського»; творився «… не в тиші робочого кабінету, серед книжкових стелажів, стосів рукописів… Поема творилася прихапцями, при підсліпуватому світлі гасової лампи у братовій хаті у нічній Куцівці… поза селом на цвинтарі, посеред хрестів…». Саме тут, на батьківському городі, Тодось закопав у пляшці те своє найбільше духовне багатство, ховаючи його від зайди-ворога. І аж у 1941 році, добираючись із Черкас, «пройшовши більшовицьку стрілянину і переживши жахи повітряних атак, – прибув у Ташлик, а потім і в Куцівку», викопав та «дописав до „Зінька Самгородського» першу пісню, яка була дуже незадовільно», як на нього, написана. Ув отой короткий відтинок часу «гостювання» вдома Осьмачка створив і першу частину «свого роману» (очевидно, йдеться про «Ротонду душогубців»). Ці спогади почерпуємо з інтерв’ю поета, опублікованого в газеті «Наші дні» (№6, 1942 р.) під рубрикою «Поет розказує».

Що ж до самого Харитона. «Совіцька» мясорубка, на превеликий жаль, не оминула і його. До цих пір для нащадків родини наймолодшого з дітей Степана Юхимовича та Ївги Прокопівни Осьмачок існує болюче риторичне запитання: «Куди він зник? Де його шукати?»

Викладаючи мозаїку спогадів рідні, вимальовується типова для тогочасся картина: передвеликодній, репресивний 1947 рік; у колгоспі – сівба. Харитон разом із сільськими чоловіками – на польових роботах. Увечері повертається додому з повними кишенями січевиці – аби «діти не вмерли з голоду». Його перестрічає сільський голова Поштаренко і, зрозуміло, влаштовує «трус». Другого дня запрошує до сільської ради «на розмову» (за іншою інформацією, нібито сам сільський голова, який «упадав» за Харитоновою дружиною, спровокував чоловіка на ту крадіжку: мовляв, аби той прийшов уночі та взяв клунок зерна за током. Ясна річ, Харитона там уже «чекали»). Стривожений передчуттям лиха, Харитон просить поради у сестри Лукії, а та нараяла йому тікати до діда Якова у село Пилипче Білоцерківського району. Пробувши у старого три дні, саме на гробки чоловіка, за доносом місцевих, забирає НКВС. Звідтоді його ніхто вже ніколи не бачив. А зі спогадів родички Осьмачок Ольги Шалапи (записаних С. Мошенським), Харитонові нібито ще вдалося втекти від переслідувачів у сусіднє село Мале Городище. Та чоловіка і там знайшли, розстрілявши в яру. Були у Харитона натоді плани, як згадує його онук Володимир – потрапити до батькового товариша на Західну Україну. Не судилося.

Чи ж мали місце подружня зрада і сексотство найближчої людини? Очевидно, так. Сімейне життя Харитона Осьмачки з Наталкою Порфирівною (в дівоцтві – Чернявською), за переказами рідних і односельців-куцівчан «не було медом». Жінка славилася неймовірною вродою, була у селі показною. Хоча і Харитін був чоловіком гарним, високим, статним. Народили Харитін із Наталкою четверо дочок: Ніну (1928 р. н.), Тамару (1930 р. н.), Галину (1938 р. н.) та Марію (1942 р. н.). Але Наталка не надто переймалася материнськими клопотами, і, певне що, і обовязками дружини. Про її «гріховні» зв‘язки із сільським головою та про те, що з її вини зі світу було «зжито» Харитона сумно-втаємничено подейкують і сьогодні куцівчани.

Можливо, такою поведінкою дружини і пояснюється Харитонів «жорстокий» характер? Буцім, за найменшої йому непокори – грубо бив жінку. Хоча онуки-Осьмачки переповідають від своїх старших роду, що всі чоловіки – сини Степана і Ївги – були за вдачею «плохі» (тобто, добрі, спокійні), тому ними і «орудували» їхні дружини.

Сам же Харитон любив дружину і багато в чому потурав їй. А вона дозволяла собі відверто запомишляти ним (а, можливо, і його батьком, який після смерті Ївги залишився жити з сім‘єю Харитона). Думається, що ті свати (Наталчині батьки, «комунівські відьми» – про що мовлено в розділі «Куцівський знахар») не без допомоги і самої Наталки зробили все, аби позбавити Степана Юхимовича укоханої ветеринарної справи – забрати ліки. Ще знедавна відомий на всю округу лікар-знахар такої наруги, очевидно, пережити не міг. Чи сам помер, чи йому «допомогли» – залишається тільки здогадуватися. Якщо ж вірити детальному описові смерті батька у «Ротонді…», то старий Овсій Брус покінчує життя самогубством – «упорснувши» собі в руку смертельні ліки.

Думається, що живий родинний приклад такого сексотства не тільки свідомо вкраплений в автобіографічну повість «Ротонда душогубців, а й став іще однією психічною травмою для самого письменника-Тодося. Пригадаймо, як його герой твору письменник, син Овсія Бруса Іван у своїх сповідних роздумах згадує дружин, які «добре влаштовувалися після смерті своїх чоловіків у житті…».

Не надто прихильно автором «Ротонди» виписаний образ наймолодшого брата Івана Бруса – Мадеса, біля якого звікував старий Овсій Брус свій останній після смерті дружини рік. Недовіру до брата посіяло насамперед те, що він «злигався» з «комуністичним підгекувачем Маздигоном» і через ті зв‘язки його характер посутньо змінився. «Допомогло» у тих негативних змінах і одруження, після якого Мадес «став запомишляти матір’ю, неначе якоюсь худобиною». Тоді батьки, бідуючи, сходилися докупи і часто говорили про те, що «треба разом умерти, щоб не поневірятися на чужих судилищах у своїм дворі… Бо ж якби не комуна, то хіба б Мадес додумався до таких штук із своїм батьком?» (мається на увазі допомога Мадеса у конфіскації батькових ліків).

Підозри щодо можливого братового сексотства викликає сцена, коли батько Овсій із старшим сином Іваном під столом у діл закопує рукопис його протимосковського патріотичного твору, і на цю «оказію» раптом нагоджується Мадес. «Тягар мовчання від розуміння того, що вже все майже пропаде завдяки страшному конфліктові батька з Мадесом, просто здавив двох людей до несамовитого оторопіння…(67), – читаємо уривок зі сцени зустрічі з «непроханим свідком». «Заклопотані конспіратори» переживають: сталося «тяжке і неприємне, і нічим непоправне діло». Обидва старші Бруси, будучи одного українського крою, одної думки (як Тодось зі своїм батьком) – проти «об’єднання України з Москвою», потерпають від того, що кров із їхнього роду, уражена зіллям «комунівських відьм», отруїть зрадою їх самих – і що обом їм «у рідній землі будуть двері відчинені тільки для виходу на той світ, або для входу тільки у тюрму…».

Очевидно, таку недовіру, такі підозри щодо свого брата Харитона і його прокомунівської дружини Наталки Тодось переживав і в реальності. Як зрештою, переживав і те, аби через його навідини не приписали братові «пособнічество буржуазному націоналісту», або й того гірше – «ворогу народа» (). Серед переповідок Дмитра Григоровича Щербатюка (1935 – 2018), чоловіка Харитонової дочки Галини, засновника музею родини Т. Осьмачки у Куцівці натрапляємо на те нечасте гостювання поета у своїй кревній хаті, про які згадувала Харитонова дружина Наталка Порфирівна: «…інколи приходив Тодось ввечері до їхньої хати, постукає тихенько в шибку. Якщо запросять – прийде до криниці, обіллється холодною водою, одяг­неться, а потім іде до хати. Якщо є чим пригощати, то поставлять на стіл…, а пізно ввечері йшов кудись у скирти»().

Узагалі ж, про безслідно зниклого Харитона а тим паче у присутності односельців, родичі вголос помежи собою, не говорили. Зрештою, як і про Тодося. І якими ж відчуттями-враженнями це знищення «жидівською радвладою» іще одного рідного брата окошилося на вразливій душі Поета?

Брат Степан

У сповідному розписі с. Куцівки за 1914 рік (в історичному архіві України в м. Київ) уперше зустрічаємо запис про родину Степана і Ївги Осьмачок у повному складі із зазначенням віку. Так, Степан-молодший у тому переліку значиться 4-річним, отож, очевидно народився у 1910 році.

Зі свідчень Поета на допиті (1933 рік) – «брат Степан живе в с. Куцівка, навчається у вет(еринарній) школі в м. Сміла…». Тож, як бачимо, Степан вирішив піти батьковою «стезею» – «лікувати твар». Та, видно, життя розпорядилося інакше: гнаний сімейними негараздами із одного місця проживання в інше, постійні пошуки роботи не укріпили в синові відомого в усій окрузі ветеринара тої здатності до «укоханої» батьком справи.

Із розповідей рідних складається враження про Степанову непросту «вітряну» долю. Спочатку вона звела його із Варварою Лук’янівною Вовк, від якої народився син Віталій. Під час репресій і гонитви за Тодосем Осьмачкою, аби уникнути трагічних наслідків, батько Варвари Лука дав онукові своє прізвище та по батькові: відтак Степановий син Віталій став Віталієм Лук’яновичем Вовком.

Після розлучення з Варварою Степан разом із братом Мартином поїхав до Білоцерківського району працювати на цукровому заводі (там, як уже згадувалось, директором був чоловік їхньої рідної сестри Уляни – Олексій Масич). Згодом Мартин повернувся у рідні краї, а Степан там і залишився. Зустрів свою другу долю – Ірину Єфремівну – Оришку. З нею народили ще трьох дітей: Степана (1934 р. н.), Ніну (1940) та Миколу (1945). Ніна мешкає нині у тимчасово анексованому Росією Криму – у Феодосії. Але і цей шлюб не став сімейним прикорнем для Степана: рідні згадують про його подальші скитання, від яких, очевидно, теж пустилося пагілля Осьмачок.

Що ж до стосунків із братом-поетом, гнаним з України «совіцькими тигроловами», то є цікавий спогад самого Степана Степановича, переказаний його сином Миколою (і записаний місцевим краєзнавцем С. Мошенським): «Як згадував мій батько, дядько Тодось прийшов до нас на початку літа, мені тоді було якраз чотири роки. Мої батьки жили в селі Старе Бориспільського району Київської області. Працювали вони на цукровому за­воді, що поблизу села. Прийшов Тодось Осьмачка вночі, про щось довго сперечалися з батьком, але потім сіли до столу, повечеряли. У дядька нічого з собою не було, окрім в’язки книжок, які він тримав біля себе. Вдень він десь ходив, приходив тільки надвечір, або пізно вночі. За хатою у бережині бовваніла стара клуня, де колись стояла дідова хата, там на горищі і спав дядько Тодось. Ми з двоюрідною сестрою Марією носили ввечері йому їсти. Чув, як мати сварила на батька, щоб той прогнав свого брата, так як в нас скоро буде дити­на, а він хворий, а, може, його ще й розшукують. Тож хай прожене, щоб бодай хто не помітив і не накликав біду… (с.26).

Як видно, Тодосеві Осьмачці, не було можливості прихиститися ні в рідних, ні в самій Україні. Та все-таки батьківські стіни, хоч і нечасто, але наповнювали поета енергією духу і творчості.

Валентина КОВАЛЕНКО,

поетеса, прозаїк, літературознавець,

кандидат педагогічних наук