Сергій Саєнко. Жарт

740

Оповідання

Баба Цибулиха, як називали в селі вже років з п’ятдесят Стефанію Невезуху, сьогодні вперше за три тижні вирішила податися до райцентру на базар. Пенсію затримували вже з тиждень, а завтра – день народження улюбленої правнучки Софійки, яка завжди чекала на подарунок від своєї прабабці.

Позаторік Стефанія відіслала їй рожеві гумові чобітки, які викупила у сусідки Мотрі задешево, бо її син гарно влаштувався у Польщі і приїздив до батьків, лише щоб наодинці порибалити під тихими вербами у сільському ставку. Ото він і привозив на розпродаж багацько всілякої дрібноти, консервованих смаколиків, взуття та одягу, що було конче необхідним у пустельному сільському житті мешканців останніх тридцяти садиб…

Минулого року Цибулиха відправила Софійці дві старі книжки-розмальовки з Котигорошком і Змієм. Щоправда, їх кілька років тому вже трохи заквецяв олівцями сусідчиний онук Степанко, та то нічого, вільного місця ще зоставалося вдосталь. А щоб скрасити подарунок, поміж сторінок було покладено ще й зелену двадцятку. Не доларів, Господь з вами! Гривень, звичайно, бо їх щомісяця приносили Невезусі аж тисячу сімсот десять! І ті десять, Цибулиха тихенько всовувала в кишеню поштарці Катрі, колишній вчительці і теж прабабці п’ятьох правнучків.

Було й чаю вип’ють з Катрею, погомонять, і гостя завжди спитає ввічливо, чи дав яку звісточку чоловік Петро, погладить стару кішку Мариську та похвалить оті величезні намиста зв’язаної цибулі, які висіли по всій хаті. Однієї тільки ріпчастої, яку ще шість тисяч років тому вирощували в Єгипті і навіть клали до гробниць фараонів, було тут кілька сортів: і «Веселка», і «Амфора», і «Sturon», а поруч і червона – «Red Karmen», «Ред Барон», а далі висіли ще і ще якісь – годі й запам’ятати! Можливо, саме через це Стефанія і отримала своє друге прізвисько – Цибулиха.

Ну, то таке, а от що ж робити з подарунком цього року?

Мабуть, доведеться сьогодні забити Шелестянку… Віднесу потім Мотрі, нехай зніме шкуру, а м’ясо, може, завтра хтось купить! Ото й буде на подарунок, – нарешті вирішила баба Стефанія.

Шелестянка, – шестимісячна кролиця, що зосталася одна у здоровезній, колись повній довговухих родичів обгризеній дерев’яній клітці, немов здогадалася про гріховний задум своєї власниці, бо вже зранку забилася у найвіддаленіший куток і щосили опиралася бабі, коли та витягувала її за вуха на подвір’я.

Стефанія підтягнула її під стару яблуню і вже було замахнулася молотком, щоб вдарити щосили поміж вух, та чомусь не вдарила. Хто зна, може, вже не було тої сили в руці, а, може, зникло саме бажання вбивати в переддень дня народження онучки.

А! Так продам, живою! – і вкинула звеселілу Шелестянку назад до клітки.

Наступного ранку було сонечко, і вони з сусідкою Мотрею на велосипедах подалися до райцентру, за сім кілометрів від села. Мотря їздила туди кожного ранку зі свіжими курячими яйцями, козиним молоком та яблуками і завжди поверталася з грошима. Тож і сьогодні вона впевнено пообіцяла напарниці «гарний виторг» за крільчиху, оскільки її м’ясо «справжній делікатес та дієта».

Місце було хороше, відкрите, коло високих сходів електрички, тож прибулий люд проходив саме повз них. Мотря вже встигла продати яблука й молоко, як раптом коло старих зупинилося поліцейське авто. Молодий стрункий хлопчина у чорній формі підійшов до Мотрі й запитав, вказуючи на яйця:

Точно свіжі?

Так ще теплі! Ось помацай! – сполохнулася та.

Вірю! – відмахнувся той.

А кролик молодий? – це вже до Стефанії.

Це крільчиха. Молодесенька, навіть хлопця не знала! Можеш перевірити! – пошуткувала та.

Та цей жарт, схоже, молодик сприйняв за образу.

А чому ви без маски і без рукавиць? – насупившись спитав він.

Яких масок? – розгубилися обоє стареньких.

У країні хвороба косить людей, а ви її розповсюджуєте! Ще й порушуєте правила карантину! – поліцейський чомусь звертався лише до Цибулихи, немов Мотрі взагалі не існувало.

Баба Стефанія злякано мовчала, бо дійсно не знала, що відповісти. Вона не чула ні про той вірус, ні про карантин, ні про маски з рукавичками. Телевізор у неї згорів три роки тому, радіо не працювало, та й коли його слухати, коли по хаті й на городі скільки роботи! Та й взагалі з цінного вдома – лише оті ходики, годинник-кішка на стіні, де вона смішно водить великими чорними очима: вліво-вправо, вліво-вправо!

Ну, раз така справа, доведеться за порушення умов карантину виписати вам штраф, сімнадцять тисяч гривень!

Поліцейський вирвав з якогось зошита аркуш і почав питати:

Прізвище, ім’я, адреса?

Цибулиха щось лепетала, як уві сні, бо її то вкривало льодом, то неначе ошпарювало окропом. Шелестянка вирвалася з рук, майнула кудись у кущі і зникла. Як ота крільчиха, кудись поділася й Мотря.

Ось тут поставте підпис, – підсунув заповнений аркуш поліцейський і вклав бабі Стефанії між змозолених пальців ручку.

Дрижачою рукою вона вивела велику криву літеру «Н» прямо по словах і мовчки підняла на хлопця очі.

Той неначе знітився, сховав аркуш у блокнот і промовив:

Все. Вас викличуть, чекайте, –і пішов до машини.

Ти що, справді на неї склав протокол? –запитав його напарник.

Та, звісно, ні! Ось просто на аркуші написав дурничку. Вона пожартувала зі мною, а я пожартував у відповідь.

Він зім’яв у сильній долоні заповнений аркуш і розсміявся.

Поліцейська машина розвернулася і подалася геть.

***

Цибулиха не пам’ятала, як доїхала додому, де полишила велосипед і навіть не звернула уваги, що двері в хаті було відчинено. Вона навіть не могла осягнути подумки скоєне, бо в голові неначе щось тріснуло, і звідти вилився такий біль, що весь світ зник у ньому, як у киплячому казані. Вона пошкандибала до кімнати і пов’язала голову старим платком із грубої шерсті, бо так завжди вгамовувала біль. Та цього разу не допомогла й хустка, і біль вже надавив на очі десь із середини, немов склеюючи їх гарячою глиною. Цибулиха сіла за стіл і щосили стиснула голову руками.

Коло хатнього порогу раптом виріс якийсь сухий скривлений дід, а може, ще й не дід, просто навіть здалеку по цій постаті було видно, що самогон давно випалив у ній все живе. Дід притоптав ногою цигарку, поціливши в неї лише з третього разу, витягнув з-під брудної сорочки за низ таку ж брудну майку і натягнув її вище грудей, аж під самі очі, заправивши за вуха. Потім ступив на ганок і кілька разів грюкнув кулаком у шибку.

Хто там? – відізвалася тихо Цибулиха. – Заходьте вже!

Наріжні двері скрипнули, і до кімнати ввійшов Васько-Недопалок, місцевий п’яничка, який вже кілька років жив у сараї, оскільки колись заснув у ліжку з цигаркою і був витягнутий сусідами за ноги з палаючої хати в останню мить.

Чого це ти вирядився, як грабіжник?

Так світовий вірус, карантин, ти що, зовсім того? Нічогісінько не відаєш, що в світі робиться? – він раптом стягнув майку вниз, до підборіддя і кілька разів схекнув. – Тьху! Як так можна дихати! А ти попалася? От дурна! Я ж тобі давно пропонував жити разом, більше ж мужчин в селі нема! Так ти все комизилась! А тепер що, – заберуть у тебе хату й усе майно! Будеш бомжувати, як і я!

Як це – заберуть?! – схопилася за серце сполотніла Цибулиха.

Так Мотря вже розповіла, що тебе в райцентрі оштрафували на сімнадцять тисяч. Звідки у тебе такі гроші? А грошей нема – заберуть хату. Все село про це говорить. А тепер давай по-трєзвому помислім на пальцях. Хата твоя лишень за десять-п’ятнадцять тисяч піде, так? З Петра толку не чекай, вже он двадцять років як пропав у португаліях, так? Тож тільки я тебе й можу врятувати! – сів хазяїном поруч Васько. – Біжімо до голови сільради, перепишеш хату на мене, а я тобі пожиттєво кімнату безкоштовно здаватиму. От клянуся! Ти ж приглядатимеш за мною, адже колись санітаркою працювала, так? От тільки за оформлення сама заплатиш, бо я сьогодні без копійки…

Хату? На тебе? Ти ж її наступного дня проп’єш! Що тоді, у твоєму сараї житимемо?

А хоч би й пропив… Моя ж хата…

Та пішов ти, скотиняко! – баба Стефанія схопила рогача, проте не встигла втулити його нижче спини гостя, бо він на диво швидко вивітрився на вулицю.

Я ще прийду! – вже з вулиці прокричав він. – Давай завтра й підемо, бо через день буде запізно! Під тином житимеш, дурна бабо! А я ж від усієї душі…

Стефанія вже не чула того крику. Дошкандибала до ліжка, впала на нього спиною, звісивши ноги. Очі вп’ялися в прямокутний сволок над головою, з чорним гачком, до якого ще її бабуся чіпляла волочок для відціджування сиру, чи, було, й плетену колиску… Сволок був витесаний з липового стовбура, прикрашений різьбленням осикового листя і перенесений сюди ще з прадідівської хати. А в свята мати прикрашала його квітами, пахучим любистком і клала круглу паляницю. На щастя…

Де ж поділося воно? В які краї пішло з батьком, матір’ю та чоловіком услід за вечірнім сонцем, полишивши на згадку лише цей кований сталевий гачок… Який, мабуть, вже теж чужий…

Цибулиха підвелася, поглянула у дзеркало і запитала у блідої жінки з палаючими, ніби від смертельної недуги, очима:

А чи лишилася під шафою та мотузка, якою колись прив’язували непосидючу козу до металевого шворня в городі, неподалік залізничної колії? Ану подивися!

Потім сповзла на долівку, потягнулася рукою під шафу і вже звідти радо скрикнула до жінки у дзеркалі:

  • Є!

Зав’язуючи на кінці мотузки петлю, Цибулиха навіть зворушила усмішкою губи, пригадуючи, як кілька років тому від кози залишилася лише ця мотузка на шворні, а від дільничного прийшла відповідь: «На вашу заяву до райвідділу повідомляємо, що, оскільки коза була прив’язана біля самої колії, а поїзди тут пролітають на великий швидкості, то очевидно, що тварину затягнуло вакуумним потоком до якогось вагону і вона поїхала геть. А через велику кількість проїжджаючих потягів, знайти козу не вбачається можливим. У порушенні кримінальної справи відмовлено». Отак і пропала коза безвісти… Хоча потім усезнаючі сусідки шепотіли їй на вухо, що голову зниклої кози бачили у ночвах біля Недопалкової хати. О-хо-хо… Добре, що хоч мотузка лишилася…

Стефанія важко вилізла на стілець, кілька разів обмотала мотузкою гачок і обережно всунула голову у зашморг…

Звідкілясь прибігла Мариська, відкинула вбік довгий хвіст у реп’яхах і стала слідкувати за діями господині. Від гучного стукоту падаючого стільця вона злякано нявкнула й відплигнула назад. Її підняті до сволока зелені очі раптом здивовано забігали, як у того настінного годинника: зліва-направо, зліва-направо, зліва-направо…

04.05.20

Leave a Reply