Олександр Коротко. З поеми «Стус»

Олександр Коротко

602
Василь Стус. Художник Володимир Слєпченко

Переклад Ольги Ільчук

 

                                   І на волі немає волі.

 

СТО  ГРАМІВ  КОЛИМИ

Ночі без неба.

На розтяжці вітрів

над прірвою ГУЛАГу

розгойдується

стіл з горілкою

у гранчаку Колими.

Свіча місяця

торкається щокою

до замурованого

в лід

тюремного вікна

та гріє сни Стуса,

що линуть

над рідною ненькою

Україною.

А ось і свастики павук,

зачаївся у кутку

Колими

та ловить у свої тенета

тіні знесилених зеків.

Землі точило

шліфує душу

й перо поета,

на цій круговерті

циферблата

рахує час

хребці хвилин

і склеює

роки та дні

в одне протяжне завивання,

тут инших співів не буває

й не може бути.

Сопки Магадана –

двогорбі верблюди –

завмерли наглядачами

у позі лотосу

над вічним безправ‘ям

цього краю.

Сонхмара,

cон-острів

завис над вічною

мерзлотою.

 

Памятаю, як уперше пішов до філармонії. Памятаю,

як прослухав цикл лекцій про Бетговена – всі 9 симфоній

і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це

була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці –

і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто,

не поступається напасникам, а йде напрола́м: або світ

прийме таким мене, як я є, як мене народила мати –

або вбє, знищить мене. Але я – не поступлюся!..

 

КОРІННЯ

– Бабуню,
чому впродовж

століть
ми з болем в серці

живемо?
Бабуню,
чому не ремствуєм?
Бабуню,
чи буде край

стражданням,

бідам, горю на Вкраїні?
– Васильку, внучку,
вже давня я,

тож годі вірити,
що доживу

до світлих я часів,
але я певно знаю,
що буде саме так.
– Бабуню,
звідки знаєш ти?
– Василику,

мені Господь сказав.
– Бабуню,
а що мені робити?
– Василю, внучку,
тримайсь

свого коріння

і борись.
Ми маємо

непереможну зброю –
любов і доброту,

та й правда теж за нами.

 

Памятаю, як в 1951 р. я їздив у село, до бабуні.

Збирав колосся – по стерні за мною гнався об’їждчик –

я втікав, але він верхи на коні (безтарка з парокінню) –

наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав

його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав,

що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали…

 

НЕБЕСА

Гнізда веселики в‘ють,

чую музику

літа,

пахне домом, євшаном

і степом розлук,

а на вікнах

тюремних решітки,

наче крони

осінніх дерев,

вихають хлопчику вслід

я стою

поміж небом і небом,

і в чорнильницях туч

опівнічні рояться

видіння

неприкаяних в травні

хрущів,

мов провісник весняної

волі,

і на кінчиках

пір‘я

лелечих розсвітів

запереченням

пам‘яті страху

оживає гербарій

з метеликів слів.

Залишаю у спадок

нащадкам

гулаг болю мого

за Країну

мою.

 

Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він,

піймавши хорого голубятка, ще жовтодзьобового

(була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом,

напував водою. Те голубя стрибало за ним, як за батьком.

І що? Видужало голубя, підросло, набралося сили.

Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли

дякувало – то як. Але в моїй памяті – поки й житиму –

буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,

рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що

це було, що це бачив я, і бачили інші люди – світ став

кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так,

аби голуби сідали на плечі…

 

Олександр Коротко

________________________

Автор наводить фрагменти

листа Василя Стуса «До Сина».

 

Leave a Reply