Переклад Ольги Ільчук
І на волі немає волі.
СТО ГРАМІВ КОЛИМИ
Ночі без неба.
На розтяжці вітрів
над прірвою ГУЛАГу
розгойдується
стіл з горілкою
у гранчаку Колими.
Свіча місяця
торкається щокою
до замурованого
в лід
тюремного вікна
та гріє сни Стуса,
що линуть
над рідною ненькою
Україною.
А ось і свастики павук,
зачаївся у кутку
Колими
та ловить у свої тенета
тіні знесилених зеків.
Землі точило
шліфує душу
й перо поета,
на цій круговерті
циферблата
рахує час
хребці хвилин
і склеює
роки та дні
в одне протяжне завивання,
тут инших співів не буває
й не може бути.
Сопки Магадана –
двогорбі верблюди –
завмерли наглядачами
у позі лотосу
над вічним безправ‘ям
цього краю.
Сон—хмара,
cон-острів
завис над вічною
мерзлотою.
…Пам‘ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам‘ятаю,
як прослухав цикл лекцій про Бетговена – всі 9 симфоній
і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це
була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці –
і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто,
не поступається напасникам, а йде напрола́м: або світ
прийме таким мене, як я є, як мене народила мати –
або вб‘є, знищить мене. Але я – не поступлюся!..
КОРІННЯ
– Бабуню,
чому впродовж
століть
ми з болем в серці
живемо?
Бабуню,
чому не ремствуєм?
Бабуню,
чи буде край
стражданням,
бідам, горю на Вкраїні?
– Васильку, внучку,
вже давня я,
тож годі вірити,
що доживу
до світлих я часів,
але я певно знаю,
що буде саме так.
– Бабуню,
звідки знаєш ти?
– Василику,
мені Господь сказав.
– Бабуню,
а що мені робити?
– Василю, внучку,
тримайсь
свого коріння
і борись.
Ми маємо
непереможну зброю –
любов і доброту,
та й правда теж за нами.
…Пам‘ятаю, як в 1951 р. я їздив у село, до бабуні.
Збирав колосся – по стерні за мною гнався об’їждчик –
я втікав, але він верхи на коні (безтарка з парокінню) –
наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав
його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав,
що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали…
НЕБЕСА
Гнізда веселики в‘ють,
чую музику
літа,
пахне домом, євшаном
і степом розлук,
а на вікнах
тюремних – решітки,
наче крони
осінніх дерев,
вихають хлопчику вслід –
я стою
поміж небом і небом,
і в чорнильницях туч
опівнічні рояться
видіння
неприкаяних в травні
хрущів,
мов провісник весняної
волі,
і на кінчиках
пір‘я
лелечих розсвітів
запереченням
пам‘яті страху
оживає гербарій
з метеликів слів.
Залишаю у спадок
нащадкам
гулаг болю мого
за Країну
мою.
…Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він,
піймавши хорого голуб‘ятка, ще жовтодзьобового
(була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом,
напував водою. Те голуб‘я стрибало за ним, як за батьком.
І що? Видужало голуб‘я, підросло, набралося сили.
Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли
дякувало – то як. Але в моїй пам‘яті – поки й житиму –
буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що
це було, що це бачив я, і бачили інші люди – світ став
кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так,
аби голуби сідали на плечі…
Олександр Коротко
________________________
Автор наводить фрагменти
листа Василя Стуса «До Сина».
Leave a Reply