Михайло Слабошпицький. “З присмеркового дзеркала”: Микола Амосов

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

817

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози «З присмеркового дзеркала», котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві «Ярославів Вал». Презентація її планується на початку вересня.
Пропонуємо фрагмент з книжки.

 

Реалізована людина

Микола Амосов

 

Тоді лікарі виявили в мене бронхоаденіт. Я ще не був досвідченим пацієнтом, а тому дуже стривожився. Мені пощастило потрапити на консультацію до Олексія Самійловича Мамолата, що був, як я взнав, авторитетним спеціалістом – директором Інституту фтизіатрії та пульмонології. Він мене заспокоїв і направив на лікування в тубсанаторій «Ірпінь», що, як зрозуміло з його назви, був у курортному Ірпені. З трьох боків санаторій обступав ліс, у якому перемішалися сосни з дубами. Кардіологи й фтизіатри кажуть, що це найкраще при таких захворюваннях середовище – там особливе повітря.
Я вже почав акліматизовуватися в санаторних умовах, коли почув, що тут відбудеться зустріч із Миколою Амосовим. Виявляється, Мамолатів інститут мав відділення грудної хірургії, котре очолював Амосов. І в санаторії побачив чимало його пацієнтів, що мали штучний клапан.
Я тоді був під глибоким враженням од його книжок «Думки і серце» та «Записки з майбутнього» і не міг зігнорувати таку подію. Як сказала наша лікарка Маргарита Львівна, мініатюрна жінка, зафарбована так, щоб не вгадувався її вже критичний вік, академік приїхав провідати своїх пацієнтів та відповісти на їхні запитання, котрих у них не може не бути після такої складної операції.
Й ось на сцену літнього кінотеатру санаторію з нашим головлікарем – дебелим чолов’ягою, що, очевидно ж, своєю вагою виповзав далеко за центнер, піднімається тендітний, мов юнак із коротко стриженим сивим волоссям, академік. Його аскетичне обличчя, здається, виліпив скульптор – таке воно виразне і на ньому відразу ж помічається пронизливий погляд його глибоко посаджених сталевих очей.
Тон його мовлення був не лекційний – він то вмовкав у задумі, повільно добирав точні слова, то раптом прискорювався в слові, вистрілюючи афоризмами й сенсаційними фактами з історії медицини. Очевидно, йому було нелегко виступати – він надто багато знав, а тому мусив вибирати з усього того саме таке, яке потрібне й корисне саме для цієї аудиторії.

Після невеликої лекції його засипали запитаннями. Він відповідав стисло й давав конкретні поради для поліпшення якості життя людей, що пройшли складні операції.
Я записав тоді в щоденник такий епізод.
Зовсім молода і вродлива жінка запитала, чи їй – із таким протезним клапаном – можна виходити заміж.
Ось відповідь Амосова:
– Конечно, голубушка! Обязательно! Только не на сырой земле! – і він молодечо всміхнувся своїм словам. Очевидно, вони йому сподобалися.
Потім Маргарита Львівна засуджувала академіка за те, що дозволяв собі фривольну фразу. Мовляв, міг би просто пояснити: для таких людей небезпечно застудитися й мати ревмокардит – тоді почнуться через це великі проблеми. А Микола Михайлович дозволив собі жарт у стилі легковажних письменників. Хоча ж він не пише легковажних книжок. Усі його книжки аж надто серйозні. У цій ситуації підступний Бахус винен. Пояснювала: перед виступом вони з головлікарем випили коньяку. От Амосова і «понесло» і заламувала в пароксизмі осуду коротенькі повні ручки. Маргарита Львівна була одеситка і працювала в санаторії посезонно – тільки влітку й ранньої осені, коли пацієнти були в літніх павільйонах. Судячи з її слів, вона цілу зиму й весну жила, готуючись до ірпінського сезону. В санаторій пані Маргарита привозила чи не весь свій гардероб і щодня поважно дефілювала в іншому «прикиді». Невже все це було для пацієнтів?
Майже три місяці пробув я в санаторії. Заприязнився з кількома Амосовими пацієнтами і наслухався від них чимало суперлативів на його адресу. Знову перечитав «Думки і серце» (В санаторії була велика бібліотека й знайшов подарований їй з автографом академіка томик).
Це книжка не для нашого читача, вихованого на лектурі лірико-романтичного характеру, де так багато всякого сиропу. В нас так не пишуть. Точніше – не писали.
«Це морг. Такий собі непоказний маленький будиночок стоїть у кутку інститутського саду. Сонячно. Яскрава зелень. Квіти. Здається, цією стежиною ходить Червона Шапочка. Ні. Тут носять трупи. Я – лікар. Я іду на розтин. Учора після операції померла дівчинка…»
Цілковито автологічне письмо. Домежний літературний мінімалізм. Ба навіть аскетизм. Узагалі – лектура не на всякий смак. І не для тих, у кого слабкі нерви.
Власне, це ніби й не повість, хоча саме так визначено жанр книжки, що побачила світ у «Радянському письменнику» 1965-го. Пізніше мені довелося сперечатися з одним доцентом, який уперто оскаржував таке жанрове позиціонування Амосового твору. Мовляв, це звичайні мемуари. Чи щоденникові нотатки. Все доценту не хотілося «впустити» в «нормальну» літературу прославленого хірурга. Він затято кваліфікував його тільки як літературного дилетанта. А при тому визнавав повноцінним письменством усі ті літературні аномалії, з котрих потворно випирали примітивні ідеологеми, що їх імперативно спускала літературній публіці «керівна і спрямовуюча».
Книжка Амосова тріумфально пішла по світу. Він попервах і сам здивувався її успіху. Бо ж, як згадує в спогадах, ніколи не тільки не мріяв про літературні лаври, а й не мав жодного свербіжу – окрім історій хвороб, рецептів та наукових статей – писати щось таке, яке не має суто практичного значення.
За його словами, все сталося зовсім випадково.
Ось його свідчення про те, як це було.
«Якось восени 1962 року, після смерті при операції хворої дівчинки, було дуже погано на душі. Хотілося напитись і комусь пожалітися. Сів та описав той день. Довго правив рукопис. Вичікував. Сумнівався. Через місяць прочитав приятелеві – письменнику Дольд-Михайлику. Потім другові-хірургу, ще комусь. Усім дуже сподобалось. Так виник «Перший день» у майбутній книжці «Думки і серце». Дольд допоміг опублікуватися в київському журналі. Передрукували в «Науке и жизни». Потім видали книжечкою. Далі «Роман-газета». І ще, і ще. Всі разом: великий успіх. Письменник Сент-Джордж, американець російського походження, зробив англійський переклад. А з нього – переклади майже на всі європейські мови. Загалом видавали понад тридцять разів».
Дехто гадав, що ця книжка озолотила автора.
Ні. СРСР не підписав конвенцію про захист авторських прав. Зарубіжні видання гонорару Амосову не приносили. Як згадував він сам: «знаменитим – став, багатим – ні». А цей текст, беручи до уваги й масові журнали, було оприлюднено накладом – уявімо собі! – 7 мільйонів. І, здається, різномовним читачам було глибокого байдуже, що твір не в усьому відповідає традиційним канонам повісті.
Щоб завершити літературну сторінку біографії Амосова, нагадаю, що йому належать книжки «Записки з майбутнього», «Книга про щастя і нещастя», «ППГ 22-66», «Голоси часів», а також надзвичайно популярні «Роздуми про здоров’я». Загальний тираж видань «Роздумів…», як і «Думок і серця», – понад 7 мільйонів.
Про унікальну медичну практику і про наукову діяльність Амосова написано надзвичайно багато. І я не маю наміру реферувати тут бодай найголовніше з усього того – це ж не укладеться навіть у кількатомник. Досить сказати, що він був одним із найвідоміших з усіх знаменитостей не тільки в Україні, а й в усьому Союзі.
Прийшовши на роботу в відділ критики «Літературної України», я з подивом узнав, що Амосов – член Спілки письменників. Запитав Павла Загребельного, як приймали до Спілки Амосова? Він пояснив: це скорше має звучати так: як його запрошували до Спілки? Популярність кардіохірурга давала можливість підвищити авторитет Спілки. Отож керівництво її звернулося до кардіохірурга з пропозицією стати її членом. Оскільки він на той час уже зібрав колекцію літературних лаврів, то після деяких вагань погодився на цю пропозицію.
Я знайшов у своєму щоденнику такий запис.
У Будинку літераторів мала відбутися лекція Миколи Амосова. Ця подія широко анонсувалася – не щодня ж славетний кардіохірург виступає тут, хоч він і значиться в реєстрах письменницької організації.
Секретаріат Спілки доручив мені поїхати за Миколою МИхайловичем в інститут на Батийовій горі. Дали водія з машиною. Я мав зайти в кабінет Амосова і повідомити: мовляв, машину подано – їдьмо. Що я й зробив.
Микола Михайлович подивився на настільний календар і сказав: так, у нього записано, що сьогодні о п’ятнадцятій він має бути в Будинку літераторів. Я був подивований його простим одягом. Звичайна, очевидно, недорога сорочка, не надто випрасувані штани – також явно не з заморського товару. Зустрівши його на вулиці й не знаючи, хто це такий, ніколи не запідозрив би, що це – чоловік такого суспільного статусу. Очевидно, Микола Михайлович не належав до тих, хто сповідував дендизм. Як потім мені пояснили моя добра знайома, він міг собі це дозволити, бо він – Амосов. І цим усе сказано.
Ми їхали вулицями травневого Києва. Було для цієї пори незвично жарко. Вітер, що вривався у вікно, не освіжав.
Микола Михайлович сидів спереду біля водія, а я – за ним. Він мовчав, углиблений у якісь думки.
Я дивився на його худу, порізану зморшками шию, на гострі плечі, і думав про те, який він уже безнадійно старий. Йому тоді було шістдесят шість. На вісім років менше, аніж нині мені.
За цілу дорогу до Будинку літераторів він так і не обмовився жодним словом.
У конференц-залі було людно. Туди повносили ще багато стільців. Заставили ними весь прохід. Я відразу спостеріг, що власне письменників мало. В залі було головно жіноцтво. Тещі, дружини, доньки письменників, самі ж письменники не надто цікавилися Амосовим і тим, що він може сказати. Мені казали, що чималенько трударів пера саме тоді висиджувало в «енейному» підземеллі, де в них був черговий сеанс обіймів із Бахусом. Що їм Амосов?
Представляв Амосова Юрій Щербак, який схарактеризував і особливості медичної діяльності академіка, і його літературну творчість. Звичайно ж, усе те мовилося з високим пієтетом. Бо кому ж, як не Щербакові, з усіх наших спілчан знати, хто і що Микола Амосов.
Коли Микола Михайлович говорив, у залі стояла тиша. По-перше, це було неймовірно цікаво. Бо ж ішлося про те, як можна – бодай теоретично – подовжити своє життя, що і як може на це вплинути. Звичайно ж, було багато запитань.
Ось одне з них.
Перед тим поясню, звідки воно взялося.
У ті часи ходила в масах чудернацька теорія академіка Володимира Мігуліна про те, що в людському організмі нагромаджується катастрофічно багато електрики. Тому кожен із нас повинен чи то заземлятися, чи розряджатися. Наприклад, припинати себе на ніч ланцюгом до батареї. Я прочитав в енциклопедії, що Мігулін радіофізик і геофізик, але раптом дебютував ось такою доктриною в практичній медицині. Сьогодні важко говорити про те без іронії, але тоді воно було як інфекція. Я знав чимало тих людей (вони були мов сектанти!), які щоденно виконували ритуал розряджання, виганяючи з себе електрику.
І характерно, що питання про теорію Мігуліна і його теорія стало до Амосова чи не найпершим.
Він уважно слухав, але його вузенькі губи вже починали тремтіти від стримуваного сміху.
Микола МИхайлович сказав приблизно так: це – абсолютна дурниця. Але вона зовсім не шкідлива. Ви розряджаєтеся? Розряджайтеся й далі, якщо в те вірите. І цілком може бути, що це вам допомагатиме. Головне – вірити. Мені такі методи ніколи ні в чому не допоможуть, бо я в те не вірю. А вас я навіть не відмовляю від такого заняття.
І далі був пристрасний монолог про те, що саме віра пацієнта – то найголовніший спільник лікаря та одні з найголовніших ліків для хворого. Та ще такий акцент: не шукайте самі в себе хвороб – у багатьох є така шкідлива звичка: замість жити, вони тільки те й роблять, що прислухаються до себе, знаходячи в собі нові й нові симптоми тих недуг, котрих насправді в них немає. Та ще полюбляють без нагальної потреби візити до лікарів. Ходять до них, як діти до школи. Зрештою, нагадав він, усе це в нього описано в його численних статтях, котрі колись вийдуть окремою книжкою. (Згодом з’явилися «Книга про щастя і нещастя» та «Роздуми про здоров’я» – певен, що саме їх він мав на увазі). Потім усе це – і не тільки це – було підсумовано в його «Енциклопедії Амосова (Алгоритм здоров’я)».
Я тоді не знав, що хірург Амосов має ще й технічну освіту. Він закінчив механічний технікум. І навіть працював електриком на лісопильному заводі в Архангельську. Тоді ж став студентом заочного відділення Московського індустріального інституту і паралельно навчався на стаціонарі в Астраханському медінституті. Тому він, почувався своїм серед кібернетиків у Києві. Вже з кінця п’ятдесятих років почався його альянс із кібернетикою – він, як мовиться, задавав тон у відділі біокібернетики Київського інституту кібернетики.
Отож цілком закономірно, що тоді в Будинку літераторів Амосов чимало говорив і про кібернетику. Але ця тема викликала з зали єдине запитання. От, мовляв, у наше життя починають входити розумні машини. Вони перебирають на себе дедалі більше функцій. Чи може незабаром статися так, що нам уже навіть не потрібен буде уряд, бо і планування і взагалі керування всім народногосподарським комплексом цілком – і хто зна в скільки разів дешевше та й ефективніше – здійснюватимуть розумні машини.
Амосов якусь мить мовчав, а потім широко усміхнувся й сказав, що нам це не загрожує.
А не загрожує тому, що в нас усе побудоване на брехні. От, мовляв, у колгоспі виростила десять цукрових буряків. А колгосп звітує в район: у нас урожай – п’ятнадцять буряків. Район повідомляє в область: у тому колгоспі врожай склав двадцять солодких коренів. Область гідно рапортує в Київ: у такому господарстві мають двадцять п’ять буряків. А республіканське керівництво гордо повідомляє в Москву: в тому колгоспі небувалий урожай: там виростили аж тридцять буряків. Отак ми й живемо. Ніде немає правди. Отому в нас такий бардак і хаос. Все тут стоїть на брехні. І це наша найбільша трагедія. Це тільки в медицині є чесна статистика: маємо ось стільки пацієнтів на лікуванні, а стільки померло. Трупи не приховаєш.
Мене вразила спокійна відвертість Амосова, який без жодного мудрування на цьому елементарному прикладі поставив діагноз нашій соціально-економічній системі. Розумному досить – він збагне: вона приречена.
Ця зала нечасно чула такі оплески, коли Амосов подякував аудиторії за увагу й терпіння.
Я відпроваджував хірурга в інститут.
Коли машина рушила, він обернувся до мене й запитав, чи не було надто нудно на його виступі?
Це не було кокетуванням чи бажанням почути похвальби на свою адресу. Бо він ще й пояснив: я завжди хочу викласти якнайбільше матеріалу, а це спричиняє затяжну монологічність. І тоді людям важко лишитися на високому рівні уваги.
Я гаряче йому заперечив. І похвалився записами в блокноті, де намагався встигнути фіксувать його думки.
Він уважно зиркнув на мене – очевидно, щоб допевнитися, чи я кажу правду. Очевидно, він, надарований хистом самоспостереження і самоаналізу, прагнув усе проревізувати й систематизувати.
Я подякував долі, що саме мені випало поїхати за Амосовим. Бо ж якби не це, то я, може, й не побував би на його лекції. Може, тонучи в редакційній повені рукописів, і не взнав би про неї. І не поспілкувався б – хоч би й так коротко – з цим великим чоловіком.
Бажаючи продовжити тему його лекції, я сказав, що захоплений нею ще й тому, що він – рідкісно смілива людина.
Микола Михайлович коротко засміявся і сказав:
– Ні, я не можу назвати себе великим сміливцем. Мабуть, навіть навпаки – я боягуз. Але я вже старий, і можу дозволити собі таку розкіш: казати правду.
Амосов мовчав і я відчув, що думками він став уже зовсім далеко.
Біля воріт інституту, коли він потис на прощання руку, я не витримав і похвалився: читав «Думки і серце» і «Записки з майбутнього». Він знов уважно глянув мені в обличчя, мовби перевіряючи, чи кажу правду, і знову запитав, чи не було занадто нудно. Сказав, що ці книжки читають люди переважно старшого віку. Молоді здебільшого про те, що є в тих книжках, не задумуються.
Більше мені не щастило на зустрічі з ним.
Але я завжди жадібно читав усі його тексти, котрі потрапляли мені на очі.
Коли з’явилася згадувана енциклопедія, я купив десяток примірників і роздаровував друзям.
Є там чимало важливих зізнань цього видатного чоловіка.
Ось, скажімо, таке.
«Щодо фрондерства до влади, то перебільшувати не буду: «проти» не виступав. Крамольні книжки з-за кордону возив багато, користуючись депутатською недоторканістю, але тримав під замком. Чи був я «радянською людиною»? Напевно, все-таки був. Міняти соціалізм на капіталізм не хотів. Заздрив західним колегам через умови роботи, але щоб виїхати – такої думки не виникало. Незважаючи на правителів-комуністів, навіть на ГУЛАГ, наше суспільство видавалося справедливішим. Права бідного люду і на роботу, пенсію, соцстрах, лікування, освіту, майже безкоштовні квартири та транспорт – здавались важливіші за свободу преси та демонстрації проти уряду».
Абсолютно чесне зізнання – це справді в дусі Амосова.
Знаю чимало людей, які, бувши тоді агресивними совками, раптом почали у нові часи розповідати, що вони були послідовними інакодумцями й протистояли комуністичному режимові. Амосов відверто зізнається: він плив за течією. Не надто сушив собі голову політичними питаннями, хоча багато до чого ставився з глибокою іронією. «Перегляд політичних поглядів відбувся вже після горбачовської перебудови», – зізнається він.
За його спогадами, він дуже захопився публіцистикою в час горбачовської перебудови. Часто друкувався в московській «Литгазете». Згодом із подивом перечитував свій «Маніфест» 1988 року – виклад поглядів на суспільство й на соціалізм. Так, він тоді ще не розгубив ілюзій про «соціалізм із людським обличчям». «Стаття в її критичній частині як на ті часи була дуже смілива. А соціальні погляди тепер мають враження безпорадне. Я розчарувався в них ще в 1990-1992 роках, коли засідав у Верховній Раді (СРСР – М.С.) й одержав доступ до секретної статистики».
Іще раз підтвердилася теза про те, що людина – це інформаційний продукт. Кинув депутатство, остаточно розчарувавшися в цій діяльності. Пояснив: там він себе не знайшов, а відчув, що може згубити.
Останню операцію на серці зробив у вісімдесят років. Вона була невдала – пацієнтка померла.
Тепер він писав статті здебільшого філософського характеру і про біокібернетику.
Уважно аналізував, як старіє і зношується його організм. Розробив систему фізичних навантажень, котра мала гальмувати – і гальмувала! – процес старіння. Все це докладно описано в його енциклопедії. Йому самому довелося кількаразово бути пацієнтом. Він у цій ролі тоді перейшов ті операції, котрі колись робив сам. Узнати на собі, як жити з протезом клапана і з кардіостимулятором. Усе це він, також жадібний до самоспостереження і пізнання, докладно описав.
Дуже важливо – і це так характерно для Амосова, який був, сказати б, відкритою системою, – що він, росіянин за походженням і за культурним вихованням, чітко й виразно акцентував на двох моментах. Перший: куди йти Україні? До Росії, з якою в неї стільки пов’язано в минулому? Ні, йти тільки на Захід: шлях до Росії – це шлях у нікуди.
Як бути з державною мовою? Стільки тутешніх росіян виступають за двомов’я: українська й російська. Амосов тут категоричний: державна мова – тільки українська. Якщо цього мало, то можна ще широко культивувати в Україні англійську, бо це – мова світової політики й науки.
У старості він зізнавався: найбільше боїться деградації розуму. Знову й знову прискіпливо дослухався до себе й до своїх думок. А думалося йому про штучний інтелект. Про техногенну цивілізацію. Про замикання реальності на віртуальність. І про те, що таке «інша фізика»? Що в ній – дійсне, а що – від самонавіювання. Очевидно, небагато людей у нас – і не тільки в нас – про це думали. Та ще й о такій своїй життєвій порі.
Володимир Панченко і В’ячеслав Брюховецький розповідали мені, як Амосов – за кілька місяців до смерті читав лекцію в «Могилянці».
Його запитали, чи вірить він у Бога.
Він трохи задумався, а потім відповів: раніше не вірив, а зараз… не знаю.
Розумій те, як хочеш.
Він як ніхто добре усвідомлював: операція заміни кардіостимулятора, котру йому треба пройти, – це не прогулянка. Все може бути. І вимушував себе дивитися на це як на ще один експеримент.
«Окрім того: смерть від операції – найкраща».
Розуміймо, як хочемо.
У східних релігійно-філософських доктринах є такі дефініції: реалізована людина і нереалізована людина.
Нереалізованих – переважна більшість.
Микола Амосов – реалізована людина.
І – вже зовсім виходячи за канони тієї доктрини – неоднораз реалізована…

Leave a Reply