Надія Позняк. Поезія

1375

***
Жовтень приходить у місто просто і непомітно.
Зважений поступ — це вдих, а видих — бабине літо.
П`є наодинці шампанське, темне пиво, сміється.
Потім заварює каву, бідкається на серце…

Може проплакати чи майстерно виткати килим.
Золотом скрасити простір. Жовтим. Інколи — білим.
Місто зростало з тобою ще в минулім столітті.
Так ти й не звикла до нього, наче риба до сіті.

Петлі шовкові, мотузки. Тільки й назви, що зябра.
Тільки й того, що складаєш вірші, стоптуєш gаbor*.
Тільки спрямовуєш погляд на кармінове листя,
що перебуде цей світ на Богом даному місці.

Зором сягаєш до фантастично синього неба…
Хто після тебе ітиме тут? Хто — замість тебе?

…………………………………………………..

* Gаbor – взуття відповідної фірми.

***
У квартирі нашій
затишно і тепло.
За стіною стогне
збіднена зима.
Добігає грудень
масками, вертепом.
Далі що за рогом –
коло чи пряма?

Ні зорі, ні сонця:
виглядай — не видно.
Компас-пеленгатор —
душі, мов туман.
Процідився час твій
у калюжу, ринву.
Відповідь шукаєш?
Там її нема.

Рук тепло коханих.
Щастя — у родині.
Ти — за тими, хто
дорогу прорізав.
І стоїть калина:
плине кача, плине…
Дощ іде надворі?
Чи тече сльоза?

 

***
Не плач, не витікай даремно, душе,
слізьми: відомо, що Москва не вірить…
І де ж твоя, для тебе тільки, суша?
Вготована дорога ким до прірви?
І не врятує навіть огорожа:
коти свій камінь — зводь її довіку.
Від світу не втекти: не допоможе.
Мовчи і задихайся аж до крику.
Погоджуйся, що річку не прискориш
і не спинити час, нестримні води…
Моя душа ні фальші, ні покори
не терпить в стані власної свободи.

***
Несніжної зими тривка печаль
шибки сріблить дощем цілодобово.
В цій монотонності ламаєш слово,
немов мелодію — розстроєний рояль.

Туга на вітах плавиться сльоза
померлих передчасно снігопадів,
яким були б, напевно, люди раді,
неначе зціленню князівства від хозар.

Ховаєшся за музику зими,
по-своєму скорочуєш і множиш
і ждеш, коли на небі зблисне ножик
з кишені місяця питаннячком німим.

 

***

«Я помру в Парижі в четвер увечері»
(Сесар Вальєхо)
«Ми помрем не в Парижі…»
(Н.Білоцерківець)

Не ходи у заручниках мрії, рабом,
не плекай… не очікуй на диво даремно.
Не писати тобі ні про міст Мірабо,
ані про філософію мертвої Сени.
Не дізнаєшся ти, як закоханих двох
проводжатиме річка очима сумними.
А вона перебачила стільки епох,
що її береги замуровані ними!
Не твоїми слізьми буде плакати та,
що вдихатиме кисень і звуки Монмартра,
бо тобі залишається вся німота
провінційного міста, сьогодні… і завтра.
Не писатимеш вірша про тихий готель,
про легку повноту аромату Парижа…
А про те, ― як німіє околиці день,
і аж блимає око самотності хижо.

***
Стійкою стань, пелюстко, не впади.
Шмагає злива, град поранив шкіру…
Ковтай струмочки чистої води
і захлинайся, дивлячись на сіру
велику хмару, що пливе вгорі
і грізно викидає лють на землю.
Дожити б лиш до першої зорі.
Та перебути ніч холодну й темну.
Тому тримайся із останніх сил:
довірся небу — тут, сьогодні й зараз.
Бо завтра перетворишся на пил,
на білий пил, відкривши світу зав’язь.
І буду я стояти у вікні.
І знову дощ прибуде. Кине градом.
І буде знов не байдуже мені,
чи виживе той плід, щоб стати садом.

***
Ця легкокрилість з’являється з вереснем:
свіже повітря, невипиті ранки.
Літо туманом пощезло. Воскреснемо:
от і вростаєм у змінені рамки.

Осінь усталеним ритмом оточує.
Є щось первинно-тривке в падолисті.
Він, — мов спокута приходить, і прощею
стане для нас в провінційному місті.

Тільки предтеча стоїть вереснева…
Небо — аж дух зупиняє блаватом!
Бачиш? — вікно: ще зелені дерева…
Чуєш? — то час пробіга циферблатом.

Leave a Reply