Борис Пятрович. Ієшуа

Апо- коли?…

1.

прольотом, прольотом

з Марса на Венеру

воно зупинилося в нас

жовті очі

блукали

по деревах і кущах

спопеляючі все

на чому зупинявся погляд

ненажерні вуха втягували в себе

всі звуки

і робили звиклу тишу — могильною

широкі ніздрі

забирали всі запахи

там, де воно пролетіло —

залишилася пустеля

така, як на Марсі,

така, як на Венері

а кажуть — Бога немає…

2.

і ось стоїть людина

руки — всі шість – підняті вгору

у проханні до невидимого Бога

бути милостивим

і не забирати в нього мову

бо це останнє

що залишилося в людині

людського

3.

про це розповів мені вітер

який підняли крила останнього птаха…

він пролетів крізь вікна без скла

крізь гілки дерев без листя

крутнувся на лузі без трави

на річищі без води

і повернувся, щоб погратися

з пір’ям пташки, яка його народила

розповів, і сам помер

бо немає на цій землі

нічого вічного

і нічого не народжується з нічого

4.

стріляли?

ні, в нас вже давно не стріляють

від цієї вічної тиші

дзвінить у вухах, і це не дзвін, а сама тиша

і нам тут жити?

серед піску й каміння

і нам тут бути

до смерті німими…

о, як я хочу притулитися до тебе щокою

відчуйти твоє тепло своїм холодом

певно, я пам’ятаю щось інше

крім того, що є сьогодні навколо нас

мабуть… і я був колись іншим

так, ми, каміння, станемо піском

але ким ми були до цього?

не пам’ятаю… не пам’ятаю… не пам’ятаю…

стріляли?

ні, це на одного з нас стало менше

5.

все вже колись було

і буде ще не раз

смерті немає, як немає і вічного життя

є тільки щось, що не має назви

не питайте: «Навіщо?»

питайте: «Для чого?»

6

Іду

ходжу —

шукаю

і не знаходжу

їду

пливу

лечу —

шукаю

і я не знаходжу

невже і дійсно

мені просто наслилося

що хтось був

що сам я був

7.

сонце сходить рівно і трохи праворуч

на нього ще можна дивитися

не примружуючі очі

еротики забагато в цьому народженні

нового дня

та швидко все стане звиклим — звичайним

сонце візьметься за працю і розтеплить

замерзлі нічні калюжі

оживить жабок та вужів

їжачок вийде на полювання

ліс захлинеться пташиним співом…

і тільки твою самотність ніщо не прожене

ніхто не зігріє і не розтопить

ти будеш сидіти біля вікна,

дивитися на вранішнє сонце

й згадувати те, що було тисячу років тому

не розуміючи: навіщо воно забрало всіх,

але покинуло тебе

ти поговориш із жабками,

вужами та їжачком

та ним буде не до тебе,

бо життя для них — праця

завтра знову зійде сонце

рівно і трохи праворуч

з того часу, як прилетіло воно,

нічого не міняється навколо

одноманітність самотності катує, та не вбиває

хочеться вірити, що десь тепер

народжується нове життя

що тебе залишили не даремно

і слово «праця» ще буде усвідомлено

8.

Бог є

Бог у тобі

ти не один

ти не останній

ти — перший

ти і Адам і Єва

тобою все не закінчується

а — починається

починається

починається

тільки починається

і вічність —

не в минулому, а попереду

просто, щоб почати

потрібно закінчити

просто без кінця

не буває початку

Бог є

Бог буде…

і не вірте тим, хто говорить

що Бога немає

*** шанс

1.

хочеться тиші

хатинки біля озера

рибного-найрибного

все літо в клопотах

чекати зими

радійти першому льоду

і першому снігу

а потім, в якийсь момент

ступити на озеро

прорубати ополонку

щоранку приходити до неї

щоб зловити одну-єдину рибку

і завжди тішити себе бажанням

нирнути в ополонку і зникнути під льодом

щоб скористатися своїм шансом

2.

хочеться тиші

хатинки на березі лісу

грибного-найгрибного

всю зиму сумувати

й чекати літа

радіти першим весняним квітам

і першому джмелю біля них

а потім, в якийсь момент

увійти в ліс

і знайти першого боровика

приходити до нього щоранку

милуватися, як він підростає

і померти разом з ним

з думкою:

я скористався своїм шансом!

*** камені

північні камені — живі

вони повзуть до нас зі швидкістю

один сантиметр на століття

а може навіть і міліметр, але —

вони рухаються, рухаються!

це жахливо, якщо уявити собі майбутнє

яке настане через кілька мільярдів років

коли вони нарешті підповзуть до нас

і захоплять все навколо…

я не хотів би — жити в той час

я не хотів би — бачити, як треться

камінь об камінь зі швидкістю

один міліметр (сантиметр) у століття…

їм тісно, тріщить їхня шкіра

і німий крик болю летить у всесвіт…

північні камені живі

вони повзуть до нас

*** Бички*

у Бичках трава до пояса і вище

реп’яхи чіпляються за волосся

яблука падають під ноги

і ховаються в густій зелені —

не знайти

над озером легкий туман

крик чайок далекий

а на кладовищі — тиша

ніхто не встане, щоб зустріти

ніхто не вийде, щоб провести

вітер дихає в деревах тривожно

захлинається

збивається на шепіт,

бо говорити важко:

завжди важко говорити правду

на половині хрестів —

теж саме прізвище:

Биков (або Бикова)

а в селі — дві хати живі

*Бички — село, де народився Василь Биков

*** ти

мені все одно, де ти тепер

мені байдуже, хто ти тепер

мені не розгадати твою таємницю

мені не зазирнути в твою душу

проте наші серця б’ються однаково

і це заспокоює

гадаю, ми взагалі живемо на різних планетах

гадаю, ми ніколи більш не побачимось

гадаю, я просто намріяв тебе

але серця наші б’ється…

і це заспокоює

*** ось

риба-озеро

плещеться біля ніг

хмаринка-лебідь

кличе до себе

земля-чорний-хліб

не відпускає

намочу ноги у воді

теплої і м’якої

ступлю на пил

м’який і теплий

і здіймуся в небо

до хмаринки-лебідя

сонце поцілую

вітру всміхнуся

ось воно щастя

щастя —

воно —

  вісь —

***вирій

Птахи шугають на дисплеї неба

малюють собою знаки й символи

нібито хочуть щось важливе

повідомити людям

на прощання перед вирієм.

Я вдивляюся в ці крапки і крапочки

збираю їх у малюнки

настільки абстрактні, що

позаздрів би сам Полак,

але сенс повідомлення вислизає

і зникає за хмарами.

Птахи прощаються з цією землею

не знаючи, чи повернуться сюди навесні

і скільки з них бачать цей ліс,

дорогу,

дерева,

крапочки людей унизу —

востаннє

І ми дивимося на їхній відліт

ще не знаючи

чи дочекаємося повернення.

*** пастух

три озера пас пастух

з молоком,

з вином

і з простою водою

заснув непомітно,

а коли прокинувся —

не дорахувався одного озера

кого здивуєш сьогодні вином?

чи кинеться хто

красти молоко?

а вода кринична

а кринична

прозора вода

увібрала в себе дерева,

небо

і хмарки

траву увібрала

і квіти в ній:

бджоли сонні

мед збирають…

увібрала вода себе в себе

і згубилася сама в собі

своя поміж свого

поки спав пастух

*** ворота

ворота стоять посеред річки

варта нікого не пускає на берег

пливи куди заманеться

хоч до моря-океану

тільки на берег не вилазь

висохнеш і засохнеш

кажуть вартівники

і на березі стоять ворота

варта у воду не пускає нікого

іди куди заманеться

хоч на край світу

тільки в річку не стрибай

змокнеш і згинеш

кажуть вартівники

а той, хто нас поділив

хто поставив варту біля воріт

хоче купається, а хоче — стрибає

і не боїться засохнути

і не боїться згнити

пройдуть століття

не стане мене і тебе

зникне в часі той, хто

поділив нас

згниють ворота в річці і відпливуть

засохнуть ворота на березі і розсиплються

але

тепер ваші діти мокнуть у річці

тепер наші діти сохнуть на березі

і діти вартівників вартують їх

*** Ієшуа

Ієшуа… Хрест …

Кров запеклася на траві

Як багряні квіти

Буде дощ

солоною водою впадуть

всі наші сльози

і рани Твої за нас

пектимуть ще нестерпніше

Прости нас.

Прости!

У кожного з нас свій хрест

у кожного — свої рани

і тільки в Тебе — наші

Серед тих сліз і мої

і всіх, хто жив

і буде жити

і любити Тебе

Ми співчували

ми хотіли добра

та тільки збільшували Твій біль,

Твої страждання

Прости нас.

Прости!

*** Ніда

1.

мені, у Ніді, добре, як ніде

я босоніж іду піском до моря

і опікаюся його холодною синню

вітер своїми міцними руками

схиляє голови сосонок

і без того завжди зігнутих…

однак — не скорених —

як і народ, що тут живе споконвічно

який теж гнули

то пруси, то тевтонці, то поляки

то якісь там гуди

та не схилили

і не зламали,

бо моря і землі

він силу в себе увібрав

і так вріс корінням у пісок

як ці сосни —

щоб жодним вітрам його не зрушити

2.

ось фарби, ось картина, ось пейзаж

тут дюни, тут сосни,

тут блакить: небо і море разом, нерозлучні…

ніяк не зрозумію: чи хмарок дрібний пух — відбиток у воді

чи хвильок піна віддзеркалюється в небі?

я не художник, на жаль, я тільки бачу красу

та не вмію зберегти ії для інших

біг хвиль, течею хмаринок мені не зупинити назавжди

і плямами зеленими на жовтому і білими на синьому

я не можу мислити — я тільки спостерігач

мовчазний і самотній

та раптом помічаю далеко справа жовток сонця —

о, як воно доречно тут! саме тепер —

миттєво, на очах, дюни вкрилися зморшками

та постаріли

і жовта дорога пролягла по синьому мору

аж до небосхилу

вечір …

ні вітрику…

спокій…

а зліва господинею

повня біла випливає і вголос кличе зірки

*** втрата

тоді я замкнув двері

і пішов в світ за очі

через тиждень я побачив річку

через місяць — море

через рік — океан

нескінченність неба попереду мене не лякала

страшило те, що я залишився один

зовсім один: попереду нікого і позаду порожнеча

тоді я кинув ключ від свого дома в океан

і рушив назад

через тиждень я побачив хатинку лісника

через місяць обминув село

через рік увійшов в місто

де було багато будинків

з дверима, від яких в мене не було ключів

я вибрав найширшу вулицю

й пішов по ній туди, куди вона вела

і вийшов до одинокого дерева

тим часом настав день

сонце світило мені прямо в очі й сліпило

туманило голову

я сів в тіні дерева

нарешті в мене з’явилась можливість відпочити

і подумати

навіщо я покинув свій дім?

навіщо кинув ключ в океан?

і пошкодувати

себе, що не зможу

вернутися туди, звідкіля прийшов

до тих, кого залишив

я заплакав, як плаче людина,

яка щось мала, та все втратила

*** світле

дівчинка поруч

соромиться

я тиснуся до неї

а вона відсувається

хоч лавка ось-ось скінчиться…

мені шістнадцять

їй трохи менше

мені хочеться ії тепла

не тільки тому, що літня ніч

під ранок вогка

і білий туман від річки дійшов до нас

огорнув ноги, обійняв плечи

…вона боїться мого дотику

не тільки тому, що тіло моє

палає жаром аж іскрить

просто ій страшно те, чого мені хочеться

а мені хочеться того, чого вона страшиться

і попрощатися ми не можемо

і починати нам ще зарано

я не відважуся взяти те, що хочу

а вона не підсунеться до мене відважно…

вранці ми роз’їдемося в різні краї

щоб потім, крізь роки

згадувати ту ніч

і шкодувати…

себе дурненьких

*** мрія

зернятко землі між солоної води —

куди ти пливеш?

і навіщо кличеш мене до себе?

звичайно, я хотів би, щоб моя країна

виходила до моря,

а на морі, щоб був у нас острів

нехай собі й такий маленький, як ти —

зернятко землі між солоної води…

я збудував би на ньому свій дім

посадив би дерева

не пальми, а наші —

березки, дуби, клени

і липи для бджіл,

щоб прилітали вони з недалекої землі

сюди по мед

*** кохання

коли я буваю вдома —

я не зачиняю двері на ключ

коли я гуляю в лісі —

я не зриваю ягоди без потреби

коли я купаюся в озері —

я не запливаю далеко

коли я кохаю тебе —

я кохаю тебе

*** тобі

чуєш, як протикає землю трава?

бачиш, як зеленіє навколо?

це я придумав, щоб так було — для нас

я люблю слухати музику трави

я люблю бачити зелений кольор

і ніхто ніколи мене не переконає

що це не чарівно

а небо, повір, мусить бути блакитним

а хмарки на ньому — білими

невже це не чарівно?

хмарки мусять плисти беззвучно, мовчки

щоб не заглушати музику трави:

тиша в небі і музика на землі

хіба це не чарівно?

*** сад

прости мене —

старий яблуневий сад

я не зміг тебе захистити

і тепер мені немає в кого просити пробачення

але

сподіваюся, ти мене почуєш…

добре, що ти не став вугіллям

добре, що коріння твоє залишилося на батьківщині

бути папіром — це не найгірша доля —

(хоча краще все-таки бути садом)…

так, але настає час вибирати

(без права вибору), пробач,

я не зміг тебе врятувати

бо старість і смерть неминучі

і полюбляють приходити разом

прости мене, старий яблуневий сад,

що не зберіг тебе

але — можливо — ти станеш книгою

а в мене навіть такого майбутнього немає…

це не виправдання, тим більше не нарікання

просто тепер наші шляхи розійшлися остаточно

і більш ми ніколи не побачимося

*** рай

хочете — вірте, хочете — ні

та є ще на світі містинки

де відпочиваєш душею…

я знаю таку

привітну і милу

споконвічно-білоруську

любу всім, хто там бував

містинку

там на озері — плавають лебеді

там у річці — живуть бобри

там лелека клекочить

з гнізда на високому дереві

бджоли гудять в духмяних квітах

а зайчики їдять траву з моїх рук…

ніхто мені не вірить

сміється, ніби з вигадки

а я там буваю

раз на тиждень

і відпочиваю душею

* * *надія

світло над озером

тихе, привітне

так і хочеться його зачерпнути

повні пригорщі

і напитися

наповнити себе спокоєм

мудрістю, добротою і величчю

Батьківщини

щоб назавжди повірити

в ії світле майбутнє

і не розчаровуватися тим

що є часовим

з білоруської переклала Інна Снарська