Марко Галаневич: Через коронавірус DakhaBrakha без концертів, тому Шевченківську премію витратимо на себе

994

Кореспондент УП.Життя поспілкувався із солістом гурту DakhaBrakha Марком Галаневичем. Публікуємо фрагмент розмови. 

 

Амбасадори українського фольклору за кордоном. 

Для гурту DakhaBrakha це визначення стало своєрідним штампом. 

За 15 років музиканти побували у Великій Британії, Німеччині, Італії, Франції, США, Австралії, Канаді, Південній Кореї та інших країнах. 

Виступи на британському радіо ВВС та американському КЕХР, саундтреки до серіалу “Фарго” та реклами шампуню Девіда Бекхема – “дахабрахівських” регалій не перераховував тільки лінивий.

І якщо за кордоном DakhaBrakha давно знають та люблять, то на батьківщині гурт почали помічати лише кілька останніх років. 

У 2018-му музиканти зібрали естрадний палац “Україна”, у 2019-му – десятитисячний Палац спорту. 

А на початку цього року вони отримали Шевченківську премію за альбом “Шлях” (2016).

Ми повинні були зустрітися з музикантами в театрі “Дах”, яким керує Влад Троїцький. Це колиска і місце сили DakhaBrakha, де учасники гурту зазвичай спілкуються з журналістами.

Але після всеукраїнського туру Марко Галаневич, – офіційний “спікер” колективу, – зірвав голос. Інтерв`ю довелося перенести.

За тиждень в Україні ввели карантин через пандемію коронавірусу. За відсутністю інших варіантів зідзвонилися з Марком у месенджері. 

Вперше за довгий час він та інші учасники гурту можуть побути вдома, але якщо ситуація затягнеться, на користь їм це не піде.

 

“Я чи не єдиний в гурті був проти висування на Шевченківську премію”

– Що змінилося в житті DakhaBrakha після отримання Шевченківської премії?

– Слава Богу, кардинально нічого не змінилося.

Приємно, що нас привітали багато людей. Побажань щастя-здоров`я було більше, ніж відгуків про те, що ми отримали премію незаслужено. Це нормально, всім не догодиш.

– Раніше премію присуджували переважно класичним композиторам. Як думаєш, чому цьогоріч її отримали саме ви?

– Якщо чесно, я чи не єдиний в гурті був проти того, аби DakhaBrakha подавалися на конкурс.

Вважав, що ця перемога нічого не змінить, адже наша аудиторія і без того нас любить і поважає.

До того ж, у попередні роки Шевченківську премію отримували і менш талановиті, але більш “зручні” владі митці.

 Марко Галаневич – офіційний “спікер” колективу DakhaBrakha

 

А потім дізнався, що у 2020-му Шевченківська премія перезавантажилася, до складу журі увійшли експерти з прогресивними поглядами. І змінив свою думку.

Сподіваюся, тепер вона буде важливою для актуальних митців, а не для творців із совковим бекграундом.

Та й потрапити в один список із Тарасом Прохасько, авторами опери “Йов” та іншими для нас дуже почесно.

Словом, пишаємося! (сміється)

– Цьогоріч призовий фонд премії становить 200 тисяч гривень. На що витратите ці кошти?

– Ми розподілили їх між собою.

Через пандемію коронавірусу в наступні кілька місяців у DakhaBrakha не буде концертів, а живемо ми лише з музики. Тому гроші ці, скоріше за все, проїмо (сміється).

– Шевченко – контраверсійна постать. 

З одного боку – “дід у шапці” зі шкільної програми, з іншого – модник, пияк і ловелас. 

Як ти особисто до нього ставишся?

– Я вважаю Шевченка генієм. Він був суперпрогресивною людиною як на свій час. Те, що такий митець народився у простій селянській родині – справжнє чудо.

В мене на телефоні є “Кобзар”, який я час від часу перечитую. Хоча ціную Шевченка-художника навіть трошки більше, ніж поета.

– Шевченко – це ще й індикатор нашого суспільства на шаблонність/справжність. 

А як ти відрізняєш шароварництво від автентичної народної культури?

– В цьому мені свого часу дуже допоміг наш засновник, Влад Троїцький.

Коли я був студентом акторської школи “Даху”, він запросив мене на концерт гурту “Древо”. Тоді я й зрозумів, що ось вона, жива і справжня традиція, а не “Мій миленький вареничків хоче…”.

Звісно, більшість професійних фольклористів вважають, що народна музика повинна звучати лише так, як її співають бабусі в селах.

На їхню думку, DakhaBrakha цю традицію порушує. Але ми вважаємо, що автентична основа має підштовхувати до експериментів.

– Ти єдиний в гурті, хто до його появи не був занурений в український фольклор. 

Як тобі вдається співіснувати в такому колективі?

– Та в мене й музичної освіти немає!

Справді, до DakhaBrakha ми з дівчатами існували на різних полюсах.

У них за плечима була солідна фольклорна база, і вони проробили велику роботу, аби пропустити її крізь себе.

З іншого боку, я ріс на Вінничині, у середовищі бабусь, які співали народні пісні. З дитинства для мене така музика є чимось природнім, як сонце на небі чи дощ.

Хоча цінувати це я почав вже в Києві, з появою гурту. Коли повертався додому, сідав біля бабусі, й записував її пісні. Дві з них увійшли до альбому “Шлях”, за який ми й отримали Шевченківську премію.

На жаль, незадовго до нагородження бабусі не стало. Цю перемогу я присвячую їй.

“Ми маємо право співати пісні будь-якою мовою, якщо вони з`явилися на українській землі”

– Знаю, що в студентські роки ти грав у КВК. Як це вплинуло на те, чим ти займаєшся зараз?

– Скажу так: якщо ти прийшов у хороший театр після поганого, тобі буде важко (сміється).

У КВК ж головне розважати, не думаючи. Не впевнений, що вихідці звідти можуть добре робити свою справу в інших сферах.

– DakhaBrakha завжди були гуртом зі свідомою позицією. 

На концертах ви вішаєте на сцені жовто-блакитний прапор, а раніше виходили до слухачів із меседжем “Free Sentsov!” 

Не думали стати громадськими активістами або ж піти в політику?

– Я сподіваюся, нам ніколи не доведеться цим займатися. Музика – це наше життя і наш єдиний спосіб існування.

Зараз політика впливає на мене деструктивно. Я стежу за тим, що відбувається в Україні і за кордоном. Мені болить. Я можу висловлювати свою позицію, але не готовий брати на себе політичну ініціативу.

Марко Галаневич: “Ми маємо право співати пісні будь-якою мовою, якщо вони з`явилися на українській землі”

– У репертуарі DakhaBrakha є фольклор російською мовою. 

Що ви відчуваєте, коли співаєте такі пісні зараз?

– У нас є пісні англійською, болгарською, кримськотатарською мовами. Російською, звісно, теж.

Але всі наші російськомовні пісні були створені на території України – на Луганщині, Житомирщині, Поліссі. Я вважаю, що ми маємо право співати будь-які пісні, що з`явилися на нашій землі.

У той же час, чимало українських артистів співають лише російською, і я не маю права їх засуджувати, адже в Україні є велика російськомовна аудиторія.

Для DakhaBrakha найважливіше передусім співати саме українською, що ми і робимо. Потрібно дбати про рідну мову, аби наша культура існувала і далі.

– А які у вас стосунки з українськими радіостанціями?

– Квоти мали б їм посприяти. Але ми досі чуємо, що DakhaBrakha для українського радіо – це неформат.

Виняток був лише одного разу – коли ми записали пісню “Заманили” з Джамалою.

Справа в тому, що українські радіостанції залишаються поп-орієнтованими. От за кордоном є купа ефемок різних жанрів, а у нас…

– Тобі подобається сучасна українська музика?

– Переважно – так. Після Революції Гідності в Україні з`явилося багато артистів зі свіжим поглядом, які не калькують російських виконавців, як це було раніше.

Я радий за успіх ONUKA, тієї ж alyona alyona.

За кордоном у нас постійно запитують, кого з українських музикантів ми радимо послухати.

Ще кілька років тому ми чухали потилиці та ледь могли назвати хоча б кілька імен. А зараз створили цілий плейлист сучасної української музики, який ставимо перед виступами в різних країнах.

Пилип Пухарєв, спеціально для УП.Життя

Повністю розмову читайте на сайті life.pravda.com.ua

Фото авторства Andiy Petryna, Matthew B. Thompson та Maxim Shumilin зі сторінки dakhabrakha

Leave a Reply