Мирослав Лазарук. Забуті письмена

Пропонуємо вашій увазі фрагменти повісті-спогаду «Забуті письмена», однієї з перших книжок письменника та есеїста Мирослава Лазарука, присвячених життю і творчості одного з найкращих поетів сучасності Ігоря Римарука. Така розмова назріла не нині. Адже саме цьогоріч відзначатимемо дві дати з його неспокійного життя і творчості – 61-річницю від дня народження, 4 липня 1958 р., й 11-у роковину відходу у засвіти (3 жовтня 2008 р.). Саме між цих дат помістилося життя прекрасного поета, багаторічних головного редактора журналу «Сучасність», президента Асоціації українських письменників та редактора двох провідних видавництв «Молоді» та «Дніпра», де в ті вже віддалені у часі десятиліття поставала нова українська література.

Так сталося, що знайшов свій спочинок Ігор на Личаківському цвинтарі у Львові. Либонь, звідси ж і те, що протягом одинадцяти років видатний поет і Шевченківський лауреат не заслужив гідного пам’ятника на могилі, про що вже писалось і писалося, навіть телевізія львівська торік демонструвала про це передачу. Інтелігенція України звернулася з листами до львівської владної верхівки обласної ради, адміністрації й мерії. То ж і фрагментами публікації виданої книжки «Забуті письмена» ще раз хочемо нагадати про великого поета і ставлення до нього владців.

В ОЧІКУВАННІ «БОЖЕСТВЕННОГО ВІТРУ»

Завершуючи свої есеї-спогади про незвичний життєвий і творчий шлях поета двох тисячоліть Ігоря Миколайовича Римарука, хотів би знову повернутися до історії видання книжки «Божественний вітер», до якої був безпосередньо причетний.

Мене завше вражали їхні стосунки, бо якщо про когось і говорити, що в літературному середовищі існувала чиста і непорушна дружба, то це про двох насправді великих поетів Римарука й Герасим’юка. Тут лише констатую те, чому був багато разів свідком і чим захоплююся досі, хоча двох побратимів давно ділить одна найважча межа. Проте, як стверджував неодноразово в цій же книжці, їхня дружба була завше справді освітленою невидимим, гадаю, Господнім промінням, од чого віяло чистотою і спокоєм, чого не скажеш про інші міжлюдські взаємини, навіть якщо зовуться вони великою дружбою.

Наведу дещо пізніший спогад, коли серце Римарука перестало битися. Попросив якось у Василя Герасим’юка Ігореві книжки, які вдома у мене кудись позникали. Це й перша — «Висока вода», й «Упродовж снігопаду», і «Нічні голоси», де були присвяти, свої зауваги, примітки… Василь удома знайшов тільки дві з них, першу, здається, позичила читати поетеса, донька Олена. Я віднайшов у них чимало цікавого, насамперед автографи. На збірці «Упродовж снігопаду» Ігоровою рукою акуратним дрібним почерком, характерним для нього, написано: «Під великодні дзвони при храмі Святого Володимира з надією, що помремо, але не надто скоро. 12 04.1988 р.». Книжка вийшла у «Молоді» цього ж року. У ній – дві присвяти В. Герасим’юку, та оскільки тоді їх не радили фіксувати у збірці, можливо, аби на щось не натякнути, то сам Ігор власноруч їх дописав на сторінках 7 і 44 з назвами «Другові». Впадають у вічі дати 1988 і 2008 роки. Саме двадцять літ відділяло Ігоря від 3 жовтня, коли він потрапить чи під автомашину, чи ще під щось, і помре у Львівській обласній психлікарні по вул. Кульпарківській.

У «Нічних голосах» його ж підпис: «Василеві Герасим’юку, чий осібний голос упізнаю завжди в будь-яких переплетеннях і переплутаннях, зі щирої дружньої лівиці(!). Лютий, 92, Київ». Збірка побачила світ у видавництві «Радянський письменник» 1991 року. Але чому саме «лівиця»? У Римарука був каліграфічний, сказати б, навіть вишуканий почерк, а тут «лівиця»! Пояснив Василь: Ігор тоді, після відвідин Херсону, повертаючись від поета Анатолія Кичинського, якраз зламав праву руку (цих переломів як рук, так і ніг у його житті було забагато), ще до того, як наприкінці тисячоліття у Львові поламає ногу і пролежить з нею вдома, у Києві, ледь не півроку, знову ламаючи ту саму ліву ногу.

І третя моя знахідка у Василевій бібліотеці. На книжці «Діва Обида», що побачила світ у видавництві «Кальварія» 1998 року, знаходжу вражаючі слова: «Якщо помре Василь, я осиротію. 26 11.1999 р.», саме за неї 2002 року Римарук таки отримає Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Та й нині Герасим’юк у багатьох моментах залишається відданим другові. Це саме він запропонував мені видати другу книжку із серії «Третє тисячоліття: українська поезія», що з 2011 року почала виходити у чернівецькому видавництві «Букрек», й присвятити її Ігореві. Він багато в чому допомагав, підтримував стосунки з останньою дружиною Римарука, перекладачкою Ларисою Андрієвською під час упорядкування вибраного «Божественний вітер», котре вийшло навдивовижу цілісним і вражаючим. Чимало творів публікувалися вперше. Ось один із відгуків, який належить академікові Іванові Дзюбі. Він же очолює й редакційну колегію серії: «15.ІХ.2012 с. Рудики.

Дорогий Мирославе!

Одержав, дякую!

Ігор Римарук – це таки Божественний Вітер! Яка глибина і розкіш! І зовсім незнаний досі Римарук – у «Перелітніх переспівах». Як він тонко відчував колег і вмів з любов’ю спародіювати, «огудити» (дещо було в «Сучасності», але не все вистоялося, а тут разом). Книжка видана з великою шанобливістю, чудово оформлена.

Дяка всім, хто працював над нею, дяка Ларисі Андрієвській і дяка пані Катерині Ющенко. Чудова серія, добра справа робиться» (лист зберігається в архіві автора книжки).

Зауважу інше, як саме народжувалася серія. Якось відпочивали в Леоніда Талалая «на острові», як ми називали його дачу серед Дніпра, стариць і невеличких озерець, що полишалися після втечі в русло великої Ріки, тобто на тій дуже скромній Леонідовій дачі, куди він переселився з центру Києва на постійне місце проживання після одруження з молодою письменницею Тетяною Винник і де в них народився синок Богданчик. Після читання віршів до мене звернувся Василь Герасим’юк, і то достатньо наполегливо:

— Мирославе, а ти що, не можеш щось придумати, щоби еліта, біля якої ти інколи крутишся, видала Леонідові Миколайовичу товсту книжку поезій, заплатила гонорар. Ти ж бачиш, в яких нужденних статках він живе на дачі з сином!

— Тебе послухати, Василю, то я з тою елітою обідаю й вечеряю через день! Зронити десь слово чи два, звичайно, можна, але хто дасть гарантію, що так і станеться.

— Ну, ти вже розмірковуєш, як теперішні забронзовілі «друзі» Талалая, котрі й дорогу «на острів» до нього забули. А ти спробуй простіше! Раптом щось вийде.

Мені справді вдалося переговорити з тими, хто має виходи на еліту й домовитися про вихід книжки Талалая. Але що таке одна збірка? Поетів, які потребують підтримки у виданні книжок, матеріальної допомоги нині в Україні чимало. Всім, як мовиться, не допоможеш. Але прагнути треба. Тому й запропонував започаткувати серію «Третє тисячоліття: українська поезія». Погодився підтримати її морально Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», очолюваний Катериною Ющенко. Після дуже вдалого виходу «Безпритульної течії», Талалаєві було виплаченого гонорар та подаровано не одну сотню збірок. Фонд логічно поставив запитання, а хто ж буде наступним поетом серії. Ми створили редакційну колегію, яку очолив академік Іван Дзюба, заступником запропонували стати Катерині Михайлівні, члени – Василь Герасим’юк, Оксана Івасюк, Тарас Салига і Василь Голобородько. На правах ініціатора увійшов туди і я. А наступним я запропонував підготувати рукопис Василеві, але він категорично відмовився, запропонувавши кандидатуру Ігоря Римарука. Двох думок не було ні в кого з членів редколегії.

Робота над цією книжкою була непростою. Упорядкування її взяла на себе Лариса Андрієвська, яка зосередила в себе значну творчу спадщину. До речі, спершу збірка мала називатися «Останні вірші». Саме завдяки втручанням Герасим’юка поміняли назву на «Божественний вітер». Таким «божественним вітром» завше був для мене і для інших Римарук. Він умів проникнути у кожну шпарину душі, влягтися там і викраяти щось особливе. Його поезії це було дуже притаманним. Для нього завше асоціювалися надзвичайно важливі дефініції — «слово» і «Бог». При чому він умів їх влучно поєднати: «І заніміє поруч слово – /мій духівник і мій наглядач». Саме так: «духівник» і «наглядач». Ще у своєму прощальному слові, зверненому до побратима, я підкреслював: «…він ніколи не загравав зі словом, як і з Господом Богом, бував з ними повсякчас на «ви». Неймовірно важко нести такий хрест і жодного разу не похитнутися»…

Від того, що робота над збіркою була непростою, вона ставала ще цікавішою. Бо посмертні видання викликають непросте ставлення.

«Багато хто стверджує тепер, що його життя було суцільним хресним шляхом, таким собі надривним реквіємом. – Каже у передмові Лариса Андрієвська. – Я не спростовуватиму це, позаяк зазіхнула би на авторське: Життя упало, наче хрест із пліч… Але ж не тільки! Якщо вже зіставляти літературні жанри, то й найсмиреннішою псальмою, і найзухвалішим апокрифом, пристрасною баладою про кохання й авантюрним романом, бурлеском і навіть дошкульною епіграмою на самого себе.

В Ігореві були дивовижно рівними дозами перемішані сакрум і профанум. Мабуть, певна концентрація такої небезпечної суміші і є тим, що заведено називати геніальність. Адже тільки геніям дано відчитати призначення й навіть падіння перетворити на продовження польоту.

Він був занадто невимушений як на цей, обплутаний нескінченними умовностями світ. І надто великодушний – дрібним душам зась умістити стільки таланту. Проте жодна душа не достатньо укладиста, щоб у ній не забракло рано чи пізно місця для всіх цьогосвітних скорбот. Летальний фінал самозреченого божевілля…» (Ігор Римарук, Божественний вітер; Чернівці, вид-во Букрек, 2012, стор. 10-11).

Пригадую, в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка довелося упорядковувати й редагувати книжку Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Тут замало було знати тільки тексти, треба було ще й розуміти характер людини, що формувала їх. Можливо, оте прагнення відчути поетову межу відповідальності перед словом і Богом змусили мене взятися за написання цієї книжки про непросту творчу долю одного з найкращих українських поетів кінця другого й початку третього тисячоліття. Із п’яти збірок серії «Третє тисячоліття: українська поезія», що побачили світ до середини 2014 року, а це, крім Римарукової, ще й Леоніда Талалая «Безпритульна течія», Анатолія Кичинського «Небажаний свідок», Василя Герасим’юка «Кров і легіт», Інги Кейван «Тінь базальту. Тіло базальту», а відтак у 2015-у – ще й Григорія Тименка «На вулиці мертвого сонця», виданих у видавництві «Друк Арт» у 2016-у, Світлани Кирилюк «Сад земних насолод» і Петра Свенцицького у 2017 р. «Блакитні марення», – Ігорову збірку можна назвати найкращою, хоча ризиковані будь-які порівняння творів Шевченківських лауреатів. Та тут для мене важить і той факт, що Римарук нічого не зможе додати нового, хіба що відгукнуться ті, що вперто не обнародують його оригінали, колись подаровані ним на пам’ять. Але як би і хто не старався, поет зумів донести до читача все, створене ним, найсокровенніше, що ніколи не змінить його справжнього творчого обличчя ( як і він сам писав колись Герасим’юку: «зможу завжди і скрізь розрізнити твої вірші»). Василь у своїй книжці «Кров і легіт» кілька разів звертається до Ігорового земного буття. Вперше цитуючи Римарукове «Дай, доле, нам високої води»: «Нам було по 30-35, / коли / розвалилась імперія. / Від чиєї руки? / Ми тоді половину земного шляху пройшли. / Опинилися в лісі. / Точніше, серед ріки, / що була, як гірська, / або ж як в Батурині Сейм – / бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг. / А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей, / ну а той, що хотів досі, / плив, як міг» (Василь Герасим’юк. Кров і легіт, Чернівці: Букрек, 2014, стор. 26). А дехто вже значно більше, якщо зважати на 50-річний вік. Та поет далі продовжує, аби уточнити те, що до декого досі не доходить. Тому й пише: «Але знов зі скали зірвалась – / на весь екран, / бо як завше габа її взєла / і знов уб’є, / але завше / Іван, Григір, Ігор – її Іван. / Буде інше кіно, / але про любов і смерть – Про Космач і Батурин. / Може, про Київ-Львів. / Доки сходить, / зійде благодать на воду й твердь. / Можна вбрід до Івана і Мотрі – Сейм обмілів» (там же). Нібито насправді не знаємо, чому розвалилась імперія, «Від чиєї руки». Тут історія тісно переплелася з сучасністю. Начебто справді все відбувається на наших очах. Стирання часових ознак – характерні риси для обох поетів, щоправда, більше до цього тяжітиме саме Римарукова муза.

У Василевій збірці знаходжу дві присвяти Ігореві Римаруку «Прийшли вночі…» і «Серпень за старим стилем». Обидві поезії належать до моїх улюблених, де часові пласти настільки зміщені, що відділити їх від себе самого непросто. Й ти зобов’язаний жити і рухатися в тих самих часових колізіях. Мабуть, звідси в поезії починається справжнє, коли ти відчуваєш опівнічний прихід партизанів до діда, в якого «син умер. / Потрафив у скалу – лежить в потоці» (там же. Стор. 180). Або ж майже фізична присутність двох українських поетів завдяки рядкам: «Триває птаство у моїх зіницях / аж до світанку. Музика терпка / Стефаника і Миколайчука, / збережена, як бринза в бербеницях» (там же, стор. 267).

Це, до речі, перша з усіх збірок, проілюстрована другом-художником Прокопом Колісником, який обіцяв Ігореві проілюструвати котрусь із його збірок ще при житті поета. Чомусь не склалося. Тому живописець зібрав, здається, все чи не найкраще, створене за Римарукового життя. Співзвучність поезії і мистецького мазка вийшли навдивовижу вдалими. До їхнього знайомства якимось чином прислужився і я. З Прокопом зійшовся життєвими поглядами і колізіями тоді, коли він щойно приїхав на роботу до Чернівців 1988 року після закінчення вишу в Києві. Врешті-решт їхнє спілкування переросло у спражню дружбу. Й вершиною її стало наше спільне відвідування – Римаруком, Герасим’юком і мною – Прокопового рідного села Поташня на Вінниччині, де він відкрив сільський музей і картинну галерею, якій виповнилося десять літ. А потрапили ми всі туди на черговий пленер, куди з’їжджалися не тільки художники, а й літератори, співаки, композитори. Відбувалося це, здебільшого, наприкінці літа. Я ніколи й не сподівався, що ми в ті часи втрьох зможемо кудись іще завітати. Попри всі офіціози, які не терпіли ні Ігор, ні Василь, мені доводилося виступати частенько.

Того ж разу після гучних промов на східцях музею й галереї, котрі знаходилися в будівлі старої школи, ми втрьох, не змовляючись, неквапом пішли до місцевого гастроному випити кави і поспілкуватися в неформальній обстановці. Римарук традиційно мовчав, Герасим’юк почав когось із виступаючих критикувати. Оскільки він міг мати на увазі й мене, то я теж наполегливо відмовчувався. Коли ж мені допекло, то почав розповідати, як уперше потрапив до Поташні, коли тут, за наказом високого українського уряду, увечері почали відмикати світло. Наша поява з художником і другом Колісника Юрієм Якимчуком викликала у Прокопа велике бажання познайомити нас зі своєю сільською творчістю. І ми в суцільній темряві ходили від хати до хати і при свічках оглядали його живописні полотна. Мені пригадалися білесенькі гуси посеред сільського ставу. Їх легко було побачити там навіть без свічок. Згадав улюблену пісню Колісникового земляка, великого живописця Петра Яковенка «Ой гиля, гиля, гусоньки на став…» Хлопцям цього було замало, хоч я був готовий навіть виконати акапельно цю прекрасну народну пісню. Вийшов із ситуації, розповівши їм аналогічну історію, коли в Поташні знову не стало світла. Але цього разу під час проведення пленеру. Розгулялася така буйна гроза, що грім уцілив у трансформатор. Гості якраз засіли за столи тисові, навіть по кілька чарок не встигли осушити, як раптом громовиці й блискавки розписали небо в якусь незбагненну веремію-ідилію, після якої туди не хотілося навіть поглянути.

— А ти впевнений, – раптом заговорив ніби звіддаля Ігор, – що й нині таке не трапиться?

— Але ж на небі жодної хмарини…

— Зате ти знову приїхав – весело і якось безтурботно зауважив Римарук.

Ми втрьох засміялися. Подібними жартами він частенько звеселяв компанію. І тут не пропустив чудової нагоди. Я завше дивувався його вмінню розрядити будь-яку ситуацію своїми дотепами. А ще пригадую, як колись у Львові, на форумі видавців, вийняв книжку мого давнього друга Василя Лелека, яку редагував. Той якраз доручив мені вручити її Ігореві та Василеві. Взявши збірочку до рук, вони почали одне перед одним шукати недоречності, не зовсім вдалі рядки. Вів себе тоді Римарук достатньо зверхньо ледь не вперше. Я почав щось заперечувати, спростовувати, хвилюючись. Хлопці поглянули на мене широко розплющеними очима так, що я навіть побачив Ігореві зіниці крізь товстезні лінзи окулярів, яких він майже ніколи не знімав, бо бачив геть кепсько без них, і на повні груди почали сміятися: « Е-е-е! Та ти геть чисто жартів не розумієш. Розслабся, бо почнемо кпинити із когось іншого, а можливо, і з тебе самого. Не згідний?! Ото ж бо й воно!» Оговтавшись, пообіцяв передати їхню критику своєму приятелеві. Але й вони сприйняли мої слова, як дотеп, тому продовжували сміятися.