Леонід Тома. Стіна

565
Марк Шагал. Вигнання із раю.

СТІНА

                       Моїм друзям

Давно, давно їх зникли тіні,
І тільки в дзеркалах небес,
Мов крізь вселенську павутину
Їх образ в пам»яті воскрес.

І чую Станіслава голос,
Його думок гарячий рій.
Його метафори стоколос
У соцреальності чудній.

Він з тих забутих метеорів,
Блукальців неземних світів.
Із недоведених теорій,
Що нам відкриті в майбутті.

Хорольських хвиль зелена скибка,
Бузковий вир, де Саржин Яр.
Він золоту не слухав рибку,
Його спалив безцінний дар.

І як же страшно повернулось
Те колесо залізних літ…
Мов з-під землі мені почулось:
-Не треба, брате, й так болить.

Ще інший голос чую з ночі,
Із хутора Гребіники:
— Я цвіт терновий бачить хочу,
І квітів польових вінки.

Це той Василь, що сині верби
На мокрий посадив асфальт.
Що сплів матерію і небо,
І долю обернув на жарт.

О ні! Вона не жартувала
Серед базарних божевіль.
Прийшла спокутою печалі,
Як в торбі пожовтіла сіль.

І та кватирка не відчиниться,
Неначе двері в інший світ.
І клен старий стоїть на милицях,
І все не хоче зеленіть

 

2.

А Харків знов зміїну шкіру
Вже скинув, кільчиться кублом.
І він шукає нову віру,
Нового звершення закон.

Тож ті апостоли, як старці
Прийшли до храмових воріт.
Колись на розі їм по чарці
Вже наливав зрадливий світ.

Й вони хмеліли чадом слави,
І в ризах плутались своїх.
Дракон у спину їм, двоглавий
Знов видихав вселенський гріх.

І я стояв там, як прибитий,
І в спину теж мені пекло.
Бо кожна зірка зна орбіту,
Що Провидіння нарекло.

 

3.

І від вогню я прихилявся,
Аж поки півень заспівав.
І той святий Петро подався
У рай, що Бог йому віддав.

Я наковтався чаду слави,
У ризах плутався олжі.
Спіткнувся вже в козацькій лаві,
Та й зупинився на межі.

І так стою на ній, хитаюсь,
На соломині золотій.
Не прагну я сьогодні раю,
Мовчу у спокої святім.

Біля Стіни всі метушаться –
Нема драбини, як назло.
Я знаю – за Стіною щастя
Нема, й ніколи не було.

І ті ключі Петру від раю,
Що милосердний дав Господь.
Це просто те, що не вмирає,
Як не вмирає мій народ.

Хай ми повержені, безликі,
Продажні діти битія.
Та є у нас, оте, велике,
Що там, за нами, возсія.

Воно прокинеться в пожарі,
І усміхнеться у вогні.
І з гуркотом впадуть примари
У чорні, окаянні дні.

Харків 10.05.20.

Леонід ТОМА

Leave a Reply