Ad memoriam. Віталій Петльований

Восени 2008 року у Національній спілці письменників України на Банковій, 2 готувалися до відзначення 80-річчя від дня народження відомого письменника, етнографа та громадського діяча Сергія Петровича Плачинди. Мене на вечір запросили мої друзі з КУНу, однопартійці Сергія Петровича.

Усякі ювілейні урочистості своєю складовою мають привітання ювіляра. Дійшла черга і до просвітян. Письменник Василь Фольварочний привітав Сергія Петровича від ВУТ «Просвіта».

Від мами я почула, збираючись на вечір, що батьки мої з ювіляром були добре знайомі, мали приязні стосунки, тож вирішила привітати ювіляра не від Київської «Просвіти», головою якої я у той час була, а від нашої родини.

Віталій Карпенко, який головував на вечорі на честь шанованого Сергія Петровича, надав мені слово наприкінці та ще й анонсував моє привітання як несподіванку. І справді, багато вже було сказано добрих слів на адресу пана ювіляра друзями, колегами-письменниками, представниками громадськості. Я ж вітала Сергія Петровича від родини його колеги, мого батька, якого немає серед нас ось уже біля двадцяти років (тепер вже 30. О.П.), письменника Віталія Петльованого.

Сергій Петрович, дослухавшись, і справді від несподіванки, як мені здалося, трохи розгубився. Поволі, неквапно піднімається від столика з подарунками та квітами, за яким йому належало сидіти як імениннику, підходить до мене і тихенько питає: – “А ким Ви йому будете, Віталію Петльованому?” – “Донька”. – “Донька?! А мама Ваша, мама є?” – “Є й мама, передавала Вам вітання, ось, квіти з нашого саду”. – “Тоді я мушу сказати…”. А нам із зали, бачачи як ми мило тихенько бесідуємо, вже гукають: «Мікрофон! Мікрофон!» Я жартую, що ми і так добре чуємо один одного, але Сергій Петрович підходить до мікрофону і зі щирим хвилюванням поринає у спогади про спілчанське життя далеких днів.

Надзвичайно цікаво було слухати його. Такі неоціненні для мене, для усієї нашої великої родини свідчення, штрихи до портрету батька та ще й зі слів такої авторитетної людини, як Сергій Петрович. Щось неймовірне! Зала емоційно аплодувала – імениннику, мені, за те що спровокувала такий неочікуваний, незапланований виступ ювіляра та, сподіваюсь, і моєму батькові також. Вкотре подумалось, що навіть звичайна людина за своє коротке життя може встигнути зробити для іншої звичайної людини щось надзвичайно важливе, неоціненне, якщо не буде байдужою до чужої долі. Таким і був мій батько. А пам’ять людська і є найвищою винагородою. Іншої не треба.

Пізніше я звернулася до Сергія Петровича з проханням записати свій спогад, щоб я могла внести його до книжки, присвяченій пам’яті батька, і перевидання якої я готую. Невдовзі ми отримали листа, який наводжу нижче.

Плачинда С.П.,

вул. Шевченка, 32, с. Кантакузівка

Драбівського р-ну Черкаської обл.

19823

27.VIII.2009

Вельмишановна Ольго Іванівно (Віталіївно)!

(Це звертання до мене й мами одночасно, ми обидві – Ольги.  О.П.)

Лише днями мені передали конверт з вашим листом: я в силу обставин мешкаю в селі, на вул. Гончара 52 не був кілька останніх місяців, тому пробачте за надто запізнілий відгук. Вочевидь, я запізнився до перевидання Вашої книги, тож подаю свій спогад Вам для пам’яті.

Було се десь в грудні 1972 року (можливо, точніше, 1973-го). На засіданні партбюро організації київських прозаїків слухалось питання троглодитського змісту: «Про участь письменника С.Плачинди в антирадянській демонстрації, в яку перетворились похорони поета Володимира Підпалого». Страшне питання! Дике, абсурдне. Що сталося? Помер молодий поет – у 38 років. Лишилася вдова з двома діточками: Андрійкові 3 роки, а Олюні – 5. Книга поета не вийшла. Гонорару нема. Як жити вдові? Ми на похороні тихенько¹ лаяли і перестраховщика директора видавництва Стася, і секретаря парткому Борю Олійника, що не посприяли виходу книги до смерті Поета (у нього був рак горла). Але сексоти перестаралися, написали брехню, ніби ми вигукували антирадянські гасла.

І ось іде засідання партбюро. Парторг прозаїків Юрій Бедзик зачитує донос Леоніда К. (він покійний, не хочу називати прізвища) – сей документ передаю в КДБ для розгляду. В доносі йдеться про те, ніби я на кладовищі вигукував: «Це партія задушила поета», «Це радянська влада знищила поета». Я зриваюсь, кричу: «Це брехня!» А Юрій Бедзик мені: Сідайте, сідайте, ви вже своє сказали», – і потрясає папірцем-доносом.

Почалось обговорення. Першим підхопився Іван Цюпа. Він вигукнув: «Товариші, все оте, що написав Льоня Ковальчук – чистісінька брехня! Не вірю» Але виступ Цюпи надто емоційний, видно, що Юрію Бедзику не сподобався і він якось запитально подивився на Петльованого, ніби запрошуючи його до слова, аби виправити становище. Віталій Іванович, бачу, зрозумів і бере слово («Дозвольте мені…»). І всі завмерли, розуміючи: що скаже Петльований, так і буде. Адже передбачалося, що мене сьогодні виключать із партії, завтра – із Спілки, післязавтра – заарештовують і везуть у психушку, далі тюрма, мордовські табори тощо. Тому всі завмерли в очікуванні «вироку», що на догоду ЦК виголосить Петльований – адже його в Спілці побоювалися, з військових, майор. Одне слово, всі в напруженому очікуванні. І я теж. А Віталій Іванович говорить такі слова, які запам’яталися на все моє життя: «Ну, товариші, аби це було в 1937 році, то Сергія Петровича через цей підлий, наскрізь брехливий донос розстріляли б у цю ніч. Ну не міг Сергій Петрович проголошувати такі дикі речі, це наш товариш, порядна людина, мудра, щира. Якщо він і висловлював щось критичне на адресу видавців, спілчанського начальства, то – справедливо: слід було видати книгу Підпалого до його смерті, бо як тепер жити вдові з двома діточками… Пропоную ніяких висновків не робити, а обмежитись обговоренням.»

Так Петльований Віталій Іванович порятував мене: далі всі наступні промовці дружно підтримали Петльованого, картаючи не мене, а стукача… Ось так було.

З повагою. С. Плачинда

Петро ОСАДЧУК

ФАНТАСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ

Пам’яті Віталія Петльованого,

чию книжку «Дівчина з передмістя»

я прочитав у далекій юності.

Вдивляюсь в років безгомінь,

В далекі неповторні весни,

І часом, ніби зірки тінь

У небі пам’яті воскресне

Далекий спогад. Де? КОЛИ?

Чи те було, що не збулося?

До моря з нею ми ішли,

Немовби там проходим досі.

Боявсь торкнутися руки,

Не смів сказати щось нечемне.

Лиш раз щокою до щоки

Черкнув, коли спіткнувсь знічев’я.

Отой на стежці камінець,

Що зрушив нам мовчання з місця…

Тоді розмова двох сердець

Нас завела у передмістя.

Туди, де дівчина жила,

Яку я вичитав із книжки.

Ця, поряд, наче й не була,

А та горнулась тишком-нишком.

І перевтілилась в живу,

Як тільки фантазерка може,

І потягла мене в траву,

Що вабила, мов шлюбне ложе.

Благословіння зір і місяця

Відчув я тілом і душею,

Лиш дівчина із передмістя

Ввійшла на мить у дивну фею.

… Над морем сходжені стежки

Ведуть в світи близькі і дальні,

Як зачаровані книжки

Народжують дива реальні.

15 січня 2010 р.