Маквала Ґонашвілі: Письменник – посередник між небом і землею

329
Маквала Ґонашвілі та Олександр Божко 2019

Інтерв’ю з головою Спілки письменників Грузії поетесою Маквалою Ґонашвілі

З пані Маквалою Ґонашвілі – чудовою грузинською поетесою і чарівною жінкою – ми познайомилися минулого року на міжнародному Святі перекладачів у Вірменії, де її добре знають. В перервах між заходами – презентація збірки її віршів в перекладі вірменською, вручення їй премії «Кантег» («Світильник») – обмінялися враженнями від перебування на гостинній вірменській землі. А що калбатоні Маквала тривалий час очолює Спілку письменників Грузії, ми раз-по-раз торкалися в нашій розмові діяльності наших письменницьких громад, і несподівано з’ясувалося, що як вона про нас, так і я про них знаємо вкрай мало. І це тим більш прикро, що наші народи здавна єднають взаємні симпатії, які знайшли свій вияв, зокрема, у спільному протистоянні російській воєнній експансії. Пригадується, як на початку 90-х наш непогамовний колега Юрій Покальчук повернувся з «творчого відрядження» до Грузії. Крім моторошних розповідей про грузинсько-абхазьке, а по суті, грузинсько-російське криваве протистояння, він привіз із собою кілька десятків паспортів українських хлопців, що полягли, відстоюючи цілісність Грузії, аби передати їх родинам загиблих…
Саме в розмові з пані Маквалою виникла думка про її інтерв’ю в «Літературній Україні» як про перший крок до ближчого знайомства з життям і творчістю наших грузинських колег. Аби ми не лише пишалися багатими традиціями українсько-грузинських літературних взаємовідносин, закладеними нашими великими попередниками, а й наповнювали їх новітнім змістом, новими іменами, взаємними цікавими перекладами. І знаходили для цього можливості навіть за теперішньої фінансової скрути. І то чим скоріше. Бо та українсько-грузинська літературна пауза, про яку згадує пані Маквала, як на мене, справді аж занадто затягнулася.
Гадаю, після ознайомлення з цим інтерв’ю, ми, можливо, дещо інакше подивимося також і на наше спілчанське життя. Бо недарма кажуть – все пізнається у порівнянні.

Олександр БОЖКО, секретар НСПУ з міжнародних зв’язків

 

Вельмишановна калбатоно Маквала, в Україні високо цінують дружбу з грузинським народом, українсько-грузинські міждержавні, історичні та культурні відносини. Для нас – українців – зустріч з грузинською культурою завжди подія, в недалекому минулому це були гастролі державного академічного театру ім. Руставелі під керівництвом Роберта Стуруа, а тепер – вашого чудового національного балету Грузії «Сухішвілі». Наші літературні зв’язки освячені іменами Давида Гурамішівлі та Лесі Українки. Але, на жаль, внаслідок різних причин, ми не так багато знаємо, чим сьогодні живе грузинська література, яка для багатьох українців все ще асоціюється з іменами Нодара Думбадзе і Чабуа Амираджібі, книги яких широко перекладалися в Україні в радянський період. Хотілося б довідатися, як пережили грузинські письменники ті важкі часи після відновлення незалежності Грузії. Як український дипломат, я неодноразово бував тоді в Тбілісі, ночував у переповненому біженцями готелі «Іверія», зблизька відчув та бачив ті труднощі і злигодні, в яких Грузія опинилася внаслідок російської агресії. Як за тих умов ви зуміли вистояти і продовжували творити?

Передовсім мені хотілося б через «Літературну Україну» щиро привітати весь український народ, до якого кожен грузин ставиться з особливою любов’ю, і з яким нас завжди пов’язували приязні та глибокі культурні відносини. Сьогодні всьому світу доводиться сутужно, людство бореться з пандемією, що звалилася на нього. Тож бажаю вам усім, мої дорогі українські друзі, якнайскоріше позбутися цього лиха.

Тепер щодо вашого запитання. Грузинський народ завжди самовіддано боровся за свою свободу і незалежність, навіть у радянські часи. Можна сказати, що ця боротьба була метою і священною місією для кожного грузина. Після розпаду Радянського Союзу, на шляху до свободи наша країна пройшла через страшні випробування. ЇЇ суверенна територія зменшилася, подібно до шагреневої шкіри. Країна зазнала величезних збитків і через жорстоке внутрішнє протистояння, і внаслідок агресивної політики Росії. В результаті Грузія втратила свої історичні землі, на які тепер не поширюється юрисдикція нашої держави. Грузини стали біженцями на своїй же Батьківщині і не можуть повернутися до своїх сіл і міст.

Чого тільки ми не зазнали в ті тяжкі роки – війну, голод, життя без світла, знецінені купони, що перетворилися на звичайні папірці… Не легко було пройти через те лихоліття, а ще важче було вести літературну діяльність і прагнути творити щось нове. Саме тому моє літературне покоління називають ще “загубленим поколінням”.

Згадуючи ті роки, спав мені на пам’ять один випадок: Кінець 90-х, важкий час для Грузії. Моїй доньці було років сім-вісім. Я її водила на танцювальний гурток. На одному з концертів раптово погасло світло, що було тоді звичайним явищем. А в цей час наші дітки на сцені виконували запальний національний танок “Мтіулурі”. Нас , батьків, охопила тривога, гадали, що виступ ось-ось буде припинено, але по тупанню дитячих ніг здогадувалися, що наших діток відсутність світла не зупинила, вони продовжували свій танок з усім своїм старанням, самовіддано…

Саме на той танок наших дітлахів скидається діяльність мого покоління. Нехай у темряві, нехай на дотик, але ми все одно продовжували служити справі, яку на нас було покладено Господом. Так ми сягнули дня сьогоднішнього.

Ви знаєте, напевно, що могутність дерева не вимірюється тільки товщиною і висотою стовбура, розмахом гілок, головне для дерева – його коріння. До сьогоднішнього дня нас довели і вирятували наші глибинні корені, наше минуле, традиції, та ж таки поезія, яка подібно до молитви, завжди супроводить грузина.

В одному грузинському народному вірші говориться: “Затям, враже, – я не плачу, а сміюся, бо плачуть хіба що жінки, і хоч у біду потрапляв я не раз, але так і не вирвався стогін з моїх грудей”.
А наш духовний батько, грузинський класик Ілля Чавчавадзе писав:

Відомо всім: за ніччю день

настане в світі цьому знов,

і те, що поруйнує злість,

відтворить заново любов.

Отож, саме ця віра в добро і вирятувала нас. Духовна сила і уміння любити… І сьогодні Грузія є однією з найуспішніших країн на пострадянському просторі, хоча неможливо бути щасливим, поки не відновиться територіальна цілісність, поки ми не повернемо наші землі.

Багато хто з українських письменників на зорі незалежності рушив у політику, а ще більше – підтримували своїм словом державотворчі процеси. А як це було в Грузії?

Коли 1917 року в Грузії засновувалася Спілка письменників, один з її фундаторів – Тиціан Табідзе – писав: “Душа народу промовляє через письменство, і лише воно має право говорити від імені народу. Це священний обов’язок письменника і якщо хтось захоче убити Грузію, спершу має вистрілити в поета”. Цю свою місію – промовляти від імені народу – добре усвідомлювали грузинські письменники, тому вони, як і їхні українські колеги, також часто йшли в політику. Так, наш перший президент Звіад Гамсахурдія не лише доводився сином грузинському класику Константине Гамсахурдія, але і сам був чудовим поетом і перекладачем. Не один з грузинських письменників пройшов через це. Хоча в сьогоднішньому Парламенті їх не так густо. Особисто я вважаю, що краще говорити правду, не будучи членом Парламенту. Бо, як на мене, бути письменником – означає бути посередником між небом і землею і доносити правду до людей. В одному із своїх віршів я писала: “Агов, Поете! Хто тебе назвав ніжним соловейком, бо ти – пес! Так, ти – пес, прикований ланцем до долі власної країни”.

Якою була роль Спілки письменників Грузії в процесі становлення незалежності країни? Наскільки важливий був її внесок?

Якщо я скажу, що Спілка письменників зробила величезний внесок у боротьбу за незалежність Грузії, то це, вважайте, не сказати нічого. Грузинські письменники завжди вели перед у державотворчих змаганнях. Три роки, як нашій Спілці виповнилося 100 років, отож траплялося за цей час усяке. Але як не парадоксально, саме у вільній, незалежній Грузії письменники опинилися в найскрутнішому становищі. Мені згадується п’єса Миколи Ердмана “Самовбивця”. Там інтелігент говорить революціонерові, що ми, письменники, мовляв, схожі на ту квочку, яку підсадили на качині яйця. Вилупилися качата та й бігом до річки. Мати кинулася за ними, застерігаючи діток. Щоб їх порятувати вона навіть сама подалася у воду. Качата вижили, а названа мати втопилася. Справді, у творенні нової Грузії левова частка заслуг належить грузинським письменникам, та хоч як гірко мені про це казати, наші політики саме їх використали, як ту квочку, а тоді принесли в пожертву.

Чи збереглася Спілка письменників Грузії в тому вигляді, в якому вона була за радянських часів, чи й досі діє її Літературний фонд?

На жаль, будинок, в якому ціле століття розташовувалася і діяла Спілка письменників, який дістався їй у дарунок від великих грузинських меценатів Сараджішвілі та Хоштарія, 2005 року надумали відібрати в письменників лідери Революції троянд. Це був рік так званої великої приватизації. У відповідь, ми, за підтримки суду, виступили супроти влади, що було рівноцінне самогубству. Судові тяжби тривали до 2007 року. День і ніч ми охороняли наше приміщення. Разом з нами на чатах стояли відомі письменники: Чабуа Аміреджібі, Анна Каландадзе, Джансуг Чарквіані, Реваз Мішвеладзе… Режисер улюбленого багатьма фільму “Батько солдата” Резо Чхеїдзе, художник Ґіві Тоідзе, композитор Важа Азарашвілі, усе духовенство… А 20 серпня 2007 року, коли Тбілісі практично пустіє, о 4 годині ночі, коли як у нас кажуть, засинає навіть вода, сотня стражів порядку в масках, за наказом влади виламали двері приміщення Спілки письменників і захопили його. І досі згадую ту ніч, як моторошний сон. Одній мені дозволили тоді зайти до будинку. На сходах валялися портрети грузинських класиків, а меморіальні речі викидалися просто з вікон. Пам’ятаю, молодий поліціянт зняв маску, відімкнув мені двері мого кабінету і сказав: “Калбатоно Маквала, візьміть усе, що хотіли б забрати, але часу у вас обмаль”. Я попросила його допомогти винести свої особисті речі. А він стояв остовпілий, повторюючи: “Як я після цього дивитимуся в очі своїм дітям, з сьогоднішнього дня звільнюся із служби”.

Жінка, що верховодила цим «погромом» (не знаю, наскільки вона була щира), підійшла до мене із сльозами на очах, узяла з шафи мою книгу і попросила автограф. Я написала їй : “Нехай простить вас Господь”. Всі мешканці довколишнього кварталу висипалися на вулицю. Вулиця Мачабелі була перекрита. “Манкурти, манкурти”! – вигукували люди на адресу поліції. Я звернулася до громади через мегафон. Щоб люди змогли мене бачити, я піднялася на стілець. В цей час підбігло двоє поліціянтів. Я вже подумала, що мене збираються арештовувати. А, виявилося, вони хотіли мене підтримати, аби я не впала. Пам’ятаю, один з них запитав: “А що таке – манкурти”?. Я відповіла: “Це персонаж роману Айтматова, найниціший із рабів, який осмілився звести руку на рідну матір”. ” Краще вже розстріляйте нас, ніж так нас називати”, – почула я у відповідь…

Що стосується Літфонду, на жаль, його більше немає. Ми зуміли врятувати від продажу будівлю Спілки письменників, але тепер вона перебуває на балансі Міністерства культури і носить назву “Будинок письменників”. А ми, члени Спілки письменників, мов ті бідні родичі, збираємося там раз в тиждень, щоб провести той чи інший захід. Що ж до апарату нашої Спілки, то він тулиться в занедбаному аварійному приміщенні, де перебиваються також біженці з Абхазії. У важкому стані опинився і наш унікальний відео і фото архів, який ми збирали десятиліттями.

Пригадую такий курйозний випадок. Якось один з іноземних послів завітав до нас, щоб особисто познайомитися зі мною і поговорити про літературні взаємовідносини. А якраз на той час до дверей мого кабінету приставили віко від труни небіжчика-біженця, родина якого мешкала поруч. Посла мов вітром здуло. Сусіди потому сміялися: “Посол як уздрів труну, то вже не ступав сходами, а перелітав через них…”.

Новий Міністр культури, Михайло Чхенкелі – чудовий інтелігент, відгукнувся на наші прохання і пообіцяв виділити нам кілька кімнат у будівлі, що належить нам, тобто, в Будинку письменника. Пообіцяв, але ропочалася ця пандемія. Хочеться сподіватися, що ми таки виживимо і дочекаємося обіцяного. Аби лише за цей час не змінився міністр, бо міністри міняються, а наше становище яким було, таким і є.

Як і раніше, Спілка письменників видає свою газету. При тому, що впродовж останніх трьох десятиліть зникло чимало традиційних журналів і газет, а більшість з тих, які є, можна сказати, ледь животіють. Ми маємо також видавництво “Мерані”. У 90-ті в часи велика приватизації тодішнє спілчанське керівництво і директор видавництва приватизували “Мерані”, ставши власниками 75% його акцій, натомість самій Спілці лишили 25%. Отож, саме така частка й належить нам сьогодні. Видавництво розташоване в гарній будівлі, але його поліграфічна база досить застаріла. За рік вдається видати лише декілька книг, переважно антологій і ювілейних збірок, що, як самі розумієте, є краплею в морі. Щоправда, Міністерство культури запустило програму – “Нова грузинська книга”, спрямовану на підтримку видавництв, але завдяки їй ми можемо видати хіба що одну книгу. Зрозуміло, що це не може відчутно вплинути на літературний процес.

Тож, загалом, грузинським письменникам видаватися досить важко, особливо талановитій молоді.

А хто ж тоді фінансує проведення літературних заходів, що відбуваються в Грузії, зокрема щорічне свято поезії, про яке я чув немало захоплених відгуків?

Спілка письменників, що має у своєму складі 800 членів, не отримує від держави тієї підтримки, на яку ми розраховували, здобувши нашу незалежність. Тим більше, що з 2004 року була припинена виплата діячам культури обов’язкових субсидій. Однак через Міністерство культури держава фінансує проведення ювілейних дат, інших культурних заходів, спрямованих на пропаганду книг, розвиток перекладацтва. Зокрема, саме за сприяння Міністерства культури наша письменницька спільнота готувалася провести в травні цього року Фестиваль всесвітньої поезії. Ми чекали на почесних гостей із понад двадцяти країн Світу. Підготували документальний фільм, книги, але здійсненню нашого проекту завадила пандемія короновірусу. Також, в рамках Міністерства культури діє ціла низка розрахованих на письменників програм, проте цього всього недостатньо. Очевидно, потрібно шукати якісь нові форми взаємодії з державою, які враховували б особливості нашої невеликої країни.

Бо, наприклад, ми давно вже забули слово «гонорар». Важко, а то й неможливо в сьогоднішній Грузії знайти письменника, який би похвалився своїм гонораром, бодай маленьким. Тобто, виходить так, що наразі в нас відсутні матеріальні стимули для професійного вдосконалення, поцінування письменницького творчого доробку, які характерні для літературної праці взагалі. Дякувати Богові, що ми ще маємо Державну премію імені Руставелі, яка дорівнює 5000 доларам США і Державну премія (3000 доларів). Донедавна Спілка письменників за підтримки Тбіліської мерії проводила Конкурс молодих письменників, з премією в еквіваленті 500 доларів. Проте останні два роки цей конкурс не проводився. Серед інших літературних відзнак Грузії популярністю користується Премія “Саба”, яку запровадив ТіБіСі Банк. Але, звісно, цього всього замало.

А як би ви схарактеризували сьогоднішній літературний процес у Грузії? Які його прикмети?

Навзагал, в Грузії виходить чимало книг, і збоку так виглядає, що літературне життя в нас начебто досить активне. Проте кількість книг – ще не ознака літературної якості. Бо багато з тих книг, ще й не з’явившись, стають мертвонародженими. Я б навіть сказала, що 95% книг, виданих за власний кошт, є, по-суті, макулатурою. Гадаю, однією з причин такого сумного стану, є те, що в нас майже зникла питома літературна критика. Натомість, у соціальних мережах набув поширення “новий жанр” – інтернет-вихваляння і інтернет-лайки. Як перше, так і друге далекі від істини і скидаються скоріше на літературні плітки.

Десь я вичитала, що якось на одному острові розігралася буря, яка знищила безліч тамтешніх комах. При цьому поголовно вимерли особини середніх розмірів, майже не збереглося комах великих, зате вціліла дрібна мушва, що пересиділа негоду десь по шпаринах. Наш сьогоднішній літературний процес мені чимось нагадує історію з тим островом. Дедалі менше в нас за останні роки стає майстрів ваговитих і вартих уваги, зате розвелася незліченна кількість начебто письменників. І. на жаль, майже зникли середньоваговики, ті, які тримали на собі загальний літературний рівень, тобто пропав добротний літературний фон.

Мені прикро про це говорити, бо насправді в нас люблять книги, хоча їхні наклади скоротилися катастрофічно. Традиційно в Грузії шанують слово, і літературні заходи, які спілка проводить, завжди бувають велелюдними. Ювілейні вечори відомих письменників (не так вже і рідко) відзначаємо у великих театральних залах, які заповнюються вщерть. У нашій спілці ми практикуємо також проект “Бібліотеки на колесах”. Грузинські письменники виїздять в різні куточки країни, зустрічаються з читачами, дарують книги місцевим бібліотекам. І хоч би де відбувався такий літературний вечір, на ньому завжди присутні безліч слухачів.

А як щодо художнього перекладу? Запитую вас про це, бо свого часу в Україні, говорячи про художній переклад, посилалися на його небувалу державну підтримку в Грузії.

Справді, в 70-і – 90-і роки в Грузії діяла Перекладацька колегія, яка дуже багато зробила для відродження грузинського художнього перекладу, знайомства наших читачів з вершинами світового письменства, залучення творчої молоді до роботи в цьому літературному жанрі. Останнім часом, щось подібне спробували відродити у нас під егідою Міністерства культури. Основна мета – пропагувати наших письменників за кордоном і представляти грузинську літературу на Франкфуртському книжковому форумі. Однак, як на мене, ця новостворена структура так і не змогла належно впоратися із свою місію. Сьогодні це завдання покладено на відділ, що діє в Будинку письменника, але його роботу не зрівняти з діяльністю згаданої вами Перекладацької колегії.

Мушу сказати, що, крім усього іншого, ми розглядаємо художній переклад також як шлях до налагодження наших творчих контактів з багатьма іноземними письменницькими організаціями. Результатом цього стали грузинсько -єврейський, грузинсько- вірменський, грузинсько-азербайджанський, грузинсько-російський білінгвістичні двотомники сучасної літератури. Навзагал, перекладається в нас зараз дуже багато. В обов’язковому порядку твори нобеліантів та книги, що стали світовими бестселерами.

Пані Маквало, в нашому письменницькому середовищі то стихають, то знову спалахують дискусії, щодо того, якою має бути спілка письменників. Чи могли б ви розповісти, які головні завдання постають перед Спілкою письменників Грузії тепер? Ви бачите її чимось на кшталт творчої профспілки чи як свого роду культурний осередок, де б гуртувалися творчі люди за їхніми інтересами?

Звісно, Спілка письменників має бути передовсім творчим культурним осередком, але сьогоднішня реальність підказує, що з огляду на скрутне матеріальне становище більшості грузинських письменників, Спілка вимушена перебирати на себе також функції профспілки. Тим більше, що письменникам старшого покоління особливо тяжко призвичаїтися до теперішніх умов, враховуючи, що в недавньому минулому літераторам надавалася всіляка підтримка. Як ми пам’ятаємо, в часи монополії держави на книговидання, кошти для такої підтримки надходили від продажу книжок, які друкувалися багатотисячними накладами і швидко розходилися. А де брати кошти тепер на підтримку письменників, відповісти на це мені, відверто кажучи, важко. До того ж, і якихось особливих пенсій чи дотацій для письменників у нас немає. Щоправда, наш найбільший олігарх Бідзіна Іванішвілі фінансово пособляє деяким представникам національної інтелігенції, у тому числі і кільком літераторам. Гадаю, однак, що саме держава мала б найбільше перейматися нашим письменництвом, зокрема, творчою молоддю, якщо вона зацікавлена в тому, аби нація культурно розвивалася, аби для неї на першому місці була книга, а не телевізор.

Це справді так, адже є сфери, де інтереси держави і діяльність письменницької спільноти здавалося б мали збігатися, зокрема в питанні розвитку загальної культури громадян країни , збереження і плекання рідної мови…

Так, адже для грузина рідна мова понад усе. Пам’ятаю, як 1978 року, коли перед союзними республіками постала загроза відміни статусу в них державної мови, саме грузинська інтелігенція і студентство зуміли героїчно відстояти цю конституційну норму. В Україні, очевидно, відомо, про багатотисячні мітинги на захист рідної мови, які в ті роки прокотилися Грузією. Свого часу наш класик Ілля Чавчавадзе писав, що для грузина найсвятішою тріадою, трійцею є і залишається “Мова, Вітчизна, Віра”. Мушу сказати, що його слова не втратили актуальності й сьогодні. Щоправда, тепер з’явилися нові загрози, зокрема, надмірне засилля в сучасній грузинській мові іноземних слів, свого роду інтержаргону. І хоча дехто звинувачує в цьому глобалізацію, я скоріше схильна шукати причину цього прикрого явища в прогалинах нашого освітнього процесу, зокрема, школи. І, водночас, в надмірному впливі розважального низькопробного телебачення, яке, на превеликий жаль, витісняє книгу.

Ще з студентських часів пам’ятаю Дні грузинської літератури в Україні 1969 року, які проходили тоді у нас з небувалим розмахом. І це було природно, бо важко назвати іншу колишню союзну республіку, хіба що Білорусь, до якої б українці ставилися з такою любов’ю і пієтетом, як до Грузії. Важило й те, що свого часу до розвитку українсько-грузинських літературних зв’язків доклалися наші класики – Микола Бажан, Павло Тичина, Максим Рильський, а згодом – ціле ґроно знаних перекладачів сучасної грузинської літератури українською мовою , таких як Олекса Синиченко, Рауль Чілачава, Грицько Халимоненко, Світлана Жолоб, Людмила Грицик, Олександр Мушкудіані, Оксана Василенко, Наталя Трохим…

На превеликий жаль, ми на разі не можемо похвалитися особливо тісними зв’язками з сучасними українськими письменниками, хоча, здавалося б, на відміну від радянських часів, в Тбілісі діє тепер Посольство України, а в Києві – Посольство Грузії. Скоріше всього, причиною такої літературної паузи стали ті обставини, в яких на певному історичному етапі опинилися наші творчі спілки і про які я вже згадувала. Особисто я з великим задоволенням відтворила вірші моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко, надрукувала їх в моїй ювілейній збірці та в кількох наших часописах. Нещодавно грузинською вийшла «Антологія поетес світу», до якої увійшли твори Лесі Українки, Ліни Костенко, Світлани Йовенко, Тетяни Винник…Зрозуміло, що це крапелина в морі, враховуючи все розмаїття української поезії Тож ми залюбки взялися б за відновлення нашої співпраці з Спілкою письменників України, починаючи, до прикладу, з підготовки спільних антологій сучасної поезії, як української в нас, так і грузинської в Україні. Гадаю, наші дружні народи давно вже чекають цього від нас.

Розмову провів Олександр БОЖКО

З досьє “ЛУ”

МАКВАЛА ҐОНАШВІЛІ народилася 1959 р. в Цітелі Цкаро (Кахетія). Закінчила з золотою медаллю 77-у тбіліську фізико-математичну школу. Навчалася на факультеті журналістики Тбіліського державного університету (1982). Автор понад 20-и поетичних збірок, п’єс для дітей. Працювала редактором на грузинському телебаченні, секретарем Спілки письменників Грузії, була віце-президентом Академії ім. Сулхана-Саба Орбеліані. Від 2004 року – голова Спілки письменників Грузії. Лауреатка премій імені Іллі Чавчавадзе, Галактіона Табідзе, Анни Каландадзе.

Твори Маквали Ґонашвілі перекладені багатьма мовами світу

 

 

 

Leave a Reply