***
Наші рани ятрять вздовж доріг хрестами,
Нашим втратам ніхто не закінчить лік.
Ми йдемо й кружляють круки над нами,
Моʼ, спотикнемось об рішення недорік.
Кожен вік поетів у землю сіємо
І чекаємо, зійде воно чи ні?
Й водять нас не туди шахраї-месії
Без чобіт по кривавій отій стерні.
Нам би взяти бентежну голову в руки,
Стиснуть до болю, до крику, зо свисту в скронях.
А ми плачемо вкотре від розпуки:
Чом така, бач, зрадлива й лиха в нас доля?
Шлях до істини йде крізь гіркоту прозріння,
Скільки шабель зламано, скільки іще зламаємо?
Ми хитнули події без глибини розуміння,
І несе нас у безвість холодний історії маятник…
24.04.2019р.
По кому подзвін?
По кому подзвін? Чия то міна?
Прошелестіла, розірвалась.
Ні. Не моя. Загусла слина.
Секунда. Друга. Яка тривалість…
У бліндажі, у два «накати»,
Життя рятуєм, така ось штука.
Накрила тілом родюча мати,
Рулетку крутить росія-сука.
Немов востаннє, печеш цигарку…
Поки косою смерть оре небо.
Десь є «прихід»… Казав хтось гадку:
Як чуєш, значить то не по тебе…
Стоїть «опорник», вхопивсь у землю.
Під свист осколків німе чекання…
А там – «слухач», а смертю – стелить.
Лиш не пряме, лиш не влучання…
Черговий «вихід», чекаєм «гостю»,
Прикрий, землице, в себе усотай.
А рація шипить зі злості:
«У нас трьохсотий…У нас двохсотий…»
А ми у відповідь – мовчали,
Казали: зброя в нас – терпіння…
А чайки-матері ячали…
Оглухнуть з того голосіння…
А лихварі складали ціну
І торгували своїм сумлінням.
Ось цей вояк тоді загинув
Від кулі, що вилита за вугілля…
Ми прикурити давали оркам,
Та тільки зрідка, в межах калібру.
А нам – із «градів» сипали гірку –
Такі гостинці в період миру…
Ми мусим їх перетерпіти,
І орків-москалів захланних,
Й своїх, вгодованих і ситих
Недомесій, аж до останніх.
І в цій війні, що стала вічністю,
Чотириликою й безликою,
Свій Вашингтон утне по-щирості,
Я чесно вірю в це, я справді вірую…
4.02.2018р.
Тривожне
Холодний Яре, ворог на порозі!
Скажи, коли пожежа ген пала,
Як нам не вибрать в гетьмани пронозу,
Що приблукала в нашому обозі
Та в битви час нам в зашпори зайшла.
Як нам не вибрать замість отамана,
Що супротив орди удар тримав,
Дрібного блазня з медіа-дурману,
Він чорній раді напустив туману
І лицедійство щирістю назвав.
Скажи мені, зашелести, мій дубе,
Крізь сотні літ, ти ж знав Залізняка!
Як нам зійти із цього кола згуби
І лицемірам не дивитись в зуби,
Й не підвела щоб в час важкий рука?
Устань, козаче, з-поміж гречкосіїв,
Яким дали замало ковбаси!
Народе, не чекай собі месію,
Як понесеш на торг свою надію,
Як сам собі ти ради не даси!
18.04.2019р.
На Камʼяній Могилі
На Камʼяній Могилі легко молиться…
Просидів тут я кілька тисяч літ.
А чом би й ні?! Як Баба Камʼяна – у співрозмовницях.
Вона пізнала вже й не один світ.
Посиджу ще із нею за компанію,
Пущу із люльки хмару про запас.
Куди спішити? Не твоя то манія,
Коли імʼя у тебе – Сивий Час.
Котив я це каміння ще ізмолоду,
Аж заздрив неборака грек Сізіф.
Пройшли повз мене амазонки й сколоти,
Складав криваві жертви царський скіф.
Ширяв у небі в битві понад готами,
Ордами гуннів хвилями котився.
А скільки перейшло оцими гротами!
Гей, Бабо кремʼяна, ти не втомилася?
Жертовні чаші кровʼю упоїлися,
Тілами греблі смерть не раз гатила,
Аж поки вся Європа не скорилася,
Як цар ішов земель оцих – Атилла!
Ніхто не знає, тільки ми та скелі,
Та написи, що сховані в утробі.
А жорна часу тихо, вперто мелють,
Їм невідомі радощі й жалоби.
Ми тільки споглядаємо, у нас нема ілюзій.
А люди йдуть, та людям думать лінь.
А Баба Камʼяна стоїть на прузі
І вижида князів прийдешніх поколінь…
2019р.
Leave a Reply