Після важкої хвороби на 74-му році життя помер видатний український поет та перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса Мойсей Фішбейн.
Про це повідомив 26 травня голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський на своїй сторінці у фейсбуці.
У грудні 2019 року стало відомо, що Фішбейн тяжко хворіє. Тоді український осередок міжнародного ПЕН-клубу, до якого належав поет, збирав для нього кошти на проведення операції за кордоном та подальшої реабілітації.
Мойсей Фішбейн був палким патріотом України.
“Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!” – наводить цитату покійного М.Сидоржевський.
Також Фішбейн писав: “Український поет не повинен ставитися позитивно, чи негативно до українського народу, більше того – я український націоналіст, яким повинен бути кожен поет”.
Мойсей Фішбейн народився 1 грудня 1946 року в Чернівцях. Працював у Головній редакції Української радянської енциклопедії та літературним секретарем Миколи Бажана.
1979 року внаслідок відмови від співпраці з КДБ був змушений емігрувати. З 1982 року жив у Німеччині. 2003 року повернувся в Україну.
Автор книжок “Ямбове коло” (1974), “Збірка без назви” (1984), “Дивний сад” (1991), “Апокриф” (1996), “Розпорошені тіні” (2001), “Аферизми (2003), “Ранній рай” (2006).
Переклав українською з німецької поезії Генріха Гайне, Ґеорґа Тракля, Райнера Марії Рільке, Гуґо фон Гофмансталя, Пауля Целана, Ганса Карла Артманна, з івриту – Хаїма Нахмана Бялика та Єгуди Га-Леві, з ідиш – Меера Хараца, з російської – Максиміліана Волошина, Олександра Твардовського тощо.
Лауреат Премії імені Василя Стуса.
В Україні його також нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня та орденом “За інтелектуальну відвагу”.
Як повідомляє Український ПЕН, завдяки Мойсеєві Фішбейну Ізраїль став першою у світі державою, що прийняла на лікування дітей, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.
* * *
Людмилі Фішбейн
Пташиний подих губиться в тумані,
Там зору зліт навпомацки, сліпма,
Фраґменти крил, і крил уже нема,
В тумані тануть порухи останні.
Торкаюся руками обома
Холодної непізнаної хлані,
Але немає дотику в торканні,
Яке нещадний безмір обійма.
Минулося. Лягає на чоло
Остання вогка тінь, і та вже тане.
А може, цей туман — то тільки тло
Незмінності, це марево туманне
Розвіється і знов мені постане
Усе таке достоту, як було?
1976 р., Київ
Висловлюємо найщиріші співчуття усім, хто його знав.
Leave a Reply