Тетяна Горбукова. Посеред світів

Тетяна Горбукова

1375
Мікалоюс Чюрльоніс

***

Моя волошкова Муза,

з обідраним серцем,

підсвідомими словами зринає

на біле поле паперу.

 

***

Найісторичніша фарба –

біла, як сяйво…

З неї народжуються ангели.

 

***

День без крихти віри,

як ніч без смолоскипа,

без зірок.

 

***

Посуд – певна річ — необхідне.

Але куди зливати швидкий плин думок?!.

Що відстоюється – поглине джерело Вічності.

На розлив думки продають Боги.

Жебракам і заборгованим –

Безкоштовно!..

 

***

Дрібнесенькі ніженьки весняних цимбал

Вигравають на проміннях весни.

Відчиняються душі.

 

***

Годинник, роки, майбуття…

Крапля…

Спливаємо у Вічність.

 

***

Оце довго думала і залишилась одна.

Треба, або навчитись думати разом

(але то не думки, а цивілізовані гасла),

або навчитись сприймати себе як

неіснуючу матерію.

Нашому віку –

досить

метушні!

 

***
Дай, Боже, тобі спіткнутися

об власну Совість!

Ще не все втрачено…

 

***

Ляпаси життя –

стимул руху

зростання душі.

Втішайся!

 

***

Світла думка присіла

на підлікотник крісла.

Радію, що не змела її

з крихтами.

Хороше помовчати удвох.

 

***

Я несвідомо прагну до нуля:

Хочу почати все спочатку.

 

***

Болюче сьогодення.

Скривджене минуле…

Ікарове майбутнє?!.

 

***

Мій погляд,

як щеня,

втомився вдивлятися

в укрите пилом дзеркало пам’яті,

у якому ніколи не відіб’ємося

ми удвох.

 

***

Забагато наговорено.

І пісня втомилась.

Підійняти кохання можна,

А ось… донести?..

 

***

Здвоєна сопілка туги –

Самотність удвох.

 

***

Впізнавання – розкіш

Спілкування.

Пізнання – присиченість

І край…

Як важко любити близького!

 

***

Зачіска дерева – осіння…

Зруйноване зелене гніздо

і птахи розтанули.

 

 

МИХАЙЛУ ДУБОВУ

У розпуки – довгі руки.

Скам’яніла голова…

Доки серце рветься з муки –

Доти будуть жить слова.

 

Пручається Слово: то вислизне рибкою,

то брюхне багнюкою (жартом лихим)…

Розкішная Мово, – настояна скрипкою,

тужіє розлукою, гірчить в ній полин…

 

Хай скресне ошатне словесне убрання,

як випране в чистій протоці річній.

Німесеньке Слово, скалічена Мово,

своїх зозулят-немовлят пожалій.

 

УКРАЇНА. ОБЕРІГ

Я Тебе не залишу серед віхоли долі сумної

о, свята чистота, кароока слов’янська Мадонно.

Самоспалень правдивий вогонь Твої рани загоїть.

Не стуляй, гіркота, материнські ласкаві долоні.

 

Я Тебе не покину, не гнутиму спину лукаво

за кордонами мрій. Оберіг мій – то Лавра Почайна.

Через кригу століть пробивається свічечка слави:

Тихо так мерехтить, причащає до Слова, до тайни.

 

Хай на кінчику леза, в задусі, в старечій знемозі,

я почую Твій спів золотий, голубий, стоголосий.

О, Мадонно, о Нене, до зір Твої очі підносять.

Босоноге дитинство дарують на вічній дорозі.

 

БАБА МОТРЯ

Втомлена, згорьована, самотня –

Баба Мотря…

Ні – дровець, ні – дощику, –

Щоб зварити борщику.

Хата сумна, як труна…

Рветься у серця струна.

Боже!.. Чи це вже край?!.

Біль, як дитину, звивай…

Діти, діти, куди подітись?..

Вітер, вітер…

Лампа не світить.

Загасла…

(Нехай їй трясця!) …

От і все щастя…

 

***

Дякую,

що не прийшов…

Не простудив прохолодою.

Не пригостив нагородою.

Дякую, що не прийшов…

 

Ми із самотністю вдвох

вижили, все перекреслили.

Вмерли і знову воскресли ми

І не залишив нас Бог.

Дякую, що не прийшов.

 

МОЛИТВА

Ой, без мами і без тата –

Пусте серце, дика хата…

Спаси, Боже, від біди,

Від нас горе відведи.

Дай нам сили духовної,

Долі щирої, повної.

Щоб ми все добреє

Передали Діточкам своїм.

 

КОЛИСКОВА 1

Люлі-люлі, рідна дитинка.

Тобі на щастя ладнаю торбинку.

Люлі-люлі, мила дитинка,

В тій торбинці лежить скатертинка

Вона яскрава і майже казкова –

В ній рідна пісня, на щастя підкова,

В ній сірі гуси живуть, у Ганнусі.

Святий Микола і білий бусел.

В ній стрічка річки

Й пасхальне яєчко,

В ній грає кобза

І вариться гречка.

 

КОЛИСКОВА 2

Ходить вечір, сипле зорі

Вам у сни казкові.

Хай насниться синє море

Й на щастя підкова.

А матуся зварить борщик.

Збудить на світанні.

Спить вітрець, дрімає дощик,

Сплять Грицько і Таня.

Навіть кицька у колисці

Мружить оченята.

Спіть. Ласкаво зорі світять,

Мама сплять і тато.

 

КОЛИСКОВА 3

Мій синочок, засинай,

Баю-бай!..

Голубий везе трамвай

Нас у гай.

Там в зелених вітах

Задрімали квіти.

Засинай!

Сонечко моє, вільно спи.

України щедрі лани

Подарують колос,

Щастя й долю, й голос –

Сонечком зростеш із пітьми.

Сили набирайся в дерев.

Станеш сам могутній, як Лев.

Я тобі з криниці

Принесу водиці,

Райдуга всміхнеться Тобі.

Спи!

 

***

Дзвінко-дзвінко – срібний сміх –

Впало сонечко до ніг!

Літо, літо, літечко –

Стигла молодиченька!

Крайка на тобі – червона.

І дзвенять джмелі, як дзвони.

Кошик з колосками,

З білими грибами

І намисто з горобини,

Із шляхетної калини.

Посмішка ясна –

Встала зі сну!

Це Вкраїна мила

Знов себе зростила.

Дай їй, Боже, сили!..

 

АЛЕВТИНІ АНДРІЇВНІ ЄЛСУКОВІЙ – ХУДОЖНИЦІ

Я притулюсь до квітки, вона скаже:

«Змалюй мене, бо я ж твоя сестра!..»

І знову зойки свої пензель в’яже –

до сутінок продовжується гра.

 

Жахлива ніч!.. Як пахнуть анемони!..

Ревниво заздрить квітці полотно…

Мовчить палітра. Її фарби-дзвони

до ранку сплять… Проміння у вікно –

 

і знов – судома, вибрик і відвертість:

мазок живий, яскравий і чіткий.

Кричить картина, що не буде смерті,

Художник виграв з вічністю двобій!..

 

***

Б’є музика в мені, вона мене тривожить,

На сполох б’є, на дзвін, в долонях обійма…

Б’є музика в мені. Вона мені ворожить:

В’є пасма із Душі – І вже мене – нема…

 

Я – світ безмежний цей. Я – гілочка Галактик.

І біль в мені і край, і досвід полумкий!

В безмежності ночей подай таємний знак свій.

Музико, не карай! – візьми у вир хутчій.

 

У пишності зими Твій голос — срібно-ніжний:

Так тиша гомонить зірчастістю сердець.

Допоки диригент засвітить вічні свічі –

спалахуєм вогнем. Ми – вічні… Не кінець!

 

Отож, веди наш Дух – свавільна і затята.

Виковуй із хвилин стрімкий і вірний плин.

Твій диригентський рух – то пташечка крилата.

О, мед мій, і полин – Музики вічний рух.


Переклав

Петро Велесик 

 

 

Із книги «Не заключайте в рамки божество»

***

У рамки божество вміщати не спішіть.

На те і божество, щоб вільно жити.

Так Моцарта комета всього світу,

У котрій звук уже подібний світлу,

А поряд – ні Сальєрі , ні душі…

У рамки божество вміщати не спішіть.

 

За зраду не карайте друзів ви.

Вони – дзеркал освячених відбиток,

Так призом жмут заграє тіней світлом,

Так місяць-щит, возноситься, мов вітер,

Геть змінюючи обриси морів.

За зраду не карайте друзів ви!

 

Спустошення видовжувать не слід.

І відновити фреску в праці й до утоми,

нам не дано. Художник невідомий

зафіксував фрагмент. Хоча невтомний

час письмена стирає на землі.

Спустошення видовжувать не слід.

***

Поети скрізь, а істин мало.

Багатозначність та-на збиток.

Поезія – мов нерва витік

Такий кармінний і кривавий.

 

А молоко – для втіхи міта .

Красивість – солодити вміє.

Нашестя, грабежі, завія –

Поезія – стоп-кадр болючий миті.

 

***

Нудьга нестерпна провінційних міст…

Пустельний вечір.

Жалібні дороги.

Геть юні перетоптані тривоги

Глухих будинків, що схилились, зміст.

Притлумлений тут спокій…Між безсонь…

А уночі зірки,

спустившись низько,

Крізь дах доймають

світлом олімпійським,

зірвавши вічність біля тихих

скронь.

Дні втрачені.

А бронзова утома

біля дверей, немов чавунна гиря.

І, плавлячись, лише в зіницях звірів

Жовток й кармінність сонце ллє судомно.

 

***

Ява і тиш..,

Й несамовиті звуки…

І місяць – змилок в пінних небесах.

Коли до мене простягає руки

Поезія, то не зникає страх,

 

Не відгадати дієслово за оркестром,

не донести цей образ до рядків,

в безглузді недоладного геть жесту

Так зв’язаної побутом руки.

 

Та зустріч ближчає: дзвіночок без оглядки

До скроні дотягнувся й полилось!

Слова і вигуки, і навіть тільки крапки,

Простору протяг. Дійство почалось!

 

Напучень воскресіння небезпечних,

Лампад відречення, що видумав народ,

і мисль, що є священне десь Мистецтво,

яке не потребує нагород.

 

***

Була я деревом, перлиною, зелом.

Росла покірним квітом в диких скалах.

Мустангом я була й ковбой зі злом

Ласо на шию накидав зухвало.

 

В буддійських пагодах, в російських теремах

Блукала іноком, розписувала храми…

Дітей народжувала й гинула в боях,

І старцювала, стукаючи в брами…

 

Я – дух, я – сіль…Пробуду на Землі,

Допоки Бог не позове на свято Тризни.

А Всесвіт – ватра, я сонм віття її.

В мені завжди життя мигоче присмерк.

 

***

Німа, як аркуш,

задихаюсь словом.

Прогаяла життя

я безтолково.

,,Кружляй, моя платівочко,

кружляй !..”

,,Телесики”

ґвалтують скрізь комп’ютер,

Народ застряв в байдужості

і смуті.

Немов покара Божа,

те життя!

 

***

Легко в осені храмі черленім,

У згасанні багато тепла.

І підсвічник опалого клена

Тихо кутає мокра імла.

 

Все крихке тут, пустинне, у брижі.

Наче пам’ять зітхнула, пішла.

Розчинилась у посмішці свіжа,

Зазирають в її дзеркала.

 

***

Траву на попелищі знову видно,

І пестять тіло струмені блакитні.

Душі не хочеться ридати бідній –

Цілунки грають в ній такі привітні…

 

Я тоненькою віточкою стану.

В мені бунтує весняна природа.

Я знаю: ти прийдеш і я відтану

і буде дуже гарною погода.

 

Я гармонійна виросту напевно.

Живе усе даритиме усмішка.

Я – скрипка, я – артерія, я – вена.

Я – тихий геній. Так нам вдвох затишно.

 

***

Кінець століття. І зима…

У миготінні світлофорів –

Застуджених сніжинок хори.

А там – кістлява…Та сама…

 

Монети дзенькають об лід,

Не долітають в шапки старців.

Погостів ширшають гектари.

В родильнях – піст. Не йде нарід.

 

Лампадки блискітками в очі,

Як жалісливі відголоски,

Яскраво, грізно, якось плоско

Дають життя. Отруту смокчуть…

 

***

Мій хмурний вірш, ошарпаний

геть чисто.

Довірливий, бездомний, як собака.

Зате я вільна і співати, й плакать,

Не боячись плювків, штовхань і свисту…

Аж захлинаючись, гарчу і завиваю, –

Та голос на алтин не проміняю.

 

***

Піщані мілини відкоси.

Структури зір в чорнильній гладі,

Костри – в душі моїй форпости…

Я не віддам рокам ні п’яді.

І версти весняні свавільні ,

Де будяком цвіли ми рано…

Вітри голодні, очманілі.

Буть юним вже й не так погано!..

 

***

В ціні свободи злиток,

в ціні, як найсолодший той ковток!

Життя! Ти празник й ворог скритий,

І вивільнить нас тільки Бог.

 

І, скинувши старезну ношу,

У хижку до архангелів пусту,

Ти сажею чорнітимеш у ночі,

Як сан ти приймеш чистоту.

 

І на зірковому аркані

Пригне Землі тебе Господь.

Нема свободи. Сонце гляне.

О, як бентежна наша плоть!..

 

Століттями полощеш душу,

Ростиш під зорями її.

Свобода! Відблиском грядущим

Засяє в царствії Твоїм.

 

***

Коб я знала, та коб я знала…

Я би сон свій розшифрувала…

Булка хліба, махорки горстка –

Роздоріжжя зустріла б гордо!

 

А тепер йти тунелем, схоже!

Ні звернуть, ні гукнути не можна,

Силует попереду ідучого …

Ні минулого, ані грядущого.

 

***

Мені приснився,

Воскреснуть мушу!

Всі вікна – навстіж!

Пісням – всю душу!

На страх привітний

Що аж не можна.

Надія світла,

Мій бог безбожний.

 

***

Колонний храм

Психею не приручить.

Навіщо їй скарби ті Соломона?

Улюблений Піїт у неї учень –

На роздоріжжі пекла й раю кромка.

 

Для всіх захований. Той перед нею

лист.

То сонцем світиться,

то з місяцем сумує.

Психеї подих й сміх – його регістр!

Вона його і губить, і лікує.

Leave a Reply