Портрет класика. Рильський-мовознавць

Тетяна БЕЦЕНКО

3029
Письменник у своєму кабінеті.

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

(«Мова», Квiтень, 1956 р.).

Ці поетичні рядки М. Рильського — українського радянського поета, перекладача, публіциста, громадського діяча, мовознавця, літературознавця, академіка АН УРСР — стали хрестоматійними.

Макси́м Таде́йович Ри́льський як ніхто інший плекав, шанував, оберігав і примножував рідне слово — чи то в художній творчості, чи в офіційно-діловому, науковому слововживанні. Його життя і діяльність як мовотворця і мовоохоронця гідні подиву і захоплення.

Сьогодні багатюща мовознавча спадщина митця належно не поціновувана.

Писати на мовні теми М. Рильський вважав своїм обов’язком, хоча дещо применшував свою роль як редактора і мовного критика: «… не вважаю я себе, звісно непохитним авторитетом у цій справі, але не тільки цікавлюся нею, а й люблю її багато років , усе свої свідоме життя, і може, ця любов сама вже собою дає мені право на голос».

Найперше, що спонукало М. Рильського до творчості, — це палка любов до рідного слова, мови, пісні. Ця любов вилилася у чарівні поезії, що стали хрестоматійними, а також дала йому силу, наснагу і міць боротися за утвердження рідної мови, яка споконвіку зазнавала знущань і утисків.

Коло мовних проблем, що їх порушував і намагався розв’язати Максим Рильський, надзвичайно широке. Це були злободенні як на той час питання, більшість із яких не втратила актуальності й нині. Саме цим привертає до себе увагу постать Рильського-ученого, який бачив «хвороби» , «вразливі місця» нашої мови як усебічно обізнаний спеціаліст. Саме в цьому яскраво вималювалося кредо Рильського-патріота, Рильського-мовознавця, Рильського-поета.

Чому ж усе-таки митця так хвилювали мовні проблеми? Відповідь на це питання знаходимо в одній із статей: «Письменник повинен так знати свою мову і дбати за неї, як боєць — знати свою гвинтівку і за неї дбати» (с. 361). Це твердження, на нашу думку, стосується не тільки художників слова, а й кожного педагога.

М. Рильський намагався охопити всі найболючіші проблеми, з-поміж яких насамперед виділяв проблеми лексикографії.

Справді, лексикографія (словникарство) — один із найважливіших розділів мовознавства, що сприяє утвердженню мови, її розквіту, збагаченню та вдосконаленню. «Питання про словник — одне з найгостріших питань української культури, бо «словник — це не тідбки механічне зібрання слів, розташованих за алфавітним порядком. Це — явище ідеологічне, явище політичне» (с. 356), — писав Макси́м Таде́йович Ри́льський.

Кожний школяр знає хрестоматійні рядки:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля.

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Та чи всі ми користуємося мудрою порадою митця?

Великого значення М.Рильський надавав словникарству й тому, що саме словники є своєрідним документом, який фіксує мову як конкретну й реально існуючу систему в часі й просторі. На основі словникового матеріалу можна робити висновки про стан і розвиток мови, її прогрес, розквіт чи занепад. (І не тільки про мову, а й про суспільство, у якому вона функціонує, бо мова — явище суспільне.) Тому до словникової справи Рильський ставився особливо вимогливо: «Словники — справжні, путящі словники з широким ілюстративним матеріалом — є не тільки зведенням в одно місце мовних багатств, а разом з тим і свідченням розумового, духовного багатства» (с.392).

Питання словникової діяльності як одне з найскладніших і

найпроблематичніших у мовознавстві було завше під пильною увагою М.Рильського. Він стверджував, що «словникова справа має не тільки

величезну практичну вагу, а й не менше теоретичне, пізнавальне, філософське значення» (с.392).

Видатний письменник добре розумівся на справі укладання словників, чітко уявляв шляхи виходу зі складних ситуацій у словниковій роботі. Майже в кожній своїй статті він торкався проблем лексикографії, розглядаючи їх зважено, вдумливо, з почуттям глибокого вболівання за рідну мову. У його доробку є чимало науково-публіцистичних праць, присвячених лексикографії (наприклад, «1-й том російсько-українського словника», «О русско-украинском словаре», «Ясна зброя» та ін.). У деяких публікаціях, де йдеться про історію лексикографії, критично розглядаються словники, що побачили світ у дожовтневі та в пожовтневі роки (с.356, 358, 359). Зокрема, Максим Тадейович коротко, проте влучно схарактеризував словник Грінченка (с.352).

Чимало уваги поет-учений присвятив аналізові російсько-українських мовних звязків. Він критично оцінив російсько-український словник, зокрема особливості його укладання та побудови: словник «позбавлений ілюстрацій, прикладів із літератури та народної творчості», «некорисна, об’єктивно невірна настанова — за всяку ціну висувати на перше місце українські або неукраїнські слова й звороти, найближчі до слів і зворотів російських, знову таки штучно підбивати під тенденційну лінійку живий мовний організм» (с.350); не завжди враховує стилістичне забарвлення слова; «не відбиває належною мірою багатства і своєрідності української мови» (с.354).

Максим Тадейович застерігав укладачів словників від необдуманого, легковажного підходу до перекладу російських слів українською мовою: у словнику, про який ідеться, рос. «автомобиль» перекладалось укр. самокат; рос. «автомат» відповідало саморух. Тяжіння до такого способу збагачення лексичного багатства мови він

розглядав як шкідливу течію, «яка кінець кінцем призводить не до збагачення, а до збіднення мови» (с.350). Надзвичайно вимогливо ставився М.Рильський до запозичень: «…процес заміни іншомовного слова своїм корінним ніяк не можна кваліфікувати взагалі як регресивне явище», «гнати мітлою треба всякі язикові виверти, манірну псевдонародність, «аристократичні» полонізми» (с.348). Радив діяти зважено: «…виганяти, забороняти те чи інше уже вкорінене в живій народній гущі слово тільки тому, що воно «полонізм», — навряд чи доцільно» (с.348), адже «система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку язикової культури» (с.349).

До речі, М.Рильський висловив слушну пропозицію, на яку варто зважати й сучасним мовознавцям: «…дуже бажано було б, якби упорядники й редактори словника перед тим, як випускати його в світ, поставили свою роботу на широке громадське обговорення, де розглянуті були б і принципи словника <…> і <…> фактичний стан цієї справи» (с.349).

Порушував М.Рильський й інші проблеми української лексикографії, зокрема створення словників мови окремих письменників, вважаючи вивчення мови талановитого художника слова надзвичайно важливою справою, яка сприяє збагаченню рідної мови.

Навіть під час війни М.Рильський (разом з академіками М.Калиновичем і Л.Булаховським) готував матеріали до двотомного практичного російсько-українського словника.

Жодне явище, яке відбувалося в рідній мові, не проходило повз увагу письменника. Ось що він писав про неологізми: «…новотвори родяться щодня — в міру того, як щодня родяться нові явища й поняття. Треба тільки завжди розрізняти органічно виниклі, потрібні неологізми від неологізмів — брязкалець, виграшок, цяцьок…» (с.381).

Уболіваючи за правильність мови, її чистоту, прагнучи до всілякого її вдосконалення, до вироблення єдиної української літературної мови і підкреслюючи повсякчас те, що «мова наша єдина і повинна бути єдиною» (с.385), Максим Тадейович водночас не применшував ролі діалектизмів. Він вважав, що діалектизми теж мають повне право жити в мові, але обумовлював ті моменти, де вони доцільні, а де — ні, радив письменникам бути обережними з діалектизмами та жаргонними слівцями, використовувати їх з почуттям міри, не вдаючись до зловживань. А от суржик категорично за-перечував. Згадаймо поетичні рядки митця:

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Цікавими, а також вельми слушними є й інші думки М.Рильського, що стосуються питань мовознавства, і зокрема тих, які в радянські часи належали до політико-ідеологічних. Як відомо, в СРСР протягом багатьох років засуджувалося і переслідувалося християнство, а водночас і те, що до нього хоч якимось чином дотичне. Так потрапила в немилість і церковнослов’янська мова. Максим Тадейович виявив велику мужність, подавши взірець об’єктивної оцінки відповідного шару нашої лексики: «…один з кореспондентів моїх, твердячи про «потребу вигнати з мови церковнослов’янські слова», не влучає в ціль: виганяти треба насамперед ганебні факти з життя, і тоді самі собою зникнуть із мови слова, що визначають ці факти. У старій слов’янській мові все ж є повновагі, добротні й образні слова, але треба відрізняти мову церковної догматики й проповіді від мови поезії. Мова, а також стиль листів протопопа Авакума і «Житія» його лишається неперевершеним зразком полум’яної і пристрасної мови бійця…» (с.405).

Уболіваючи за постійний розвиток та збагачення рідної мови, М.Рильський виступав проти тяжіння до штампованості, стандартності, бо «жива мова — це процес, а не закам’янілий факт, це широковода річка, що віддзеркалює в собі і береги, і небо, і мінливість хмар, і прудкий блискавичний літ аероплана, і зигзаги пташиних крил, а не покритий зеленою ряскою непорушний ставок!..» (с.347).

Нещадним був М.Рильський до калькування — і на лексичному, і на граматичному (морфологічному та синтаксичному) рівнях, — яке розглядав як найганебніше, найшкідливіше явище в нашій мові. Насамперед звертав увагу на калькування з російської мови, безжально викривав прихильників цього явища, не боячись, що його проголосять ворогом комуністичної ідеології. Учений закликав не орієнтуватися на російськомовні конструкції і не використовувати їх як шаблони, а шукати джерела побудови фраз у царині рідної мови, адже синтаксис — душа мови. Він не боявся підкреслити, що багато людей «мислять здебільшого в російськомовних синтаксичних схемах, і то ступаючи не в сліди Пушкіна, Толстого, Горького, а в сліди пересічної, знебарвленої, мимоволі похапливої, а тому й не дуже кукібної … газетчини!» (с.348).

Належно оцінюючи надбання інших культур, М.Рильський, проте, закликав берегти і леліяти рідне коріння, бути гідним спадкоємцем своєї мови: «Ми глибоко шануємо мову Пушкіна і Толстого, але ж хіба це дає нам підставу заперечувати, що мова Шевченка і Лесі Українки має свій запах, свій колорит і що секрет того запаху й колориту полягає передовсім у синтаксисі, у своєрідному комбінуванні, розкладі, керуванні, погодженні слів» (с.363).

Максим Тадейович неодноразово спинявся на розгляді взаємозв’язку української мови з російською, а це питання в радянські часи вимагало від ученого не лише глибоких знань, а й дипломатичного хисту і мужності. Проте, не зважаючи на тодішню політику превалювання російської мови, він умів повернути справу на користь рідної мови, намагався вчасно підмітити і викорінити мовні «покручі», «мовні абсурди», які виникали у тих, хто прагнув «очищати нашу річ від націоналістичного сміття» (с.347), спонукаючи цим співвітчизників до вдумливої праці над словом, до дбайливого ставлення до української мови.

Розвінчуючи палких прихильників покручених слів, письменник добирав такі приклади, які свідчили про шкоду, завдану нашій мові, і викривали нищівників рідного слова. «Без усякого вагання пишуть; «Курс історії ВКПБ(б) написаний дивною мовою», хоча в зворотньому перекладі на російську мову виходить, що цей курс написаний «странным языком» (с.348), — читаємо в одній із статей.

Віртуозно захищаючи українську мову, відстоюючи її самобутність, М.Рильський недвозначно натякав прихильникам близькоросійського перекладу, що подібні помилки мають шкідливе політичне забарвлення.

Поет не тільки відстоював право на життя рідного слова, а й доводив — усупереч тодішній ідеології і твердженням про вищість, первинність російської мови — самобутність української; наводив конкретні факти, що свідчили про вплив української мови на збагачення російської. Не забуваймо і того, що, аналізуючи мову російських письменників українського походження, вчений підкреслював роль української культури у створенні російської. Виявляється, навіть у творах О.Пушкіна часто зустрічаються українізми.

Коли М.Рильський писав про українських письменників, він завжди підкреслював їх освіченість, незамкненість, наголошуючи на тому, що більшість з них вільно володіли (і писали) не тільки українською, а й російською мовою. У зв’язках письменників двох народів вбачав насамперед взаємозбагачення, а не ідеологію, як це тоді було поширено.

Максим Рильський усе своє життя присвятив наполегливій боротьбі за повнокровне буття рідного слова. Свою місію він виконував з честю і гідністю, підкреслюючи повсякчас ту величезну відповідальність, яка покладена на долю письменника, що свого роду є бійцем (бо «слово — зброя»), подаючи цим самим приклад побратимам по перу. Тому —

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих, – рідна мова,

Вишневих ніжних пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

Письменник, за Максимом Рильським, як ніхто інший має піклуватися про мову, бо знає їй ціну в людському суспільстві: «Не можна уявити собі письменника, який не любив би своєї мови, не пишався б нею, не розумів би безмежної могутності мови» (с.374). А обов’язок літераторів у царині мови визначав так: «Ми, письменники, <…> на всю свою силу повинні орати і засівати наше рідне поле, пам’ятаючи, що саме мова — одне з головних знарядь нашої культури… » (с.374); «Мова — гостра ідейна зброя, і це слід завжди пам’ятати. Мовою можна отруїти свідомість — і піднести її, прояснити, оздоровити» (с.393).

Учений вважав своїм обов’язком відгукнутися на найновіші наукові дослідження в царині теоретичної і практичної мовознавчої діяльності. У відгуках-рецензіях на кандидатські дисертації з мови міститься не просто характеристика тієї чи тієї роботи, в них — науково-дослідницькі пошуки самого рецензента: він висловлює свої думки щодо досліджуваного явища, вносить власні пропозиції. Цей різновид діяльності М.Рильський використовував також для пропаганди рідної мови, її подальшого вдосконалення, очищення та шліфування на різних рівнях.

Так, аналізуючи кандидатські дисертації, присвячені дослідженню мови творів письменників, учений наголошував на необхідності створення словників мови талановитих митців та посиленні уваги до лінгвістичного аналізу художніх творів, адже «саме лінгвістичний аналіз — один із найбільших шляхів до розуміння поетового світу, поетового світогляду» (с.415). У зв’язку з цим він вітав розквіт лінгвостилістики: «Все більше й більше з’являється у нас праць із цієї парості філології, які, так би мовити, доповнюють роботи літературознавців і критиків у вужчому значенні цього слова» (с.420). Цінність цієї галузі Максим Тадейович вбачав у тому, що вона покликана насамперед концентрувати увагу на основному — аналізові мови письменника: «До речі, ще й досі статті й дослідження деяких наших літературознавців хибують на недостатню увагу до мови, до слова — головної зброї письменника. Інколи трапляються випадки і просто-таки легковажного ставлення до розгляду мови творів письменника, коли, скажімо, рецензуючи той чи інший твір, критик десь у кінці, невиразно й мимохідь зауважує, що «мова твору чиста, прозора, соковита…» (с.421)

У Словнику української мови вміщено статтю, присвячену доктору філологічних наук Максиму Рильському, де зазначено, що з 1943 р. він — академік АН УРСР, з 1958 р. — АН СРСР, з 1964 р. — почесний доктор Ягеллонського (Краків) університету. Викладав теорію і практику художнього перекладу. Був головою Українського комітету славістів. Серед основних статей з мовознавства названо такі: «Чехов по-українському» (1930), «Слово перекладача» (1936), «Розмова про мову» (1944), «Мовні зв’язки українського і росйського народів» (1953), «Словник і питання культури мови» (1963). Посмертно видано три збірки його мовознавчих праць: «Ясна зброя» (1971), «Як парость виноградної лози» (1973), «Мистецтво перекладу» (1986, рос. мовою). Брав участь у підготовці «Українського правопису» (1946, 1960). Перекладав зі словянських, французької, англійської, німецької та інших мов.

Плідна різнобічна діяльність ученого на теренах національної науки є для нас взірцем для наслідування у тому, як любити рідну землю, як відстоювати права рідної мови, плекати, оберігати і примножувати її багатства.

Пам’ятаймо захоплення і настанову М. Т. Рильського:

«Ми пишаємося нашою прекрасною мовою, ми любимо її — і ми повинні дбати про неї, бо вона знаряддя людської мислі, бо вона — крила нашої пісні».

Тетяна БЕЦЕНКО

Доктор філологічних наук, професор

Збережено авторське редгування

Leave a Reply