Віктор Палинський. Синя троянда

У цю місцину ми з Орестом приїздили неодноразово. Село з давньою і доволі вишуканою назвою Тернава на Старосамбірщині приваблювало якимось особливим, здавалося, вистояним на багатолітніх травах, спокоєм і ритмом, що не передбачав нервової суєти та самовільного поспіху. Відчувалась непоказна розміреність та статечна впевненість у всьому, що робилося тут. І виглядали місцеві мешканці в цьому трибі вельми привабливо. Хоча, можливо, нам львівським міщухам, усе це лише, назагал, видавалося…

Будучи талановитим публіцистом-мандрівником, Орест любив подібні подорожі, навіть недовготривалі. Нерідко повторював, з якоюсь майже наївною наполегливістю: „Пізнання інших робить нас мудрими; пізнання себе робить просвітленими”. І вперто тиснув на газ. Наче хотів наздогнати себе… Пізнати…

Одначе, вдамся до конкретнішої ретропослідовності. Одного разу, ми з Орестом, мандруючи закапелками краю на його шикарному, вкритому нікельованим блиском, триколісному мотоциклі „Хонда” з двигуном у кількасот кінських сил, цей байк хіба що не літав, заїхали мимохідь дорогою до мого дядька Василя Теодоровича, який мешкав у Самборі. А що він був людиною привітною та ще й до спілкування мастаком, то ми просиділи на терасі його, перебудованої під модерн, австрійської садиби кілька годин поспіль. Смакували карпатськими чаями та його улюбленою міцною настоянкою, виготовленою за призабутими рецептами ченців-бенедектинів; закусуючи бринзою. Отоді я вперше й дізнався про дуже давню загадкову споруду, що заховалася в лісах Старосамбірщини й чомусь не дуже дається до рук дослідникам чи просто безтурботним шукачам пригод. Бо якийсь він не такий отой замок Гербуртів… Замок.

Запам’яталось дещо і з історії цього замку: вже відомий читачеві пан Василь розповів згодом, згадавши, що будучи у свій час керівником місцевого департаменту культури, намагався якось зарадити перетворенню цієї пам’ятки в безнадійні руїни. Втім, підрахували: фінансовий ресурс слід було задіяти такий, що його, на той час, не могли забезпечити ні держава з її розхитаною економікою, ні поодинокі інвестори. Останні, зрештою, й нині не второпали ефективності використання власних коштів на такі безцінні об’єкти. Теодорович характерно посіпував плечем, коли хвилювався. І без того червонястий його вид ставав аж багряним. І щоразу наполегливо повторював: „У цьому регіоні області завдяки замку ми могли б мати такий осередок туризму, що вся Європа заздрила б. Та що там говорити!.. Ось!.. Часи нібито змінилися. І ми – державники, вже опірилися. А замок продовжує занепадати. І навіть легенди його десь розтрусилися… Бо ніхто й зараз тим не займається! Напевно свої останні часи доживає цей посланець давнини,” – і затихав на якусь мить, ніби, власне, прислухався до плину непоневоленого часу. Могутнього потоку, що виніс аж у наші дні величну оборонну і житлову будівлю.

Отож історія. Посеред ХV сторіччя на Сліпій Горі, неподалік поселення Тернава, львівський багатій і староста Микола Щасний , з роду Гербуртів, збудував величенький замок. Але тоді – ще дерев’яний. Місцевий люд тішився таким захистком. Одначе, простояв він навіть менше ніж півстоліття: зненацький напад татарви та спалення твердині. По тім, якийсь час обвуглені залишки зловісно чипіли над околицею. І простолюд щось там собі розбирав з тої деревини на усілякі домашні потреби. Це називалося „будуватисі”…

Проте, уже наприкінці ХV сторіччя, коли в сусіднього Добромиля з’явилося Магдебурзьке право, один із найзаможніших та поважаних у ті часи, рід Гербуртів узявся за будівництво нового замку на цьому місці. І, аби спорудити таки на віки, як будівельний матеріал використали твердий камінь та цеглу, яку, кажуть, возили аж із Варшави. З будівництва нового замку, знову ж таки, скористали і тернавчани, отримавши оплачувану роботу на довший час. Це явно поліпшувало їхній добробут. Добробут.

Завершував будівництво нащадок графа Щасного, Ян. Мізкуючи як чоловік розумний та далекоглядний, він, нібито, проклав від твердині кілька тунелів-шляхів: до Самбора, Скелівки, Перемишля. Втім, сьогодні про це конкретно ніхто нічого не знає, сприймаючи, радше, як легенду. Я б сказав, що просто досліджувати цих проходів нíкому, бо все заполонила гнітючо-прагматична пласка доцільність. І нема на то ради. Шукайте в собі.

…Нині лише фасадна стіна замку з в’їзними воротами та насупленими вікнами-бійницями споглядає на світ крізь заліснену місцевість Лисої, чи то пак, Сліпої Гори. Та ще трохи якихось цеглянистих архітектурних залишків розкидані упокоєною територією. Байдужість та захланність зробили свою недобру справу. Заодне руйнуючи душі. Душі.

Складалося враження, що тут було щось назавше. Можливо, те, що ніколи не закінчується?!. Як самотній чатовий. Чи споглядальник?..

Пригадую, як ми з Орестом, залишивши свого хромованого „хондівського” залізного коня в пані Горпини, зовсім не характерне ім’я для цих місць, літньої жінки, колишньої вчительки, в якої ми зупинялися, попрямували в густий недоглянутий ліс, здавалося, був виповнений якимись невидимими дивацькими створіннями, зачаєними безмовними історіями непам’ятної давнини та блукаючими страхами й тривогами. І, можливо, аж десь там – далеко попереду – ледь жевріючих утіх духу: якщо якимось чудом потрафиш до них пробитися, то, безумовно, звідаєш. Відкриється та переверне деякі твої уявлення… Напевне?..

Чулося, що тут таємно обитає чиєсь тіло, чиясь душа. І ця позірна для вибраних горизонталь непомітно зміщується, аби несподівано перейти у незбагненну вертикаль. І винестись собі кудись аж у саме занебесся. Відчуваючи іншість новоявлених світів і спокій ще не освоєних тобою просторів. Тож ми з Орестом, не змовляючись, розповідали один одному щось подібне у сьогоднішньому сприйнятті цієї місцевості… І ліс цей віддаляв нас від суєтних марнот; навіть від нас самих. Ліс нездійсненного.

Обстежуючи нетрі побіля твердині, надибали брилу, таку твердокам’яну, що, черкнувши кілька разів по ній зубилом із надтвердого металу „побідіту”, ми не помітили жодної мітки на моноліті. Навіть припустили, що це метеорит, ніким не знайдений. Але зауважили якісь дивні знаки, що були чи то письменами, чи то дивацькими малюнками, Орест їх одразу назвав текстами друїдів й посланнями нащадкам… Я не надто звернув увагу на ці слова, знаючи його не особливу професійну обізнаність у такого роду справах. Але запам’яталося, напевне, саме тому, що загадка племені друїдів давно стала певною містичною легендою й тримала в напрузі не одне покоління вчених і доскіпливих дослідників-аматорів.

…Якось я дістався цієї місцевості сам, зігнорувавши престижним байком приятеля. Скромно, рейсовим бусом; запам’яталося, – гарячого жовтого кольору, що примчав мене доволі швидко сюди. Тихо було там та лагідно. І вітер у цей день, – чомусь, ані шешерх…

Базовою для мене стала, як звикло, садиба пані Горпини (знову згадаю, що це ім’я, ну, просто, дисонансне для Галичини). Проте сама Горпина, не маючи на меті щось особливо доводити, просто пояснювала це оригінальністю свого батька, великого прихильника літературної творчості Панаса Мирного, Марка Вовчка… „Хоча, – додавала вона, – враховуючи дивацтва мого батька, це могло бути і щось цілком інше. Горпина,” – і вона мовчки похитувала головою, ніби не знаючи, що додати ще з цього приводу…

На цей раз я привіз Горпині сокочавилку, що її вона замовила попередньо, таку собі, потужну, як вона і забагла з уваги на свій великий родючий сад, довкола дещо занедбаної, одначе романтичної садиби, збудованої з добірного модринового дерева. „Ви, пане Артуре, завше-завше мені догоджаєте. Не знаю, як я вам віддячуся!” Але, почувши від мене, щось на зразок „не варте вдячності, я вам ще винен”, погідно заусміхалася та гостинно запросила до столу, що стояв тут же у подвір’ї під самобутнім гонтовим дахом на чотирьох палях, подібним до оборогового накриття. Чай на травах, як завше, був духмяним і ледь терпкуватим, сирники, як я і полюбляв, без тіста, достойні були спеціальних державних відзнак. Цю випічку я вже не вперше називав шедевральною. А жінка лише ніяковіла: „Сирника для пана…”

Ми тихо про щось собі гомоніли. Такі розмови зав’язуються тоді, коли ще довго не хочеться залишати співбесідника. Чуєшся в затишку та добрі. І саме зараз я помітив великий кущ розкішних синіх троянд під вікнами хатини. Незвичний колір та селекційна виокремленість цих квітів, буквально, прикували мою увагу. „Звідкіля ця розкіш фантастична! Це – занадто навіть для ботанічного саду!” Я вихопив фотоапарат із добротною дорогою оптикою і почав клацати, із задоволенням закоренілого естета, міняючи ракурси та відстані. Хотілося зафіксувати цю несподівану розкіш форм і кольору; якусь нетутешню; хіба, що так!..

А пані Горпина лише усміхалася. І то так, що це відчували, напевне, і квіти. Квіти.

Наступного разу я приїхав до Горпини, ну зовсім простудженим. І усі мої засоби високотехнологічного цивілізаційного походження не допомагали. …А нежить діймав все більше й більше. Ви, напевне, хоч колись відчували той стан, коли ні продихнути вільно, ні відчути себе у звичному комфорті, ну просто неможливо жити. Прикре й напружене відчуття. Прикре. І раптом вона мені запропонувала: „Понюхайте оцю синоньку ружу. Помічна. Сама спробувала…” І так глянула на мене, що я одразу ж їй повірив. І не вагався. Напрочуд швидко допомогло. Нежитю як і не бувало! Отак все запросто! І зненацька! Хоча, я, нюхаючи ці незбагненні із зовсім осібним запахом квіти, відчув на якусь мить, як тепла й лагідна хвиля захоплює мене всього і гойдає бережливо й тихо. Наче назавжди…

Зрозуміло, я запитав у цієї жінки, яка, як, несподівано, сам для себе означив, постійно толерувала молодість, що це за квіти особливі, сині та помічні, коло її хати. Вона нічого не приховувала: „Колись, пане Артуре, моя матінка привезла кущі цієї троянди із замкового подвір’я. Люди потроху розтягували по домівках із занепалого маєтку все, що могли, а на ці квіти ніхто й увагу не звертав. Хоч, як мені здається, саме вони і мали б упасти в око своєю інакшістю. Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це. Аби ж то прислухалися та придивлялися, то жодна зненацькість не була б такою приголомшливою. Ото вони в нас коло хати й поселилися на багацько років. А їхні незвичайні властивості всю родину підліковували. Призвичаїлися одне до одного. Люди і квіти. Квіти і люди. Їх навіть на зиму можна не викопувати. Найлютіші морози витримують. Дивина. Направду, якісь посланці…”

…І подарувала мені квітку.

У цей же день я самотою побрів до замку. Руїни стриміли темно та зловісно. Бо ж – руїни. Якісь птахи перекликались. Одного з них я навіть побачив. Пістрявий такий; чудернацький, чималенький. У цій місцевості такі не водяться. Езотеричні видива. Звідки вони? Нехай читач навіть не сподівається, що я тут щось зможу додатково з’ясувати. Просто так сталося. Невідомо. Літають собі екзотичні птахи. І так є. Безвідносно. Хіба що, – згодом?.. Уміймо дочекатися.

…Саме сьогодні я натрапив і на цей кам’яний моноліт поблизу замкового руйновища. Величезна трапецієподібна брила поросла незвичним голубим лишайником, частково занурившись у сипкий піщаний грунт. Приглянувшись до неї, помітив видовжену виямку посередині каменю, троху замохнявілу вологу западину. Обійшов кілька разів доокіл моноліту, зауважив, що ця видовжена форма має конфігурацію тіла людини. І поряд з улоговиною, де б мала примостися рука, помітно виділялося щось таке викарбоване у вигляді квітки. І навіть фон цієї форми виразно віддавав синім. Майже одразу проблиснуло: „Ось і місце для подарованої загадкової синьої красуні”.

Тишу у цьому просторі порушував лише вітер, що по-особливому промовисто та густо шумів у верхів’ях дерев.

Навряд чи проявилась якась моя виняткова спостережливість чи налаштованість на незвичайності? Хоча, мабуть, частково й не без цього. Одначе, більшість із вас, міркую, подумали б про те саме: „А що, як ось-так-ось собі запросто прилягти в оцю кам’яну форму, подібну до основи саркофага, та ще й квітку прикласти до того місця, де їй і позначено бути; і проекспериментувати, що діятиметься далі?..” Скажете: „Спокуса!..” Так, проте, які відкриття робилися не без спокуси?.. Цей лоскіт у грудях, цей сердечний холодок і цей шум у голові. Варте гріха!..

Прагнення людини повинно перевищувати розуміння. Бо ж навіщо тоді небеса.

Подеколи трапляються моменти в моєму житті, коли не вагаюся, не зволікаю, покладаючись винятково на якийсь інтуїтивний поштовх. Умостився одразу, завбачливо почистивши, як кажуть з грубшого, поверхню каменя від листя та піску. І лише зараз помітив, що мох на моноліті теж виразно синього кольору.

У кам’яній виямці, що навіть запах мала якийсь дивовижно нетутешній, як і синя квітка, я неодразу, але все ж обережно поклав свою троянду на визначене місце. Спочатку нічого не відбувалося. І лише, коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, ще раз торкнувся синьої; моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у якомусь просторі. А ще за мить: знову натрапив на твердь, невідому. І після короткочасної вібрації оточуючий світловий потік почав прозорішати. За якийсь час я вже зміг спостерігати усе, що діється довкола. Величезне подвір’я було щільно вимощене каменем, вичовганим, напевне, не однією сотнею ніг тутешніх мешканців. Високі мури з характерними галереями-балконами для захисників, свідчили, що я у фортечній споруді. А люди, які сновигали дитинцем, зодягнені у одяг з грубого домотканого полотна та шкіри, зовсім не виглядали на якихось акторів, що знімаються в історичному фільмі. Вдяганка та взувачка позначені буденною зношеністю і позбавлені будь якого театрального глянцю та вишуканої вигадливості дизайнера. …А отой здоровань, що котив дубову діжку через усе подвір’я, взагалі був у самих ґачах й босоніж; й почував себе цілком природно.

Двоє молодиків у шкіряних шоломах поралися біля кліті з гончими псами, активно розмахуючи руками й доводячи щось один одному. У той час, як зграя непогамовних псюрів люто звивалася не надто просторим і комфортним місцем свого притулку, намагаючись вирватися назовні.

Молода жінка-красуня у дорогій гаптованій золотом сукні та із золотою прикрасою у волоссі, сиділа у плетеному кріслі на балконі житлової частини замку і милувалася розкішним квітником на терасі. Квіти – синьої барви. Знайомі мені троянди.

…Якийсь бородатий божевільний, у ветхій ряднині підперезаний мотузкою, гасав подвір’ям прикро голосив своїм дужим і нестерпно скрипучим голосом, закликав усіх покаятись. Та його ніхто не слухав.

Тут же, поряд, точили криві турецькі шаблюки й фехтували. Раз по раз пробували їх: розсікали гаряче повітря літнього полудня. І це видавалося більше ніж переконливо. Адже доблесть воїна – крізь усі віки. Це – такий шлях; шляхетний.

…Мене обступив інший світ часу. І я це збагнув одразу. Неспростовно. Годі було пручатися.

…Те, що вони всі мене не помічають, я второпав за якусь мить. Але інтуїтивно простягнувши руку до потоків світла, що здіймалися конфігурацією саркофага, я зрозумів, що вони не є жодною перешкодою, аби вибратися та прогулятися оцим фортечним дитинцем. Нестерпно захотілося полишити цю капсулу й зробити променаду новими світами, у яких я почав упізнавати замок Гербуртів та його околиці; великі ковані ворота були навстіж отворені й за ними відкривався, хоч і дещо змінений, але знайомий пейзажний простір.

Я полишив свою засідку і вирушив на дещо незвичайний спацер, достатньо впевнено ступаючи нерівною бруківкою. А так, як одягнутий я був у потерті та навіть стильово розірвані в певних місцях сірі джинси, хоч і дорогу, але грубу льняну сорочку житнього кольору та темні „адідасівські” спортивні черевики, то замковий люд не дуже й звернув на мене увагу. Вгледівши велику та пишну карету, така колись стояла у холі Львівського музею етнографії та художнього промислу, я попрямував до неї, маючи на меті ретельно обдивитися цей шедевр давніх ремісничих та художніх технологій, порівняти з тим згадуваним знакомитим музейним раритетом, що ним захоплювався. Одначе, мій, сказати б, ривок все ж для декого не залишився непоміченим: один із гончих псів несподівано вирвався з кліті та прожогом кинувся до мене. Проте, я мав його на оці одразу, це була моя природна здатність миттєво реагувати на будь-який рух у довколишньому просторі. Тож встиг вихопити свою „Беретту” травматичної дії і, що нею я навчився вправно користуватися впродовж кількох років працюючи у відомій львівській охоронній фірмі, коли вже песя морда з’явилась переді мною на відстані буквально кількох метрів, прицільно вистрелив просто в око тварині. Куля увійшла в череп, я бачив, як бризнула густа темна кров. Собацюра за інерцією ще трохи пролетіла в мій бік і, перевернувшись через голову, тяжко впала біля моїх ніг… Лише зараз замкова челядь, мабуть, таки побачила чужинця. Всі, як за командою, повернулися в мій бік та потроху почали наступати. Контакти з цими добрими людьми не входили в мої плани. Помітивши, як заходить мені за плечі дебелий арбалетник, піднімаючи свою страшну убивчу зброю; я не зволікав: перекинув „Беретту” у ліву руку і майже не розвертаючись вистрелив у бік лучника: гумова куля потрапила йому в передпліччя і він впустив арбалет на землю.

Мій рятівний камінь повернення, замаскований під прозорість повітря, був майже невидимий. Але я безпомильно очима відшукав його місце розташування. Й у кілька стрибків сягнув світлового циліндра та став невидимий для переслідувачів. Синя троянда, наче зухвало хизуючись, лежала на своєму місці. Я ліг, доторкнувся до квітки, чомусь довелося, і на цей раз, зробити це двічі, й незадовго знову опинився поряд з руїнами колись могутньої твердині. Я деякий час зачаївся на моноліті: блакитний мох виділяв м’яке тепло і так не хотілося позбуватися цього несподіваного затишку. Пливли розбурхані хмари, вітер тормосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім не зле. Простір перевтілень.

…У пані Горпини я гостював і по тім. І з Орестом, діставшись Тернави на його байку, і самостійно невідь-яким транспортом. Завше ця немолода жінка була привітною та, я б сказав, загадковою; недомовленою. Я ніколи не намагався з’ясовувати з нею оте пережите мною переміщення в часі та призначення блакитномохого каменя-саркофага, що й сьогодні відлежується на своєму звичному місці. Можливо, й тому, що все ж припускав – квітка, маючи, не виключено, сильні галюцигенні властивості, може радикально змінювати свідомість. А звідси – мої видіння та відчуття. Могло ж і так трапитись?.. Утім, сприйнята мною досконала, виразна реальність середньовіччя надиктовувала інше. І це „інше” не мало доступних мені раціональних тлумачень. Хоча усвідомлюю і те, що наше раціо – це ще не бозна-що. І слід таки дочекатися?.. Колись?.. Бо усяке життя варте, аби його прожити… Життя.

Тим паче, усе, що не вбиває, робить нас сильнішими.

А моя синя троянда зав’яла, втративши потроху колір та унікальний запах. І я її поклав між сторінки якоїсь товстезної книженції у своїй непорахованій книгозбірні, зумисне не запам’ятавши це видання. Та й чи буду я колись його дошукуватись?
До слова, фотографії синьої, незважаючи на мій досконалий цифровий апарат, зафіксувати та віддрукувати так і не вдалося. Напевне, квітка не захотіла відкритися?.. Дивна квітка.

…І вже зовсім недавно у Львові в районі Калічої Гори, вигулюючи свого старіючого сенбернара Алоїзія та реагуючи на галас з боку закущеної по контуру галявини, я несподівано побачив бородатого божевільного у тій же заношеній ряднині, де за пасок правила мотузка. Він уже не голосив, але все закликав покаятися, хоч довкруж нікого й не було. Я притримав Алоїзія, проте він чомусь і не зреагував на неохайного блукальця світами, навіть не глянув у його бік. А, можливо, і не бачив, і не чув несамовитого. Виявляється, наші часові світи сполучаються не лише для мене.. Цей, характерної зовнішності, неспокійний чоловік приблудив сюди якимось чином і, напевне, й не помітив цього. А, можливо, – це той, що йде навіть тоді, коли дороги немає…

Смеркалося. Я повертався додому. За мною плентався притомлений Алоїзій. Десь неподалік був і той, хто закликав покаятись.