Йосип Фиштик. Знамено з небес

1004

ПОСПІШАЙМО ЖИТИ УКРАЇНОЮ

Сьогодні «ЛУ» знайомить читачів з творчістю поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв України, члена НСПУ Йосипа Фиштика. Окремі пісенні перлини радо включали до свого репертуару видатні виконавці Раїса Кириченко, Анатолій Горчинський, Віктор Шпортько. Ці та інші твори поета відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами, їх нині залюбки виконують народні артисти України Антоніна та Валерій Мареничі, Марія Шалайкевич, Алла Кудлай, Олександр Василенко, Андрій Кондратюк, Фемій Мустафаєв, гурти «Соколи», «Ватра» та «Кобза».

ЦЯ ЗЕМЛЯ – УКРАЇНА

(Для жіночого голосу)

Летять птахи – лелеки

За обрії далекі.

Летять з журбою у чужі краї.

На мить я уявляю

Себе в пташиній зграї

І з криком повертаюсь до землі.

Ця земля – Україна.

І свята, і єдина.

З нею я в самоті не сама.

Хто б мене не покликав,

Я тебе не покину, –

Більше в світі такої нема.

Летять птахи – лелеки

За обрії далекі.

Несуть їх крила, а мене – пісні.

І на вітрилах долі

Мене підносять зорям
Землі святої мрії весняні.

Летять птахи – лелеки

За обрії далекі.

А я твоя навіки, назавжди.

Бо ти – моя родина,

Співуча Україно,

Мій Бог і порятунок у житті.

БАТЬКІВСЬКА СТЕЖИНА

Є стежина в полі,

Є стежина в долі.

Та, що йде від хати,

Де батько і мати!

Батьківська стежина –

Далека і близька.

Там зроста людина,

Де стежин колиска.

Батьківська стежина –

Свічка горить в лузі…

Там живе дівчина

В радості і тузі.

Жар душі отої

Від води святої,

Що йде від порогу

І до серця мого.

Є стежина в полі,

Є стежина в долі.

Та, що йде від хати,

Де батько і мати!

Стежки дві – дорога.

Три – відлуння долі.

Шлях, що йде від хати

Аж до сонця й м’яти!

МОВА КОЛИСКОВА

Над колискою,

Гей, над колискою,

Материнська мова –

Піснею живою.

Ніжний шепіт, душі трепіт

Лине з серця, як з відерця.

Лине з серця, як з відерця,

Рідна мова колискова.

За долиною,

Там за яриною,

Батько над ланами

З віщими словами.

Ніжний шепіт, душі трепіт

Лине з серця, як з відерця.

Лине з серця, як з відерця,

Рідна мова колискова.

Там над річкою,

Шумною водою,

Розмовляють двоє,

Як зоря з росою.
Ніжний шепіт, душі трепіт

Лине з серця, як з відерця.

Лине з серця, як з відерця,

Рідна мова колискова.

УКРАЇНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ

Хлібом-сіллю вас стрічаєм

За українським звичаєм,

Світ тримає вічний слід,

Що лишають батько й дід.

Нас всіх гріє рідна хата,

Мак у полі й чиста м’ята,

Рід наш красний тут цвіте,

Наче сонце молоде.

Не розгубим хліб і свята,

Що любов’ю розпочаті,

До небес їх піднесем,

Наче волю збережем.

Хлібом-сіллю вас стрічаєм

За українським звичаєм,

Світ тримає вічний слід,

Що лишають батько й дід.

Український звичай,

Мов калиновий гай,

Мов рушник на стіні

І обрус на столі.

Кожну мить пам’ятай,

Ти весь вік пам’ятай

Роду свого звичай,

Український звичай.

НАРОДЖЕННЯ КНЯЗЯ
РУСИ-УКРАЇНИ

(з циклу)

Ой, роде наш красний,

Ой, сонечко, ясне.

Ой, сонечко, ясне.

Ой, сонечко, красне.

Ой, світ не погасне,

Матусенько мила.

Матусенько мила,

У сонця є крила.

Будутин палає,

Роде слов’янський.

Над синьою Россю

Зорі древлянські.

Над синьою Россю

Очі дитини.

Світяться роси

Руси-України.

Землянко-співанко,

Колиско медова.

Мати-полянка,

Чорнії брови…

В колисці тій срібло,

І злато, і зорі.

Тут віра і правда,

Мов сяйво, прозорі.

Корона братання

В колисці від Бога.

В сонця на денці
Дальня дорога.

Ой, люленьки-люлі, –

Князь Русь обнімає.

Ой, любенькі-люлі, –

Князь Бога приймає.

Ту віру єдину,

Христову навіки.

З Києвом-градом
Злилися ріки.
Ой, роде наш славний,

Вічності вимір, –

Вродився на світі

Князь Володимир.

МЕЖА

Межа обіч, в очах – межа.

По серцю раною пройшла.

Межа удень, межа – вночі,

В сльозах над нею – біль свічі.

Вогонь горить, крізь кулі дме.

Кого в свій плащ війна вдягне?

Там брат, сусід… Град б’є в плече.

Той фронт в два профілі січе.

Сип, козаче,

Порох у набої,

Хоч війна, козаче,

Не твоя вина.

Хай навіки зникнуть

Межі із журбою,

Запалає в небі

Єдності зоря.

А фронт гряде. Війна іде.

Північний вій орду веде.

Він звався «брат», тепер – комбат,

Лякає залпами гармат.

Межа удень, межа без сну.

Межа вп’ялася в крутизну.

Ой, хто ж проклав оту межу?

На ній поранений лежу.

Сип, козаче,

Порох у набої,

Хоч війна, козаче,

Не твоя вина.

Хай навіки зникнуть

Межі із журбою,

Запалає в небі

Єдності зоря.

ЗНАМЕНО

ІЗ НЕБЕС

В мій сон, синочку, лист твій прилетів.

Біліші снігу з неба крила стали.

Багрянцем сонця лист запломенів.

Рядки вогнем на дно душі лягали.

Я ще не знав, колись я ще не знав,

Що лист теж може кулю зупинити.

Коли з-під куль я в небо відлітав,

Крилом своїм хотів я бій спинити.

Нас серцем чує Ангел із небес.

Яких порад у нього попросити?

На крила взяв він свій найтяжчий хрест,

Щоб в небесах над вічністю носити.

В обох нас, синку, доля непроста.

Небесна вістка, мов цілунок м’яти.

Пиши без слів до матері листа.

Твій лист – то небо синє біля хати.

В бою я ще не знав, що я вмирав.

Земля у стяг мене в росі сповила.

Той, мамо, стяг до неба я підняв,

Бо в ньому слава наша й наша сила.

В Е С Н А

На полі мінному весна.

Земля в цвітінні осяйному.

Здалось, що стихла вже війна.

Сини вертаються додому.

Та сніг упав на первоцвіт.

Ще смерть між хлопцями гуляє.

Огненні барви стеляться на цвіт,

Юнак, як дуб, від пострілів вмирає.

В тилу відлунює війна.

Той дим важкий з’їдає очі.

На скронях в хлопців сивина,

Яка з весною стрітись хоче.

В садах зелених і гаях
Весна освячує закони.

Дарує мир нам на полях
Цвітінням зоряних бутонів.

Квітує й молиться весна,

Усе живе до сонця пнеться.

Цвіте у хлопців сивина, –

Весна на фронті не здається.

Краси святої не віддам

Орді, яка душі не має.

Земля батьків належить нам,

Лиш з нею рід наш не вмирає.

СПІШІМО ЖИТИ В УКРАЇНІ

Дорога, дорога, дорога,
Як душевні рани.
До-ро-о-о-га… Душевні рани…
І кожен день: «Every day, every day…»,
І кожен день, every day, – той передзвін.

Ой, журно, журно, журно як
Без Вітчизни-мами.
І край сумний з усіх сторін…
Ой, журно, журно, журно як
Без Вітчизни-мами.
І край сумний з усіх сторін…

Спішімо жити в Україні,
Бо мить з небес – то бистрина.
Чужі краї, чужі краї – то сонце на годину.
А те, що далі, те, що далі, – крутизна.
Чужі краї, чужі краї – то сонце на годину.
А те, що далі, те, що далі, – крутизна.

У полум’ї червоної калини.
Своїх дітей зовуть поля.
Своїх дітей зовуть поля.
І маків цвіт з дівочої хустини,
Весільні співи солов’я.
І маків цвіт з дівочої хустини,
Вечірні співи солов’я:


«Ой, тьох-тьох, тьох-тьох», –  соловей щебече.
Він свою всю пташину до гніздечка кличе.
«Ой, тьох-тьох, тьох-тьох», – соловей щебече.
Він свою всю пташину до гніздечка кличе.


Спішімо жити в Україні,
Бо мить з небес – то бистрина.
Чужі краї, чужі краї – то сонце на годину.
А те, що далі, те, що далі, – крутизна.
Чужі краї, чужі краї – то сонце на годину.
А те, що далі, те, що далі, – крутизна.

 

ЛИШАЙМОСЬ СОБОЮ

Нам колись треба бути собою,

Закохатись у таїнство ночі,
Стати вище в житті над журбою

І побачити в темряві очі.

Очі ті, що не схожі на інші

І пронизують душу, як зорі,

Щоб радіти у світі, між іншим,

Від легенького подиху моря.

Нам не багато для щастя треба,

Щоб квітло поле і синє небо,

Щоб ми лишались завжди собою,
І мали долю у житті.

Треба чути, як пташка співає,

І про що мріють верби зимою.

Що є з нами, чого в нас немає,

Як вмиваються трави росою.

Треба бути нам завжди собою,

Бо ніхто в цілім світі не знає,

Яка мить найдорожча весною,

А якої у серці немає.

ПІСНЮ НЕ ЗАБУТИ,
ЩО ЦВІТЕ ВІД РУТИ

Володимиру Івасюку

Назарію Яремчуку

Ігорю Білозіру

А на могилі квітка плаче:

Де твоя Муза, мій козаче?

Де тії стріли дивослова

І ніжні барви серця й мови?

А на могилі квітка плаче…

Вона без сонця, пісня наче!

Немов без лету, але треба

Злетіти їй в блакитне небо!

Пісню не забути,

Що цвіте від рути!

Пісню, мов багаття –

Збережемо, браття!

Хай вогонь палає

У світах розмаю!

Пісню не забути,

Що цвіте від рути.

А на могилі квітка плаче…

Прийшов твій час, о мій козаче,

А місяць, зорі ноти пишуть,

Тебе до нас неначе кличуть.

 

МАМО, ЛИШАЙТЕСЯ З НАМИ

Мамо, матусе, горлице в небі,

В білому світі в нас є дві потреби:

Перша – до Бога душею вернутись,

Друга – до мами щодня пригорнутись.
Мамо, матусе, втомлена пташко.

Ви захворіли – і так мені важко.

Навіть волошки сивіють у полі.

Ой, не було ще так гірко ніколи.

Мамо, лишайтесь, лишайтеся з нами

Щедрим колоссям понад ярами,

Піснею ніжною нашої долі

І незабудкою в тихому полі.

Мамо, матусе, лишайтеся з нами.

Хай вас не кличе ніхто за горами.

Ви – вічна яблуння, що біля хати,

Рідна, єдина, турботлива мати.

Мамо, матусе, горлице в небі,

В білому світі в нас є дві потреби:

Перша – до Бога душею вернутись,

Друга – до мами щодня пригорнутись.

Хто так, як мати, душу зігріє?

Хто нас на світі ще так пожаліє?

Не заморозить нам стужа віконце,

Поки є мама – немеркнуче сонце.

СИНОВІ

(Для жіночого голосу)

Ти з’явився на світ,

Коли сходило сонце.

Ти з’явився на світ

У пелюстках зорі.

І співали поля,

Що я маю вже сина,

І з тієї пори

Не належу собі.

Скільки б тобі років

Не минуло, синку,

Скільки би у річці

Не спливло води, –

У моєму серці

Ти завжди дитина,

І для мене будеш

Нею назавжди.

Я плекала тебе

У щоденній тривозі,

Захищала від зла

І зрадливих дощів.

Виглядала тебе

Я на ріднім порозі

З того дня, як ти крок

Свій найперший зробив.

Я питала у трав,

У вітрів над ярами :

Чи найкраще ти взяв

Від життя і батьків ?

Якщо навіть не встиг, –

То ще встигнеш з літами.

Головне, щоб себе

У житті не згубив.

ОНУКИ

Яке то щастя вперше мати внуків,

Коли батьками діти в мить стають,

Коли тобі щоразу милі руки

Довірливо маленький світ несуть.

Онуки – це продовження родини,

Реальність мрій, які ще не збулись.

Ми в них вкладаєм те, що не зуміли

Закласти у дітей своїх колись.

Онуки, онуки, онуки,

Злітайте у світ, як птахи.

У вічному злеті життя пізнавайте,

Яке вже пізнали ваші батьки.

Для вас ми в Бога щиро просим долі.

Для вас готові небо прихилить,

Щоб у достатку, радості й любові

Поміг Господь усе життя прожить.

НЕЗАБУДКИ

Спитай у незабудок,

Спитай у незабудок,

Якими кольорами

Життя малює смуток.

Чому твій син самотній,

Як ясень при дорозі,
І серед перших квітів

Ховає мовчки сльози.

Поспішай до свого сина,

Як побачиш квіти сині.

Нагадають незабудки

Про журбу і самоту…

Бо ніхто в житті не сміє

Ніжних мрій синів розвіять,

Понести за вітровієм

Ласку батьківську святу.

Розкажуть тобі квіти,

Чому сумують діти,

Як часом їм нестерпно

Із батьком іншим жити.

Порадять тобі втіху –

Не загубить єдину,

Що йде до нас від доні,

Що йде до нас від сина.

ВЕЧІР УКРАЇНСЬКИЙ

Ішли в лужок дівчата,

А хлопці – із гори.

Стелилися туманом

Сині вечори.

І плавали й хилились

Вечірні небеса.

І Господу молились

Вірність і краса.

Ішли крізь тишу хлопці,

Дівчата – їм навстріч.

Любов вогнем палала,

Наче сотні свіч.

Коханнячко те чисте,

Черемховий порив.

У пахощах любистка

Зоряний мотив.

Стежина під горою,

А зорі – над чолом.

Ми теж не раз з тобою

Йшли отак селом.

Ще ходять так і досі

Тут пари край воріт.

Здається, навіть осінь

Губить хмурість літ.

Стежка в ріднім краю

Росами горить.

Досі не згасає

Чебрецева мить.

В цю духм’яну пору

Хочеться нам жить.

Вечір український

Травами біжить.

ПОПУТНІЙ ВІТЕР

Яке то щастя, як небесний вітер

Весь рветься в душу й вабить зір.

Все твоє тоді на білім світі,

Як жменьки дві снігів з найвищих гір.

А вітер той зворушливо – крилатий,

Немов в дитинстві дивний птах .

Ти серцем хочеш щось сказати –

А вже під серцем битий шлях .

Душа в польоті

Незабутня,

Як вітер з нею

Мчить попутній.

І день, як сонце.

Золотий,

Як стрічний вітер

Той легкий.

А ти летиш, летиш, а ти, мов сокіл.

Яке ж незвичне те життя?!

Розсіваєш тугу , наче попіл,

Аби в душі не збитися з пуття.

Скажіть, що є в житті ще вище неба ?!

Тут сонце світить. Там – туман.

Як душа велить – летіти треба

Крізь все життя, наш вічний океан.

ЛИСТЯ ПАДАЛО НА ВОДУ

Біля річки, біля броду,

Біля тину і верби,

Листя падало на воду,

Листя падало на воду,

Чаром тихої мольби.

Ти далеко за горами,

Блідне місяць угорі.

А любов, як тінь між нами,

А любов, як тінь між нами,

Мов пташина на зорі.

Я молю тебе, благаю,

В край рідненький приїжджай.

Я листочки позбираю,

Я листочки позбираю,

Що пливуть в ріку Дунай.

Ту печаль вода розмиє,

Берег хвилю обійме,

Новим листячком укриє,

Новим листячком укриє,

Як розлука ця мине…

БЕЗ СОНЦЯ В`ЯНЕ ЦВІТ

Я злив бурхливих не боюсь

І тих, що зносять береги.

Я лиш себе в журбі боюсь,

Коли мене обходиш ти.

Я спеки в серпні не боюсь.

І днів холодних і сумних.

Я лиш себе чомусь боюсь

В полоні сумнівів гірких.

Без сонця в’яне цвіт,

Без сонця в’яне цвіт,

Без сонця в’яне цвіт

І опадає.

Лише кохання нам,

Лише кохання нам,

Лише кохання

Сонце повертає.

Тобі в коханні зізнаюсь,

І не зверну з крутих доріг,

З яких на тебе я дивлюсь,

Немов на згубу й оберіг.

З холодним вітром розминусь.

Журбу лишу на самоті.

І ніжно в очі подивлюсь,

Бо ти одна в моїм житті.

СВІТ ДЛЯ ДВОХ

Не згуби принади тих вітрів,

Що уранці губляться у полі.

Не згуби три кольори дощів,

І все те, що нам дарує доля.

Збережи незгасний той вогонь,

Що нам ніжить душу дні і ночі.

Збережи тепло своїх долонь,

І цей світ, який чарує очі.

Усміхнись мелодії струмків,

Що течуть так вільно з гір високих.

Усміхнись гармонії віків,

Що живуть в туманах синьооких.

Твій ранній цвіт в моїх очах,

Без тебе я – безкрилий птах.

Летіти нам лише удвох

У світ для двох,

У світ для двох.

ТИ ЗГУБИЛАСЬ У ЖИТАХ

Ти згубилась у дощах,

Мов у полі білий птах.

Ти згубилась. Я ж не знав,

Що той дощ нас обігнав.

Без кохання щастя не буває.

Без кохання душі в’януть на землі,

В небеса на крилах не злітають,

Сивіють в імлі порожніх літ.

Ти згубилась у вітрах,

Мов в гірких чумацьких снах.

Мов у гомоні дібров…

Де ж знайти тебе, любов?

Ти згубилась у житах,

У замріяних світах.

Кличу я свою любов, –

Повертай до мене знов!

ЛЮБИСТОК ДОЛІ

Мене купала в любистку мати,

Щоб чарувала я усіх.

Звела нас доля біля хати,

Де в срібних росах любисток ріс.

Тремтіло листячко любистку,

І закохалась я умить.

Прийшла пора для нас любити,

Казковим став навколо світ.

Любисток долі, моєї долі,

Ти дарував кохання час.

Ти повінчав нас, як квітли зорі,

Не роз’єднати нікому нас.

Весна навколо відбуяла.

В моєму серці – навпаки,

Цвітіння влітку відкривало

Життя нового сторінки.

В осінні дні кохав ти іншу,

Боліло серце до плачу.

Ти дарував їй інші квіти,

Мені ж любисток, мов свічу.

ТАНГО ЛЮБОВІ

Чи то на вечір схожі ви,

Чи то на день п’янкого літа?

Для вас волошки зацвіли,

Такі веселі в морі жита.

Чи то на мрію схожі ви,

Або на музику любові?

Ви, певно, в сад тоді ішли

Як розквітала в серці мова.

О, як ви схожі на весну.

Ви – пісня білого роялю.

Даруйте зустріч хоч одну,

Чарівна панно, на моїм причалі.

Даруйте зустріч, зустріч хоч одну,

Чарівна панно, на моїм причалі.

Чому ж всміхнулося комусь

Те, що в світах коханням зветься,

А не мені, на жаль, чомусь,

Хоч все до того йшло, здається.

Повірте серцю – я був Ваш,

Повірте ніжному коханню.

Без вас життя – сумний пейзаж

Між надвечір’ям і світанням.

НАС ТРОЄ

(Для чоловічого і жіночого голосу)

Нас троє – я і ти, і яблунька між нами

У весільному вбранні любується зірками.

Тебе я обіймав, до неї доторкався.

А яблуневий цвіт на землю осипався.

Одна деталь, а в ній вся суть.

Та яблунька, яку не повернути.

Одна деталь, ще не розгадана, на жаль.

Який той світ, який не можемо збагнути?!

Тепер і ти, і я – роз’єднані світами.

А яблунька одна під білими снігами.

Чекає на весну і яблуневі квіти.

Тепер її сумну цілує теплий вітер.

Ідуть весь час дощі, холодні і жорстокі,

А в спогадах душі ще небо те високе.

І та чудова мить в саду поміж ярами.

Нас троє – я і ти, і яблунька між нами.

В ЛЮБОВІ СТАРОСТІ НЕМАЄ

Ми не старієм, бо бажаєм

Палких і ніжних почуттів.

І хоч роки вже відлітають

Та ми з любов’ю молоді!

В любові старості немає!

В любові всі, немов святі.

Здається, вперше ми кохаєм

Або в останнє у житті.

Ми не черствієм, коли любим,

Своїм не зрадим ми словам.

Бо ми кохання в серці будим,

Щоб легше жити було нам.

Ми наче діти, щось чекаєм,

Шукаєм щастя, доброту.

Ми не руйнуєм, а плекаєм

Кохання й вірність, і мету.

ДОРОГА

Іванові Зимомрі

Не жалійте, себе не жалійте.

Птах лиш гордо до гір долітає.

Своє серце тим серцем зігрійте,

Що в польоті втоми не знає.

Дні й літа на прощу разом йдуть.

Сповідатись йдуть до Бога.

Вчинки нас самі туди ведуть,

Там – все попереду. Там все попереду – дорога.

Ви зумійте, на хвильку зумійте

З духом вічності звірити душу.

Нарікати на долю не смійте, –

Доля та з нами жити вік мусить.

Не згубіться. Край шляху постійте.

Тут огляньтесь, – бо день вже минає.

Завтра росами знову він зійде.

Знову в серця про когось спитає.

Leave a Reply