Олександр Бакуменко. Побратими

За двадцять років після початку війни Олесь Гончар відтворив вікопомні події своєї буремної юності у романі „Людина і зброя”. Незабутні миттєвості подвигу воїнів-добровольців, що вкарбувалися у пам’яті письменника, коли він уперше побачив смерть своїх товаришів, коли побачив кров поранених студбатівців, коли й сам був поранений у перших боях студбату на Росі, знайшли відтворення у психологічному романі.

Пригадуються унікальні сцени та картини з роману „Людина і зброя”, що, майже, документально свідчать про жорстоке обличчя війни. Пригадується перша смерть, яку побачили бійці студбату, перша звістка про загибель їхнього товариша. До речі, цей жахливий епізод врізався навічно у пам’ять мого батька. Він і нагадав Олесеві Терентійовичу цей епізод під час підготовки роману до друку:

„Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась у житті книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей…”

В романі багато смертей, багато натурних сцен, багато жахів на фоні загальнолюдської філософії природного існування. Вражає не лише смерть людини, шкода й того доброго, що було створено людськими руками:

„ Один із снарядів жахкає в хату, прямо в лице їй, у вікна, вивалює стіну із гуркотом вибухає всередині, в самім нутровищі людського житла. Ще один б’є під стріху… і весь дах розвалюється, осідає, охоплений видовищем диму, полум’я і уже не видно ні підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелеченятами біля димаря…”

Готуючи роман „Людина і зброя” до друку, Олесь Гончар зустрічався з очевидцями тих подій, з активними учасниками студентського батальйону: з Данилом Бакуменком, Григорієм Тютюнником, Дмитром Білоусом. Після багатогодинної розмови з Данилом Бакуменком, вносячи корективи до свого роману, Гончар акцентував основну увагу на протитанковому студбаті. Цілий день Олесь Терентійович з’ясовував деталі з Данилом Олександровичем, хронологію подій, назви місць та імена колишніх студентів, бійців батальйону. А вже біля пам’ятника Тарасові Шевченку, о першій годині ночі запропонував Бакуменкові кілька заголовків для нового роману, вибираючи кращий. На що без вагань Данило Бакуменко відзначив мудру й глибинну назву „Людина і зброя”. Після тієї зустрічі у роман, що вже готувався до друку, Олесь Терентійович вніс відповідні корективи. Згодом, читаючи новий варіант твору Гончара, батько зрозумів, що їхня бесіда не була даремною. Автор вніс майже всі деталі, про які розповідав Данило Бакуменко, і таку фактуру, котра зріднила не тільки автора, а й Бакуменка з Богданом Колосовським. А те, що не впліталося в тканину твору, письменник використав у розділі „Листи з ночей оточенських”, дописавши його, певне, вже після їхньої пам’ятної зустрічі. Все, що розповідав Дмитро Білоус, також знайшло відображення на сторінках роману. Розповідаючи Олесю Гончару про своє важке поранення, Дмитро Білоус згадав у деталях свій останній бій під хутором Ковалі.

Олесь Гончар вистраждав пам’яттю серця свій глибоко психологічний роман про війну, так просто й відповідально названий – „Людина і зброя”. Його диво-слово не просто приходило на сторінку, воно вже створювало своє обличчя, свій жест, свій характер, зрештою ставало живою людиною, наприклад, в образі відчайдушного Богдана Колосовського або в образі замисленого Мирона Духновича. І нарешті, диво-слово під пильним і влучним пером письменника ставало не лише одним, окремим, а у кілька разів помноженим обличчям добровільного студентського батальйону, ставало запеклим полем бою на Росі, під Ковалями, безкінечною фронтовою дорогою для відступаючих бійців, долею кожного рядового студбатівця, долею кожного окремого бійця, загальною долею радянського народу, який ціною неймовірних жертв і величезних втрат переміг фашизм.

Вогонь, біль, смерть навкруги, а світло добра все одно є невичерпним у романі. Олесь Гончар пише не тільки з висоти героїчних плацдармів свого приреченого студентського батальйону, з рубежів останніх його залпів, а й з позиції людського серця, з позиції пам’яті та свого обов’язку перед полеглими побратимами. Пише ґрунтовно й по мірі розвитку подій – масштабно, без поверхового апофеозу. Свідченням такої манери письма є уся проза Гончара про війну зі зміною масштабів від окопної правди одного батальйону, героїчної правди його непереможних бійців, до звитяжної правди багатьох полків, яким було наказано високою ціною людського життя вистояти. Вистояти й вижити. Ці два слова злилися у єдине слово „перемогти”, єдине слово, як сама земля під ногами, як небо над землею, зрештою, як відповідальність за долю свого народу.

До речі, мало хто знає про долю й самих університетських харківських студбатів. Їх було два: піхотний та протитанковий, винищувальний. Другий студбат був протитанковий, винищувальний, певне, тому й неподільний. Гончареві та Чемерису випало воювати у піхотному батальйоні, Данилові Бакуменку, Грицькові Тютюннику, Дмитру Білоусу, Михайлові Пилипенку та багатьом іншим їхнім сусідам по гуртожитку ( в тому числі й молодожону Іванові Копиці, про чиє весілля Гончар згадує в романі) довелося стати винищувачами танків. Піхотинців поротно відразу ж було передано на підтримку 41 стрілецької дивізії та прикордонного загону. Саме звідти й виник у романі „Людина і зброя” образ Прикордонника. Він був взятий письменником від свого взводного лейтенанта Комісаренка, який разом зі студентським другом Іваном Чемерисом загинув в одному бою, кинувшись із гранатами під німецький танк. Останки їхні за тридцять дев’ять років по війні знайшли білоцерківські студенти. Тоді 25 березня 1982 року я разом із батьком та представниками літературної громадськості їздив на місце перепоховання студбатівців. Поїздка була вражаючою до сліз. Таким Олеся Терентійовича я ніколи не бачив. В його очах зблискували сльози й горло стискували спазми.

— Шкода, що так мало сказав я в романі про Івана Чемериса, – мовив тоді Олесь Гончар – Його подвиг – легендарний. В романі він у мене єдиний з героїв залишився під своїм справжнім ім’ям…

Коли ми кажемо про легендарне в житті, в літературі, то перед нами завжди постають образи людей безмежної хоробрості, звитяги, широти душі, кмітливості, тобто ті натури, які ми справедливо вважаємо народними, самобутніми. В основному – це реальні герої воєнної пори. Є безумовно, і герої суто літературного походження. І таких чимало. Але не дивно, що у творах Гончара про минулу війну, дуже багато героїв, які мають живих прототипів, тобто певних персонажів із нашого життя. Таких як Данило Бакуменко, Дмитро Білоус, Григорій Тютюнник та їхні полеглі побратими. Той, хто пройшов війну або лише був свідком тих жорстоких подій, прекрасно розумів, що жодній авторській фантазії достеменно не відтворити тих жахів без реальних героїв. На фронті не треба було вигадувати відповідний типаж та шукати героїв. Усі герої були поруч. Та відтворити дійсність, показати у художньому плані свого героя – це було і залишається прерогативою великих майстрів, таких як Олесь Гончар. На війні всі люди, неначе на долоні, все оголено до нерву, до дрібних деталей. У калейдоскопі щоденних подій людським враженням немає меж. Те, що роман Олеся Гончара „Людина і зброя” певною мірою автобіографічний, відомо усім. Можна впізнати деякі риси автора в образах Колосовського або Духновича. Проте, мало кому відомо, що прототипом образу Богдана Колосовського в романі послужив Данило Бакуменко. Уся воєнна біографія Данила Бакуменка того періоду повністю відтворена Олесем Гончарем в образі Богдана Колосовського. Бакуменка і Гончара єднала давня студентська дружба. Вони добре знали один одного, знали, хто і на що з них здатен. Тому вигадувати одного з головних героїв роману не було сенсу. Його в уяві Олеся Гончара намалювало життя, коли добровольцями з перших днів війни, вони обидва покликалися обороняти Київ у лавах студентського батальйону Харківського державного університету. Данило Бакуменко написав тоді по дорозі на фронт свій перший фронтовий вірш „Пеан побратимству” і присвятив його Олесеві Гончару. Невідомо, як той вірш потрапив до Юрія Яновського, головного редактора часопису „Радянська література” (Сьогодні це журнал „Вітчизна”). Але цікавий факт, що вірша того в журналі було надруковано восени 1941 року. Як відгукнувся по війні Максим Рильський, рядки того вірша стали крилатими: Так і ми тоді сказали, –

Клятва воїнів одна.

Нас навіки поєднала

Всерозлучниця війна.

В романі „Людина і зброя” Олеся Гончара герої студбату стають легендарними символами минулої світової війни, що стала для нашого народу Великою Вітчизняною. Хіба ота, воістину Велика, воістину Народна війна, не показала всьому світові унікальні зразки легендарного? Смію стверджувати, що не тільки показала, а продемонструвала світові неперевершені зразки легендарного патріотизму. Хіба-що розуміння легендарного в даному випадку трохи ускладнилося, додалася висока освіченість бійців батальйону, з’явилися інтелектуальні навички, достеменний та всебічний розрахунок, гармонія розуму і серця. І це з неабиякою силою передають живі образи роману „Людина і зброя”, які стали легендарними. Вони створюють унікальну атмосферу читацького співчуття, що є також високою ознакою художньої правди твору.

У самій назві роману „Людина і зброя” Олесь Гончар проводить паралель між зброєю реальною, предметною та зброєю ідейною, духовною, що є вирішальною у головному питанні, хто переможе у війні. Пригадуються з цього приводу міркування Богдана Колосовського, який промовляє:

„Кажуть, що в майбутніх війнах мужність людини, її доблесть, героїзм уже не матимуть значення. Усе вирішуватиме палець, гашетка. Не знаю, як буде. Але зараз дух наших армій, безмежна стійкість нашого бійця – наша найсильніша зброя.”

Тяжка доля спіткала бійців легендарного студбату. З тих 997 чоловік, що прибули до Чугуївських таборів перед відправкою на фронт у червні 1941, наприкінці серпня 1941 року залишилося разом із пораненими лише тридцять сім. Більшість з них загинула на Росі, під Ковалями, під Каневом, інші були поранені. Після шпиталів вони знову потрапляли на фронт. Така ж доля спіткала й студбатівця Гончара. Вже у першому бою на Росі студбатівець Гончар одержав поранення і був відправлений, як і Білоус, на лікування у глибокий тил, аж до Красноярського шпиталю. Після активного лікування він знову потрапив на фронт. Знову було поранення. У 1942 році під час Харківської трагедії солдат Гончар потрапив у полон до концтабору, що містився на Холодній Горі у Харкові. Йому пощастило вирватися з полону. Вирвався – й знову до бою. А як воював – свідчать бойові нагороди. Гвардії старший сержант Гончар удостоєний трьох медалей „За відвагу” й орденів Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеню.

Дивовижно поєднав воєнний час творчих людей у харківському студентському батальйоні. Це ж треба, із тридцяти семи хлопців, що залишилися живими, у майбутньому, стільки видатних письменників прийшло в літературу! А це й Олесь Гончар, і Григорій Тютюнник, і Дмитро Білоус, і Михайло Пилипенко, і Данило Бакуменко… У багатьох своїх творах вони не раз зверталися до теми війни з її трагічними людськими долями. Або, краще сказати, до теми людини на війні.

За два десятиліття по війні Олесь Гончар пригадував: „Окопи стали для нас другим університетом. Разом з нами тут були Толстой і Горький, Роллан і Барбюс. Великі гуманісти, вони вчили нас шанувати людину, вірити в неї, захоплюватись її духовною міццю, розумом, обдаруванням. Безсонними окопними ночами багато думалось про наше життя, про історичні шляхи народу…”

В тому окопному університеті чорні хмари війни не заступили світла людяності і добра, людської краси тим нечисленним студбатівцям, які залишилися живими, які через усе своє яскраве й нелегке життя пронесли пам’ять про своїх полеглих побратимів на Росі, під Ковалями, під Каневом. Краса світла і чорний морок, життя і смерть у диму пожеж, – на отих контрастах і вимальовувалася напруга творчої думки та романтична піднесеність в оспівуванні безсмертя й подвигу друзів юності, отих полеглих і живих побратимів-однополчан. Про них все життя пам’ятали і Олесь Гончар, і Данило Бакуменко, і Дмитро Білоус, який щиро писав:

Не раз бували в пеклі бою

і чисте в нас було сумління.

Ми не лукавили з тобою,

моє прекрасне покоління.

Дмитро Білоус, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Данило Бакуменко стали для майбутніх поколінь славними образами лицарів бойового побратимства. Коли йшлося про честь Вітчизни, вони надихалися й переймалися найвищими ідеями патріотичної вірності. Їхнє життя і творчість з гідністю витримали суд історії. І це не риторика, а відповідальна позиція славетних письменників перед часом, перед вічністю, перед живими і полеглими. На плечі того безсмертного покоління непереможених лягли не тільки фізичні труднощі, а й випробування на духовну зрілість.

Біль і тугу за полеглими скрасили зустрічі з друзями однокурсниками, які повернулися з фронтів. Серед тих, хто повернувся з фронту був Гриць Тютюнник, який чарував усіх своєю закоханістю у поезію; Данило Бакуменко, який вчився у Москві, у військовій академії; Дмитро Білоус, який після Київського університету працював у журналі „Вітчизна”; Михайло Пилипенко, який очолював комсомольську організацію на заводі „Уралмаш” у Свердловську; Пилип Гаврилов, який продовжував навчання у Харківському університеті й Олесь Гончар, який завершував навчання на філфаці у Дніпропетровському університеті.

А в повоєнному Харкові у гуртожитках на Товкачівці та на вулиці Артема вирувало нове студентське братство, але вже без них, без добровольців сорок першого. Коли Дмитро Білоус зустрічав когось із студентських друзів, йому відразу ж пригадувався довоєнний Харків, університет з його молодечою кипучістю. При кожній зустрічі друзів точилися розмови про життя пережите та сьогоденне, про плани на майбутнє. Всі вони по війні молоді літератори, маючи солідний життєвий досвід, дивилися на свою літературну справу іншими очима, ніж до війни. Учасникам фронтових подій жадалося великої правди, правди в літературі та житті. Їм було про що розповідати нащадкам. Але треба було вчитися літературі, вчитися багато і сумлінно. Олеся Гончара знову чекали студентські аудиторії тепер уже Дніпропетровського університету. В Харкові він не залишився. В заводському селищі на околиці Дніпропетровська мешкала його рідна сестра Шура зі своєю багатодітною родиною. Демобілізований фронтовик знайшов там для себе затишний куток, з якого пішли у світ всесвітньо відомі „Альпи”. Вдень ходив Олесь на заняття, а довгими зимовими ночами сидів біля теплої груби і поспішав вилити на папір те, чим досі жив, що переповнювало його душу. Так само і Дмитро Білоус не залишився у Харкові. Після повернення з Москви став студентом філфаку Київського державного університету, а потім й аспірантом, працюючи у „Вітчизні”. Данило Бакуменко ще довгих двадцять років служив у лавах Радянської Армії. Він писав кілька рапортів найвищому армійському керівництву в Москву з проханням про звільнення у запас, проте після листа Жданову Бакуменка перевели з Далекого Сходу до Москви й змусили вступити на редакторський факультет військово-політичної академії. У 1946 році йому дозволили скласти екстерном іспити й завершити навчання у Харківському університеті. Григорій Тютюнник також завершив навчання й потрапив вчителювати до Львівської області у село Кам’янка Бузька. Уся Кам’янка Бузька дивувалася Тютюнникові, який відразу по війні приїхав зі Східної України вчителювати на Галичину. Очевидці й досі пам’ятають у тих краях вчителя-літератора з неабиякою вигадкою. Це були повоєнні літа, коли літератори, майбутні письменники з новим досвідом поверталися до цивільного життя. Олеся Гончара, як і його бойових побратимів-студентів особливо хвилювали події Великої Вітчизняної війни. Воєнні рани в пам’яті фронтовиків не загоїлися й за двадцять літ по війні. Тому з такою глибиною розвинутої письменницької думки і пригадав Гончар деталі оборонних боїв перших суворих днів війни та безсонні окопні ночі 1941 року, розповівши про перший період війни, про причини перших воєнних невдач, про тих, хто знав гіркоту наших відступів, на кого із сумом і надією в очах дивилися наші матері і наші діти.

Дмитро Білоус, характеризуючи роман „Людина і зброя”, казав так: „Моральна стійкість, духовна озброєність – ось що робить людину сильнішою від зброї. Роман написано гарячим серцем молодого студбатівця і вправною рукою зрілого майстра. В показі душі героя, в зображенні батальних сцен відчуваємо автора „Прапороносців”, а в розмаху багатоплановості (життя на фронті і в тилу, в мирній вузівській аудиторії і в окопі) впізнаємо автора „Таврії” та „Перекопу”. На думку Дмитра Білоуса роман „Людина і зброя” сьогодні сприймається сильніше, ніж тоді, коли він побачив світ. Оскільки тоді, у 1961 році було дуже багато творів про війну. А ще більше у ті часи було творів плакатних, поверхових, без психологічних деталей. Дмитро Григорович час від часу перечитував цей роман. Одного разу при зустрічі він сказав мені, що роман не може читати без сліз, згадуючи своїх звитяжних побратимів: в образі Колосовського – Данила Бакуменка, а в образі Духновича – Олеся Гончара.

Свій філософсько-психологічний твір Гончар писав безпосередньо з позиції людини, яка вижила у тій м’ясорубці. Письменник творив роман для майбутніх поколінь під кутом зору інтелекту нації минулого покоління. Причому, у порівнянні з „Прапороносцями”, це був зовсім інший твір про війну, в якому не було воєнного пафосу. Цей твір було написано після проголошення культу особистості, під час „хрущовської відлиги”. І сила цього роману, як і сила письменника такого калібру як Олесь Гончар, в тому, що він зробив твір майбутнього. У видатних письменників це особливо тонко відчувається. Я звернув увагу на те, що чим талановитіший автор, тим більше в його творах віковічних тем, які реалізуються на перспективу, пишуться як заповіти для майбутніх поколінь. „А в майбутнього, – як каже Ліна Костенко, – слух абсолютний…” Письменник, мабуть тільки тоді стає видатним, коли досягає у творчості заповітних висот і робить твори на перспективу, випереджаючи свій час. Так, власне, можна казати й про Дмитра Білоуса з його віковічними „Дивом калиновим”, „Неоціненним скарбом” та „Мандрівкою в Країну Чеснот”, бо він залишив прекрасну літературну спадщину для майбутнього читача, для дитини двадцять першого століття. Це дивосвіт Дмитра Білоуса, який створює читацьке підґрунтя для дивослова Олеся Гончара. Вважаю, така паралель між творчістю однокурсників Олеся Гончара і Дмитра Білоуса має право на життя. Адже це творчість духовних побратимів, які виховувалися на кращих національних традиціях, на однакових ідеалах, в основі яких закладена ґрунтовна освіта і високий патріотизм, а зрештою, й основи української національної ідеї. Гончар і Білоус на національному ґрунті створили такі класичні шедеври, які стали неоціненним скарбом української літератури, унікальною сторінкою в історії української культури, класикою дитячої та дорослої літератури.

Ніби на підтримку моєї попередньої думки про творчість майбутнього у доробку Білоуса, в архівах Дмитра Григоровича знайшов роман „Людина і зброя” з одним з останніх прижиттєвих автографів Олеся Гончара, датованим 21 квітня 1995 року. Вітаючи Білоуса із сімдесятип’ятиліттям, Гончар написав: „Бажаю тобі в доброму здоров’ї перетнути рубікон 2000 року і там теж радувати Україну своїм прекрасним поетичним Словом. Вітаю тебе, друга студентських літ і побратима по студбату.”

Так воно і вийшло. Дмитро Білоус залишився останнім студбатівцем, який перетнув рубікон 2000 року. На сороковинах Данила Бакуменка, 30 вересня 1998 року, виступаючи по першій програмі Українського радіо, в передачі, присвяченій пам’яті Данила Бакуменка, Дмитро Білоус розповідав: „А яка була жага до знань, любов до поезії в нашого покоління! Якось останнім часом Данило згадував, як ми, коли вже записалися добровольцями на фронт, перед тим, як піти на передову, зачинилися востаннє у своїй 95 аудиторії ніжкою стільця у дверній ручці, щоб ніхто нам не заважав і читали з нової книжки Андрія Малишка вірші. Серед нас були Григорій Тютюнник, Давид Каневський, Іван Клименко, Євмен Доломан. Здається, читали цикл віршів „Запорожці”, дуже популярний цикл до війни. А чому Данило згадав це? А мабуть тому, що він, власне це і влаштував. Як зараз бачу його у ті студентські роки струнким, чорнявим, тонкобровим. Здавалося, з уст його ніколи не сходила добродушна юнацька усмішка. Та він і справді був і людиною, і поетом щедрої душі. Вірші Данила Бакуменка, ще студента, наскільки пригадую, почали з’являтися у харківських газетах перед війною. Разом з Іваном Клименком та Олексою Веретенченком Данило Бакуменко був одним з найталановитіших наших старших колег по літературній студії. Пригадую вірш, такий ліричний етюд молодого Бакуменка: Хлопець іде з коханою дівчиною, нареченою після війни. Такі щирі рядки:

Природа ожива весною,

граки над гніздами кричать.

Пора б уже і нам з тобою

подумать про своїх галчат.

Мені цей вірш одразу сподобався. А один заповзятий київський критик побачив у цих рядках біологізм. Тоді було так заведено, проявляти пильність, дошукуючись у творах крамоли, наклеювати ярлики. Це могло, навіть, збити с пантелику молодого поета, але не Бакуменка, який був людиною твердого характеру.

У 1944 році під час війни в Москві вийшла книжечка молодих фронтових українських поетів „Ми Сталіна солдати” з передмовою Павла Тичини. Це були молоді поети, яких Павло Григорович назвав „зеленими пагінцями української літератури”. Ось вони: Петро Біба, Василь Лісняк, Василь Швець, Олександр Підсуха, Валентина Ткаченко, Олекса Ющенко, Данило Бакуменко. Це покоління, з яким Данило входив у літературу. Уже з перших днів фронтового життя в поезіях Бакуменка було помітним прагнення до осмислення війни як всенародного горя. Про це було добре сказано і в прозі Данила Бакуменка, в його романі „Живих кличу”. У складі студентського батальйону Данило був, мабуть, єдиним, хто пройшов увесь його бойовий шлях. Навіть після поранення на Тарасовій могилі 16 серпня 1941 року при обороні Чернечої гори, за два тижні Бакуменко з польового шпиталю повернувся у розпорядження свого полку. У творах Данила Бакуменка багато автобіографічного. Отож, якщо пише: „Я довіку буду пам’ятати, як горіли в танку два солдати”, то він бачив це, він пройшов пожарищами війни з червня 1941 до вересня 1945 року. Це відбито у його поезіях та в романах „Живих кличу”, „Любов – полум’я Боже”, „За нас правда”. Майстром слова виявив себе Данило Бакуменко і в перекладах поем Єгора Ісаєва „Даль памяті”, „Суд пам’яті”, „Двадцять п’ята година”. Для того, щоб перекласти ці твори треба мати великий лексичний запас і, звичайно ж, бути майстром вірша. В Києві нам судилося працювати в одній письменницькій організації, півтора десятиліття мешкати в одному будинку, до речі, на вулиці, яка тепер носить ім’я нашого побратима Олеся Гончара…”

Дмитро Білоус і Данило Бакуменко любили удвох їздити на виступи по лінії Бюро пропаганди художньої літератури спілки письменників України. Особливо їм подобалися райони та міста їхньої молодості, а також промислові райони Криворіжжя, Запоріжжя, Харківщини, Сумщини, Полтавщини. Дмитро Григорович у захопленні від того, як Данило Олександрович орієнтувався у незнайомій місцевості, у незнайомому місті, називав його справжнім військовим розвідником, дивуючись як той швидко орієнтувався у будь-якій ситуації. Данило Бакуменко, коли перебували на Сумщині, не раз розповідав Білоусові, показуючи місцевість, де виходив він розвідником у сорок першому з оточення під Конотопом, де у болоті загубив чобіт. Жартома Данило згадував і студентських друзів, але завжди доброзичливо, нікого не ображаючи. Він, взагалі, як згадував Білоус, був людиною сердечною і, напрочуд доброю. Данило міг обуритися, виступити проти несправедливості, якогось негідного вчинку, проти блюзнірства, але скривдити людину, зробити безчесний вчинок – ніколи. Сама доля дуже єднала Дмитра і Данила, зближувала їх. Це те, що самим життям дається, як казав Дмитро Білоус, дається долею людською. Змальовуючи характер свого звитяжного побратима, яким він був у житті, яким він був у смертоносному бою, Дмитро Білоус присвятив пам’яті Данила Бакуменка вірш, що називається „Атака”:

Пам’яті побратима-студбатівця

Данила Бакуменка…

Бій, атака – суворе горнило,

лють, ненависть, шалений порив.

Пам’ятаю, як друг мій Данило,

не згинавшись в атаку ходив.

Кулі, кулі назустріч неслися,

смертоносне дзижчання і свист.

Я волаю: – Даниле, пригнися!

Хіба ж можна на повний зріст?

Ну, а він ще твердіше ступає

у нестямності мужній своїй:

— Хай мені вража куля звертає,

а не я уклонятимусь їй.

У 1981 році, коли відзначали сорокаріччя Київської оборони, Данило і Дмитро їздили разом по місцях боїв їхнього студентського батальйону, там де вони воювали у сорок першому. Із тридцяти семи студбатівців, що залишилися після війни, через сорок років їх було тільки дванадцять, а в 2004 залишалося двоє. „Тоді у Каневі, – пригадував Дмитро Білоус, – я запропонував Данилові пройти місцями останнього канівського бою нашого студентського батальйону на повен зріст.”

Як казав Дмитро Білоус та розповідав Данило Бакуменко, в них було таке поєднання, така співпраця, така біографічна і духовна єдність, яка допомагала їм у багатьох спільних справах. Бувало вечорами у готелі, після виступів, коли обидва поверталися після короткого відпочинку до своїх творчих справ, Дмитро перекладав литовську поему Баранаускаса „Анікшайський бір”, а Данило перекладав з азербайджанської поеми Расула Рза, вони робили творчі обговорення, читали один одному свої переклади й радилися. Білоус і Бакуменко щиро переймалися творчістю один одного. Як пригадував Дмитро Григорович, у Данила завжди були цікаві зауваження і конкретні поради, що мали творчий характер. Читали вони й нові свої твори, вірші, поеми, нариси, рецензії. Коли у Дмитра Білоуса виникла проблема із назвою нової мовознавчої книжки, що мала виходити після „Дива калинового”, Данило Бакуменко запропонував йому назвати нову книжку „Чари барвінкові”. Отак ця назва і пішла у світ. Коли, перед будь-якою аудиторією, побратими удвох десь виступали, їм не треба було ніяких умовностей і репетицій, вистачало експромтів. Як згадував Білоус, Данило завжди добре виступав експромтом, міг легко й невимушено захопити аудиторію, як власне робив і Білоус. У них був прекрасний тандем. Колись, ще у 1963 році Дмитро Білоус разом із Миколою Нагнибідою приїжджали у Деркачі до Данила Бакуменка й виступали перед його земляками. Після тієї творчої зустрічі на малій батьківщині Данила Бакуменка за порадою Дмитра Білоуса Данило Олександрович почав писати прозу. Власне після тієї поїздки побратимів і народився роман Бакуменка „Живих кличу”. Про це згадував Дмитро Білоус у грудні 1999 року в Деркачах, коли відкривали Данилові Бакуменку меморіальну дошку на фасаді будинку його рідної Деркачівської середньої школи №1, яку побратим Білоуса з відзнакою закінчив у 1937 році.

Дмитро Григорович, розповідаючи про долю студбатівців, часто згадував Михайла Пилипенка, свого земляка зі Сумщини, автора широковідомої пісні „Уральская рябинушка”, якого під Ковалями Данило Бакуменко виніс з поля бою, врятувавши йому життя. Дмитро Білоус добре запам’ятав той епізод, бо трапився він за годину до його тяжкого поранення в груди. „Несе Данило Мишу Пилипенка, – згадував Дмитро Білоус, – а на груди йому капає кров побратима. У Данила навіть є цікава, дуже сильна балада, яка так і називається „Уральська горобина”. Там є такі слова:

„Ввижається студбат,

атака,

ворожі танки на ріллі,

і мжичка, як осіння мряка,

й пожежа поруч, у селі…

Несу пораненого друга,

на груди капа кров мені.

Спинивсь на мить я край яруги,

а поруч – мовби кров’яні –

горять дозрілі горобини,

оббиті кулями в траву,

і наш товариш, що поринув

навік в атаку вогневу…

Вже по війні Дмитро Білоус зустрічався з Михайлом Пилипенком на Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві. Тоді у 1962 році Михайло був керівником Свердловської письменницької організації в Росії, а Дмитро був у складі української делегації, як відповідальний секретар по роботі з молоддю. Згодом від воєнних ран Михайло Пилипенко у шістдесятих роках минулого століття завчасно помер.

Після війни, згадував Білоус, вони не долічилися багатьох друзів. А про декого й взагалі не чули. З Грицем Тютюнником також по війні бачилися вкрай рідко, бо жили в різних містах. Особливо незвично спочатку було Білоусу чути про Тютюнника як прозаїка, бо Дмитро до нього звик як до поета. Але, зустрічаючись з друзями-студбатівцями, і перебираючи „хто – де”, він щиро радів успіхам Гриця.

Якось у Києві несподівано вони побачилися із Грицем на якихось велелюдних зборах у Спілці письменників, куди він прибув зі Львівщини. Тоді вони обидва спізнилися і не могли потрапити до переповненої зали, отож стояли біля відчинених дверей, дивлячись через голови на трибуну і слухаючи виступаючих. Під час скучних виступів вони перемовлялися, згадуючи незабутні студентські літа – і Цеховську на Холодній Горі, і Товкачівку, і Раднаркомівську…

Пригадував не раз Дмитро Білоус їхню останню зустріч влітку 1960 року, коли їхав на пароплаві разом із поетом Олександром Підсухою на літературні вечори у Черкаси. Гриця Білоус випадково побачив на палубі пароплаву. Спочатку, обійшовши всю палубу, Дмитро так і не знайшов Тютюнника. А потім коли повернувся в каюту, Гриць вже сидів, розмовляючи із Підсухою, з яким вони були знайомі по Харкову. Грицько Тютюнник тоді читав їм з Олександром Підсухою свої нові поетичні твори, які підсвідомо з маленької каюти переносили Білоуса на затишну Цеховську на Холодній Горі, де починалася їхня молодість. В ту незабутню зустріч Гриць знову постав перед Білоусом не прозаїком, а поетом, таким, яким увійшов у Білоусове серце з тих незабутніх юнацьких літ. Під час тієї зустрічі Дмитро звернув увагу на те, що Григорій був якийсь задумано-зосереджений, може, навіть засмучений. Чи не того ж дня вже десь на пристані Дмитро Білоус знову побачив Тютюнника, але вже з дружиною. Він стояв такий же замислений… Гриць Тютюнник – прекрасний прозаїк, поет, автор чудового роману „Вир”, за який він був удостоєний посмертно у 1963 році Шевченківської премії, славний побратим-студбатівець, з яким Дмитро Білоус народився не тільки в один рік, а майже в один день 24 квітня. Помер Гриць у серпні 1961 року від тяжких воєнних ран.

Славне фронтове побратимство своїм життям і творчістю випромінювало й випромінює світло з середини. Колись Олесь Гончар сказав, що є такі твори, які випромінюють світло з середини. З-поміж таких піднесених, огорнутих поетичним ореолом творів він називав романи Льва Толстого, поетичну прозу Олександра Довженка, книги Антуана де Сент-Екзюпері. До таких творів можна без вагання віднести твори Дмитра Білоуса, Данила Бакуменка, Григорія Тютюнника і, безумовно, роман самого Олеся Гончара „Людина і зброя”, пацифістський твір про своє покоління-побратимів, написаний для майбутніх поколінь. За два роки до смерті, у 1993 році Олесь Терентійович зробив у щоденнику такий запис: „Вичитую для видавництва роман „Людина і зброя”. Вичитую і ніби ще раз переживаю долю солдатську. Звичайно, опинитись дисидентові у камері смертників і не зламатися, це героїзм. А перебути на фронті війну – день за днем, роками бути на грані між життям і смертю – хіба це минає безслідно? Минувши фронти, яким би я був: кращим, гіршим? Я не знаю. А що фронти наклали свій карб на душу, це безперечно. І що не знівечили цю душу, як афганцям, а навпаки – наповнили її людяністю, це ж таки факт. Бо воювати довелось за свободу, за Україну, за її майбуття. Принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах. Так, були ми ідеалістами. Багато що уявлялося не таким, яким постало потім після війни. Але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не тільки „празьку весну”, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда. Ні, юнацький ідеалізм у людині – це таки прекрасно.”