Вільям Шекспір
Сонет №90
* * *
Якщо розлюбиш ти, нехай мене залише
Цей світ, що не прийняв мої труди.
Нехай це буде втрата найгіркіша.
Та не останньою краплиною біди!
Якщо з бідою вийду віч-на-віч,
Із засідки не завдавай удару.
Нехай бурхлива не народить ніч
Серпанка безнадійливу примару.
Залиш мене, та не в останню мить,
Коли від негараздів я заслабну.
Залиш мені, допоки ще болить,
Оцю біду і цю любов незграбну.
Що негаразди, то лиш тінь біди,
Коли тебе я втрачу назавжди.
Пак Інно
В Алмазній альтанці
Землю прекрасну цю небо нам дарувало.
Та цю альтанку чудову люди для нас підвели.
Мов намальовані пензлем вірним в руці живописця,
Гори стоять навкруги щільним зеленим кільцем.
Образ героя древності перед очима витає –
Пам’ять про славного воїна альтанка ця береже.
Сонце сідає повільно, зорі на небо сходять.
Хай над альтанкою вічною вічно світять вони.
Ду Фу
Вісім безсмертних за вином
У поета Лі Бо на доу* вина –
Сто пречудесних рядків.
У Чаньані на ринках знають його
Господарі всіх кабаків.
Син Неба його запросив до ніг –
Підвестися він не зміг.
«Безсмертним п’яницею» Лі Бо
Кличуть на віки віків.
*Доу – десять літрів за китайською системою мір.
Мацуо Басьо
* * *
Сніг зігнув бамбук,
Наче світ довкіл нього
Перевернувся.
* * *
Вишні розквітли.
Не дивляться очі на
Зошит з піснями.
* * *
Утіхи довкола.
Вишні зі схилу гори,
Вас не кликали?
* * *
Над квітом вишні
Сховався за хмари
Скромник молодик.
* * *
Хмари пролягли
Поміж друзями. Гуси
В небі прощались.
* * *
Смуга лісова
На схилі гори, немов
Пояс для меча.
* * *
Вітер зі схилів
Фудзі в місто забрати б,
Як безцінний дар.
* * *
Зріз спиляного
Стовбура диво-сосни
Горить, як місяць.
* * *
Для чайних кущів
Збиральниця – немов би
Вітер осені.
* * *
Пальму посадив
І вперше засмучений:
Зійшов очерет.
* * *
Іва на вітрі.
Соловей там співає,
Як її душа.
* * *
Бенкети в свято,
Але мутне моє вино
І чорний мій рис.
Хафіз Хорезмі
* * *
Весь світ підкорила твоя красота,
Але ти собою лише зайнята.
Хай сонцем закоханим світить вона,
Невпинно і чисто, як зірка ота.
І родинок крапки, і брів твоїх «нуни»
Красиві, як схожі із «мимом» вуста.
Згадаю твій стан – і розтану увесь,
І сам я натомість марою вже став.
Прекрасно ти мовиш, та красно хитруєш, –
Від красного слова червоні вуста.
О, сглянься, хоч раз поцілунок даруй
І душу візьми, що без тебе пуста.
Як спів солов’я, твоя мова солодка.
Лиш мова Хафіза така ж непроста.
Кім Су Чжан
Життя моє простішим все стає,
І ось що при мені залишилось, нарешті,
Лоз виноградних, певно що, з десяток
Та том улюблених віршів моїх.
І вже мене ніколи не полишать,
А значить – люблять: вітер і зоря.
Дон Амінадо
(Амінодав Шполянський)
Повітовий бузок
Як оповісти, що пройшла весна,
Забута, інша, поблизу Інгулу,
Твоє обличчя, що впритул вікна,
Життя своє та молодість минулу?
Була весна, її не повернуть…
Коричневі та голі стовбурища.
І повені нестримна каламуть,
І радість птаства – нові кочовища.
Квітневий холод. Хмари. І ріка.
І грудка з-під копит злітає знизу.
І темне око це корінника,
Налякане, й вологе, й зизе.
О, пам’ятаю!.. Рявкнув паротяг.
Запахло кіптявою, м’ятою і димом.
Тим запахом, що віє по полях,
Єдиним, рідним і неповторимим.
Тією свіжістю набряклого зерна
Й бузком повіту, в пилу по коріння,
Яким так пахне згадана весна,
Що звикла до запізнього цвітіння.
Бабине літо
Де хоча б тінь такого
Слова в чужих словниках.
Серпень. Ущерб. Зів’ялість.
Милий, єдиний прах.
Літо русяве в Росії.
Пилом пахне й травою.
Темно-густе прадавнє
Небо над головою.
Ранок. Пастуша жалійка.
Пізній гіркий вовчець.
Ет, коли б вузькоколійка
Йшла із Парижу в Єлець.
Анна Ахматова
Лотова жона
Жона ж Лотова озирнулася позад його і стала соляним стовпом.
Книга буття
І праведник йшов за провісником Бога,
Йшов світлий по чорній горі все увись.
Та гучно жоні шепотіла тривога:
«Не пізно, ти встигнеш іще, озирнись
На башти червоні, на стіни Содому,
На площу співочу, на двір, де пряла,
На кони спустілі високого дому,
Де милому ти діточок привела.
Поглянула – і аж застигла від болю,
І очі заповнила смертна імла,
І тіло віддала в пекельну неволю,
У землю навічно отак і вросла.
І хто ж горювати за жінкою буде?
Здається вона щонайменшою з втрат?
Та серце ніколи моє не забуде
Ту, котра на мить озирнулась назад.
Луї Арагон
Говорить Матісс
(Підрядник з французької Петра Наточія)
Як не люблю я зачісок по моді,
День фарби й кольори із рук моїх краде,
Зітхання тут моє, як вітер у вітрила, входить,
Погляну – погляд мрію в майбуття веде.
І кожна квітка тут на полонянку схожа,
Що владно красотою вабить і томить,
Дивлюсь у даль небес, і роздуми тривожать,
І небо шатами, що скинуті в цю мить.
Не треба слів, я кроків поясню кружіння,
Я поясню вам слід, що вітер щойно стер.
Я поясню вам світ у мить його творіння
І сонце на плечах задумливих венер.
Я поясню той, за вікном, пейзаж скорботний.
Пояснюю птахів, дерева, зміну днів,
Зелений сад у захваті німотний
І тишу, сховану за стінами домів.
Пояснюю і тінь, і простору несталість,
А ще жіночих рук тепло й відлуння тіл,
Пояснюю відмінностей зухвалість,
Пояснюю зв’язок всього, що є довкіл.
Пояснюю речей і явищ швидкоплинність,
І запахи, і аркуша цнотливий звук,
Пояснюю листка і легкість і дитинність,
Й повільне коливання віттів-рук.
О світ правічний, що у просторі рознісся!
Я є людина тих часів, де все із бід одних,
Пишу надії лик, мій пензль Анрі Матісса
Розкаже дням новим, що люди ждуть від них.
Осип Мандельштам
* * *
Безсонниця. Гомер. Вітрила в висі.
Я список кораблів зчитав до половини:
Цей довгий виводок, цей поїзд журавлиний,
Що над Елладою колись вознісся.
Як журавлиний клин в чужинські рубежі,-
На головах царiв, що пінява шалена, —
Куди пливете ви? Якби ж то не Єлена,
Що Троя вам, ахейськії мужі?
І море, і Гомер – все зрушене любов’ю.
Кого ж дослухатись? І ось Гомер мовчить,
І море чорне ось вигадливо шумить
І з гуркотом важким струмить до узголов’я.
Арсеній Тарковський
* * *
Зажди, вогні в купальські ночі
Струїли серце й породили сон,
А підеш в ліс, і візьмуть у полон
Веселих відьом українські очі.
Я тричі перед світом завинив,
Я чув твій плач, та не була ти винна,
Я говорив з тобою, Катерина,
Так, ніби час мого життя вже сплив.
І бачив я: встає із темних вод
Сон-папороть в слабкому коливанні,
І ти ідеш або пливеш в тумані,
І стане він веселкою от-от.
Тебе утретє волі я віддав,
Ти чайкою злетіла в світ вертепний,
Я двері зачинив і слухав вітер темний,
І глиняне череп’я рахував.
* * *
В останній місяць осені, на схилі
Суворого життя,
Охоплений печаллю, я ввійшов
У ліс без імені, без листя.
Він був по край обмитий
молочно-білим
Склом туману. Сивим віттям
Стікали чисті сльози, котрими
Одні дерева плачуть
у переддень
Зими, що все знебарвлює довкіл.
І сталось диво: сонце сіло
Засяяла із хмари голубінь,
І промінь виткнувся яскравий, як на розі
червня,
Легкий, як спис, чи як пташиний спів,
В минувшину мою з прийдешніх днів.
І плакали дерева на порозі
Благих трудів й омріяних щедрот
Щасливих бур, що кубляться в лазурі,
І повели синиці хоровод,
Неначе руки по клавіатурі
Йшли від землі аж до найвищих нот.
* * *
Вогко землею з вікна потягнуло,
Терпкою пріллю хмільніше вина;
Мати прийшла, у вікно заглянула,
І потягнуло землею з вікна.
— В зимній знемозі в хатині у мами
Спи, наче житнє зерно під снігами,
І не піклуйся про смертний кінець.
— Без сновидінь, як той Лазар в труні,
В череві матері спи, по весні
Вийдеш – на тобі зелений вінець.
* * *
Коли під соснами, як підневільний раб,
Моя душа несла несамовите тіло,
Іще назустріч стрімголов земля летіла
Й сахалися птахи, почувши кінський храп.
І голки чорні, й хрускає гілля,
І бризкають з-під ніг брусниці,
Я розтуляю пальцями зіниці,
І тіло хоче жить, відтак хіба це – я?
Невже шукаю я усім єством
Колін усохлих коренів, і, як у часі оно,
Земля ковтає кров, і сестри Фаетона
Бурштином плачуть, міниться огром.
Біженець
Не шкодувала на дорогу солі,
Так насолила – розуму катма.
Гориш, ти, Камою освячена зима,
А я живу один, як вітер в полі.
Не скнаруй, мати, хліба дай доволі,
Крупчастим снігом повні твої скрині,
Бери та їж. А в мене у торбині
Півпуда горя і шматок недолі.
Я ноги відморожу на юру,
Я біженець, я зречений, один,
Тобі-то все одно, а я помру
І що робити серед цих перлин
І кованого холодами срібла
На чорній Камі, без вогню та їдла.
* * *
Чудовий празник мій – хай малиновий, сірий,
Та все ще мариться, що ружі на вікні,
І не уклінність – а вагомість міри
В цей день ізнов дарується мені.
Та коли схибив я, тоді скажи, мій Боже,
Навіщо спокій трав, і шум гаїв моїх,
І стріли ластівок, і сплеск струмка, що схожий
З освідченням в коханні двох німих.
Лише прийдешнє
На одного придатний лиш, як номер
Готелю – з одним вікном, з одним
Лиш ліжком і одним столом, я жив
На білім світі, і моя душа
До тіла звикла до мого. Бувало,
В вікно погляне, відпочине в ліжку,
До столу сяде – і скрипить перо,
Свою нехитру правлячи роботу.
А за вікном ходили городяни,
Вантажівки сурмили, дощ шумів,
Посвистували міліціонери,
Здіймалось сонце – зачинався ранок,
Світились зорі – наставала ніч,
І небо то ясніло, то темніло.
І місто полюбив я, як приїжджий,
Й по вінця повен був щасливих вражень,
Нове я цінував за новизну,
А повсякденне – за його буденність,
Оскільки все в чотиривимірному світі,
Мені майбутнє дуже пасувало.
Але скінчилася моя самотність,
В п’ятнадцятирублевий номер мій
Іще один вселився постоялець,
Й нова душа та почала плодитись,
Немов на склі предметнім хромосома.
Я тіснявою власною обтяжений.
Хоча і розсувався, ніби місто,
І слободами громадився.
Я
Міст перекинув через річку.
Мені
Робітників не вистачало. Ми курили
Цементом, гуркотіли цеглою
І шкіру горбкувату у землі
Бульдозерами до кісток здирали.
Хвала тому, хто втратив так себе!
Хвала буттю, що побуту позбулось!
Хвала тобі, благословенний тензор,
Хвала тобі, о мови новояз!
Сто літ мине – нам не пізнать її,
Немов зі «Слова про похід» я перед нею
Лежу собі, побитий татарвою:
Нас тисяча на березі Каяли,
Спис у траві стримить,
а на списі
Орел посивілий байдуже пір’я чистить.
Урі Цві Грінберг
Істина
Учителі народу кажуть:
«Придбай собі Землі Святої клапоть,
встроми мотику
і володарюй,
неначе жінкою своєю».
А я кажу вам:
«Ця земля – не курва».
Вона не продається.
Мотикою тією
Того, хто купував,
зариють в ній.
Владарювання
вибороти можна кров’ю.
І тільки так стає святою та земля.
І лише так бере з землею шлюб народ.
Хто поле кров’ю зрошував в двобої,
Той гідний поле це орати навесні.
На тій крові твоя твердиня зійде –
Твій Храм, твоє житло –
найкращий плід.
Учителі народу кажуть:
«Прийде Месія до нащадків наших,
І прапор Іудеї знов замайорить –
не кров’ю, не вогнем…».
Але кажу:
«Якщо ви гордо не піднімете голів,
Щитом Давида полум’я відбивши,
В крові бредучи по коліна кінські
Йому назустріч, –
не прийде Месія.
І рабства ненависний вирок
Спізнає Іудея.
Під ярмом
нікчем останніх будете стогнати.
І спалахне будинок, як солома,
від лиходіїв рук вогнем до неба,
оливи ваші ляжуть під сокиру,
і смерть наздожене в гнилій калюжі,
що вилилась на муку і ганьбу
із вашого розпоротого чрева.
І меч не відрізнить дитя від мужа.
Народів книги збережуть цей жах
І це базікання –
його не відібрати!
Прокляття, мов би Каїна печать,
Онуків обпікатиме повік.
Учителі народу кажуть:
«Закону “кров за кров” не підкоряйтесь.
Для інших він.
Для вас наказ є ліпший».
Але кажу:
«Закон для всіх один.
Як сонце
чи Єрусалим».
Незаперечно,
неспростовно
дійшов від Моісея і Навина
до нас.
І ось –
від Нилу до Євфрату,
від Середзем’я до Моава гір
повстануть леви,
принесуть розплату
і битвою від сходу до заходу
повернуть панування
і зітруть ганьбу.
1936 р.
Трактат про душу і дім її
1.
Душа – це життєдайність, в тому її сенс.
А тіло – дерево, чиє гілля їй служить.
Деталі, що являє нам природи космос,
потрібні лиш для того, аби
побачили ми наяву ту душу дивовижну.
Адже матерія сама по собі не існує,
у просторі космічному інакше вона є кладовищем всіх речей.
Матерія – посудина, що містить скарб душі,
як тісто, з якого ліплять паску,
або залізо, яке розплавили в горнилі,
мечем щоб стало чи короною, оправленою в злато.
Вона – колодязь, в якому душа тамує спрагу.
Все, що у всесвіті, то для душі.
Позбав когось душі, вогонь її бажань задуй –
й побачиш лише матеріальність…
Так розквітає через душу плоть,
і осінь плоті через душу настає,
й душею тіло так принаду пізнає,
всю мирри* міць, початок мрії та кінець,
та через плоть душа не досягне блаженства.
2.
Воістину, душа із смертю тіла не помре,
але тіла вмирають вмить по смерті душ.
Постійно прагне живлення душа,
вона на сяйво сонця схожа
і життєдайна, як воно, і зір дарує тілу.
Та навіть у найтяжчому стражданні
плоть залишається живою.
Коли ж душа згасає, помираючи,
тьмяніють й очі плоті.
На сході душа спочатку веселиться,
услід за нею тіло, щоб усі навколо знали:
допоки та душа радіє, життя триває.
Але коли в судомах, кривлячись, душа ридає,
обличчя також сповнене страждання,
як дзеркало воно їх відбиває.
3.
Яке ж воно миле
світло, що виходить з усього сущого,
світло душі, що промовляє до нас,
немов світло нічного вікна,
про життя всередині.
Те, що зветься зовнішнім, це все
поверхня видима й земна
для одкровень відкритої душі.
Але коли немає її гнізда, немає таїни,
там мертве все і не співає птаство,
на тих деревах гнізд воно не в’є…
Дерева мертві, і солоне поблизу синіє море,
холодне, наче ніж біля мерця на полі.
І не тече ріка, аж темні її води –
так застигає кров, коли душа мертвіє.
Нема краси, що збуджує серця
і пісню мелодійну не народжує,
щоби вуста до вуст, рука об руку.
Коли нема душі, то й літери приречені на муку.
Хто в савані мерця побачив,
сказати мусить:
йде тіло до землі,
коли навіки втрачена душа.
Душа не вічна у своїх діяннях,
замкнулось коло – їй прийшов кінець.
А плоть була лише її служницею земною,
тим кораблем, який носив її і в штиль і в шторм.
Діяння душ, що плоть здійснила,
навіки тут.
Однак душі й її притулку – кінець.
Лише Господь, її натхненник, живий завжди –
до, впродовж й опісля всіх часів.
4.
Сумуючи за тим, хто вже пішов,
не плачемо чомусь про смерть душі.
Наш плач за його тілом,
як власне, воно серцю миле.
Бо кожен з нас кохає свою плоть –
їй він радіє, її бажає,
її цілує й обіймає.
Як хміль вина, як винограду м’якуш,
ночами тіла пристрасть вабить нас.
Потому плачемо над тим, що зримо,
і що можливо потримати,
і що здається зрозумілим,
що головним вважається у нас.
Ми плакали над смертю тіла,
та іншого не знали,
не відали, що то пішла душа жива!..
Ба, ось, що трапилось тут головне.
5.
Душа, що нам дана Всевишнім, подібна сонцю,
але не можна подивитися на неї, прикласти свій аршин –
вона невидима, а сонце бачити ми в змозі.
З повітрям теж її нам не зрівняти –
воно блакитно-біле, вона – безбарвна!
Але душі природа має міць таку,
що світиться без видимого світла
й, обравши для роботи будь-який предмет,
діяння вічні залишає для нащадків.
І в цьому непомітному єстві Всевишнього є частка,
що не впадає в око суще
й у часі не скороминуща,
та в тілі зримому діяннями живе.
Коли ж настане край земної втоми,
душа рушає в путь.
Це – смерть!
Та ми цього не знали…
6.
Якщо у саван загортають тіло,
то вже воно всередині пусте.
Бо помирає лише душа!
А тіло – то хітлива оболонка –
не хоче помирати.
Відтак душі, що омертвіла, вона вже не потрібна.
Коли сонце сідає, таємниця гнізда зникає,
немає потреби в сосуді,
коли в ньому лише пустота…
Ніби річ, не потрібна, зіпсована,
тіло більше не дім для душі.
Якби не було воно плоттю,
лежало б подібно каменю,
який не варто ховати.
Але теплокровна адамова плоть,
чия природа смердіти і гнити,
коли душу наздоганяє смерть.
Вона має щезнути зовсім
з очей і ніздрів живих
і віддана бути землі – прах до праху!
І стануть плакальники на могильному горбі –
теплі тіла, допоки жива їх душа,
але й вони після кончини підуть у землю.
7.
Діяння Б-га – поле і ріка,
і море, і гора – Його діяння.
Як сонце, місяць, небеса,
рельєфи хмар – весь неосяжний всесвіт!
Веселка кольорів у небі сяє
дорогоцінним світлом,
допоки не розтане той покров.
Плоди діянь людських – міста.
Вони красиві – то ж діяння наших рук,
але краса їх сповнена таємних мук,
бо тлінні, як усяка плоть.
В майбутньому міста зіллються в спільний град
й село поглинуть,
яким були народжені колись,
поля і ріки, і озера – усе
поки не виметуть до пащі моря,
якому кінця і краю нема, як Духу Божому,
що лине над водою.
Людини ж дух кінцевий,
хоча і перевтілюється, він не шкодує плоті,
поки не зноситься вона, не випарується.
Безмежний лише Б-г, немає плоті в його правиці.
8.
Як пізнає душа сенс насолоди й смутку?
Лише завдячуючи тілу, чиї чуття
дарують їй весь жаль, весь захват –
від оп’яніння ароматом моря в час припливу
і до прозорості мелодії кохання…
Йде від душі стремління осягнути
жар сонячний, що гріє, накаляє, плавить.
Але збагнення прагнень – через тіло –
те, що земним лишається завжди.
Душа ж від тіла недосяжного жадає,
і через тіло приходить величний гімн душі!
*Мирра – тут – ароматична смола.
Федеріко Гарсіа Лорка
* * *
Деревце, деревце
на посуху зацвіло.
Юнка до гаю маслин
йшла під уклін зоряниць,
і обіймав її вітер,
друг легковажний дзвіниць.
На андалузьких кониках
четверо навіжених,
порох лежав на куртках,
на голубих та зелених.
«Їдьмо, красуне, чекає Кордова!»
Дівчина їм ані слова.
Три молоді матадори
з гір ішли, з перевалу,
шовк відливав помаранчем,
сріблом сталь відливала.
«Їдьмо в Севілью!» — покликали лунко.
Але промовчала юнка.
Коли опустився вечір,
млою бузковою вмитий,
виніс юнак із саду
ружі та місячні мірти.
«Радість, їдьмо в Гранаду!»
І знову вона ні слова.
Залишилась дівчина в полі
зривати оливки в тумані,
і вітер свої сірі руки
зімкнув на дівочому стані.
Деревце, деревце
на посуху зацвіло.
Севільська пісенька
Бризкає світло веселе
у помаранчевий сад.
І золотаві бджоли
сюди за медом спішать.
Де він, де він,
солодкий клад?
Він затаївся
в лазурі квітки.
Чашечка квітки
глибока для бджілки.
(Стільчик із лавра —
тільки для мавра.
А із сосни —
для його дружини.)
Світанком повні
зорять апельсини.
Він помер на світанку
Чотири місяці є у ночі,
а дерево – тільки одне,
і тінь одна лиш його лоскоче,
і птах, що гілку гойдне.
Сліди цілунків твоїх шукаю
на тілі, крізь ніч угледь!
Річка цілує вітер у гаю,
до нього торкаючись ледь.
В долоні несу твоє «ні»,
яке ти дала мені,
як лимон восковий,
наче камінь важкий.
Чотири місяці є у ночі,
а дерево – тільки одне.
Як метелика, серце голкою
до пам’яті ніч припне.
Серпень
Персик в зорі примарний,
льодяники бабок всмоктує верболоз.
Входить сонце у вечір янтарний,
наче кісточка в абрикос.
Кріпкозубий, налитий початок
сміхом жовтим, — дарунок літа.
Знову серпень.
Для хлопців, дівчаток –
смуглий хліб із місяця сита.
Маленький віденський вальс
Десять юнок їдуть Віднем.
Плаче смерть на грудях гульвіси.
Є там ліс голубиних опудал
і зоря в антикварному лісі.
Є там зали, де сотні вікон
і за ними зелені купи…
О, візьми цей вальс,
цей вальс, що закусив мені губи.
Цей вальс, цей вальс,
повний смерті, мольби та вина,
де шовками хвиля зрина.
Я кохаю, кохаю, кохаю,
і на місяця височині,
і з зів’ялою книгою у вікні,
в потаємнім гнізді синиці,
і у танці, що равлику сниться …
Так порадуй теплом
цей вальс із перебитим крилом.
Є три дзеркала в віденській залі,
твої губи, як дві скрижалі.
Смерть нам грає на клавесині
й танцюристів фарбує синім,
і на сльози наводить глянець.
А над містом – тіні п’яниць…
О, візьми цей вальс,
на руках просто гинучий танець.
Я люблю, я люблю, моє диво,
я люблю тебе вічно і всюди,
й на даху, де дитинства мрії,
і коли піднімаєш вії,
а за ними, в сріблястій тиші,
Угорщини зорі пастуші,
і ягнята, і лілії дикі…
О, візьми цей вальс,
цей вальс «Я кохаю тебе навіки».
Нас чекає ще танець у Відні,
в карнавальнім вбранні Дунаю,
в доміно із води і тіні.
Очерети там темні скраю!..
Час мине, даниною прощання
я залишу відлуння дихання
у світлинах та флюгерах,
цілунки – під двері, зажди,
ввірю хвилям твоєї ходи
стрічки вальсу, скрипку і прах.
Юрій Левитанський
* * *
Сповільнено тебе я забував!
Не міг позбутися,
та забував.
Твоє обличчя відсувалося від мене,
воно неначе розпливалося,
спливало,
дробилося,
обволікалось таїною
і тануло близь дальніх берегів.
І це усе було подібне таненню,
вповільненому таненню снігів.
Все тануло,
почав я забувати
твоє лице.
А спершу все ніяк не міг
забути твої очі,
та ось забув,
одне ім’я все шепочу губами.
Нам в луках тих вже більше не бувати.
Наш березняк насупився й замовк,
і вітер на прощання протрубив
над нашими журливими дубами.
І гіркотою пахне від стогів,
де моїх кроків звук вже затихає.
І крапля по щоці моїй стікає…
О, танення сповільнене снігів!
Дар’я Тамірова
Вкотре про кохання і час
Перевіряю свіжі подряпини на руках,
Розорене волосся, плутаючись, збираю,
Нахиляю до тебе обличчя, десь біля краю
Землі вітер тріпоче спідниці квітчастий стяг.
Ми ще знесилено дихаємо, як два борці,
Але вже прекрасні – узгоджені і відверті,
Бо відчули жар в тяжкій Господній руці,
Що торкнулася нас і відвернула від смерті.
Наче тисяча темних жінок, зараз лежу.
До якої б страшної час не привів нас драми –
Не повірю нічому! Схопила тебе – й бережу,
Волоссям тримаю, очима, всіма серцями…
Іриски
Іриски від суму нас рятували
Від обіднього сну до пластиліну.
І гойдалки чесно нас гойдали.
…Потім від гойдалок тих, від тину
Дорога виявилася короткоплинна
До тої, що полоще рукав у Каялі.
Тютюнове небо, цуценя нічийне,
Тополя лисіюча всьому причина.
Отже – Ітака
За вікном – доннервіттер. Котру вічність підряд
Оліхтарене місто дощем поливаємо з лійки,
Як отой Садівник. А іще – звуковідеоряд:
Дріботіння по склу та у парку дерева-каліки.
Підведись, Пенелопо. Піди принеси цигарок.
Досить ткати свій твір без кінця та початку!
Прогуляйся до каси, купи до Ітаки квиток,
Ну а потім шукай, що «така» означає, розгадку…
Димитър Кирилов
Одіссея
Мандруючи в червонім лимузині,
Досліджуючи гендерну Європу,
Я лину все вперед у далі сині
З надією зустріти Пенелопу.
Не бачив ні в Парижі, ні в Мілані,
Хоча настійливо Європою гарцюю.
Я вірю, що мені все ж поталанить,
Я перед долею ні за що не спасую!
В Болгарії знайшов своє я чудо!
Не закохатись неможливо в неї!
Лише її повік любити буду!
Такий фінал моєї Одіссеї!
Мій акордеон
Харизматична ти, о моя муза!
Хоча спочатку то страшний був сон!
Моя надія – підлітка обуза,
Любимий мій тепер акордеон!
З «Циганка єдна» починав я співи.
А згодом Моцарта й Шопена я подужав.
Був юнаком, коли узрів на диво,
Що лише ти мені єдиний вірний друже.
І я тобі був відданий на сцені.
Серцями в унісон ми жили, брате!
Я чорним був, твої міхи – червлені,
А нині зачіска – нема що й брати!
Харизматичний ти! Хоч і замучив душу
І промузичив все життя моє.
Тепер у пісні я зізнатись мушу:
Який ти є, такий я є!
Бахит Кєнжеєв
Безсоння обезсилило. Біда.
Примари, перемішані з реальним,
тісняться в голові, що вінегрет
студентський. Затишні горби
близ Вакуями або Хіросіми
жовтіють, як годиться. Далеченько
сміх збирачів японських слив
розноситься. Зелені вони
в бамбукових корзинах сиротіють, –
і хтось з працівників зітхне
і вимовить: «А все-таки цвітіння
хоч сакури, хоч сливи (свято тління
і слізної скороминущості земного)
є ліпше, ніж збирання урожаю –
не забувай, що сакура завжди
безплідна і понад усе безсмертна».
Снодійне не впливає. Я читав,
що думка (а чи пристрасть) неухильно
призводить до насичення в мізках
лиш вільних радикалів. Організм
управитися здатний з ними, коли
його не зачіпають. В дійсності краса
(та, що рятує світ) недовговічна,
хоч Чехова, хоч Пушкіна відкрий.
«Овраг да степь», «чахоточная дева»,
«в багрец и золото одетые леса».
І ми, подібно липам на бульварах
московських, опадаєм. Знаєш, Сталін
задумав їх колись прибрати, щоби
роздались вулиці, аби фургони з хлібом
і м’ясом в заторах не стояли, щоб столиця
цвіла знаменами, колонами, балетом
із чорних рупорів, але не встиг – війна.
Пройдуся-но я, мабуть. Бачу ось
юнак нудьгує, прикрашений подвійним
суцвіттям сакури на біцепсі. «Що, брате?»
Він усміхнеться, очі відведе
у бік білборду (ліфи «Дика орхідея»).
«Не спиться, так? Допомогти?». «Спасибі», —
скажу йому, не уповільнюючи кроку.
Чим пахне осінь? Персиком? Морською
хвилею? Лежить на парковій лавиці
за непотрібністю забутий томик
«Дао-де-дзін» — папір газетний,
до того ж відволожився. Візьму.
Перечитаю – може, помудрію.
Галина Подольська
Галілейська Мона Ліза*
Що за знемога мені душу крає?
Я ціпенію чи мені болить?
То лотос так голівкою киває,
І в хвилі Нила поринаю вмить.
Розкрився лотос — начебто фламінго
Розправив свої крила-пелюстки.
І промайнули швидше бігу дінго
Віки, що стали маревом ріки.
На грудях Нефертіті цар-дівиці
Засяяв лотос пломенистих мрій, —
І Божество постало! Подивіться,
На смальтах знову квітів Нілу рій,
Які зреклися вікового сну!..
Лиш Мона Ліза платить данину.
О лотос, ти віками був священний,
Індусів чистотою дарував.
І Вішну шестирукий тут натхненно
На пелюстках, як троні, воссідав.
Дай сенс вікам, стрімким, неначе дінго,
О лотос, що розправив пелюстки!
Дай Моні Лізі під крильми фламінго
Постати красно з подихом ріки!
На грудях Нефертіті, як зірниця,
Засяяв лотос пломенистих мрій, —
І Божество постало! Подивіться,
На смальтах знову квітів Нілу рій,
Які зреклися вікового сну!..
Лиш Мона Ліза платить данину.
*Усім відомо про Мону Лізу великого Леонардо. Але те, що у неї була «старша сестра» — Мона Ліза Галілейська, відомо не кожному.
Leave a Reply