Юрій Мушкетик: «Я вже розмотую свою ниточку життя»

«Я вже розмотую свою ниточку життя»

(твори з останніх літ Юрія Мушкетика)

Промайнув, пролетів рік з дня смерті батька, час біжить безупину, і коли серед метушні повсякдення тебе огортають спогади, то нараз приходить розуміння важливості того, що поряд з тобою багато років поспіль була не просто рідна людина, а й видатний письменник, громадський діяч, який своїми прозірливими одкровеннями певною мірою випередив свій час. І ти несеш свою частку відповідальності за те, як краще донести до людей його думки, втілені в сотнях більших чи менших творів, усних висловлюваннях та вчинках, адже вони є на диво актуальними і нині, у час загроження української державності як ззовні, так і зсередини, про що повсякчас попереджав батько, зосібна, на прикладі Гетьманщини у своїх історичних романах, екстраполюючи давні реалії на сучасність у своїй публіцистиці та художніх творах про нинішніх владників і становище країни.

Перечитую його книги. Вже іншими очима – з досвіду віку, життєвого і наукового багажу тощо і розумію – як він уболівав за Україну, її долю, її майбутнє, знаючи дуже багато, ще в радянські часи, про її правдиву історію і народне життя – а знання, як відомо з Біблії, примножують печалі. Його переживання, надто по смерті, передаються мені, мабуть, певною мірою і через огром нових знань, що заливає нас валом нових, часто несподіваних відомостей з історії, політології, культури та інших царин, а ще, либонь, через сучасну стагнацію країни, недалекоглядність її поводирів, наївність чи байдужість народу, реалій, від яких хочеться тікати світ за очі… хоча куди, якщо й прогресивна Європа грішить стандартами подвійної моралі. А може й так простіше – як більшість наших співвітчизників – заплющити очі і долучитися до розваг нашого карнавально-фестивального повсякдення (зараз сюди долучилися вірусні фейки), переваг інфантилізації, гаджетизації, що дивним, гібридним чином поєднується зі смертями на фронті, дискредитацією Майдану і волонтерів, нав’язуванням, за термінологією ЗМІ, української мови sic! українцям!

Пишу ці рядки для того, щоб додати ще кілька штрихів до портрету батька, його останніх років життя і книг, створених у цей час. Так, він упродовж усього свого довгого віку був працеголіком, творив, поки тримав у руках перо, а як уже не зміг – дуже впав зір, надиктовував свої праці, і ми з сестрою Оксаною записували їх і готували до видання. Жив спогадами, маючи феноменальну пам’ять, годинами розповідав різні історії з власного, родинного чи суспільного життя, прочитаних книг тощо. Згадую, як батько казав, що кожен зі своїх творів, навіть невелике оповіданнячко, написавши, оберігав, плекав, як новонароджене дитя, і радісно ніс до редакції, на публічний суд.

Щодо останніх років Юрія Мушкетик, то як і, либонь, кожній людині такого поважного віку, йому допікала втрата більшості близьких і знайомих, дружини, з якою прожив 50 років, обмеження, пов’язані зі здоров’ям, невтішні новини з телепередач чи книг тощо. І рятувала його робота, бо творив до останнього. Скажу про це словами Панаса Мирного з його нарису «Робота»: «Журно, нерадісно!. І тільки ти, моє давнє призвичаєння до роботи, приносиш моїй душі утіху, а серцеві пораду, тільки серед непроглядного туману-суму, що оповиває мене, показуєш смужечку ясного світу на повитому важкими хмарами теперішнього часу небосклоні!» (грудень 1909 р.). Хоча загалом зауважу, що батько був великим життєлюбом, радів життю у всіх його виявах, багато знав про рідний край, його річки і степи, адже виріс у селі, назву кожної найдрібнішої пташини, а в одному з історичних творів перерахував не менше десяти чумацьких найменувань волів. А незадовго до смерті мовив: «Уже не хочу жити, та й помирати теж не хочу».

У свої останні роки він устиг написати твори, про які ще знають мало, а дві його книги щойно вийшли посмертно. Отже, у відомому харківському видавництві «Фоліо» (головний редактор Олександр Красовицький), яке ще раніше оприявнило низку батькових книжок, зокрема історичних романів та повістей («Яса», На брата брат, «Гетьманський скарб», «Плацдарм», «Смерть Сократа» та ін.), за що їм велика дяка, з’явилися дві нові його повісті: «Іду на Ви» та «Дорога у безвість» (2019).

До першої книги, окрім згаданої, увійшли ще оповідання («Козаки», «Через пороги») та публіцистичні твори – «Звідки прийшла і куди пішла земля руська?», «Є у світі Бог», «Українці донині, нині, прісно і вовіки віків», «Зняти полуду з очей», «Це повинен знати кожен», «Нам пора для України жити», які публікувалися раніше у періодиці чи окремими брошурами.

Твір «Іду на Ви» має підназву: повість давно минулих літ. Події розвиваються за часів Київської Русі. У центрі фабули пригоди юного русина, русича Буса (від назви птаха бусола), слов’янина, який опинився у племені половчан і після багатьох пригод і поневірянь повертається до своїх – русів, полян, тобто слов’ян. Знаходимо у повісті чимало описів тогочасного побуту і реалій, історичних особистостей – князів Олега, Оскольда, Святослава, княгині Ольги, бояр, смердів, рабів тощо. І хоча тут змальовано доволі віддалені від нас часи, про які збереглося не так багато відомостей, Ю. Мушкетик, який опрацював безмір усних і письмових джерел, прекрасно знався на історії, й не лише українській, майстерно відтворив колорит цієї епохи. Текст є динамічним, читається цікаво, захопливо, гадаю, його можна пропонувати до вивчення у школі, адже художні джерела, що збуджують емоції читача, набагато краще запам’ятовуються, ніж сухі історичні дані, а книга є доволі інформативною, має сильний дидактичний струмінь і сприяє розумінню читачем своїх коренів і витоків. Гадаю, батькові у своїй книзі вдалося гармонійно поєднати співвідношення домислу і вимислу, підтвердженням цього можуть слугувати дані з монографії діаспорного дослідника С. Плохія «Походження слов’янських націй: домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», 2017), де актуалізується новітня методологія вивчення даного та інших періодів історії східних слов’ян, а саме за ідентичностями – релігійними, регіональними, етнічними та ін. Так, у книзі Ю. Мушкетика головний герой розмірковує над баченим з погляду тогочасної людини, намагаючись дати йому оцінку – чим і чому він відрізняється від половчан, де його батьківщина, що таке язичницькі вірування і християнські обряди, як живуть окремі верстви, зосібна князі, їхня роль у суспільстві, де починаються і закінчуються межі замешкання різних племен, хто такі кочівники тощо.

У вміщених у виданні публіцистичних творах Юрій Мушкетик ставить своїм завданням пробуджувати свідомість українців на прикладі історичного фактажу, адже справжня наша історія – сфальшована, перебріхана офіціозом, багато століть поспіль заборонялася, приховувалася, її герої, що боролися за незалежність, вважалися ворогами, їх імена ставали називними у негативному сенсі слова, до прикладу в різні періоди – Мазепа, Петлюра, Бандера, з цього можна здогадатися, що вони були найбільшими ворогами Росії, лише за згадку про них можна було потрапити до в’язниці. Ще кілька десятиліть тому письменник, пишучи «у шухляду» свої історичні романи про часи Гетьманщини (початок 1970-х років), які вийшли вже набагато пізніше (роман «Яса» 1987 р.), ознайомився з бібліотечними виданнями і архівами, літописами, усними джерелами, і тому вже в ту добу знав багато достовірного про минуле. Рівняючись на свого кумира, генія і великого провидця Тараса Шевченка, він закликає читачів пробудитися, поглянути довкола, усвідомити, збагнути, хто ти, і для чого живеш, («пора для України жити»), об’єднатися в одну українську модерну націю. Його книги і нариси містять чимало роздумів про причини тривалої бездержавності України, серед яких чи не головними він вважає розбрат серед очільників і вищих верств, запроданство і зрадництво, користолюбство знаті, зречення своїх коренів, що тягнеться і до сьогодні. Він кличе людей до обачності, обережності, адже в країні точиться війна, Росія, яка вповні продемонструвала своє вороже, колонізаційне єство, хоча й прикидалася старшим братом, робить усе можливе, аби повернути назад, у братнє стійло українців, використовуючи всі форми боротьби – від військової до інформаційної, відкритої і прихованої. Висловлюючи свої важкі думи, часто доволі песимістичні прогнози, Юрій Мушкетик усе-таки плекає надію на краще майбутнє України, вірить у її людей, яких він вважає достойними кращої долі. Йому інколи закидали цей песимізм, справді, стає важко на серці і після багатьох його художніх творів, але ж, гадаю, це є ознакою високої майстерності, читач не лишається байдужим, як після багатьох сучасних книг, які – «прочитав і одразу забув», а замислюється, сповнюється емпатією чи гнівом, жалістю чи жахом. І це добре, бо інтелект має гармонійно поєднуватися з емоціями – про т. зв. емоційний інтелект нині написано чимало наукових та ін. праць.

Книга відкривається передмовою відомого літературознавця, директора Інституту літератури НАН України, академіка Миколи Жулинського, що має назву «Весна патріарха», де він не лише подає роздуми і власні враження від батькових книжок, а й, що важливо, свої «живі» спогади про зустрічі з ним, батькові думки з приводу літератури та феноменів життя, що дозволяє глибше зрозуміти його людські та письменницькі якості.

Тематика іншої повісті «Дорога у безвість» є прикметною для багатьох праць батька, його завжди цікавили долі звичайних, простих людей, що перепліталися з великою історією. А про них Ю. Мушкетик знав дуже багато, і не лише з книжок, а переважно з особистого досвіду. Це передусім історія його власного, давнього козацького роду, колись великого і багатого здібними людьми – до прикладу, моя бабуся, Уляна Онуфріївна, мала десятеро братів і сестер і, не маючи освіти, очолювала колгосп у найтяжчі повоєнні та інші роки, була єдиною безпартійною головою колгоспу на всю Україну. За роки війн і голодоморів, окупацій і переслідувань рід був понищений, занепав, як і багато славних українських родів.

Безмір історій знала і моя бабуся – могла розповісти щось про кожну родину з села у тисячу жителів, де мешкала за того часу, розповідала їх мені й батькові, про що теж йдеться у багатьох його наративах. А мій дід воював на фронтах двох світових і служив писарем – раз у червоних, а раз у зелених (в отамана Зеленого, чого йому згодом не пробачили) у часи громадянської війни. Ці відомості, а також свої дитячі спогади з часів німецької окупації батько також висвітлив у своїх творах, цікавився Другою світовою і багато згадував про це у свої останні роки життя. Свого часу він постійно їздив Україною і багато спілкувався з людьми, збирав матеріали для книжок, вони ставали основною його численних оповідань тощо.

Історію подібного роду простежено і в згадуваній повісті, що починається розкуркуленням персонажа, Данила Погорецького через, здавалось би, парадоксальне звинувачення – його звичайне селянське житло було покрите бляхою (залізом), а не соломою, як в інших. Разом з родиною він змушений утікати, мандрувати, ховатися. Відомо, що цей та деякі інші факти батько узяв з розповідей відомого літературознавця, багаторічного директора видавництва «Веселка» Віктора Костюченка, а саме з життя його батька Андрія Івановича. З книги довідуємося багато цікавого про реалії радянського часу, аж до сучасніших, уже міських описів перипетій долі його потомка, який проходить останньою дорогою свого загиблого у роки Другої світової батька. До книги увійшло й кілька оповідань: «По хліб», «Шлях героя», «Брати», «Берізка», «Свисток», «Цвіт черемхи», «Сергієві щастя», «Сонце розуму», «Суд», «Солодке життя Оникія Зайця».

Передмову і до цього видання написав Микола Жулинський, який назвав її «І виводив він душу з пітьми», це слова Сенеки з «Моральних листів до Луцілія». І це не випадково, адже батько кохався в античній історії і культурі, добре знав її, тогочасних філософів і мудреців, писав про них твори («Суд на Сенекою» та ін.), які теж є певною мірою філософськими, так, цінуючи і поважаючи Сенеку, він показав його головну ваду – невідповідність його вчення учинкам, що не є достойним справжнього мислителя. На думку Жулинського, цитату Сенеки можна цілковито віднести до Юрія Мушкетика, який всіма силами прагнув виводити людські душі з пітьми, вважаючи, що в них має панувати краса і гармонія, яку він бачить у природі, досконалості світобудови. Науковець пише: «Пізнаючи душу своїх героїв, Юрій Мушкетик висвітлює глибину власної душі, яка, співпереживаючи, намагається, творчим самовираженням очистити душі інших від усякої скверни – від жадоби збагачення, користолюбства, бездумного, бездіяльного проживання свого віку, національного нігілізму, історичного безпам’ятства та відкрити приховане в глибинах душі світло. Те світло – сила духу, завдяки якому й виходить людська душа з пітьми, виривається із пастки моральних компромісів на плацдарм національної віри й відповідальності та своїм духовним світлом, долаючи зло, розганяє морок у інших душах» (с.10). М. Жулинський згадує і про те, що письменник, трансформуючи класичні античні міфи, доносить їх до читача іноді у зміненій, інакше потрактованій формі («Правда про Прометея»). Передмову академіка можна трактувати як повноцінне дослідження, він глибоко знає творчість Мушкетика, доречно цитуючи чи підкріплюючи свої думки цитатами з його романів, оповідань, публіцистики та усних висловів. Гадаю, він вірно виокремив кілька прикметних ознак творчості Мушкетика – його філософсько-психологічне осмислення як історії, так і сучасності, глибоке заглиблення у морок і світло людської душі, боротьбу в ній добра і зла, а також уболівання за свій народ, націю, державу, її тривале колонізаційне становище і сучасні негаразди. Добре розуміючи роль особистості у процесі державотворення, Мушкетик чимало уваги приділяє очільникам держави, і на контрасті з ними – запроданцям, «сірим гетьманам» минулого і сучасності, чимало своїх розмислів присвячуючи впливу влади на людину. Ця тверда громадянська, патріотична настанова, на думку Жулинського, засадничо репрезентована в його публіцистичних творах. І ще одну творчу рису влучно зауважив Микола Григорович – Юрій Мушкетик любить, так мовити, випробовувати своїх персонажів, героїв, ставити їх у складні обставити морального вибору, між вигідним злом і гіркою правдою тощо. Гадаю, що батько, будучи представником геть іншого покоління з його доброзвичаєвими традиціями, етологічними хліборобсько-козацькими поняттями, що закарбувалися в історичній пам’яті, на відміну від сучасної технізованої молоді, засвоїв від своїх предків серед інших вищих цінностей широке, загальнооцінне поняття Правди (про неї багато йдеться у фольклорі), що означає і соціальну справедливість, і поведінкові норми, і родинні цінності (правда – це батько-мати), і свободу, і, певна річ, чесність, порядність, небрехливість тощо. І намагався дотримуватися їх у житті. Отже, питання добра і зла, сумління і морального вибору, міри гідності і честі, психологічне обумовлення вчинків своїх героїв завжди було присутнім у всіх творах письменника, є чимало оповідань, побудованих на таких ситуаціях (однойменний з книгою оповідань наратив «Гріх»).

Дві останні прижиттєві оповідки Юрія Мушкетика «Блонда» і «За віщо» побачили світ у щотижневику «Літературна Україна», а нині там оприявнюються «жмутки спогадів» батька під назвою «Метаморфози», що становлять один з розділів його розлогішої книги під назвою «Дороги, які нас вибирають», що готується до видання і, сподіваюся, з’явиться невдовзі. Так само, як і остання в його житті, невелика повість «Маруся Чурай (Недоспівана пісня)», що зараз у рукописі.

Повість створена за мотивами відомої легенди про народну поетку і співачку Марусю Чурай «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», доля якої була трагічною – вона закохалась у хлопця, який її зрадив. Дівчина отруїла коханого, а потім умерла з туги за ним. На основі легенди існує чимало фольклорних, а також літературних творів, однак згадуваний має свої особливості. У романі письменника дії розгортаються на історичному тлі, а сам Гриць є учасником кількох військових походів під проводом Богдана Хмельницького та Івана Виговського. До прикладу, це бій під Пилявкою, письменник показує, що після перемоги над поляками козаки під проводом Хмельницького могли піти далі, здобути Варшаву, та почали віншувати перемогу, пити-гуляти, а не воювати, хоча Хмельницький і кликав їх до бою. Таким чином, було втрачено шанс на здобуття незалежності у час, коли Польща була ослаблена. Пише автор і про другу помилку, іншу незреалізовану можливість, це повний розгром росіян гетьманом Виговським під Конотопом. Тут Мушкетик вказує на недалекоглядність одного зі своїх улюблених героїв Івана Сірка, який не підтримав Виговського, не допоміг йому, що згодом привело до трагічних наслідків: «Величний воїн, переможець у п’ятнадцяти битвах, хоробрий і сильний, але не до кінця розумний, кошовий Іван Сірко в цей час ударив на Крим» (Там само, с.15).

Є згадка в повісті і про Переяславські угоди, про які досьогодні тривають суперечки, і які в російській історії набули міфологічних трактувань. Насправді оригіналів не збереглося, вони згодом були переписані, і таким чином українців було обдурено і закабалено. Це, на думку письменника, добре розумів Іван Виговський, який не піддавався на обман царя і його бояр, відстоював споконвічні права українців: «До Виговського підійшов московський дяк, подав папір. – Це угода, складена Хмельницьким з Москвою в Переяславі, підпиши й ти. Виговський в загальній мовчанці прочитав угоду, подав дякові: – Не підпишу. Це не та угода – Звідки ти знаєш? – Як же мені не знати, коли я сам писав її. А це – неправда, брехня. Не підпишу» (рукопис, с. 10–11).

2019 року у видавництві «Український пріоритет» вийшов короткий роман Юрія Мушкетика «Торнадо», у якому зображено події від останнього десятиліття СРСР до Майдану, які повністю змінили долі і світогляд багатьох людей. Це справжнє торнадо, що пронеслося над країною, письменник зображує ці трагічні перипетії через життєвий шлях і враження свого героя Нестора. Скажу лишень із власних спогадів, що батька доля наділила не лише талантом, а й життєвою мудрістю, прозірливістю, вмінням давати правильні – що, зазвичай, виявляється з часом – оцінки. Всією душею переживаючи за перемогу Майдану, долі людей, країни, він уже тоді збагнув, що людям не дадуть взяти владу, вони не зможуть правити своєю країною, а все й далі вирішуватимуть олігархи. Однак він не применшував надважливість цих подій, а казав, що вони допомогли об’єднати народ в модерну націю, відчути себе творцями історії, і головно – зрозуміти справжню – хижацьку, завойовницьку суть Росії, про що він знав уже давно.

Сподіваюсь, згадувані видання будуть корисними шанувальникам Юрія Мушкетика, додадуть певні штрихи до його образу як людини і митця, який доніс до нас багато таємниць нашої великої і малої, як ми її називаємо, усної історії, намагався пробудити в нас те, що чинить людину людиною – сумління і «моральний закон всередині нас» – ці слова Канта любив повторювати батько.

Леся Мушкетик