Наталя Ткаченко. «Ресторан працює за штатним розкладом»

Збережено авторське редагування.

Набрала укотре номер – мертвий метал чоловічого голосу проскреготав у тиші: «Ресторан працює у штатним розкладом». Аж зіщулилася. Але знову й знову набирала по старенькій «Нокії» номер і знову автовідповідач карбував: «Ресторан працює…»

З відчаєм терзала мобілку в надії почути хоч слово, хоч півслова живої людської тями, але номер як заведений бездушно повторював: «Ресторан працює…».

Чорний голос літав по господі, чорний голос лопотів кажанячими крилами у старенькій сільській хаті і їй вже ввижалася та заморська зараза, що вигубила ледь не півсвіту,їй уже здавалося, що ця смертельна пошесть буйно розростається і в її батьківському домі, заволікає смолою ночі вікна, квітневий садок за вікнами…

Другу добу не відповідав телефон сина. Вона вже не пам’ятала, не тямила себе, скільки набирала телефон його мобілки… Завмерлим серцем ловила і ловила гудки, чекала, як озветься живе срібло — дорогий синів голос і як завжди вона, нарешті, почує: у нього все добре, все гаразд, він працює, він не заразився, їх перевіряють щоранку, їм міряють температуру, ресторан відвідувачів не приймає, але доставляє замовлення по всій Троєщині…

Замучена чеканням, мордувала і мордувала свою стареньку «Нокію», а срібний Сашків голос так і не обізвався…

А номер синової роботи з наругою ката повторював: «Ресторан працює за штатним розкладом». Хотілося битися головою об стіни від безнадії, очі заволікалися великими, як горох,слізьми, і в тих сльозах на стіні дрижав на стіні напроти випускний кольоровий шкільний фотопортрет усміхненого кароокого красеня-сина під крилом вишитого рушника, що обвив кону Божої матері…

Цокав на старенькому серванті китайської рожевої пластмаси будильничок, до нього притулився світлозелений плюшевий ведмедик, далі = червона машинка, керамічна сіра черепашка…

Летів на стіні у рамці, зібраний у пазли сином-школярем, білий вітрильник у лазуревому небі і морі…

І як галерея – фото сина… Сашко — першокласник з чорним «метеликом» на біленькій сорочині сором’язливо вчепився рученням у її руку,а ось – син дестирічний в синьому костюмi мушкетера пускає оченятами лукаві бісики, а ось він буйночубий веселий у десятому класs на зеленій галяві з однокласниками тримає на колінах футбольного м’яча…

Покійний Іван жартома називав синові пар суни її «фотостатом»… І справді, вона так скучала за сином, що вночі прокидалася, вмикала світло і могла годинами голобитиочима Сашкові фото і іграшки. Їйісправді здавалося, що синова душа надимає білі вітрилаі летить до не5ї з далекого Києва…

Але місту було байдужісінько до її роз’ятреного материнського серця, місто штампувало й штампувало залізну відповідь: «Ресторан працює…», і від того застигала кров у жилах і хотілося кричати на весь світ…

Ще тільки світало, садок ловив чорним гіллям бліду сироватку неба, дрижаки заходили в душу від пекучого приморозку, що посріблив траву, виступив білим їжаком інею на цямринні, на металевій корбі криниці, на султтановій будці… Пес коротко брехнув і став лизати їй руки, а тоді взявся хлебтати з бляшаної миски собачий харч, котрий вона налила йому з червоного пластмасового ронделика… Подав голос із хліва кіт Мурко і покотився хазяйці в ноги, ледь прочинила двері… Погодувала і його прямісінько з ронделика… Висипали із хліва кілокаро курочок і взялися клювати пашеницю прямо надворі…

Гладила кота, гладила собаку, обнімала очима курей, всеньке обійстя, бо не вірила, не знала, чи вже й вернеться до нього із того пекельного вірусвного казана великого міста…Засвітилося у веранді сусідської хати…-

-Ну то шо, Петрівно, таки поїдеш?! – бухикнув коло хвіртки старий Микола у куфайці, накинутій наопашки…

-Поїду, твердо відкарбувала сусідові. _ Ви там пригляньте за моїм хазяйством, — зітхнула.

— Та тим не забивай собі голови! То само собою…Та ж перекрили всі дороги, блокпости коло Києва, не пускають нікого ні туди, ні назад… До Бережан і то автобус не ходить, як доберешся?

-Рвонула хустку-стоклітку на горлі: — Ви довезете жо Бережан, «копєйкоюЄ довезете, Дмитровичу!

-А там?! – короткоьтспитав, як вистрелив.

— А там — найму таксі до Києва!! – крикнула на відчай душі.

…В салоні авто набирала й набирала по «Нокії» то один, то другий номер — і чула то гудки,, то мертве «Ресторан працює…»

-Ну тошо, Петрівно, до Бережан я тебе довіз, а там – бережи тебе Бог! – сусід прочинив жінці дверцята стареньких «Жигулів».

-Спасибі! – почала вив’язувати з вулика сотенну асигнацію.

-Ти шо, ти шо!! – обурено відштовхнув руку жінки. – Ми зтвоїм покійним Іваном в колгоспному гаражі двадцять год відробили! Ти шо!

Поцілувала старого, схлипнула…

Стояла посеред майдану біля автостанції і шукала, шукала очима легковика… Коло аптеки «Подорожник», де до карантину було тирловисько автомашин-таксі, тепер припар кувався одн-но гливий «Джип». Підійшла до нього.

Бритоголовий, телеватий, в чорній шкірянці чоловічина обійняв дошкульним поглядом тоненьку незавидну жіночу постать.

-Куди?!

-До Києва! – кинула рішуче.

-Ого! – присвиснув. – А доляри маєш?!

-Маю! – притисла руку до грудей.

-Скільки ? – не повірив.

-Триста! – намацала вузлик на грудях.

-Тіки гроші – наперед!! – припечатав бритоголовий. Перехопив з жіночих рук вузлика з грішми і з ключами від київської квартири… І «попливла» її корівка Мальва…

Вилущив доляри, вернув носовичка з ключами: — Це я ще з тобою по-доброму! Сідай!

…Дивився, як набирає і набирає одні і ті жномери, слухав, як скрегоче мобільник «Ресторан працює…»

— Шо? До кавалера їдеш?! – вишкірив сороміцькі зуби.

-До сина!! Простогнала, як чайка.

-Слабий?! – полоснув очима, як бритвою.

-Не знаю… Два дні не бере телефона!!

…На півдорозі до Києва здорові смоляні хмари затягли шлях… Гар і попіл, густе і чорне повітря забивали подих… Горіли житомирські ліси… За поворотом майнув поліцейський патруль… Джип ураз розвернувся і бритоголовий прошипів крізь зуби жінці: «Вимітайся!». Отетеріла: «Як?! Та ж заплачено!». «Пішла к бісу! Вляпався я тут з тобою!!»

Ошелешена жінка не стямилась, як опинилась на узбіччі, в кюветі: водій виштовхнув її з автло і помчав назад… Ледве підвелася… Горіло небо, горіла земля… Години зо дві брела, задихаючись гаром, збалася з дороги… Затисла в руці чорного носовичка – грошей не лишилося ні копійки, але в заціпленій руці тримала ключі від київської квартири…

Збила нлги,мучила спрага, душив дим… Як чорний привид,змучена, знищена, якимось польовим путівцем вийшла на околицю сільця…Розвиднілося,пожежа ущухла…

І раптом побачила калину з гроном торішніх ягід над дашком криниці… Потяглася до бляшаного відерця закропитися джерелицею…

-Не чіпай! Бо зарубаю сапою!! – бризнув ненавистю жіночий голос над головою.

Ледве звела очі: молодиця її літ, повновида, русява,у ватяній кацавейці, підняла над нею сапилно…

Не мала сили ні боронити себе, ні просити на поміч – впала як підкошена на перший весняний моріжок коло криниці…

Нападниця глухо мовчки дивилася на жінку, на подерте в гноття пальто, на збиті туфлі, на патьоки чорних сліз, що стікали струмками по посивілих скронях…

-Ти — слаба? Ти – заразна? Звідки добиваєшся?? – люто і люто питала, аж сапилно здригалося в руці.

Мовчала і мовчала, а тоді застогнала і всліпу набрала мобільник у кишені

-«Ресторан працює за штатним розкладом», — мертвим голосом озвався автовідповідач.

-Ти з якого ресторану?! Ти – з Житомира?! Ти – бомжичка? Коронавірусна?! – допитувалася і допитувалася.

-Син…Син… — плакала у напівтьмі, в напівзабутті. — Син…

-В тебе – слабий син?! Ти до нього добиваєшся?! – здогадалася.

-Син…Син…У Києві… — і замовкла.

Опустила сапилно.

-Слухай ти, слаба…Я зараз винесу тобі хліба і молока… Поставлю на межі, на городі… Коло куреня… В курені — стара куфайка… Бери собі,накрийся… Тільки до хати не лізь! Бо зарубаю!!

…Через годину підійшла за десять метрів до куреня. Стала на межі.

-Ти жива?! – сторожко запитала.

-Молоко з хлібом намацала?

-Дякую, — ледве прохрипіла. – Дякую.

-В тебе шо – гарячка?! Ти – вірусна? Звідки добиваєшся?

-Я — з Вінниччини. В мене син пропав. У Києві, в ресторані працює. Два дні по телефону не обзивається, — заплакала.

-Он воно що… — замислилась. – Ти поживи в курені, я тобі сірники принесу, запали он сухе кукурудзиння… Зігрійся. Тільки пожару не нароби, бо зарубаю!!

-Ти чуєш,слаба? Як тебе звати?

-Марія, ледве усміхнулась.

-О! А я – Марта. Розкажи мені про себе. Тіки не сідай ближче, сиди там, де сиділа. Бо зарубаю!!

Усміхнулася ще раз, поворушила патиком багаття.

-Ми з Іваном замолоду в Києві жили й робили. На будівництві. Він – зварювальником. А я — малярем-штукатуром. Лімітчики. Но як вже Союз розвалювався, ще встигли квартиру однокімнатну заробити. А тоді й Сашко в нас народився. Нам із Іваном уже по сорок було. Пізній синок, — зітхнула.

-Як мій Тіма! – усміхнулась Марта через сльозу. – Ти кажи,кажи!!

-А як Сашку було два роки, ми до себе на Вінниччину вернулися. Моюстару маму догледіли,в колгоспі робили… А коли синові вісімнадцять виповнилося, він у Київ переїхав, в ресторан швидкого приготування їжі робити влаштувався. Дуже він цей ресторант полюбив і цей Київ!

-Як мій Тіма – Житомир! – замилувано озвалася жінка. – Ти кажи, кажи!

Жевріло багаття, жебоніли, обнявшись, два теплі жіночі голоси…

-Квартиру ми Сашкові віддали, бо до цього в оренду здавали. Перехідчини синові зробили, ремонт капітальний — поміняли вікна, двері… Биків вигодовували і продавали, свиней…

— Як ми Тімою! Нову хату поставили, поли на ламінаті, з пластиковими вікнами, під метало черепицею… Думала, жениться синок, невістку приведе… — змахнула сльозу. – Ти кажи, кажи…

-А півтора роки назад ми якось з чоловіком приїхали Сашка в Києві провідати, — засвітилася… — Прямо до ресторану зайшли. І виходить до нас наш син! Та такий славний, аж у мене серце стало! Чорнявий, чуб густий кучерями в’ється, сам, як виточений, брови, як повипікувані, губи, як намальовані… А на ньому — чорні лаковані туфлі, чорні в «стрєлку» брюки, чорна жилетка, а під нею — теніска, як без в маю цвіте!. А на грудях — «бетлик». Бо він не тхто-небудь! АК менджер!. І дівчата до нього в ресторані так і горнуться!

-Це – таке начальство – «менеджер», ге? — зраділа й собі Марта.

-На сорок чоловік він один-но такий! – тішилася Марія. – І накриває нам наш син стола – і бургери, і курячі ніжки смажені, і куряча філєйка на травах запечена, і картопля фрі!. А наостанок – ше й англійський чай з медом!

-Ой, як же славно ти розказуєш, Маріє! Бо й мій Тіма ці ресторани й цю бараболю любив без пам’яті! А як вбирався – і джинси дорогущі,і вельветовий жакет моднячий! Прямо, як із скрині мій синочок! На весь десятий клас він один такий гарний був! – і заридала глухо, безнадійно. – Нема мого Тімочки! Машина в Житомирі вбила!

Заплакала й собі. — Ти прости, Марто, прости! Я чоловіка рік тому поховала і синочок, мій Сашунчик, пропав!

Плакали обидві на межі.

-Ти тільки не жалій мене, не підходь до мене! – прохала, аж схлипувала.

-Бо зарубаєш! – раптом усміхнулась.

…Клала на межу нову шкіряну куртку, червону шерстяну хустину з тороками, нові туфлі, розгладжувала рукою.

-Ти не подумай, шо це шось старе, чи з мерця, борони Боже! Це все я тіки-но про празник одягала,а спідницю і блузку я тіки-но раз і вбрала на свайбу похресниці!

-Марто, я ж не маю чим віддячити! –прикладала руку др. Грудей.

-Аби лиш воно тобі на користь пішло! Синочкові твоєму! – схлипнула. – А це – візьми-но гроші, я саме кабана спродала ше до цього нещастя! Наймеш машину до Києва! – поклала стосик асигнацій коло одягу.

Розгублено дивилася: — Марто, я тобі всьо-всьо верну. Як вернуся!

-Не вертай! – вдавано сердито припечатала. – Бо зарубаю!

Розсміялися обидві.

…Своїм ключем відчинила двері київськоїкваотири. Передпокою увійшла до кімнати. І побачила сина: розметались чорні кучері по подушці, лице пашіло лихоманковим рум’янцем… Заридала і впала перед ліжком на коліна, обняла синове гаряче тіло…- Синочку!!!

-Мамо! – на мить прийшов до тями. – мамо!! Ви звідки?!

Лежала в реанімаційній палаті і все питала про сина, про Сашунчика…

-Мені тільки б він вижив…Тільки б він! І щоб я ще дочекалася невістки, онученятка… Мені цеї ночі малий онучок приснився. Такий славний, як бубличок, долиною котиться… Та й мене спиняє і каже, просо мале: «Бабусю, а ти хочеш цукерка?» А я тішуся, видно Бог дає мені жобрий знак, видно,ше не вмру я… А так – мені не страшно… Єй-бо,таки не страшно…

…Стояли під палатою.

-Сина ми її витягли, -похмуро мовила лікарка медсестрі. – А от вона…

-Що вона?! – скинулась сестричкаСлухаю,як вона щебече простина,про онученя, дивлюся на монітор, а там вже немає легень, з’їдені коронавірусом до нуля… — здригнулися плечі, запітніли окуляри від рясних сліз…

Наталя Ткаченко