ЦВИНТАР ЗАБУТИХ ПИСЬМЕННИКІВ. ВІКТОР БЕЗОРУДЬКО

Із архіву Сергія Куліди

…Не вдаваючись у подробиці, скажу лише, що купу якогось паперового мотлоху я помітив біля смітника. Якщо відверто, ніколи не минаю подібні купи брухту, коли бачу там книжки або якісь «бамаги». Для прикладу, колись у Нью-Йорку знайшов на тамтешньому «гарбіджі» детективний роман самого Еллері Квіна – классика американської пригодницької літератури – з автографом. (Насправді, під цим гучним ім´ям ховалися кузени-письменники Даніель Натан та Емануель Леповскі.) А на гараж-сейлі у Брукліні – книгу відомого американського журналіста і спеціаліста в царині історії розвідки Ладисласа Фараго, теж із власноручним підписом.

Уже повернувшись із США, обзавівся автографами відомих українських письменників…

От і зараз мені в руки потрапили автобіографії призабутих, а то й зовсім невідомих навіть літературознавцям, «інженерів людських душ». Я просушив ті папери, підклеїв, де требя… І от тепер пропоную вашій увазі цей «мартиролог красного письменства»…

Сьогодні ми публікуємо автобіографію Віктора Безорудька.

Стилістика та орфографія тексту – збережена. Отже…

 

Безорудько Віктор

Григорович

Віктор Безорудько

Автобіографія

Народився я 16 лютого 1913 року в с.Хомутець Миргородського району, Полтавської обл., в сім´ї робітника млина. З 1923 р. до цього часу живу в Лубнах. Після закінчення семирічки працював ливарником на механічному заводі «Комсомолець», вчився два роки в Харківському Поліграфічному інституті. Навчання залишив через хворобу.

З 1933 р. до 1956 р. працював у редакції райгазети «Червона Лубенщина». Тепер пенсіонер III групи. У Вітчизняній війні участі не брав.

Зрідка друкував свої гуморески та фейлетони в республіканських журналах та газетах з 1940 року. Систематично друкуватися почав з 1955 р. За цей час надрукував понад 30 оповідань. В 1957 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка «Онопрій Мінімум». До видавництва «Радянський письменник» здав другу книжку гуморесок. У співавторстві з П.Лубенським написав кіносценарій «Перший хлопець на селі», який зараз знімають.

10/VI – 58 р. (власноручний підпис)

У анкеті, яка супроводжує автобіографію, В.Безорудько вказав склад сім´ї – «жена 1914 года рождения Безорудько Мария Иосифовна, сын Олег 1949 года рождения»; свою тодішню адресу – «г.Лубны, Полтавская обл, пл. Кузина, 9». Та зазначив, що його «середньорічний літературний заробіток» складає 10 тисяч карбованців.

 

ЩО БУЛО ДАЛІ…

Такий собі «парубок»

З приводу створення кіноповісті штатний фейлетоніст журналу «Перець», яким був на той час Петро Лубенський, згадував: «Я дружив з журналістом газети «Червона Лубенщина» Віктором Безорудьком. Якось ми, жартуючи, вирішили написати сценарій кінокомедії. І сіли за роботу. На той час футбол був у фаворі. Київське Динамо» почало завойовувати медалі. Модними стали розмови про створення сільського спорту. Один з керівників Вінницької області виводив на стадіони тисячі колгоспників, одягнутих в труси і майки. І ми вирішили розповісти , як спорт прийшов у село і як колгоспна футбольна команда завоювала «Кришталевий кубок». Відреготавтшись з півроку, ми з’явились на кіностудію ім.О.Довженка…»

Тут потрібно зробити ремарку і зазначити, що перші сатиричні стрічки з´явилися в Україні ще на початку 1920-х років. В той час, 1924 року, на Одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління Лесь Курбас поставив короткометражку «Вендетта» та політичну кіносатиру «Макдональд (Історія однієї угоди)».

У свою чергу Олександр Довженка зняв у 1926-му «фільму» a la Чарлі Чаплін — «Ягідка кохання». Потім на екрани вийшли комедії Мирона Білинського «Капелюх», Івана Перестіані «Плітка», «Шкурник» режисера Миколи Шпиковського та інші.

Однак вже у 1930-х роках, як писала відома історик українського кіномистецтва Лариса Брюховецька, «рівень комедій, як і кіно загалом, знизився через втручання партійних функціонерів і русифікацію, «сатиричні» комедії набули форми доносу». Чого тільки варті назви цих, з дозволу сказати, «шедеврів» — «Скринька (Чистка)» (1930) або «Свині завжди свині» (1931).

Лише після смерті «батька усіх кінодячів» українські митці, хоча й обережно, стали повертати жанру комедії його справжній сенс. Але, аби убезпечити себе від, скажімо так, неприємностей (ще не стерлися із пам´яті репресії та свавілля проти культурного «прошарку» країни Рад), режисери вдалися до екранного втілення класичних українських п´єс. Для прикладу, Олексій Швачко та Гнат Юра відзняли у 1953 році «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого, через чотири роки Віктор Іванов екранізував «Шельменка-денщика» Григорія Квітки-Основ’яненка, а вже згодом, 1961-го, режисер, знову вдавшись до «переосмислення» класики, випустить у світ справжню перлину кіномистецтва – такий собі симбіоз водевіля Михайла Старицького «За двома зайцями» та «міщанської комедії» Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» — кінокомедію «За двома зайцями».

Не занурюючись в історію української кінокомедії, зауважимо лише, що наприкінці 1950-х в основу таких «смішних» стрічок лягли сюжети з тогочасного життя. Таким був і сценарій «Першого парубка».

Афіша фільму «Перший парубок»

«Комедія (не обов’язково наша) була потрібна студії, — згадував Петро Лубенський. — До нас в Лубни приїжджали редактор Поляков, Перегуда (Олександр Переrуда. На той час начальник сценарного відділу кіностудії Довженка. – С.К.), режисер Навроцький… На той час кінокомедія була єдина і ії обговорювали і в ЦК, і в парткомі, і в Міністерстві кінематографії, і на худрадах, і примазувались непрохані співавтори. Виявилось, всі, крім нас, розуміють, як треба робити комедії… Сценарій було запущено у виробництво. Приходили свататись кінорежисери. Пригадую, в залі на студії було повно всілякого люду, що чекали на прийом у директора. Раптом з’явився невеликого зросту чоловік, в поношеному спортивному одязі, з кавказьким обличчям і виразними чорними очима, які випромінювали іронію і сміх. Він підморгнув усім, усміхнувся, розмашисто перехрестився й зайшов до кабінету. Зчинився шумок. «Це Сергій Параджанов», — сказав мені хтось. Я й раніше бачив його на студії. Він завжди був оточений друзями, і коли підходив до компанії, відразу ж виникало веселе пожвавлення. «Що він зняв?» — запитав я у сусіда, але той не встиr відповісти. З кабінету вийшов Параджанов і підійшов до мене. «Щойно мені запропонували знімати кінокомедію за вашим сценарієм. Я Сергій Параджанов, найгеніальніший режисер на Київській кіностудії», — представився він. Я думав, що він жартує, і засміявся. «Нам поталанило!» — відповів я. «Не знаю,­ — продовжив він. — Я ще не читав вашого сценарію, але думаю, що його доведеться переробити». «Ми до цього вже звикли», — ошкірився я, а Віктор Безорудько, який поганувато чув, мило усміхнувся. Мені здавалось, що Сергій Йосипович, навіть неуважно вчитуючись у сценарій, весь час кричав: «Мистецтво давайте, мистецтво!». Оскільки в сценарії мова йшла про футбол, я, придбавши два квитки на міжнародний матч київського Динамо», запропонував Параджанову подивитися гру. «Ні в якому разі, — сказав він. – Мені це не потрібно!». І я зрозумів, що в режисера було інше надзавдання. А шкода, що він не зняв жодного загального плану футбольного змагання і що випав епізод, коли колгоспний сторож Яковченко, побачивши, що програє його команда, вискочив на поле, й промахнувшись по м´ячеві, забив у ворота противника свій чобіт. Тим часом Параджанов проводив проби акторів. Усе це були нікому невідомі люди. Я запитав, чому він не пускає до фільму жодного відомого коміка, він відповів, перефразовуючи вираз Олександра Довженка: «У новій калюжі повинні відбится нові зірки»…»

До речі, у «Першому парубку» знялися як відомі так і, сьогоднішнім сленгом, малорозкручені тогочасні актори — Григорій Карпов, Людмила Сосюра, Микола Шутько, Михайло Крамар, Микола Яковченко, Юрій Цупко, Варвара Чайка…

Афіша фільму «Перший парубок»

Між тим, ділився спогадами Петро Лубенський, «коли нарешті прийшов час знімати стрічку, Параджанов раптово приїхав до нас в Лубни… Появу Сергія Йосиповича в Лубнах у 1958 році до цих пір із задоволенням згадують багато старожилів. Гостинний співавтор Віктор Безорудько прийняв його в своєму домі, де у великій кімнаті, що звалася «зала», ми, скупчившись навколо друкарської машинки, обговорювали епізоди, вражаючи один одного імпровізаціями, котрі тут же викидались у кошик. Параджанов не пив, не палив, до їжі ставився байдуже. За обідом більше розмовляв, ніж їв. Його вчинки були непередбачуваними. Він з’являвся то на базарі, в живописному натовпі, то в парку, на виступі «співочої ланки буряківниць», то в музеї чи картинній галереї, то на танцювальному майданчику, де реготав, дивлячись, як місцеві діви викаблучують буги-вуги. Нас вражало це вміння знайомитися з першим зустрічним, і здавалося, що за тиждень він подружився з усіма жителями Лубен і з ними здоровався на вулиці. Він відмітав усе, що заважало його творчому процесу. Не читав газет, не слухав радіо, не дивився рідкісних тоді телепередач. Він бачив майбутню картину як барвистий сон, котрий він повинен подарувати глядачеві…

А яка прекрасна природа живописного села Піщане Черкаської області, де проводилися основні зйомки фільму! А які прекрасні прості його люди!.. В селі Піщане всі колгоспники під час зйомок перетворились в акторів і дотепників. Якось Параджанов питає бабцю: «Кажуть, що у вашому селі багато відьм?» «Нема, нема, чоловіче добрий, всі в місто переїхали!» За життєрадістністю село не поступалося болгарській столиці сміху Габрово. Параджанов був в ударі. Сипав дотепами. Правда, іноді авторам доводилося вступати в бій, захищаючи сюжет від надмірних режисерських витівок».

Вже пізніше Сергій Параджанов згадував: «Коли я почав працювати над фільмом «Перший парубок», то вперше відкрив для себе українське село, відкрив його приголомшливої краси фактуру, його поезію. І цю свою зачарованість спробував висловити на екрані. Але під ударами сюжету розпалося всю будівлю. Ні до чого виявилися пейзажі, кам’яні баби, лелеки, солом’яні вінці. Мені не давався «побутовизм». Військова каска набувала для мене сенс, коли я бачив, як з неї білять хату, поять телят, розводять в ній квіти і підставляють дитині замість горщика».

Нарешті, після усіх отих мук творчості, суперечок, нервів і, чого гріха таїти, ненормативних лексичних викрутасів фільм було відзнято. І настав хвилюючий день прийому «Першого парубка». «Оскільки це була єдина в той час комедія, на прийом зібралось багато осіб «при владі», — вдавася у спогади Петро Лубенський. — Директор від хвилювання кілька разів покидав кінозал. Всі дивилися на високе начальство і усміхались, коли усміхалося воно. Не дай Бог засміятися не до речі… Фільм прийняли із зауваженням: в ньому є «елементи безідейного сміху заради сміху»»…

Преса помітила картину, але, з деякими, скажемо, пересторогами. Авторам докоряли і шпетили за дрібнотем’я, відсутність «крутозакрученого сюжету», сміхацтві. Деякі критики обурювалися: негодиться, мовляв, сміятись над селом, яке нас годує. А у органі ЦК, газеті «Правда», на кіногрупу напустився сам Ігор Ільїнський, який повчально зауважив, що «сміх — справа серйозна, і треба вибирати для нього сатиричні об’єкти». І чомусь здається, що у своїх розмірковуваннях славетний актор і режисер передав куті меду.

Вже у 1974 році Аркадій Райкін, так бачиться, «творчо запозичив» сказане Ільїнським. В одній із мініатюр, яка увійшла до фільму «Люди і манекени», герой Аркадія Ісааковича проголошує: «Сміх — справа серйозна, тому треба і серйозно до нього ставитися. Треба знати і добре розуміти: над чим і ким ти смієшся. Звичайно, сміятися не грішно, якщо тобі здається, що це смішно. Але! Сміх — підступна справа! Одному здається, що це смішно, а іншому — може бути і немає».

Сергій Параджанов

А між тим у Параджанова з´явились — як у нас почасти ведеться! — заздрісники. «Поговорювали, чому українську кінокомедію зняли не українською мовою (дійсно, оригінальна назва картини була «Первый парень». – С.К.) і не український режисер, – розповідав Петро Лубенський. — Паджанов був засмучений, що картина, в яку він вклав стільки сил і таланту, не принесла йому імені. Його час ще не прийшов. Пізніше помітять режисерські шедеври, розсипані в нашому фільмі, і захоплено говоритимуть про роль живописця в кіномистецтві. «Перший парубок», обійшовши всі екрани тодішнього Союзу і набравши для самоокупності необхідний мільйон глядачів (насправді, він навіть став лідером кінопрокату, зібравши, за різними підрахунками, від 19,8 до 22 мільйонів глядачів і відповідну кількість рублів. – С.К.), ліг на полицю у кіносховищі в Бєлих Столбах».

Оптимізм Лубенського явно не поділяв доктор мистецтвознавства та сценарист

Іван Корнієнко, який зазначав: «Деякі режисери намагалися протестувати проти критики своїх невдалих стрічок, посилаючись на солідні цифри глядацьких відвідувань. Дійсно, окремі слабкі кінокомедії мали великий прокатний успіх. Але відомості прокату не можуть служити єдиним фактором, що визначає якість того чи іншого фільму. Глядач дивиться і поверхневі кінокомедії, тому що любить цей жанр і завжди з нетерпінням чекає зустрічі з кожною новою комедійної стрічкою. Але на природній захопленості глядачів не можна спекулювати, не можна будувати оцінки фільму».

 

«Я вибираю літературу»

Після успіху, принаймні, так думали співавтори фільму «Перший парубок», Віктор Безорудько залишив майже чвертьстолітню працю газетяра в «Червоній Лубенщині» і подався на творчі хліби. Тим паче, що усього декілька років тому славетний Остап Вишня відзначав, що «Віктора Безорудька, як автора оповідань з сатиричним та гумористичним забарвленням, читачі наші знають уже давненько і читають його залюбки, бо всі вони писані доброю українською мовою, талановито і на актуальні теми».

Отож, констатував Петро Лубенський, «як той богатир з билини, що сидів п’ятдесят літ і три роки, і лише потім почав вершити свої подвиги, так Віктор Безорудько свою першу книгу видав, коли йому було сорок літ і чотири роки. А далі пішло й пішло…»

Незабаром його прийняли до Спілки радянських письменників України (СРПУ), яка у березні 1959-го на IV письменницькому з´їзді трансформувалася в СПУ, втративши означення «радянської». Дивина, між іншим…

Новоспечений «інженер людських душ» впевнено, за словами Юрія Смолича, «вибрав літературу». В тодішні часи певним мірилом успіху було бути надрукованим «у Москві». І Безорудьку поталанило: його «актуальні» юморески та оповідання публікують на своїх шпальтах «Огонек», «Смена», ленінградський «товстий» часопис «Нева».

Та й на батьківщині його не обходять увагою – в 1959-му у «Радянському письменнику» з´являється друком збірка гуморесок і оповідань «Феномен». А ще, того ж року, Віктор Безорудько спробував сили в новому для себе жанрі – фантастиці. Щоправда оповідка «Пасажири з «Комети»», надрукована у «Зміні», все ж визначалася як «гумореска».

Вже в наступні роки у письменника виходять гумористичні оповідання «Гріхопадіння Саші Моргалюка» і «Онопрій Мінімум», які увійшли до трьохтомної антології «Україна сміється», яку у 1960 році випустив «Радянський письменник»; через рік київська «Молодь» друкує його збірник «Гуморески», а у 1962-му –молодіжне видавництво публікує гумористичну кіноповість «Перше побачення».

Тоді полтавсько-лубенська «літературна колонія» часто зустрічалася за столом, обмиваючи свої «нетлінки». «Український Дюма», як критика та журналісти охрестили згодом Володимира Малика, нотував у своєму щоденнику: «Ще десь числа 2.ХІ.1960 р. були в мене О.Горенко, П.Бабанський, В.Безорудько. Випили добре й поспівали…

7.ХІ. були у Безорудька. Були також Лубенський і Хоменко (письменниця Надія Хоменко – дружина Петра Лубенського. – С.К.). Лубенський чудово копіював мову, жестикуляцію колишнього зам. Міністра культури Чабаненка…

10.ХІ – у мене був Безорудько. Читав оповідання. Хороше. Розповідав свою біографію (дещо). Виявляється, був у полоні. Втік. Жив на окупованій території».

Вже наступного року Володимир Малик знову пише про «посиденьки» в яких, як і зазвичай, брав участь і Віктор Безорудько:

«30. І. 1962 р. Новий рік стрічали у Безорудька. Було тихо, без п’янки…

11. ІІ. 1962 р. 4 лютого приймали гостей : М.М.Донченко, Безорудьки, Миша з Ірою, Бучеки, Черкаський, Петро. Відзначили тихо, без галасу, мій вступ до Спілки…

31. ХІІ. 1962 р.

Відзначили 50–річчя Надії Хоменко. Були: Ковінька, Юренко, Бабанський, В.Розмедін, Безорудько.

26. ІІ. 1963 р.

16 лютого відзначили 50-річчя Безорудька. Був урочистий вечір у актовій залі бухгалтерського технікуму. Повно людей. Виступало чоловік 15. Я зробив доповідь. Потім Безорудько запросив додому на вечерю. В «Літературній газеті» та «Ленінській зорі» – мої замітки про цей ювілей».

 

Ловися, рибко…

Одначе, не Бахусом єдиним… Були тоді у письменників, так би мовити, усталені захоплення. «Хобі В.Г. – рибальство, — згадував Володимир Малик. — Він може днями пропадати з вудочками і спінінгом на Сулі. Кожного дня влітку він на річці ( з 5 ранку і до 10-12 годин дня ). Іде в поношеній ватянці, старому зеленому капелюсі, вицвілих штанях і чоботах гумових. В руках – вудочки і сумка для риби.

Письменник Петро Лубенський

У свою чергу син Малика, Олександр Сиченко, розповідав: «З батькових друзів мені з дитинства запам’ятались і стали близькими людьми письменники Безорудько Віктор Григорович і Лубенський Петро Олександрович… З Віктором Григоровичем я зійшовся найбільше, бо в нас були два спільних захоплення – футбол і рибалка…

«Вперше я побував на футболі у віці 11 років влітку 1963-го (насправді, цей матч відбувся 19 червня 1964 року. – С.К.), — розповідав Олександр Сиченко. — Батько повів мене на київський Центральний стадіон на матч «Динамо» (Київ) – «Лаціо» (Рим). Виграли італійці 2:1. А вже наступного року я не пропустив жодної футбольної телетрансляції, хоча ходили ми з батьком їх дивитися то до дяді Михайла, то до Віктора Григоровича Безорудька (в нашій сім’ї телевізор «Огонек» з’явився тільки в 1967 році)…

Я добре пам’ятаю наш перший похід восени 1963 року до Віктора Григоровича і Марії Йосипівни. Йшов матч: збірна Англії – збірна світу. Це був матч на честь видатного англійського футболіста сера Стенлі Метьюза, якому виповнилось 50 років. (Уточнимо, що ця гра відбулася 28 квітня 1965 року на стадіоні «Вікторія Граунд», де проводив свої домашні матчі клуб «Сток-Сіті», за який і виступав Метьюз. А трансляцію матчу подивилися аж 112 мільйонів глядачів! – С.К.) За збірну світу грали найкращі футболісти, серед яких пам’ятаю Яшина, Пушкаша, Альберта, Масопуста, Суареса, Гаррінчу. Збірна світу виграла 6:4. Це було справжнє свято футболу і воно мене причарувало. І Віктор Григорович, і Володимир Кирилович вболівали так пристрастно, так багато знали і розповідали про футболістів і тренерів, що і я швидко став ерудитом…

А ще, Віктор Григорович навчав мене рибальському ремеслу, володінню спінінгом, яким він творив чудеса, виловлюючи щук та окунів на Сулі і її старицях… Я і досі пам’ятаю, як він по-доброму посміхався до мене, коли я вперше, під його керівництвом, зміг виготовити блешню-вертушку з мідної пластини. А коли закидаю спінінг, то чую першу заповідь спінінгіста, яку мені під час рибалки, говорив Безорудько: «Оглянься!»»

 

Майже Дюма

У 1964 році Віктор Безорудько видав у Державному видавництві художньої літератури чергову збірочку сатири і гумору під назвою «Солом’яний капелюх». Але особливий резонанс викликала його повість «Три мушкетери з Сухих Млинців».

«У Віктора Григоровича був рідкісний талант – підмічати в житті все смішне, — згадував Володимир Малик на сторінках газети «Лубенщина» у числі за 18 лютого 1988 року. — І творчий метод його був особливий – він не писав естрадних хохм, якими доводять слухачів до гомеричного реготу, а минув вечір – і все забувається. Він писав цілком серйозні оповідання, повісті та романи з цікавими сюжетами, але з гумористичним ухилом… Він вмів висміювати негативні риси людських характерів, вади окремих людей та малоприємні їх звички.

Але був він інколи відчайдушно сміливим. Іноді до безпам’ятства, яке загрожувало його волі, або й життю. Ми часто зустрічалися з ним, щоб обмінятися думками, задумами, новинами, давали один одному рукописи нових творів. Одного разу приніс він рукопис повісті «Три мушкетери з Сухих Млинців». У ній ішлося про ледацюгу, але великого базікала та брехуна Мартина Книша, який обманув самого першого секретаря обкому, наговоривши йому про те, що сам доглядає цілу свиноферму – масу свиней. « – Як же ви встигаєте їх погодувати, – спитав секретар. – А я їх тільки випускаю з хліва на картопляне поле, а там вони самі годуються молодою вітамінізованою картоплею. А ввечері заганяю назад».

Я обімлів. Це була всім тоді відома історія з пустомелею Ярославом Чижем, який подібним чином обдурив самого Микиту Хрущова. Дали Чижеві орден Леніна, навезли повну хату подарунків, всі газети писали про нього, рекомендуючи «прогресивний метод» відгодівлі свиней».

Тут ми маємо перервати спогади Володимира Малика і пояснити про що ж йдеться.

У 1953 році, відвоювавши на фронтах Другої світової та після виснажливої роботи на шахті, в своє рідне село Підгороднє, що на Львівщині, повернувся Ярослав Чиж. Тут тридцятирічний сержант запасу став свинарем колгоспу ім. Шевченко. А далі, якщо вірити офіційній радянській пропаганді, Ярослав, отримавши в управління трактор, в п’ять разів збільшив кількість обслуговування свинопоголів’я — до 500 і більше «свинячих рил».

Свій успіх він пояснював нововведенням: мовляв, годування свиней сирою картоплею і призвело до збільшення поголів’я поросят.

Після публікації в пресі, цей «стахановець від сохи» повідав в 1959 році про свої досягнення з трибуни грудневого пленуму ЦК КПРС, і тут же був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Трудові звершення Чижа, як водиться і, скажімо так, сильно перебільшені, миттєво знайшли своїх адептів. І незабаром по всій країні було створено кілька сотень механізованих свинарських ланок. А сам «новатор» став ще й великим теоретиком «свинячої справи». Під його ім’ям виходять «наукові праці»: «Більше дешевою свинини», «Для щастя народу», «Мій досвід у відгодовування свиней», «Відгодівля великих груп свиней» тощо.

«У своїх виступах батько не раз згадував демобілізованого майора (мабуть, Микита Сергійович свідомо «підвищив» у званні знатного свинаря. — С.К.) Ярослава Семеновича Чижа, — писав в своїх мемуарах Сергій Хрущов. — Після армії він, людина ініціативна, повернувся додому в Золочівський район Львівської області, відразу подався в колгосп і незабаром почав завідувати свинофермою. Через пару років свинар Чиж прогримів на всю країну, отримав звання Героя Соціалістичної праці. Однак в очах більшості демобілізуемих офіцерів героєм він не став. Майору, старшому офіцеру, возитися в хліві, ходити за свинями не пристало, таке з їх поняттям про офіцерську честь не пов’язувалося. Інша справа — начальник відділу кадрів на заводі або діловод в домоуправління, на худий кінець викладач військової справи в школі. Посади хоч і не дуже завидні, але офіцера «гідні»».

Проте, після 1961 року матеріали про Чижа, немов за помахом чарівної палички, зникають зі сторінок газет і журналів. Подейкували, що його по фотографіях впізнали як колишнього поліцая. Однак справу зам’яли і кримінальну справу порушувати не стали. А там пішло в небуття й саме ім’я свинознавсця і свинолюба …

Але острах не лізти у «державну справу», а тим паче давати їй оцінку, у людей залишився. Тому й порадив Володимир Малик своєму колезі бути обачливішим:

« – Бог з вами, Вікторе Григоровичу! Невже вам хочеться на Колиму? – застеріг я його. Але Віктор Григорович мав сміливий і твердий характер – надрукувався. Спочатку в київському журналі, потім окремою книжкою. А незабаром з’явилась ця повість в «Огоньку» (№№ 24-28. – С.К.)… І було б письменнику непереливки, якби першого секретаря ЦК не відправили вчасно на «заслужений відпочинок».

Але цей допис, нагадаємо, був зроблений Володимиром Маликом у 1988 році, а в рік виходу Безорудькових ««Трьох мушкетерів…» він занотував у своєму щоденнику: «У В.Безорудька – це рік успіхів: «Три мушкетери…» у «Вітчизні», тепер – в «Огоньку»». І далі: «В.Безорудько висловив якось думку, що «Три мушкетери з Сухих Млинців» — книга, яку він мріяв написати, тобто – шедевр. Чи так? Повість не погана – і тільки. До того ж селян-українців показано в ній дуже й дуже антипатичними. Ну, просто – смердять… І жодної свіжої людини!.. А крім того, там є характери – і нема ніякої дії. Повість якась статична, застигла. Чи, може, я помиляюсь?.. Звичайно, деталі виписувати автор уміє. І окремі характеристики яскраві».

Ми ж зазначимо, що трохи згодом Безорудько разом з Петром Лубенським створили за мотивами цієї повісті «комедію в трьох діях з прологом». А в 1970-му, згадував Володимир Малик, між співавторами «пробігла чорна кішка. Безорудько їздив до Києва, пив з театральними діячами, щоб поставили «Мушкетери з Сухих Млинців», а по приїзді пішов до Петра і почав вимагати половину своїх витрат. Той відмовився…»

 

«Я історії не знаю»

…В тому таки 1964-му Віктор Безорудько публікує сатирично-фантастичну повість «Рятуйся, хто може!», в якій, з притаманною тій порі «пролетарською ненавистю», таврує і висміює добровільних в´язнів бункеру із легко впізнаваної країни Фьостії (малися на увазі Сполучені Штати), які зачинися в ньому перед загрозою атомного Апокаліпсису.

А вже наступного року Володимир Малик зазначає у своєму щоденнику: «Безорудько закінчив роман «Нейтрино залишається в серці». Досить цікавий».

У 1966 році цей «не дуже науковий, трохи сатиричний фантастичний роман» надрукували у восьмому числі журнала «Дніпро» і, що може бути сприйнято як сенсація, в десятому номері… мюнхенської «Сучасності».

Здавалося, відповідні радянські «органи» мали б взяти письменника, як казав колись Вінстон Черчілль (щоправда, з іншої ситуації), за «м´яке підчерев’я». Але «рука Москви» чомусь навіть «погладила» потенційного «віровідступника»: через два роки «Нейтрино залишається в серці» вийшов друком у видавництві «Молодь»…

А тим часом Володимир Малик нотує: «У В.Безорудька – успіхи, успіхи. «Нейтрино» перекладають на російську мову. Пропонують писати п’єсу, сценарій. Ходить, задерши носа». А через короткий час констатує: «Дивно, але факт: Безорудько зовсім слабо ознайомлений (вірніш, зовсім не ознайомлений) з українською класичною літературою. Не читав «Кайдашевої сім’ї», не знає навіть, хто написав. Просто дивно. Заявляє, що історії не знає і знати не хоче (останнє, звичайно, – гірка бравада). «Я історії не знаю. Це мене не цікавить»…

Мої спостереження: він читає зовсім мало і то тільки те, з чого можна “щось” висмоктати – сюжет, образ, форму, стиль. Все інше його не цікавить. Ппитає по телефону: «Чия це «Страшная месть? «Гоголя» – відповідаю, «Да?», А я думав – Кропивницького… “Де б його взяти Гоголя – почитати?»…

Таке дрімуче невігластво видається дивним, адже за свідченням російського письменника і журналіста Андрія Яхонтова, з чиїм батьком, актором Миколою Яхонтовим, приязнився Безорудько, «в його бібліотеці була суцільна класика».

Але, як кажуть, у чужу душу не заглянеш…

Письменник Володимир Малик

Володимир Малик згадував: «Віктор Безорудько. Знаю я його років 13-14. Власне, ми разом вступали в літературу – наші перші книжки вийшли в 1957 році. Добра і від природи розумна людина, хоча і не одержав у свій час систематичної освіти. Історія ( в тім числі і історія літератури ) для нього – terra incoqnita. Деякі знання з фізики, космогонії і т.п. почерпнув тільки в останні десять років з популярних журналів…

Але це не заважає йому добре знати людські характери, взаємовідносини, історію (обмежено) радянського суспільства, особливо село, народну мову, якою володіє добре, звичаї, тобто все те, що потрібно письменникові. Адже Бальзак чи Сервантес теж не знали ні хімії, ні фізики і т.д., а були геніальними художниками, бо талант письменника вимірюється не сумою накопичених за життя знань (хоч у наш час це для письменника просто необхідно), а умінням змалювати випукло, яскраво і цікаво людське життя і людські характери.

В поведінці Віктора Григоровича, загалом доброї, врівноваженої людини, іноді можна помітити зриви – грубість у сімейному житті (зі слів дружини), зазнайство, що проявляється часто в наївних формах.

Інших негативних якостей не помітив. А от позитивних – багато; дивуюся тільки, чому багато лубенців (і не тільки лубенців) відгукуються про нього не схвально. Може, тут говорить заздрість? Виріс, жив поряд – і раптом став письменником!..

Працює більше взимку. Вранці. Годин 3-4-5. І встигає за цей час написати 4-5 сторінок. Продуктивність, безперечно, велика.

Міг би бути серйозним сатириком, але наступає ногою «на горло власній пісні». І свідомо обминає дуже гострі проблеми, хоча бачить їх і знає. Це, звичайно, не його вина…

Стиль його, своєрідний, безорудьківський. І хоча В.Г. не геній, не першокласний письменник, він займає почесне місце в українській сатирично-гумористичній літературі».

Одначе, такі сумні роздуми не заважають двом письменникам активно спілкуватися у побуті (і тут слід зауважити, що подібні взаємини, почасти, притаманні літературному середовищу).

«Числа 21-го червня (1968 рік. – С.К.) були з Безорудьком у Києві, — зазначає Малик у щоденнику. — Пили могорич – з Чайковським, Плачиндою…» Ще один із записів рік потому: «17 –19 (січня. – С.К.) був з В.Безорудьком і П.Лубенським знову в Полтаві на 70-му ювілеї О.Ковіньки. Відзначили дуже добре». Олександр Івановича, до слова, написав дуже теплий відгук («Душевний і талановитий…») до збірника гумористичних повістей Безорудька «Три мушкетери з Сухих Млинців», який побачив світу 1969 року.

Часом чужі успіхи, навіть зовсім несуттєві, мізерні з погляду літератури, брали за живе Віктора Безорудька. Володимир Малик згадував, що напередодні 9 травня 1970-го «заклятий товариш» пробурчав у присутності Петра Лубенського: « – Останнім часом Малик затуляє Безорудька. Хотів виступити в обкомі – не дали слова. Дали Маликові. На Ленінському вечорі – теж Малик. На день преси – теж Малик. А коли я сказав Левадному, щоб надав мені слово, той відповів: «Ні, ні, виступатиме Малик!»»

Та особливо розлютило Володимира Кириловича «патякання» Безорудька про історію та козацьку минувшину, зокрема. У своєму щоденнику за 1972 рік він писав: «…зустрів у місті Петра Лубенського і В.Безорудька. Розмова про… літературу. Безорудько, зокрема, висловив думку, що історія – це ніяка не наука, а історичні романи – це не література. Література – це тільки сучасність, це твори про сьогодення. «Мене дивує, що деякі письменники підносять козаччину, запорожців. Адже запорожці – це бандити, грабіжники. Сірко – це фашист! Адже він убив дві чи три тисячі жінок, дітей і старих, які хотіли повернутися назад у Крим!.. Я не знаю жодного класика, який би писав історичні романи!»

Лубенський – а Вальтер Скотт?

Мовчання.

Я подумав: «Та ж Безорудько не читав жодного роману Вальтера Скотта. І взагалі, що він може сказати про класичну літературу? Не читав ні Нечуя-Левицького, ні Франка, ні Стефаника, ні Горького… Зате з апломбом, який важко описати, просторікує про Кафку і Джойса, яких – упевнений на всі 100 % – теж не читав нічого або майже нічого, але … чув. Бо – модно!»

Безорудько: «Мордовцев саме так описав запорожців – як розбійників, грабіжників, волоцюг, бандитів… Вони такими якраз і були!»

Що це? Провокація? Невігластво? Чи лютість?

Тільки найлютіший ворог нашого народу може сказати таке!

«Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбійник не стане!»

Я не втримався і сказав: – Вікторе Григоровичу, я не вперше чую такі висловлювання. Мене і здивували і вразили ваші слова на звітно-виборних спілчанських зборах у Полтаві (9.ІІ.71 р.):

Товариші! Що це робиться в нашій літературі? Каламутним потоком линула історична література. Засилля історичних романів і повістей. Всі кинулися в історію! Хто ж пише про сучасність? (мабуть мав на увазі себе?).

Вікторе Григоровичу, як мені було розцінити ці ваші слова?

Я не вас мав на увазі!

Але хто ж із двадцяти письменників, що сиділи у тому залі, пише (чи написав) історичні романи? Один Малик…

Це ж було так прозоро, що, виступаючи пізніше, зав. відділом пропаганди і агітації Обкому І.Горобець сказав: «Історичні твори нам потрібні. Написані з наших позицій, вони більш варті уваги, ніж деякі твори на сучасну тему!»

Відтак, Віктор Безорудько не вгамувався. «Позавчора вразив мене В.Безорудько, — ділився пережитим Малик. — Я прочитав йому (по телефону) листа Мисника (Прокіп Мисник – письменник, родом з Лубенщини. – С.К.). Не встиг закінчити слів «…сучасних мотивів у давнину», як він не дослухавши листа до кінця, вигукнув: «А знаєте, він правий! Поляки й турки завжди були найлютіші вороги українців! Поляки й зараз такі… Тож Звенигора не міг дружити з Якубом і Спихальським!»

Всі мої намагання пояснити, що треба ж взяти до уваги, що мої герої були в неволі, спільно визволялися і т.п., розбивалися об люту Безорудькову упертість. Мені здалося, що він просто зловтішається з мого горя і, коли б міг завдати мені ще болючішого удару, не завагався б завдати його. «Навіщо писати про козаків! Це брудний наріст на тілі народу! Це бандити! Вони нападали на сусідні народи, грабували, убивали!» «Вони захищали наш народ від нападів», – намагався заперечити я. «Дурниці! Почитайте Мордовцева! Він їх змальовує бандитами й грабіжниками!»

Я досить різко (не стримався) порадив йому хоч трохи познайомитися з історією по елементарному підручнику для 5-8 класів. Сказав, що серед козаків, звичайно, траплялися й грабіжники, але це не властиве було для козаччини взагалі.

Куди там! І слухати не захотів!

Це вже не вперше він так висловлюється. У нього патологічна ненависть до козаків (а може, до українського народу взагалі?).

А чого варті слова, сказані в 70-му році: «Був я на першому плані, тепер почав висуватися Малик».

Тьфу, гидко, бридко! Знайомий з людиною 15 років, а вона тобі в душу плює!

 

«Привид» «Чорного острова»

Трапилась з Віктором Безорудьком і зовсім паскудна історія, яка розтяглася на декілька років. Десь у 1968-му чи 1969 році київський інженер В´ячеслав Канарейцев, мріючи зробити кар’єру у кіномистецтві, написав сценарій пригодницької стрічки, з яким і ознайомив Володимира Малика. Але той, чи то за браком часу, чи з якоїсь іншої причини, не зміг допомогти неофіту. І рукопис потрапив до Безорудька.

Як писав Малик, «виявляється, Безорудько в січні (1971-го. – С.К.) надіслав йому (Канарейцеву. – С.К.) листа з проханням дозволити написати з ним у співавторстві пригодницьку повість по сценарію Канарейцева (я читав років два чи три тому, – цікавий і майже довершений сценарій, – міг би бути непоганий пригодницький фільм, коли б Слава був більш «пробивний»).

Канарейцев приїздив на початку лютого. Потім на день мого 50-річчя. Але вони обидва зберігали таємницю і домовилися нікому не казати, що разом пишуть повість (це по ініціативі Безорудька).

І ось повість закінчена. Безорудько викликає листом Канарейцева. Той читає. Йому не подобається. Все не так. Наївно, примітивно, нема знання закордонного життя, нема знання пригодницького жанру. (Хоч Безорудько останнім часом брав у мене Стівенсона «Чорну стрілу», Агату Крісті). Він сказав про це. Безорудько спалахнув і почав грубити.

Тепер я розумію чому, сказав Канарейцев. – Я обмовився, що під такою повістю я не поставлю свого підпису.

Як же бути з повістю? – запитав Безорудько.

Можете робити, як хочете. Хоч і самі друкуйте! – відповів Канарейцев».

Звичайно, початкуючий сценарист погорячкував, але він був надто гордою людиною. До того ж, Віктор Безорудько ще й спровокував його, заявивши:

– Слава, ти ніхто, ти – нуль! В літературі треба щось покласти на стіл, тоді ти чогось вартий. А що ти там? Пусте місце! Графоман! Ніде не працюєш! Нічого не написав… І він збирається учити мене! Мене!..

Після цього випадку В´ячеслав Канарейцев поділився з Володимиром Маликом потаємним:

– Я розумію, для чого це, – сказав, тремтячи, Слава. – Вже один такий випадок з ним був. Ми теж писали раз спільно повість. Він розізлив мене так, що я відмовився від співавторства. Тоді він видав повість під одним своїм ім’ям. Але оскільки я з дружиною жив у нього два місяці, то я промовчав.

– Це «Нейтрино»? – запитав Малик

– Ні, це кіноповість…

– А-а, це «Перше побачення», — здогадався співбесідник.

Після цієї розмови Володимир Малик занотовує у щоденнику: ««Перше побачення», а тепер – «Привид Чорного острова», як він неоригінально назвав цю повість. Виникає підозра – а «Три мушкетери», «Рятуйся, хто може» (повість нічого не варта), і «Нейтрино» чиї? Невже теж кимось підказані?.. Невже подасть у видавництво тільки під своїм ім’ям? Це буде свинство! Адже сам обурювався вчинком Сизоненка, який вкрав сюжет для свого сценарію про Петровського у якогось невідомого для загалу молодого автора. Та ще й як обурювався! Мабуть, для В.Г. це не первина – красти. Звик. Тфу, яке свинство!..»

Тим часом Безорудько завіз повість до Київа, про що з радістю повідомив Володимиру Малику:

— Володимиру Кириловичу, а знаєте, скоро мій «Привид…» вийде у «Радписі»!..

— Вікторе Григоровичу, — стримуючи обурення, якомога м’якше відгукнувся той, — ви бачите, в якому скрутному становищі опинився Слава Канарейцев. Поставте його ім’я на книжці поряд зі своїм. Це допоможе йому вийти в люди. Може, тоді і його сценарій піде. Звичайно, при вашому співавторстві.

— Ні, – розізлившись, відповів Безорудько, – я цього не зроблю. Він сам відмовився від співавторства. Я дам йому половину грошей. А прізвища його на книжці не поставлю. Ми домовилися, що коли вийде книжка, я дам йому половину гонорару, а коли вийде сценарій і в ньому будуть ті сцени, що я придумав, то Канарейцев дасть мені половину гонорару за фільм.

Малик лише стенув плечима і замов… Що тут сказати…

1975-го пригодницький роман «Привид Чорного острова» вийшов 30-тисячним тиражем. На обкладинці із зображенням вітрильника значилося ім´я лише одного автора – Віктора Безорудька. Окрім того, він забувся про обіцянку і поблажливо дав Канарейцеву лише тисячу рублів, замість обіцяної половини, яка складала дві тисячі карбованців…

А що ж В´ячеслав? Через чотирнадцять років він приїхав до Лубен, завітавши до Володимира Малика: «Цими днями приїздив з Києва Слава Канарейцев. Старий став, нікчемний. А на десять років молодший за мене. Такий же мрійник, як і раніш. І – прожекти, прожекти. Бідний Слава!..» В скорім часі Канарейцев виїхав до Канади і сліди його загубилися у невідомості скаліченої долі…

 

Могила на «Почесній алеї»

А от Віктор Безорудько продовжував «квітнути». У 1971-му в «дніпровській» серії «Романи й повісті» була надрукована його «лірико-гумористична детективна» повість «Ти мене любиш, Яшо?» (через два роки її випустив російською московський «Советский писатель».). 1973 рік порадував автора пристойним гонораром за «Гумористичні повісті».

Слід зазанчити, що того рік був для письменника ювілейним. Володимир Малик записав тоді у щоденник: «17-го лютого відзначили 60-річчя В.Безорудька. З Києва були: І.Солдатенко з дружиною, Б.Комар з дружиною і Автомонов. З Полтави – О.Чуча. П.Лубенський був тільки на урочистій частині, а на банкет не пішов. Я прочитав реферат.Банкет відбувся у їдальні заводу «Комунар»…

Йшли роки… Віктору Григоровичу щось не писалося… Та й здоров´я бажало кращого…

1982-го у «Дніпрі» вийшов грубезний том під назвою «Рятуйся, хто може!» куди увійшли вже раніше видані повісті – «Ти мене любиш, Яшо?», «Три мушкетера з Сухих Млинців»,

«Перше побачення», «Рятуйся, хто може!», «Нейтрино залишається в серці». А 1983-го, до 70-річчного ювілею, його «лебедина пісня» — «Покажіть Тимошеві Венеру»

«16 лютого відзначили 70-річчя В.Безорудька, — згадував Володимир Малик. — Паркінсонізм його зовсім розбив, скарлючив, і він на вечорі у БК не був. Його представили сини Валерій і Олег та невістка Маргарита. Я зробив доповідь. Виступили Чуча, Лубенський та інші. Дома Безорудько влаштував вечерю. Я був з [дружиною] Галею та [сином] Олесем, який лікує Віктора Григоровича. Лубенський теж був присутній».

3 березня 1984 року Малик пише: «В.Г.Безорудько скований паркінсонізмом. Ні ходити, ні лягти, ні поїсти сам не може. Вигляд жахливий. Марія Йосипівна (дружина. – С.К.) замучилась біля нього».

А вже за рік Володимир Кирилович дуже лаконічно занотовує у своєму щоденнику: «10-го липня ц.р. (тобто, 1985-го. – С.К.) після багаторічної хвороби (паркінсонізм) помер В.Г.Безорудько. Безпосередня причина смерті – запалення легенів. Ховали 11-го на так званій «Почесній алеї», новій. Не без моєї допомоги. Хотіли поховати посеред кладовища. Виступали: голова міськради, Б.С.Ванцак (місцевий журналіст. — С.К.) П.О.Лубенський, В.Мирний (полтавський письменник. — С.К.) та інші».

 

Сергій КУЛІДА©

Якщо у вас залишились спогади або цікаві факти про Віктора Безорудька – надсилайте їх на адресу sv-kulida@meta.ua

Передрук – тільки з дозволу автора.

Leave a Reply