Тарас Прохасько: Віражі політеїзму

Тарас Прохасько

526

Базова проблема незалежної української держави полягає в тому, що українці, які так себе ідентифікують, не дають нормально жити українським громадянам, які з українством мають лише стільки спільного, що вважають своєю рідною цю країну. Відповідно, українська держава є унікальною на континенті. Настільки іншою, що говорити про якесь відставання у розвитку не випадає. Бо вона має свій шлях, системно інший і від балканських країн, і від Ірландії, і від усіх латиноамериканських і африканських держав.

Те, що ми називаємо тепер реваншем, є таким лише у одному вимірі. Йдеться про наратив влади. І він справді є дуже вагомою річчю у державному житті. Кілька років мова влади, тобто мова авторитетного насильства, була проукраїнською у етнічному сенсі. Якою би щирою чи фальшивою вона була, все ж подавала надії, підстеляла солому і відкривала брами українському елементові суспільства.

Але це не означає, що у державі хоч на трохи припинилися еволюційні процеси всестороннього домінування іншої частини української політичної нації. Російська складова – я не знаю, наскільки сучасна політична мова розрізняє всі ці поняття, але не сумніваюся у тому, що терміни російський, проросійський, український, проукраїнський є цілком знівельованими, коли йдеться про українських росіян російського чи українського походження, які русифікуються і українізуються одночасно, – виразно домінувала у повсякденному житті української держави.

Треба тому визнати, що насправді якоїсь єдиної української нації у розумінні нашої державності нема. Правдоподібно, її вже не буде. Принаймні до того часу, коли тренд рівня життя остаточно не розмиє всі інші природні інстинкти. Хоча є надія, що цього рівня життя також ніколи не буде досягнуто власне через те, що наразі не можливо знайти ефективного зчеплення у національній єдності.

Тож сучасний реванш є не чимось іншим, як закріпленням у дискурсі державної влади реального стану речей, поверненням  до гіркої для одних і солодкої для інших правди про співжиття природних інстинктів у цій країні. І ця правда полягає власне у тому, що українським росіянам не дають спокійно жити українські українці. Як завжди у колоніях – колонізовані врешті стерплять, а колонізаторів не попускає.

Мирний українець, навіть втішаючи себе кривавими жартами про смерть москаля, а одночасно толеруючи російську різноманітність і взоруючись на її життєву поведінку і смаки, рідко собі уявляє ту міру зневаги, презирства, ненависті, роздратування, в кращому разі, співчуття, що закладена у російського за ідентифікацією українського громадянина, для якого ця земля така ж рідна, яку він може викликати самим фактом свого нелогічного і абсурдного існування і екзистенційного вибору.  На такому ґрунті важко говорити про спільні інтереси.

Трагедія українця виявляється в тому, що якось змінити магістральну лінію власної держави йому не вдасться. В античному світі це назвали би волею богів. Чисте християнство, яке знаходить вихід у дбанні насамперед про власну душу і легку непохитність віри, з часом перестало бути нативно чистим, тож  забуло, що радити у принципових питаннях ідентичності. Тому кут нахилу повзучого руху залишається незмінним.

Зважаючи на ерозію українства в українській державі і неможливості цій державі повірити як своїй, згадую про левицю Ельзу, народжену вільною. І тішуся, що сучасний український феодалізм дає шанс прожити життя на територіях принаймні за відчуттями дещо сепарованих від улюбленої великокняжої столиці.

18.06.2020

zbruc.eu.

Leave a Reply