Микола Істин. Вербальний космос

Микола Істин

1243

Фантастична новела


Дивися, — звернувся старий архіваріус до молодого ревізора, — усе це поля літературні, які наші письменники сотворили, — он козаки-енейці Котляревського, Шевченківські сади вишневі біля білих хатинок, Кулішівські хутори, ген Сковородинський сад божественних пісень, Франкові каменярі, Лесина мавка, тіні забутих предків Коцюбинського, лебеді материнства Симоненка. Антоничівські, Стусові, Костенківські, та багатьох багатьох інших художньо-філософські змістоформи… Це соцреалізм, — показав дід пальцем на закинуті книгобудови. — А ось туди ходи обережно, бо це болотиста місцевість постмодернізму. Там рустикальні поетичні поселення, їх у нас дуже багато.

Ого, а тут що за надбудови від землі аж до неба? — здивовано запитав ревізор.
— Це некстмодернізм, в ньому ідеї наступних світобудов на Землі і далі, навіть інших Всесвітів. Може, колись, з цих ідей їх і розбудують…

Хто розбудує? 

Не мені цього знати, може душі людські, чи іншопланетяни, або боги… Вірші це ж не просто слова, вони ідейне насіння, яке може прорости, чи то втілитись, в несподіваному і невідомому для нас майбутньому. Тут у творах, Модесте, величезні багатства майбутнього. Ходімо, покажу тобі ще дещо інше… Звідти, знизу, з лівого боку, тягнуться правові лабіринти. В них затісно, бо замало свободи. Їх наші законодавці попридумували. Це вже дещо інша Україна. 

А хіба вони не перетинаються?

Та чому ж ні, є точки дотику, але здебільшого там де це вигідно он тим Українам, — дід кивнув вниз на Землю. Там владні будівлі, та території навколо них, які захопили олігархи.

Скільки ж їх, Україн, — дивувався різноманіттю світовимірів Модест, — практикант ревізор, якого направили скласти метафізичний каталог цієї майже забутої Богом країни, для всесвітнього реєстру цінностей. 

Старий архіваріус вербального космічного рівня — Родослав, був радий навіть такому недосвідченому ревізору, і викладав перед ним не сухі факти, а навчав його їх розуміти.

Пропоную повернутися до важливішого — літературного життя, поглянь туди, — підкреслено сказав Родослав.

Дивовижно ! Тут що — оживають герої творів зі своїми світами, і віршів світобудови тут тисячами, ого, мільйонами матеріалізуються! Як же це можливо? — дивувався Модест.

Ми у вербальному космосі української літератури, тобто у космосі слова. На цьому рівні бачимо книжки одухотворені читачами, тут оживає все написане, — роз’яснив Родослав. Але для подальшого розвитку словосвітів потрібен ще вищий наступний рівень, той звідки ти прибув, — додав архіваріус.

А внизу що тут ще у вас? — запитав ревізор, допитливо зазирнувши крізь ледь прозору туманність.

Там земля наша рідна, і люди, звідти твори письменників надходять сюди на цей рівень вербальної України. 

     Ходімо, покажу тобі де будеш мешкати на час свого відрядження. Он там будівля…

О, який палац, він також тут матеріалізувався!

Так, проходь, це українське бароко, з давньоісторичних будівель нашої літератури.

Але як це можливо? Будинок же з цегли!

Ця цегла жива!

Ніколи не жив в живому будинку.

Заходь, стіл накритий!

Що і їжа з літературних творів?

Аякже.

О, смачно!

Облаштовуйся тут, і відпочивай.

Модест смакував українського борщу зі сметаною, котлети по київськи, і думав про себе що література це таки смачна річ! Він ще довго ходив кімнатами, торкався живих стін, меблів, картин, доки не заснув під теплою одухотвореною ковдрою. 

     Розбудило Модеста не ранкове сонце та пташиний спів, а нічні вогні смолоскипів та брязкання зброї. Він визирнув з вікна і побачив воїнів із шаблями та мушкетами, одітих в сорочки та шаровари. Інші були у формі, очевидно, іншої доби, із сучаснішим озброєнням. Воїни різних епох виходили з літературних творів і рухалися величезною лавою…

До будинку поспіхом, задихано, зайшов стривожений Родослав.

Що відбувається? — запитав зніяковілий Модест.

Війна. На один із рівнів України, на історичному підґрунті, напали чужоземні ідеології, зі своїми вимуштруваниии легіонами. Я відправив на допомогу нашим — козаків, січових стрільців, воїнів УПА, і кіборгів АТО. 

Хочу подивитися битву, — рішуче, із непідробним зацікавленням, сказав ревізор захоплений можливістю споглядати історію вживу, а не знайомитися з нею на ще недавніх набридлих йому лекціях в іпостасі студента.

 — Ходімо, я відведу тебе до найкращого місця спостереження, звідти побачиш все, і більше як книжка пише.

За сходинки слугували томи книг по яких вони спускалися донизу. 

Сюди, за мною, виходьмо на цей балкон, — провадив старий Родослав свого юного супутника. 

Світло-русяве волосся Модеста розкуйовджували пориви вітру.

Це вітри часу, вони тут дуже сильні, — голосно вигукнув архіваріус, і звуки його слів хапали несамовиті вітри. Старий накинув на вузькі плечі невисокого Модеста важкого плаща з каптуром.

     Вони бачили внизу на землі багатолюдні майдани, за ними траншеї та бліндажі з солдатами, а над їхніми головами розгорталася літературна битва — персонажі віршів, поем, балад, оповідань, новел, повістей, та романів, що належали до різних таборів, з сучасними літературними прийомами, і потугами монументальної епічності, проникали до свідомості людей на землі, і їхні мізки ставали частиною цього поля бою. Герої з українських книг, шеренгами, і віч-на-віч, билися із супротивниками, яких було більше.

Як же вони вистоять, в меншості, — занепокоївся Модест.

Вистоять, нам не вперше, — з твердістю в голосі відповів Родослав. — Наші сильніші бо за нами сила правди, гармонії і добра у Всесвіті, вони захисники добросвітів. А ті — нападники, руйнівники цього. У Тичини, це один з наших поетів, у вірші є такі рядки:

“Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.”.

І справді, Модест, бачив як один український воїн поборював по кілька супротивників, які  кровоточили ідейними ранами, та відступали. Цей відступ нападників ставав усе масовішим. Ідеологічна армія нападника відступала, тягнучи за собою ідейно поранених та літературних трупів.

    До найвищого сходу сонця ворог відступив, бій закінчився. 

    Залишок дня в Родослава пішов на лікування ран українських книжкових воїнів. Модест супроводжував старого, а той дбайливо виправляв словогероям пошкоджені змістоформи

     Закрита книга ночі помалу почала відкриватися сторінками нового дня, але ранковий словесний туман накрив творчі світи.

Так буває, Модесте, не все видно відразу, потрібно щоб прийшла світла проза дня, аби побачити, оцінити, а деколи і дня такого замало, і треба зоряної поетичної ночі, — натхненно сказав Родослав.

А, наскільки надійно все тут зберігати,— задав практичне питання Модест.

Найнадійніші сейфи, і поля для проростання, і площадки для розбудови, це людські душі. Проте, можуть бути і інші шляхи збереження і розвитку слова, ось ти прибув за нашим словом, і це добре.

    Туман розсіявся, але ранкове сонце не принесло радість Родославові, навпаки, його зморшкувате лице покрилося тінями смутку. Модест це помітив і запитав: “Що сталося?”.

Кар’єристи, їм все одно про що і як писати, головне для таких це просто успіх. Отак примітивно, без моралі, і цінності й пишуть. Поглянь, вони пролізають поміж справжніх письменницьких світів, ще й притоптують їх, чим і самостверджуються, — з тривогою і обуренням відповів архіваріус.

Невже знову війна? Це вже певно буде громадянська літературна, — прокоментував ситуацію ревізор.

Ні, така війна недоречна, бо забере внутрішні сили що потрібні для справжніх звершень, — в задумі відповів архіваріус. — Потрібне поєднання з космічною свідомістю, у ній сила мудрості, гармоній, та ідеалів, і вона витіснить низькосортний непотріб, зітре як губка помилку олівця, — з рішучою розсудливістю промовив Родослав. Роби як я, Модесте! Родослав підвів голову вгору, розвів припідняті руки в сторони, і став багаторазово приговорювати : “Доброгармонії, розвиток, розквіт, всещастя!”, “Доброгармонії, розвиток, розквіт, всещастя!”… Модест повторював за сивим старим архіваріусом, що нагадував в ці хвилини мага слова… Через деякий час, надпотужні ідейно-енергетичні потоки огорнули все навколо і поєдналися з Родославом, з Модестом, з усім і усіма… Коли Родослав завершив промовляння, і Модест разом з ним, вони опустили голови і побачили що від словопаразитів не залишилося і сліду.

Стомився я, Модесте, — присівши, сказав Родослав. — Поєднання з космічною свідомістю додає сил у вимірах Всесвіту, а у тяжіннях приземлених ми обмежені. 

 — Відпочиньте, — порадив йому Модест. 

Так, піду відпочину, і ти відпочивай, — співзвучно відповів той.

     Наступного дня, який видався спекотним, Родослав з Модестом, обходили літературні поля.

Зайдімо трохи в тінь, подалі від пекучуго сонця, — в прямому і в переносному значенні запропонував Родослав. — Там маловідомі твори з нашої літератури. Помічниця моя, Зорянка, їх опрацьовує. 

Цікаво! Ходімо! — як від ковтків холодної води збадьорився Модест.

Пройшовши із Родославом трохи вглиб поміж книжкових пагорбів, де справді стояла тінь і прохолода, Модест побачив дівчину, що уважно вдивлялася в розкриті змістоформи якоїсь книги, звідки виднілися, очевидно, якісь особливі змісти описаних життєвих подій, і явищ природи, які здавалися недослідженими материками. Красива дівчина була вся зосереджена на роботі, вона детально споглядала матеріалізовану сторінку книги, і щось занотовувала в записнику.

Доброго дня, Зоряно! — першим привітався архіваріус.

Вітаю, пане Родославе!

Знайомся, Модесте, це — Зоряна, наша дослідниця.

Дівчина посміхнулася, поправила свої окуляри, та подала руку Модесту.

Зоряна, — відрекомендувалася вона.

Модест, — легко потиснувши руку дівчини, відповів той.

Ця зосереджена на науці краса одразу впала в око Модесту.

І як, знайшли щось цікаве? — запитав він. 

Чимало цікавого! Буває що письменник пробивається до відомості через піар який віддалено пов’язаний з літературою, а той хто сконцентрований на написанні залишається в тіні, тож намагаюся витягти це непомічене та непрочитане на світ, якщо у ньому міститься цінність, — щиро відповіла дослідниця.

Вони ще довго говорили про різні наукові методи та підходи. Модест розказував як це робиться у них… Родослав, тим часом, роздивлявся відкриті дослідницею книги…

Я ще повернуся сюди, — на прощання пообіцяв Модест.

До зустрічі, — відповіла вона.

     Ранок, чергового дня, нагадував готичну похмурість, в якій ревізор продовжив досліджувати літературні поля, у супроводі, і можна сказати під опікою архіваріуса.

Є література як мистецтво розвитку, хай в різних напрямках, але розвитку людської душі, світу, Всесвіту, вона цінна, — говорив, на ходу, Родослав. — Але в тій стороні літполів, куди зараз направляємося, такої нема. Не люблю туди ходити, тим паче, що це доволі небезпечно. 

Та що ж там такого небезпечного? — намагаючись заховати тривогу за маску скептичності запитав Модест.

Там словоруйнація, можна сказати — антилітература.

І які її прояви?

Ці речення по яких ми йдемо, насправді, сумнівні стежки та вулиці, вони як віруси, які проникають до свідомості і пошкоджують систему цінностей читача що сюди забрів. Не приймай їх, а якщо якась їхня частка потрапила то вимітай її з голови як сміття. Будь стійким у своїх переконаннях-уподобаннях справжніх цінностей, таких як — добро, любов, щастя, і гармонії з усім і усіма, — розтлумачив Родослав.

Слововулиця й справді наповнилася страшними антигероями, від яких віяло різними проявами зла, носіями якого були ці вималювані письменницькою уявою жахливі люди та химерні монстри, які намагалися підійти ближче до ревізора з архіваріусом, але потужні світлі менталітети Родослава та Модеста не дозволяли злу наблизитися.

Не розумію, для чого було увіковічнювати це божевільне зло у слові? Навіщо займатися такою непотрібною справою? — не міг зрозуміти Модест.

Увіковічнення не буде, це скоріше тимчасовість, яка з часом геть зникне, залишивши за собою лиш антитіла як прививку від зла в свідомості читача, щоби той розумів більше і був сильнішим. Тільки шкода що розвелося цієї антилітератури забагато, зловживають словом деякі письменники, треба поменше таких читати і буде світліше на душі, — пояснив Родослав.

А якщо не зникнуть, — дивлячись в підзорну трубу на Гоголівські містичні фентезі поблизу Диканьки, засумнівався Модест.

День і ніч насправді перебувають в гармонії, і те і інше прагне добра, все хоче щастя, просто різного, і ці формули гармоній винайдуть в своїх творах нові письменники, і перепродовжать погані історії з антигероями, що взяті з народних повір’їв, на краще, — розвіюючи сумнів Модеста відповів Родослав.

     — Світлих сутностей більше. Бачу прадавніх духів природи, і ангелів з крилами, і здається навіть богів, — споглядаючи словесне небо, захопливо коментував Модест.

Це небо сформоване з багатьох різних книжок, Модесте, у кожну з його частин вірить чимало людей, тому воно матеріалізується, і являє собою значну ідейно-енергетичну силу, що потрібно враховувати у всегармоніях, хоча би на рівні толерантності, — доповнив побачене ревізором архіваріус.

Все має враховуватися в реєстрі, навіть нелінійна логіка, тобто місцева, — зі знанням справи сказав Модест.

     — Озирнись навкруги, Модесте! Глянь — Шевченківського “Кобзаря” українське світобуття! Там — спроба створити “Українську духовну республіку” Бердником. Подивись — навіть “розстріляне відродження” вкотре відроджується… Із тюрем і таборів вийшли вірші Стусові, і багатьох борців за свободу літературного слова. Бачиш — друковані і електронні моря та океани поезії та прози, все це наше, що взаємодіє зі світовим словом, і здатне підійматися до всесвітнього…

Вражаюче!

У нас є дуже талановиті автори, і є геніальні твори, — похвалився Родослав.

А яка форма присутності авторів цих творів можлива тут? — запитав Модест.

Вони постійно тут присутні у своїх творах, які є частинами їхнього — я, яким вони діляться з читачами, як будівельним матеріалом для світобудов.

У вірші в якому поет написав про себе, це очевидно, — погодився Модест. — Але у прозі автор створює різних персонажів. Як бути з ними? Вони це — він?

Персонажі в яких письменник висловлює власну філософію, і які є позитивними героями твору, є частинами авторського — я, яке як в театрі життя перевтілюється в різних персонажів. А негативні герої — це те що автор відкидає з себе, і з взаємовідносин зі світом.

А написане не кінцева точка розвитку письменника?

Подальший розвиток автора, його душевтілень, відбувається у Всесвіті… А тут на нашому рівні його твори це одні з його проявів. І ці твори стають суспільним надбанням, вони національне і всесвітнє багатство, ідеї з них, якими ділиться автор, можуть використовуватися іншими для власного розвитку, і для всесвітньої розбудови.

Автору за його працю якось віддячується?

Для того щоб автор відбувся і написав ці твори, Всесвітом пройдено величезний еволюційний шлях, так що це взаємовигідно. Але враховуючи те, що мільярди людей, і загалом безліч живих істот, користуються дарами Всесвіту, і при цьому просто собі живуть, а їхній єдиний внесок в його розвиток це — діти, що є внеском всіх і кожного, то особливий письменницький внесок таки мав би якось винагороджуватися, — відповів Родослав.

     Під враженням від побаченого і почутого, Модест, всю ніч писав звіт, який перетік в есейний ранок…

     Ревізор збирався у дорогу. Час його відрядження закінчувався.

Скажу тобі чесно, Модесте, не знаю як усе складатиметься там внизу на рівні державобуття України… Ця країна відбулася завдяки письменникам, вона виникла з літературних творів. Але тепер держава все дальше віддаляється від літератури. І від цього в мене невимовний біль та сум. Якщо держава зрозуміє важливість літератури — вона існуватиме, якщо ні, то залишиться лише цей вербально–космічний рівень України, в людських душах, і в майбутніх космічних розвитках, — в глибокій задумі промовив Родослав.

Не тривожтеся так, як я розумію, в будь-якому випадку, душа у слові знайде шлях до всещастя!

Саме так, Модесте. Радію з твого розуміння, — вже веселіше сказав Родослав, і лице його посвітлішало. — Через усі ці перипетії мені не вдалося показати тобі багато наших українських літературних світів, але я зібрав найголовніші з них ось тут в цій просторово-інформаційній книзі, все життя її готував, — з цими словами Родослав простягнув книгу Модесту.

Дуже добре що ви їх тут зібрали, давайте подивимося, — приймаючи книгу, з зацікавленням сказав той.

Не відкривай тут, — скрикнув архіваріус. — Не все так просто. Ця книга містить величезні об’єми стисненої інформації. Якщо відкрити її раптово, то ця інформація вивільниться з ефектом пружини, і заповнить словосвітами мега простір, розширюючи світоглядні рамки свідомості тих хто відкриє книгу. Тому перед тим як відкрити треба хоча би мати час на ознайомлення з нею.

Дякую що попередили. Там, у нас, часу вистачить, — схвально потиснувши тремтячу руку Родослава, сказав Модест.

Космічний тунель зі швидкістю більшою за світло переносив ревізора до планети всесвітнього центру реєстру цінностей… В неозорій будівлі, яку не окинути одним поглядом, тут — вже йому відчиняється розщепленим простором вхід, а далі — часові потяги всередині будівлі, різновимірні ліфти, і нарешті його відділення… 

Я знайшов інші світи, вам необхідно ознайомитись з ними, — піднесено доповідав практикант ревізор своїм кураторам. 

Ті скептично переглянулись між собою. 

Модесте, заспокійся, — намагаючись остудити запал практиканта, сказав срібноголовий. — Зрозумій, є дуже, дуже багато світів, і у нас на черзі роботи не на одну тисячу років. Так що поклади ті світи що знайшов там на часополицю, хай зачекають… 

Але зрозумійте, це інше, і більше…

Модесте сядь, — гримнув на практиканта високочолий, другий старший колега. — Ми розуміємо мабуть трохи більше за тебе, хоча б тому що працюємо тут вже кілька десятків тисяч років, — роздратовано додав він. 

Модест притих, схилив голову, і присів.

Заспокоївся?!  А тепер візьми книгу і поклади на часополицю, — вдоволено, і вже спокійно, підсумував високочолий.

Модест неохоче підвівся, взяв книгу, і поплентався до стосів із мільярдами книг… Дослівно виконавши доручення, він пішов довгим білим коридором, рухаючись в сторону виходу, нервово розмахував руками, і щось буркотів собі під носом. Раптом він зупинився, на кілька секунд, шукаючи вихід в думках, вмить його осяйнула блискуча та зухвала ідея, і він рванув назад, хутко забіг у часове сховище, знайшов книгу, і рішуче увійшов до кімнати кураторів. Ті поглянули на нього з під лобів. Модест, не промовивши ні слова, припідняв книгу, і силою думки відкрив її. Потужне інформаційне сяйво рвучко вивільнилося з книги, та перенесло як межі стін, так і думок, тих хто знаходився в цих стінах… 

— Боже мій, там що? Невже зародки? — схвильовано, ніби не вірячи самому собі, перепитав срібноголовий у свого колеги.

Так, це вони, зародки інших всесвітів, — вичавив з себе високочолий.

Треба подати книгу до Вишнього, — як прозріння проговорив срібноголовий.

Як до Нього самого?

Так…

Микола Істин

Leave a Reply